Студопедия

Главная страница Случайная страница

КАТЕГОРИИ:

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника






Модуль №1 16 страница






 

· НЕ.1.15. БУРЖУАЗНІ РЕВОЛЮЦІЇ 20-Х РОКІВ В ПІВДЕННІЙ АМЕРИЦІ

1. Становище в країнах Латинської Америки у 20-30-х роках ХХ ст.
2. Революція 1930 р. в Бразилії.
3. Особливості політичного життя Бразилії в другій половині ХХ ст.
4. «Соціалістична республіка» в Чилі.

 


1.Країни Південної Америки, так само як центральноамериканські, випробували на собі потужний вплив світової економічної кризи. Більш високий ступінь інтеграції в капіталістичну систему, більш високий рівень соціально-економічного розвитку, чим у Центральної Америці, обумовили зразковий збіг основного “удару” кризи по національних економіках за часом із розвитими капіталістичними країнами, тоді як у Центральної Америці, як уже відзначався, його вплив позначився з деяким запізненням - на два-три роки.
На відміну від країн Центральної Америки і Карибського басейну, де буржуазія, домігшись більш повного формального визнання політичної незалежності, в економічному відношенні перейшла до повного підпорядкування і залежності від американського монополістичного капіталу, південноамериканська буржуазія, використовуючи накопичений виробничий потенціал, під впливом кризи зробила основний наголос на промисловому розвитку. У результаті в антиімперіалістичній боротьбі все більша вага приділялася не стількі завданням антиколоніального, скільки соціального характеру.
Світова економічна криза 1929-1933 р. стала переломним моментом для всієї Південної Америки. Політичний клімат тут був дуже напруженим. Але на відміну від Центральної Америки в південноамериканських країнах (у всякому разі в ряді їх) ще в першій половині 20-х років і в середині цього десятиліття місцева буржуазія, більш сильна і розвинута почала енергійні спроби соціально-економічних і політичних реформ.
Артуро Алессандри Пальма в Чилі, Хосе Батлье-и-Ордоньес в Уругваї, Иполито Иригойен в Аргентині, а також ряд інших президентів висунули буржуазно-реформістські програми (на них почувався вплив політиків Англії, Франції, Німеччини, а також США), що включали загальне виборче право, право зборів, свободи політичних партій, преси, прогресивні форми оподатковування, трудове законодавство: 8-годинної робочий день, профспілкові права, у тому числі право на страйк та ін. Робилися обережні спроби обмежити всевладдя іноземного капіталу: викуповувалися залізниці, пошта і телеграф, створювалися державні банки. Однак ці зусилля реформістської буржуазії (якщо можна так висловитися, класичного типу), чиї проекти досить буквально випливали з європейських канонів, не були реалізовані в країнах Південної Америки насамперед тому, що не враховували специфіку національного розвитку.
Такі країни регіону, як Аргентина, Чилі, Уругвай, Бразилія, пройшли вже досить значний історичний шлях у розвитку капіталізму і буржуазних відношень у цілому. Протягом десятиліть тут буржуазія була організована в корпорації, а робочий класс-в профспілки; і ті й інші активно брали участь у громадському житті.
Існувала тут і національно-визвольна проблематика, але в цілком іншій формі, ніж в Центральної Америці. Класичні форми колоніалізму збереглися лише у виді пережитків, як права екстериторіальності найбільш великих іноземних компаній. В основному панування імперіалізму здійснювалося через чисто економічні канали (що не виключало в екстрених випадках дипломатичного тиску, демонстрації сили і т.д.): фінансування, кредити, іноземні банки, підприємницька діяльність монополій. Проте “націоналізм пригнобленої нації” існував і мав під собою реальний грунт.
Незавершеність формування національного ринку (а отже, і нації) також живила націоналістичні тенденції. При всій складності і багатогранності цієї проблеми виділялося найбільше суттєве: необхідність реформувати сільськогосподарські відношення, для того щоб вони відповідали рівню соціально-економічного розвитку і не перешкоджали подальшому розвитку буржуазних виробничих відношень.
