Проблеми сепаратизму і національних меншин в Грузії

Від Грузинської РСР незалежна Грузія отримала у спадок цілу низку національних проблем, окремі з яких перетворилися на конфлікти, що стоять на заваді територіальній цілісності Грузії. Передовсім йдеться про конфлікт в Абхазії і грузино-осетинський етноконфлікт.

Конфлікт в Абхазії має давню передісторію, його коріння - в довільному відношенні більшовицького керівництва до історії взаємин грузин і абхазців. Конструюючи на початку 1920-х рр. національно-державні утворення в Кавказькому регіоні, Кремль не замислювався, наприклад, над тим, що до радянської доби Абхазія ніколи не входила до складу Грузії. Від кінця XV і до початку XIX ст. абхазці - народ, близький за своєю мовою і походженням до північно-кавказьких народів адигейської групи, перебували під владою Туреччини, від XIX ст. - у складі Росії. У 1917 р. абхазці увійшли до Союзу об'єднаних горців Кавказу, на базі якого у 1918 р. була проголошена Горська республіка у складі Дагестану, Чечено-Інгушетії, Осетії, Карачаєво-Балкарії, Кабарди, Адигеї і Абхазії. А 31 березня 1921 р. було проголошено незалежну Радянську Соціалістичну Республіку Абхазія, яка, щоправда, в грудні 1921 р. опинилася у складі Грузинської СРР під назвою Абхазька Договірна Республіка, що у свою чергу в 1931 р. була перетворена на Абхазьку АСРР у складі Грузинської РСР.

У 1956, 1967 і 1978 рр. представники абхазької інтелігенції і навіть партійні керівники звертались до керівництва СРСР із проханням відокремити Абхазію від Грузії і приєднати їїдо РРФСР, але Кремль йшов лише на поступки у кадровій і культурній політиці. Зокрема, у 1980-х рр. Абхазія мала своє радіо і телебачення, а абхазці становили непропорційно велику частку партійних працівників і кадрів адміністративного апарату республіки. І це при тому, що абхазці складали абсолютну меншість населення республіки (станом на 1 січня 1990 р. населення Абхазії нараховувало 537 тис. осіб, з них 44% - грузини, 17% - абхазці, 16% -росіяни, 15% - вірмени, 8% - інші національності*.

Конфлікт в Абхазії розпочався з проведення 18 березня 1989 р. абхазької сходки у с. Лихни, у якій брали участь 30 тис. осіб, в т.ч. партійні й урядові керівники Абхазії і представники вірменської, грецької та російської громад республіки. Сходка ухвалила „Постанову представників абхазького народу" і „Звернення до М. С. Горбачова", у яких йшлося про необхідність оздоровлення міжнаціональних відносин через повернення Абхазії „політичного, економічного і культурного суверенітету в межах ленінської ідеї федерації".

Грузинська влада замість пошуку компромісу лише „підлила масла у вогонь": упродовж 1989-1990 рр. Верховна рада Грузії ухвалила низку законодавчих актів, які анулювали усі договори радянського уряду Грузії 1920-х рр., що слугували правовою базою для існування грузинських автономних утворень - Аджарії, Абхазії і Південної Осетії. У серпні 1990 р. грузинський парламент ухвалив закон про вибори, в якому містився пункт про заборону брати участь у виборах до республіканського парламенту регіональним партіям. У відповідь на це, 25 серпня

1990 р. абхазькі депутати Верховної ради Абхазької АРСР прийняли Декларацію
про державний суверенітет Абхазії, що була анульована Верховною радою Грузії.
Проте після перемоги блоку 3. Гамсахурдіа на парламентських виборах у Грузії
в жовтні 1990 р. парламент Абхазії взяв курс на непокору Тбілісі. Підтвердженням
цього стало обрання головою парламенту Абхазії рішучого прихильника
незалежності республіки Владислава Ардзінби.

У березні 1991 р. 3. Гамсахурдіа виступив зі зверненням до абхазького народу, в якому назвав В. Ардзінбу „зрадником" і „знаряддям Москви". У відповідь на це 98, 4% учасників референдуму за збереження СРСР, що відбувся 17 березня

1991 р. в Абхазії, проголосували „за" (офіційний Тбілісі цього дня проводив
референдум з питання відновлення державної незалежності*. У лютому 1992 р.
Верховна рада Абхазії ухвалила постанову про відновлення конституції Грузії 1991 р.
і призупинення радянської конституції 1978 р., а також про поновлення конституції
Абхазії 1925 р. Це означало анулювання правової бази входження Абхазії до складу
Грузії.

