Міжнародне становище та зовнішня політика Вірменії

Вірменія є членом ООН та її спеціалізованих організацій. У 2001 р. Вірменія вступила до Ради Європи, а 10 грудня 2002 р. Генеральна рада ВТО в Женеві офіційно затвердила членство Вірменії у цій організації. З 5 лютого 2003 р. положення ВТО про торгівлю і обмін товарами стали частиною міжнародних зобов'язань Вірменії як у рамках цієї структури, так і в форматі підписаного з Європейським союзом Договору про партнерство і співробітництво.

Республіка Вірменія - член СНД, Організації Договору про колективну безпеку (ОДКБ*, до якої входить більшість підписантів Ташкентського пакту (травень 1992 р.*, учасник ЄврАзЕС (з 2003 р.*, активний учасник субрегіональних і регіональних інтеграційних угруповань, в тому числі в рамках структур СНД, Чорноморської асоціації економічного співробітництва та ін.

Перший президент країни Л. Тер-Петросян прагнув підтримувати тісні зв'язки з Росією, США і Францією - країнами, де є великі вірменські общини і звідки поступало чимало валютних надходжень. Нинішнє керівництво Вірменії проводить скоріше політику балансування між Росією, з якою Вірменія пов'язана договорами щодо правового статусу російських збройних сил (1992 р.*, російської військової бази на терені країни (1995 р.* та „Про дружбу, співробітництво і взаємодопомогу" (1998 р.*, що створили передумови для тісного військового союзу обох держав, та західними державами, передусім з США, на підтримку яких Вірменія сподівається при урегулюванні карабахського конфлікту.

Союзницькі стосунки Вірменії та Росії базуються на співпадінні або близькості геополітичних, військових, економічних та інших інтересів. Вірменія і Росія, які зацікавлені в стабілізації ситуації на Кавказі, мають схожі позиції з більшості питань міжнародної політики. Головними факторами традиційної лояльності вірмен до Росії є релігійний та досвід спільного проживання вірмен і росіян у складі однієї держави. Також за останнє десятиліття значно зросла вірменська діаспора в Росії, що головним чином мешкає в Москві і в Краснодарському краї і нараховує за останніми даними 1, 8-2 млн. осіб. Особливі стосунки з Вірменією важливі і для Росії, оскільки через вірменську територію приходять залізничні й автомобільні дороги, повітряні шляхи, що з'єднують Росію з країнами Близького і Середнього Сходу. Базовим елементом стратегічного партнерства двох країн вважається дислокована на території Вірменії 102 російська військова база, що має на озброєнні зенітно-ракетні комплекси С-300 і винищувачі МіГ-29. Також на вірменській території несуть службу російські прикордонники, що спільно з вірменами охороняють вірмено-турецький і вірмено-іранський кордони.

Щоправда не таким взаємовигідним є економічне співробітництво двох держав. Користуючись економічними труднощами Вірменії, Росія, по суті, нав'язала своєму партнеру підписання угоди за принципом „борг в обмін за майно". У рахунок погашення державного боргу обсягом 93, 76 млн. дол. США Вірменія передала Росії Разданську ТЕС (вироблена на ній електроенергія експортується Росією до Туреччини і Грузії*, оборонне підприємство „Марс" і три науково-дослідних інститути у сфері ВПК.

Взаємини Вірменії з іншими сусідами - Азербайджаном і Туреччиною практично припинилися після того, як 1992-1993 рр. озброєні вірменські формування окупували Нагірний Карабах і частину азербайджанської етнічної території. Наслідком цього стала економічна блокада Вірменії Туреччиною й Азербайджаном й закриття вірмено-турецького кордону. Через деякий час вірмено-азербайджанський політичний діалог на вищому рівні було відновлено. Як наслідок, тільки президенти Р. Кочарян і Г. Алієв провели 19 таких зустрічей, після смерті Г. Алієва його син Ільхам поновив практику зустрічей глав двох держав у грудні 2003 р. Щодо вірмено-турецьких взаємин, та їх покращанню не надто сприяє активність офіційного Єревану у питанні про визнання світовим співтовариством факту різанини вірменського населення в Османській імперії у 1915 р. актом геноциду. Між тим, станом на 2003 р. факт геноциду визнало 15 парламентів, у тому числі російський, французький, італійський і канадський, а також законодавчі органи понад 30 американських штатів. Щодо Вірменії, то Туреччина однією з перших визнала її незалежність. Тим не менше, до нормалізації відносин між країнами ще далеко. Анкара звинувачує в цьому Єреван. Вірменія досі не звільнила захоплені нею території Азербайджану, незважаючи на чотири резолюції, прийняті Радою Безпеки ООН. У свою чергу, Туреччина не визнає факту здійснення геноциду проти вірмен у 1915-1918 рр. Стосунки з вірменською діаспорою в Туреччині і самими турками донині досить напружені, оскільки Єреван через вірменське населення в Турецькій Республіці тисне на Анкару.