Представники ж класичного буржуазного реформізму Алессандри, Иригойен, Батлье-и-Ордоньес, Песоа прийнялися за реформи вже буржуазних стосунків, які існували, вводячи 8-годинний робочий день і права профспілок там, де велика частина населення ще жила при напівфеодальних або напіврабовласницьких відношеннях, а інша значна його частина - дрібнотоварні виробники - не могла дозволити собі 8-годинний робочий день, (тому що в цьому випадку їхнє виробництво стало б нерентабельним). При аграрних відношеннях, що існували, ці реформи не сприймалися і не могли бути прийняті ні латифундистами, чиї прибутки базувалися на експлуатації дешевої робочої сили батраків, а ні дрібними підприємцями. Одночасно із соціальними перетвореннями буржуазні реформатори вводили і загальне виборче право, а більшість виборців саме і були сільськими жителями і дрібними господарями. Складалася парадоксальна ситуація, при якій прихильники демократичних реформ не могли здійснити свої сподівання демократичним шляхом. Виникав політичний тупик, криза влади, чим і можна пояснити багато подій 20-30-х років в країнах Південної Америки.

2.В цілому Бразилія 20-х років XX століття була селянською країною з відсталими формами аграрних відношень і з відносно розвитим, динамичным промислово-капіталістичним виробництвом. У економічному житті країни дуже активну роль грав іноземний капітал: у 1929 р. іноземні монополії контролювали 23% усіх капіталів, що функціювали в країні. Однак його вплив не йшов ні в яке порівняння з практично безмежним і безконтрольним пануванням американського капіталу в країнах Центральної Америки і Карибського басейну.
Бразилія була орієнтована на фактично монокультурний розвиток (кава і скотарство), що повинно було забезпечити стабільне надходження валюти з розвитих капіталістичних країн і відповідно імпорт необхідного устаткування. Криза показала вразливість такої моделі і стимулювала широкі прошарки населення - від робітничого класу до буржуазии - підняться на боротьбу за створення національної промисловості. Базовим завданням, яке в цей період вирішувало бразильське суспільство, стало завершення формування нації, економічною основою якої є внутрішній ринок.
Робітничий клас залишався нечисленним, але дуже активним. Створена в 1929 р. Всезагальна конфедерація працюючих Бразилії, якою керували анархо-синдикалісти, об'єднувала біля 80 тис. чоловік і вела наполегливу боротьбу за інтереси пролетаріату.
У масі селянського населення визначився процес соціальної диференціації: у країні було біля 270 тис. господарств, що належали “селянської буржуазії і капіталістичному землеволодінню”4. Серед сільського населення був прошарок цілком безземельних працівників, які годувалися винятково найманою працею; чисельність їх, очевидно, була не менше чисельності роботодавців. Аграрні відношення відрізняла висока соціальна напруженість: селянські бунти при участі сотень і навіть тисяч людей були не рідкістю.
Особливістю Бразилії була її регіональна роздрібленість: між штатами існували митні кордони, федеральна влада залишалася слабкою і іноді зовсім не визнаною на місцях, між штатами часом існували відношення, близькі до війни. І політично часто на перший план виходили не питання, пов'язані з міжкласовими стосунками, а чисто регіональні місцеві інтереси, які буржуазія разом із землевласниками одного штату захищала проти буржуазії і поміщиків іншого штату.
В Бразилії активно діяв іноземний капітал, в першу чергу англійський, і це відбивалося на ході політичної боротьби, стимулюючи гасла національно-визвольного, антиколоніального характеру. Важливість національних завдань внутрішньополітичного характеру як би розчиняла в собі залишки невирішених завдань національного звільнення. У цьому сенсі Бразилія ще більш відрізнялася від центральноамериканських країн і їхніх проблем, ніж Чилі. Тому, вирішуючи питання про економічний зміст революції, яка назрівала в країні наприкінці 20-х років, можемо говорити лише про буржуазну революцію, покликану об'єднати країну, вирішити аграрне питання (пристосувати сільське господарство для потреб капіталістичної індустріалізації), інтегрувати економіку на базі внутрішнього ринку, створити політичну систему, що гарантує “нормальне” відтворення буржуазних відношень, тобто буржуазно-демократичну республіку.
Велике значення для історії цієї революції і її класового потенціалу мав рух тенентистів, на чолі якого знаходилися офіцери середньої ланки.
Але характерно, що саме тенентисти першими в політичній практиці перебороли міжштатну розбіжність, почавши переговори про координацію дій із гарнізонами сусідніх і інших штатів. Вони чітко сформулювало загальні й основні задачі революції.