Поступово конфлікт в Абхазії набув форми збройного протистояння між грузинами і абхазцями. Початок воєнним діям було покладено в ніч з 13 на 14 серпня 1992 р., коли частини грузинської Національної гвардії і регулярної армії увійшли до столиці Абхазії Сухумі. Одначе грузинське керівництво фактично програло війну з Абхазією через перебування на її території російських військових. ЗО вересня 1993 р. грузинські війська змушені були покинути Абхазію. За неповними даними, під час бойових дій постраждало 100 тис. осіб, а їх наслідком став масовий вихід грузинського населення з Абхазії, що різко змінило етнічну ситуацію: тепер більшість населення республіки - абхазці.

4 квітня 1994 р. сторони конфлікту в Абхазії (таке формулювання використовується для його визначення і офіційним Тбілісі, і в документах ООН* підписали заяву про заходи щодо політичного урегулювання конфлікту і 14 травня -угоду про відправлення в зону конфлікту сил СНД. Миротворчий контингент СНД, що складається переважно з російських військових, був розташований 23 червня 1994 р. у „зоні безпеки" з обох боків річки Інгурі - у Гальському районі Абхазії і Зугдідському районі Грузії. Місія спостерігачів ООН у Грузії, розгорнута в зоні конфлікту згідно з рішенням Ради Безпеки ООН від 24 серпня 1993 р., контролює виконання угоди про припинення вогню і веде спостереження за діяльністю миротворчих сил СНД. У 1994 р. для сприяння переговорному процесові створено „Групу друзів Генерального секретаря ООН у Грузії" " у складі Франції, Німеччини, США, Великобританії та Росії.

Незважаючи на зусилля міжнародних посередників, політичного урегулювання конфлікту не відбулося. Абхазька сторона, за активної підтримки Росії, продовжує наполягати на унезалежненні від Грузії, офіційний Тбілісі готовий приступити до переговорів про визначення статусу Абхазії у складі Грузіїза умови повернення в Гальський район біженців, чисельність яких грузинською стороною оцінюється у 200 тис. осіб.

Не сприяє політичному вирішенню конфлікту в Абхазії і етнічного конфлікту в Південній Осетії й позиція Росії: незадоволена прозахідним курсом офіційного Тбілісі, Москва здійснила заходи, спрямовані на збереження у сфері свого впливу хоча б частини грузинської території. Зокрема Росія максимально спростила процедуру надання населенню Абхазії і Південної Осетії російських паспортів, внаслідок чого близько 70% мешканців Абхазії і понад 50% жителів Південної Осетії стали фактично громадянами Росії. Крім того, 10 грудня 2003 р. Рада Федерації РФ продовжила термін перебування контингенту збройних сил Росії в зоні грузино-абхазького конфлікту.

Іншою „гарячою точкою" на політичній карті Грузії залишається Цхінвальський регіон (у 1922-1990 рр. Південно-Осетинська автономна область у складі Грузинської РСР*, де мешкають переважно осетини. Зі 100 тис. населення регіону 66, 2% складають осетини, всього ж за переписом населення у 1989 р. у Грузії проживало 165 тис. осетин.

У складі Грузинської РСР Південно-Осетинська автономна область утворена 20 квітня 1922 р. Сучасний етнічний конфлікт між грузинами і осетинцями був спровокований рішенням Південно-Осетинської обласної ради про перетворення її на автономну республіку у складі Грузії 10 листопада 1989 р. Наступного дня грузинський парламент скасував це рішення, а 23 листопада 1989 р. 20 тис. громадян Грузії здійснили марш на адміністративний центр автономної області м. Цхінвалі, організований 3. Гамсахурдіа і першим секретарем ЦК Компартії Грузії Г. Гумбарідзе для „захисту грузинського населення" автономії. Учасників маршу не пустили до міста війська МВС СРСР, але кров все ж пролилася.

Восени 1990 р. Південно-Осетинська обласна рада, спираючись на закон СРСР від 26 квітня 1990 р., що передбачав розширення прав радянських автономій, проголосила область Південно-Осетинською Радянською Демократичною Республікою і звернулась до Москви з проханням про визнання її незалежним від Грузії суб'єктом радянської федерації. У грудні 1990 р. офіційний Тбілісі взагалі скасував Південно-Осетинську АО і розпочав блокаду регіону, що тривала до липня 1992 р.

Цей період ознаменувався також військовим протистоянням обох сторін, особливо жорстким воно стало після того, як в результаті референдуму, проведеного південно-осетинським керівництвом 19 січня 1992 р., 90% його учасників висловились за приєднання регіону до Росії. Бойові дії, що продовжувались з перервами до липня 1992 р., були припининені за посередництва Росії, що розмістила на території Південної Осетії свої миротворчі сили. Наслідки грузино-осетинського конфлікту трагічні: 93 спалених сіл, понад тисячу убитих, від 40 до 100 тис. біженців.