На противагу вісі Анкара-Баку Вірменія зміцнює взаємодію з Іраном і Грецією, а також низкою арабських держав (Єгипет, Сирія, Ліван*. Щоправда розширення відносин Вірменії й Ізраїлю викликає негативну реакцію офіційного Тегерану. У цілому вірмено-іранські міждержавні відносини розвиваються доволі плідно. Попри те, що більшість населення Ірану в Нагірно-Карабахському конфлікті була на боці Азербайджану, іранська владна еліта зайняла позицію обережного нейтралітету. У 1993 р. за посередництва офіційного Тегерану бойові дії вдалось припинити, але мир тривав недовго. Коли Вірменія поновила широкомасштабний наступ у Карабасі тодішній президент Азербайджану Абульфаз Ельчібей відмовився від посередницьких послуг Ірану. У той час, коли Туреччина і Азербайджан запровадили жорстку економічну блокаду Вірменії, саме Іран став найбільшим торговельним партнером офіційного Єревана, за обсягом міждержавного товароообігу залишивши далеко позаду Російську Федерацію. Він фактично врятував Вірменію від економічного краху, враховуючи, що ця країна має найбільшу протяжність кордону з Туреччиною та Азербайджаном, а від Росії її відокремлює недружня до офіційної Москви Грузія. Іран постачає до Вірменії електроенергію і газ, великі обсяги продовольства, реалізує в цій країні масштабні економічні проекти, чим обмежує ефективність азербайджано-турецької блокади.

В останні роки Вірменія проводить комплементарну (багатовекторну* зовнішню політику, намагаючись не грати на геополітичних суперечностях великих держав, а шукати вигоди в узгодженні їх інтересів. Звідси - лінія Вірменії на розвиток союзницьких взаємин з Росією, налагоджування тісних взаємин з США, Євросоюзом, іншими країнами та міжнародними організаціями.

Пріоритетним завданням зовнішньої політики Вірменії є інтеграція до європейських структур. Підтвердження цього полягає у співпраці республіки з ЄС, Радою Європи, ОБСЄ, іншими організаціями. Вірменія згідно з рішенням Ради Європейського союзу від 14 червня 2004 р. про включення держав Південного Кавказу до сфери діяльності своєї програми „Політика європейського сусідства" стала її учасником. Ця програма базується на проекті „Розширена Європа - нове сусідство", підготовленому Єврокомісією в березні 2003 р. Доповідь по Вірменії була представлена в березні 2005 р., після чого офіційний Єреван і ЄС розпочали підготовку плану дій Республіки Вірменія за програмою „Політика європейського сусідства".

Водночас обидві сторони мають намір розвивати свої зв'язки в рамках підписаного у 1996 р. Договору про партнерство і співробітництво, що вступив у дію в липні 1999 р. Ним, зокрема, передбачалось надання Євросоюзом всебічної підтримки Вірменії при її переході до ринкової економіки і сталої демократії. У рамках договору створена і діє Рада ЄС - Вірменія, у якій Євросоюз представляють члени його Ради і Єврокомісії, а Вірменію - члени її уряду. Створений і діє Комітет парламентського співробітництва ЄС - Вірменія для координації зв'язків Національних зборів Вірменії з Європарламентом і парламентами держав-членів ЄС. Також указом президента Вірменії створено Міжвідомчу комісію з питань європейської інтеграції і співробітництва між європейськими регіональними організаціями і Вірменією.

Здійснюються серйозні кроки в напрямку розширення військово-політичного співробітництва Вірменії і країн ЄС, свідченням чого є встановлення дружніх зв'язків з Великобританією, Італією, Румунією, Болгарією, Німеччиною, Литвою, Латвією і особливо з Грецією. Європейський вектор зовнішньої політики Вірменії, головною складовою реалізації якого є участь республіки в програмі „Політика європейського сусідства", важливий для країни передовсім тому, що її національна безпека і подальший розвиток значною мірою визначаються результативністю переговорів з урегулювання нагірно-карабахського конфлікту, що проходять у рамках ОБСЄ, і можливістю сприяння держав ЄС у питанні нормалізації вірмено-турецьких відносин. Адже не слід забувати, що серед обов'язкових умов, що їх має виконати Туреччина на шляху вступу до ЄС, не останнє місце займають проблеми розблокування турецько-вірменського кордону і визнання офіційною Анкарою геноциду вірмен 1915р.

Вірмено-американське співробітництво, що значною мірою визначається наявністю в США численної вірменської діаспори (до 1 млн. осіб*, характеризується досить значними обсягами американської економічної допомоги, участю США в підготовці офіцерських кадрів для вірменської армії, а також допомогою в модернізації вірменських засобів зв'язку і комунікацій.

Співробітництво Вірменії з НАТО розвивається в межах програми „Партнерство заради миру" (ПРМ*, також офіційний Єреван має статус асоційованого члена Парламентської асамблеї НАТО. Вірменські військовослужбовці беруть участь у спільних навчаннях у межах ПРМ, а у 2003 р. подібні навчання, до яких долучилася ще й Росія, вперше були проведені на вірменській території. Між тим, вірменське керівництво насторожено ставиться до спроб НАТО і такого її члена як Туреччина впливати на вирішення військово-політичних проблем Закавказзя.

Щодо взаємин Вірменії з Україною, то їх розвиток базується на основних засадах Договору про дружбу і співробітництво від 14 травня 1996 р. Однак як і її союзниця Росія, Вірменія негативно ставиться до спроби України активізувати діяльність ГУАМ. Офіційний Єреван насторожено спостерігає за спробами розвитку військової складової цієї організації і побоюється можливих ускладнень для себе в підключенні до транспортних і енергетичних коридорів.

* Монофізитство - теологічна доктрина, що виникла у Уст. в Константинополі та визнавала в Ісусі Христі існування лише божественної натури; засуджене на Халкідонському соборі 451 р.; спричинилося до виникнення деяких східних церков (коптської, ефіопської, вірменської і сирійської*.