Таким чином, напередодні революції вже ясно визначилися - зі своїми особливостями і специфічними формами боротьбы - три суспільні сили: селянство, робітничий клас і дрібна буржуазія міста, включаючи частину держапарату в особі тенентистів.
Вплив світової економічної кризи збільшив і без того напружений стан соціально-економічного і політичного життя країни: за один тільки рік (із 1929 по 1930 р.) рівень виробництва скоротився на 28%; експорт знизився більш ніж у 2 рази; ціни на кава на світовому ринку впали майже в 3 рази. Вже до грудня 1930 р. золотий запас країни був практично вичерпаний.
Важливим елементом революційної ситуації, що складалася, стали президентські вибори, які проходили в березні 1930 р. На 30 млн. жителів країни виборчими правами користувалися тільки приблизно 2 млн. чоловік. У боротьбу за голоси цих виборців вступили Ліберальний альянс, створений у серпні 1929 р., який висунув своїм кандидатом Жетуліу Варгаса (1883- 1954 р.), губернатора штату Риу-Гранди-ду-Сул і колишнього міністра фінансів в уряді Вашингтона Луиса (1926-1930 р.). В альянсі об'єдналися прихильники зміни політики уряду і вороги “кавової олігархії”. До них також приєдналися в більшості тенентисти, товаришам яких Варгас обіцяв амністію. У цей момент серед тенентистів відбувся розкол, у результаті якого висунулося ліве, революційно-демократичне крило, очолюване Л. К. Престесом, яке відмовилося підтримати Варгаса, вважаючи, що ліберали не здатні очолити революцію, яка насувається.
Ліве, революційно-демократичне крило тенентистів сформулювало й опублікувало свою програму боротьби (так званий Травневий маніфест 1930 р. Луиса Карлоса Престеса). Проголошувалася аграрна, антиімперіалістична революція, у результаті якої до влади прийдуть робітники міста і села і здійснять необхідні перетворення; маніфест містив заклик до загального повстання самих широких мас міста і села. Ліві тенентисти різко критикували Ліберальний альянс за нечіткость і розпливчастість формулювань, попереджали народ, що керівники альянсу спробують вкрасти в народу перемогу. Лівих тенентистів підтримала Бразильська комуністична партія, яка запропонувала Престесу балотуватися в президенти республіки за її списком.
Консолідація лівих сил навколо такого популярного лідера, яким був Л. К. Престес, дійсно налякала лідерів Ліберального альянсу і змусила їх поквапитися з виступом. Ще 12 серпня 1929 р. відомий журналіст, ліберальний ідеолог Линдолфо Коллор писав Варгасу про те, що, оскільки боротьба проти старої влади назріла ” і її все рівно скинуть, головним питанням є: “хто скористається плодами перемоги - ти чи Луис Карлос Престес, ліберали чи екстремісти”8. Те ж визнання згодом зробив і інший учасник альянсу Жуан Алберту: “Необхідно було зробити революцію до того, як Луис Карлос Престес розгорнить новий прапор... ”9
Однак превентивний характер (контрреволюційний по суті) виступу Ліберального альянсу зовсім не визначає характер самої революції 1930 р. Либералы перехопили ініціативу, “обібрали маси” у революціонерів; але проте їм не вдалося уникнути активної участі цих мас - робітничого класу, радикальних груп міської дрібної буржуазії, частини офіцерів і солдат - в революції. І цією своєю участю народ повів революцію набагато далі, ніж того хотіли ліберали і Варгас. Крім того, у самому Ліберальному альянсі взяли участь організації і рухи, які уже тоді, на самому початку, хотіли глибоких соціально-економічних і політичних перетворень. Більшість тенентистів, які примкнули до альянсу і не пішли одним шляхом із Престесом, залишалися проте вірним своїм колишнім демократичним програмам і щиро вважали, що з альянсом вони цього доможуться.
У збройних сутичках прихильники альянсу здобули перемогу. 3 листопада 1930 р. був створений тимчасовий уряд; перші ж його кроки цілком ясно визначили, які саме соціальні сили прийшли до влади. Представників “кавової олігархії” у складі уряду не було. Президентом країни став Ж. Варгас, який в зверненні до народу заявив, що уряд буде сприяти розширенню національного виробництва, розгорне будівництво загальнонаціональних комунікацій; націоналізує корисні копалини, насамперед залізну руду; для цілей індустріалізації буде залучати іноземний капітал, але таким чином, щоб він не закабалював країну. “Ця революція за своїм характером була націоналістичною”, - заявив Варгас, підкресливши, що мова йде про стимулювання національного виробництва і розвитку національних ресурсів.
