Геополітична орієнтація та зовнішня політика Туркменистану

Зовнішня політика Туркменистану спрямована на створення сприятливих умов для прискорення економічного розвитку країни. Основним принципом зовнішньої політики проголошено постійний нейтралітет. Туркменистан - перша країна в практиці ООН, що отримала статус нейтральної держави з усіма його наслідками і привілеями. 12 грудня 1995 р. Генеральна Асамблея ООН присвоїла Туркменистану статус постійного нейтралітету. Тому Туркменистан не бере участі в Договорі про колективну безпеку держав СНД у 1992 р. і військовому співробітництві з Росією на двосторонній основі. Також Ашгабат вийшов з Бішкекської угоди від 9 жовтня 1992 р. про безвізове пересування громадян СНД територіями країн-учасниць.

Основні напрями сучасної зовнішньої політики Туркменистану визначені в „Декларації про зовнішньополітичний курс Туркменистану в XXI столітті на принципах постійного нейтралітету, миролюбства, позитивного добросусідства і демократії" ", що була прийнята 27 грудня 1999 р. Халк Маслахати (Народною Радою* Туркменистану.

Щодо місця та ролі Туркменистану в системі міждержавних відносин в центральноазійському регіоні, то офіційний Ашгабат тривалий час зберігав нейтралітет стосовно неформального суперництва Казахстану і Узбекистану за неофіційну регіональну першість. Однак після відвідин С. Ніязова з офіційним візитом Бухари у листопаді 2004 р. і підписання ним та президентом І. Карімовим узбецько-туркменського договору „Про дружбу, зміцнення довіри і розвиток співробітництва", офіційний Ашгабат частково відійшов від політики нейтралітету. Туркменистан і Узбекистан відновили відносини, розірвані з вини Ашгабату у 2002 р., і заявили про „вічну дружбу". Експерти вважають, що туркмено-узбецьке зближення носило передовсім антиказахський аспект і стало спробою формування нового „центру сили" (Ташкент-Ашгабат* на противагу тісній взаємодії Казахстану, Киргизстану і Таджикистану.

Стосовно відносин з іншими країнами регіону, то досить плідно розвиваються туркменсько-турецькі взаємини. Туреччина, приваблює офіційний Ашгабат не лише через близькість мови і культури, але й як країна, що уникла релігійного екстремізму і тісно пов'язана із Заходом. Значна частина туркменської молоді навчається в Туреччині. Під час перебування С. Ніязова в Тегерані в лютому 1992 р. і в січні 1994 р. досягнуто низки конкретних домовленостей про співробітництво з Іраном, окремі з яких реалізовані. Так, у травні 1996 р. відкрито залізницю Теджен-Мешхед, що забезпечує вихід держав центральноазійського регіону до портів Перської затоки.

Значна увага приділяється розвитку взаємин з Саудівською Аравією, Кувейтом, Катаром, Об'єднаними Арабськими Еміратами та іншими арабськими державами, які Ашгабад вважає за взірець, що необхідно наслідувати і які можуть стати джерелом інвестицій для туркменської економіки. Намагаючись поширити свій вплив на Центральну Азію, Саудівська Аравія фінансує будівництво в Туркменистані мечетей і медресе, сприяє популяризації ісламу. Домагаючись особливої допомоги від мусульманського світу, президент С. Ніязов свого часу запропонував відкрити в Ашгабаті філію організації Ісламська конференція зі статусом Комітету з культурних і соціальних питань Середньої Азії і Казахстану. Саудівська Аравія, Кувейт, інші арабські держави надали Туркменистану великі кредити.

Доволі динамічно розвиваються й українсько-туркменські міждержавні взаємини, які базуються на Договорі про дружбу і співробітництво від 10 жовтня 1992 р. Туркменистан нині є найбільшим постачальником природного газу в Україну (близько 40 млрд. куб. м щороку*.

Сучасний Туркменистан знаходиться поза сферою ефективного впливу Росії, але й не доставляє їй якихось значних проблем. Стабільність у Туркменистані, що трималася на авторитеті С. Ніязова, були вигідні і Росії, і Заходу. Як будуть розвиватися події в країні після смерті Туркменбаші і як вони позначаться на зовнішній політиці Туркменистану, прогнозувати складно.