Після підписання 14 липня 1992 р. главами Грузії і Росії угоди про принципи мирного урегулювання конфлікту в Південній Осетії в зону грузино-осетинського протистояння були введені Змішані сили з підтримання миру (російський, грузинський і осетинський батальйони*. Попри те, що в Південній Осетії настав спокій, політичного урегулювання конфлікту досягти не вдалося. Південно-осетинське керівництво здійснило низку кроків, спрямованих на реалізацію ідеї національного самовизначення. У грудні 1997 р., незважаючи на протести офіційного Тбілісі, парламент колишньої автономії проголосував за незалежність Південно-Осетинської республіки в середині СНД. А 8 квітня 2001 р. на референдумі була прийнята Конституція Республіки Південна Осетія, перша стаття якої проголошує республіку незалежною, суверенною, демократичною державою. Офіційний Тбілісі розцінив прийняття конституції як „ще один прояв сепаратизму і небажання вести конструктивний діалог з урегулювання грузино-осетинського конфлікту".

Новий процес „реінтеграції" Південної Осетії, що його розпочав президент М. Саакашвілі в кінці травня 2004 р., сприяв черговій ескалації конфлікту і ще більше радикалізував прагнення південно-осетинського керівництва дистанціюватися від Грузії й інтегруватися до складу Російської Федерації. На підтвердження цього прагнення 12 листопада 2006 р. у Південній Осетії було проведено референдум про незалежність і вибори президента самопроголошеної республіки.

На початку серпня 2008 р. почалася широкомасштабна російсько-грузинська війна до котрої Росія серйозно заздалегідь приготувалася. Наслідком цієї війни став не тільки розрив дипломатичних відносин між обома країнами, але й, що є найголовнішим так це те, що і Південна Осетія і Абхазія були визнані Росією як суверенні республіки і надана їм усестороння економічна і військова допомога. А це у свою чергу ще більше ускладнило проблему відновлення контролю над суб’єктами Грузії. Хоча згідно міжнародного права дані республіки і до сьогодні вважаються складовими Республіки Грузія. Їхню незалежність світова спільнота не визнає, за виключенням Росії, Нікарагуа та Венесуели.

Окрім Абхазії й Північної Осетії в Грузії є ще низка проблемних регіонів, що є потенційно вибухонебезпечними для територіальної цілісності держави. Найбільшим з-поміж них є Аджарія (столиця - м. Батумі*, що має конституційний статус автономії у складі Грузії. Корінне населення Аджарії - грузини, що були насильно навернені до ісламу під час турецького панування. За часів правління в Аджарії Аслана Абашидзе (до весни 2004 р.* республіка фактично не визнавала юрисдикції Тбілісі у питаннях зовнішньої, у т, ч. зовнішньоекономічної політики, про що свідчили рішення, які стосувались питань іноземних інвестицій, спільних підприємств, торгівлі, транскордонного співробітництва Аджарської Республіки, що ухвалювались у Батумі, а не в Тбілісі. Лише після втечі Абашидзе та представників його клану до Москви 6 травня 2004 р. офіційний Тбілісі отримав повний контроль за ситуацією в Аджарії.

Бажають домогтися тієї чи іншої форми автономії й мешканці Джавахетії (адміністративний центр - м. Ахалкалакі*, де компактно проживають вірмени, що становлять 8% населення Грузії. Ці настрої підживлюються й тим, що регіон безпосередньо межує з Республікою Вірменія.

Проблемним залишається й Ахметський район Грузії, в якому мешкають переважно чеченці-кистинці (цей район ще називають „малою Чечнею" *. Влада офіційного Тбілісі є тут номінальною, а закони Грузії фактично не діють на цій території, про що свідчить спроба грузинської влади восени 1999 р. відкрити відділення поліції Грузії в с. Дуїсі - неформальній столиці цієї зони, що закінчилась перестрілкою з місцевим населенням.

На фоні низки проблемних регіонів, область Квемо-Картлі, що розташована на стику Грузії, Азербайджану і Вірменії і, де компактно проживає азербайджанське населення Грузії, може слугувати за приклад вирішення міжетнічних проблем. До правління в Грузії Е. Шеварднадзе азербайджанці Квемо-Картлі зазнавали серйозних утисків, але сьогодні ситуацію нормалізовано, що підтверджує існування прозорого кордону між Грузією та Азербайджаном.