Особливо ясно характеризує, цю революцію і підкреслює її специфічні риси в порівнянні з всіма іншими революціями 20-30-х років у Латинської Америці її інтерес до соціального питання. Увага до питань відношень між працею і капіталом показує зрілість бразильської буржуазії як класу і зрілість даної революції як буржуазної.
Дійсно, навряд чи не першим заходом Варгаса було створення міністерства праці. Інтерес до робітничого питання не в останню чергу пояснювався й активною роллю, яку зіграв робітничий клас в революції, уже напугав “революційну” буржуазію. Щоб збити розгортання боротьби робітничого класу, у перші дні і місяці після перемоги були видані декрети, які регулювали трудові відношення: про 8-годинний робочий день, про працю жінок, про вихідний день, про створення національної ради праці, про профспілки.
Особливо ретельно буржуазний уряд розробив закони, які регулювали діяльність профспілок, що підкорялися міністерству праці і ним контролювалися.
Революція 1930 р. концентрированно висловила одну з найважливіших рис латиноамериканського революційного руху 20-30-х років, що у жодній іншій революції не проявилася з такою виразністю, а саме - зрослу силу робітничого класу, зрілість протиріччя, властивого буржуазному суспільству. Не домігшись ще по-справжньому влади, бразильська буржуазія направила усю свою силу проти свого недавнього союзника в боротьбі проти олігархії-пролетаріату. Що теж характерно - відразу створюється республіка, “обставлена соціальними інститутами”, які буржуазна держава зразу прагнула підкорити собі, створити надійний юридичний інститут цього підпорядкування, не цураючись досвіду фашистської Італії. Ця обставина спонукала бразильську буржуазію йти на компроміс із недавнім ворогом, а отже, позбавляло її можливості завершити революцию - здійснити радикальні капіталістичні перетворення в сільському господарстві. Бразилія теж пішла по повільному, компромісному шляху буржуазного розвитку.

3.У міру того як новий уряд проводив назрілі буржуазні реформи, робітничий рух увсе більш чітко визначав свою особливу, відмінну від буржуазних реформістів класово-політичну лінію.
Поступово наростав страйковий рух, яким керували зміцнілі профспілки, у тому числі Загальна конфедерація трудящих Бразилії, яка знаходилася з 1930 р. на нелегальному положенні. Послідовна політика Загальної конфедерації трудящих, спрямована на єдність робітника і профспілкового руху, правильна оцінка ситуації, рішучі й ініціативні дії на чолі виступів робітничого класу привели в середині 30-х років до нового підйому революційної боротьби. Весь 1934 рік пройшов у напружених сутичках між трудящими й урядом. Страйковий рух охопив сотні тисяч робітників та службовців.
У цих умовах на базі масової боротьби, яка розгорнулася, під керівництвом пролетаріату підсилилися тенденції до єдності демократичних антиімперіалістичних сил, формування широкого фронту лівих партій і організацій під гаслами Народного фронту. Головну роль у цьому процесі грали Бразильська комуністична партія і ліві тенентисти. Прагнення революційно-демократичних сил до єдності вилилося в створення в березні 1935 р. Національно-визвольного альянсу (НВА) - загальнонаціональної організації Народного фронту, який поставив перед собою завдання звільнити країну від імперіалістичного панування, препинити шлях фашизму, захистити демократичні завоювання народу.
До середини 1935 р. у рядах Національно-визвольного альянсу нараховувалося вже більш 1, 5 млн. членів. НВА висунув програму боротьби за владу, яка включала вимоги проведення аграрної реформи, звільнення від імперіалістичної залежності і створення демократичного уряду.
Національно-визвольний альянс спирався в основному на робітничий рух. Але в його рядах і серед співчуваючих йому були і численні представники селян, інтелігенції, дрібної міської буржуазії Великим впливом альянс користувався у федераціях студентів і в збройних силах - серед груп лівих тенентистів, які займали високі військові пости в армії і на флоті. 11 липня 1935 р. Ж. Варгас оголосив про заборону діяльності НВА. Дії уряду привели до того, що боротьба була перенесена зі сфери в основному парламентських і законних дій у сферу нелегальної боротьби. У листопаді 1935 р. НВА підняв збройне повстання, яке спалахнуло в ряді найбільших міст: Ріо-де-Жанейро, Ресифи, Натале. У місті Натале повсталі захопили у свої руки владу і проголосили створення народного уряду.
Проти революційного повстання, керованого бразильським пролетаріатом, правлячі кола мобілізували всі сили буржуазії і поміщицької реакції: від фашистов-интегралистов до буржуазних реформістів - усі згуртувалися в єдиний антиробітничий фронт, щоб придушити революцію. Повстання 1935 р. потерпіло поразку.
Буржуазії вдалося, перехопивши лідерство в революційної демократії, повести за собою основні маси, які брали участь в революції, але потім їй все ж прийшлося вирішувати питання, поставлені боротьбою робітничого класу. Звичайно, вона їх вирішувала по-своєму, у власних егоїстичних інтересах, але вже самий факт їх, нехай половинчатого, вирішення відчинив дорогу прискореному розвитку капіталізму в країні. У цілому, очевидно, революцію 1930 р. варто віднести до незавершених буржуазних революцій.
Національно визвольний потенціал революції також не був настільки високим, щоб підняти величезні маси народу на боротьбу. Джерелом антиимпериализму було не стільки “почуття пригнобленої нації”, “здоровий націоналізм” буржуазної нації, що бурхливо формується.
Революція дала новий імпульс економічної інтеграції, розвитку внутрішнього ринку, подоланню політичної роздробленості, тобто виконала визначений мінімум історичних завдань, які стояли перед нею.

4.Не менше бурхливі і значні за значенням події відбувалися в 30-ті роки в Чилі, однієї із самих розвитих країн Латинської Америки.
Чилі вступила на шлях капіталістичного розвитку в середині XIX століття, і до початку XX століття капіталістичний спосіб виробництва став тут пануючим. При цьому гостро поставало питання про перетворення відсталих форм виробництва в сільському господарстві і подоланні економічної залежності від імперіалізму.
Чилі була країною розвитого робочого руху. Вже в 1916 р. був створений єдиний Профцентр-Рабітнича федерація Чилі (ФОЧ), що стояла на революційних позиціях. У 20-х роках ФОЧ нараховувала біля 100 тис. членів і була секцією Червоного Інтернаціоналу профспілок. З кінця XIX століття в Чилі діяли партії соціал-демократичного типу, що підтримували зв'язку з II Інтернаціоналом. У 1912 р. була створена Соціалістична робоча партія Чилі, яка по всіх питаннях (про війну, класовій боротьбі і т.д.) стояла на позиціях революційного марксизму. У 1922 р. ця партія, якої керував відомий діяч міжнародного робочого руху Луис Эмилио Рекабаррен, була перейменована в Комуністичну партію Чилі.
У 1922-1924 р. Чилі переживала глибоку соціально-економічну і політичну кризу. Усередині правлячих класів украй загострилася боротьба за вибір шляху виходу з кризи. У умовах буржуазно-поміщицького блока завагався, що единодушия пануючого, криза захопив інститути державної влади, насамперед збройні сили.
У 1924 р., коли в парламенті Чилі обговорювався проект нової, демократичної конституції, запропонований урядом Артуро Алессандри, війська під проводом полковника Карлоса Ибаньеса (1877- 1960 р.), капітана Мармадуке Грове (1879-1954 р.) і ряду інших офіцерів оточили будинок конгресу і змусили депутатів проголосувати за нову конституцію. Але в 1925 р. вже консервативне угруповання військових скинуло Алессандри. У тому ж році прогресивні офіцери відновили демократичне правління: К. Ибаньес став міністром оборони, М. Грове - заместителем командуючого ВВС. У 1927 р. група К. Ибаньеса змістила президента й встановила фактично диктатуру (1927-1931 р.).
Включившись у політичну боротьбу, збройні сили піддалися швидкому процесу политизации, і в них виникнули приблизно ті ж тенденції, які існували й в “цивільному суспільстві”. Ибаньес, прийшовши до влади, спробував “військовою рукою” провести ряд помірних соціально-економічних реформ, які не зміг здійснити за допомогою “демократичних інститутів” Алессандри: він прагнув заручатися підтримкою профспілок і виступати третейським суддею в конфліктах між працею і капіталом (роблячи це, до речі, одним із перших серед популістських вождів типу Перона, Варгаса й ін.); він проявляв зусилля (теж половинчаті) встановити національний контроль над виробництвом найважливішого в той час багатства країни - елітри і створив змішану компанію, де 51% акцій належав чилійській державі, а решта — іноземним вкладникам (через 35 років за такий ж захід у відношенні міді Едуардові Фрею аплодувала половина Чилі).
Тим часом на країну швидко і неминуче наповзала чорна хвиля світової економічної кризи.
В основі чилійського господарства лежала гірничорудна промисловість, насамперед видобуток і експорт міді і селітри. Протягом 1930-1931 рр. ціни на селітру впали на 19% у порівнянні з 1924-1926 р. Виробництво селітри в 1930 р. скоротилося в порівнянні з 1931 р. на 19%. Одночасно впали ціпи на мідь на 42%, а продукція знизилася на 31% (у 1930 р. у порівнянні з 1929 р.). У цілому рівень виробництва в гірничодобувній промисловості в 1931 р. скоротився більш ніж на 50% у порівнянні з 1929 р. Різке скорочення прибутків від експорту міді і селітри привело до падіння виробництва й в переробній промисловості в ті ж роки на 26%, були згорнуті на 56% будівельні роботи, упали ціна на зернові культури - основний продукт чилійського сільського господарства. За 1929-1931 р. було зареєстровано більш 1100 банкрутств. Експорт у 1931 р. скоротився на 64% у порівнянні з 1929 р., а импорт-на 56%. Почався інфляційний процес: золоті запаси скоротилися втроє, а маса паперових грошей виросла на 136 млн. песо12.
Різко погіршилося положення трудящих: частка заробітної плати в національному доході зменшилася майже в 2 рази. Безробіття охопило десятки тисяч робітників та службовців: тільки в гірничорудній промисловості число зайнятих зменшилося з 90, 8 тис. у 1929 р. до 38, 6 тис. у 1931 р. Загальна чисельність безработных перевищила в 1931 р. 100 тыс. человек13.
Проти страйкового руху, який наростав, К. Ибаньес кидав війська. Репресії привели до розколів у профспілковому русі. У 1929 р. за наказом президента були заарештовані майже всі члени ЦК КПЧ, який діяв нелегально. Але зломити всенародне повстання, що починалося, диктатору не вдалося.
У цій ситуації Ибаньес не зміг утриматися у влади, і 26 липня 1931 р. диктатура впала. Виник дуже неоднорідний уряд, який очолив Хуан Эстебан Монтеро.
1 вересня 1931 р. радіо і газети рознесли тривожну звістку про повстання на кораблях військово-морського флоту.
Рішення про початок повстання прийняла нарада молодших офіцерів двох ескадр, що знаходилися в бухті, на північ від столиці. Дев'ять кораблів і декілька підводних човнів опинилися в руках повсталих команд. Приводом для виступу було рішення міністерства про зниження зарплати морякам. Всіх повсталих очолив мічман Эрнесто Гонсалес. Боцман Мануэль Астика, у минулому член організації Католицька молодь, який прослужив на той час біля 6 місяців на кораблі, був обраний генеральним секретарем генштабу загального складу екіпажів. На кожному кораблі були обрані комітет і командир із старших за віком і найбільше досвідчених молодших офіцерів, офіцерів старших чинів заарештували. Генштаб повсталих узяв на себе керівництво провінцією й основними її містами - Кокимбо і Ла Серена. Населення реагувало на це повідомлення спокійно.
Генштаб повсталих запропонував іншим кораблям флоту підтримати їхнь дії і приєднатися до повстання. У відозві до країни повсталі зажадали заморожування виплати іноземного боргу, проведення аграрної реформи, гарантії праці й умов життя всьому народу і призвали до “соціальної революції”. Уряд, побоюючись, що повсталих підтримає населення й інші частини збройних сил, пішов на переговори. Прибулий на повсталі кораблі адмірал Шредер запропонував скасувати намічене зниження зарплати матросам.
Тим часом повстання ширилося: повстали кораблі південних районов —Талькауано і Вальпараїсо (пяль кораблів), 5 вересня — ще три кораблі. У Вальпараїсо до повсталих приєдналися піхотний полк “Маипо”, Школа зв'язку і ряд фортів.
Програма, проголошена повсталими, знайшла відгук в організаціях трудящих. Робоча федерація Чилі, керована комуністами, прийняла рішення провести загальний страйк у підтримку моряків. Уряд кинув проти страйкуючу поліцію. Одночасно були підтягнуті великі сили для придушення повстання. Проте фактично режим не мав у своєму розпорядженні серйозних сил для військової перемоги над півтора десятками військових кораблів, включаючи підводні човни, сумарний екіпаж яких складав біля 5 тис. чоловік. Однак 8 вересня повсталі все ж вирішили капітулювати.
Можна припустити, що, не отримавши підтримки інших частин збройних сил і не маючи можливості довгий час знаходитися в морі (необхідно було поповнювати запаси продовольства, пального і т.д.), моряки втратили впевненість у своїх силах, серед них виникнули розбіжності, їм нелегко було вирішитися на братовбивчу громадянську війну. Голова ЦК Компартії Чилі Элиас Лаферте (1886-1961 р.) писав у зв'язку з цим: “Безумовно, бракувало єдиного твердого керівництва, ідеологічної ясності цьому руху... Вони не знали ні куди йти, ні що робити”15.
Народні маси, які не звикнули довіряти військовим, ще тільки придивлялися до них, ще не наважувалися повірити, що це справжні революціонери. Якби вони протрималися довше, робітничі організації змогли б, зважаючи на все, надати більш эффективну допомогу. Багато хто з заарештованих учасників повстання були засуджені на довгі терміни заключення, а деяким - були вынесені смертні вироки. Але вони були скасовані після 4 червня 1932 р., коли перемогло нове повстання.
Вересневе повстання військових моряків потерпіло поразку, але воно залишило важливий слід у революції, що починалася. Робітничий клас, усі демократичні сили країни переконалися в кризі армії як головного репресивного органу режиму, переконалися в тому, що в збройних силах є революційно настроєні люди, готові до боротьби на стороні народу.
Особливим є те, що слабко підготовлений, фактично без керівництва виступ військових моряків зміг сформулювати основні вимоги назрілої революції: проти іноземного капіталу і за аграрну реформу.
Але повстання моряків було тільки епізодом у боротьбі, яка розгорталася, лише одним із найбільше яскравих рис формування революційної ситуації.
Тим часом наслідки кризи позначалися все виразніше: на півночі з родовищ селітри, міді й інших мінералів, які експортувала країна без роботи залишилися десятки тисяч, що загубили всяку надію, у центральних районах положення було дещо краще. Уряд не знав, яким способом знайти вихід із безнадійного положення, що створилося. Криза охопила всі сфери громадського життя. Уряд уже ніхто не підтримував.
4 червня 1932 р. була створена революційна хунта в складі відставного генерала Пуги, одного з засновників соціалістичної партії Эухенио Матте і прихильника К. Ибаньеса Карлоса Давид (1887-1955 р.), посла Чилі у Вашингтоні. Вже 5 червня була обнародувана нова програма, відповідно до якої вводився урядовий контроль за постачанням населення предметами першої необхідності; підвищувалися податки на осіб, що одержували високі прибутки; негайно приступали до проведення аграрної реформи (починати передбачалося з розподілу державних земель у кооперативне користування); оголошувалася повна амністія матросам, які брали участь у вересневому повстанні 1931 р.; відновлювалися закриті шахти; встановлювалися державна монополія на видобуток і продаж золота, державний контроль над зовнішньою торгівлею і ряд інших заходів екстреного порядку, здійснення яких могло б призупинити голод, економічну розруху і гарантувати населенню прожитковий мінімум у надзвичайних умовах світової економічної кризи й економічного тупика, у який завела країну антинаціональна політика правлячих кіл. У Чилі була проголошена “соціалістична республіка”.
Слідом за цим було оголошено про реформу банківської системи. 8 червня хунта оголосила про перетворення Центрального банку в державний, що мало на меті регулювання кредиту на таких умовах, що зробили б життєздатної економічну політику уряду.
Іншим декретом націоналізувалися і передавалися у власність держави вклади в іноземній валюті. Це на практиці означало конфіскацію внесків у доларах американських громадян і компаній, які діяли в Чилі. Уряд США відмовляв новому уряду в дипломатичному визнанні доти поки новий режим не “проявить повагу” до американських інтересів у Чилі. Англійці ж спробували вплинути на хід подій більш безпосереднім способом, направивши до чилійських берегів військовий корабель “Дурбан”. Чималу активність у провокуванні внутрішніх розколів в хунті проявив американський посол.
В нову урядову хунту, що взяла владу у свої руки, 16 червня 1932 р. увійшли Карлос Давила і Ноласко Карденас від демократичної партії й Альберто Каберо від радикальної. “Соціалістична республіка” впала.
Однак буржуазна революція продовжувалася: 16 червня 1932 р. потерпіло поразку лише її саме радикальне, революційно-демократичне крило. Відсторонені від влади представники дрібнобуржуазної революційної думки створили 19 квітня 1933 р. Социалистическую партію Чилі, яку очолив М. Грове, а в керівництво ввійшли Э. Матте й інші діячі “соціалістичної республіки”. Народилася політична організація нових середніх прошарків і дрібної буржуазії, яка згодом набула визначеної бази в організованому робочому русі.
Нова хунта, яка виникнула 16 червня 1932 р., провела загальні вибори в країні, на яких переміг А. Алессандри. Революція скінчилася: влада опинилася в руках великої чилійської буржуазії, пов'язаної з іноземним монополістичним капіталом і радикальними методами вирішувати аграрну проблему. Буржуазна революція 1931-1932 р. відтіснила від влади земельну олігархію, передавши її вищому прошарку фінансової і промислової буржуазії. При всій схильності до союзу з іноземним монополістичним капіталом і зв'язкам із поміщиками це все-таки було ствердження при владі чилійської буржуазії, за якою, як показала революція, -великий запас витривалості, забезпеченої революційно-демократичним потенціалом чилійського суспільства. Це було початок шляху, на якому всі нові й усі більш широкі прошарки буржуазії неминуче повинні були прилучатися до влади, а старі класи неминуче повинні були її усі більш утрачати. Спроби реакції відновити в тій або іншій формі своє панування ще відбувалися, але революція розкрила силу народу, і недарма вже в середині 30-х років знову виник союз лівих сил, у який увійшли комуністи, соціалісти і радикали, а також масові народні організації, насамперед профспілки. Цей Союз - Народный фронт у 1938 р. прийшов до влади і завершив багато із тих перетворень, які були декларовані, розпочаті, але не доведені до кінця в 1931-1932 р. Але в 1938-1946 р. у цьому союзі головною рушійною силою уже виступав робітничий клас, і саме під його впливом буржуазно-демократичні перетворення прийняли більш завершені риси. Проте і революція 1931- 1932 р., при всій її обмеженості, вирішила мінімум питань буржуазної революції: закріпила за нею владу і створила передумови для становлення національної промисловості (створення держбанку, державних підприємств. Англійський журнал “Стейтист” писав 11 червня 1932 р.: “Революція виявилася прямим слідством величезних потрясінь, які принесла Чилі велика депресія; вона живилася надією на те, що форма державного соціалізму зможе відродити загиблу національну мрію мати власну промисловість... ” 17
Англійське ділові кола визначили вірно: потреба національно-буржуазного розвитку рухала революцією 1931-1932 р., і ця потреба була настільки гостра, а перешкод (внутрішніх і зовнішніх) було так багато і вороги виглядали настільки могутніми, що знадобилося “соціалістичне гасло”, щоб пробити в цій структурі хоча б невеликий пролом. І цей пролом був пробитий. Саме в цьому історичне значення буржуазної революції 1931-1932 р. у Чилі.
Буржуазні революції 30-х років у Чилі і Бразилії за своїм економічним змістом були покликані закріпити вже сформовані капіталістичні відношення, зняти перешкоди для їхнього розвитку (найголовніше з них - збереження соціально-політичних структур, що забезпечували владу великих землевласників і іноземного капіталу). Не виступаючи проти участі іноземного капіталу в економіці, місцева буржуазія вимагала розширення поля своєї діяльності, охорони своїх економічних інтересів і для цього підтримувала в уряді і владі, здатних забезпечити ці цілі. Для буржуазії ці революції були не стільки соціальними, скільки політичними, спрямованими на зміну угруповань правлячого класу при владі, а точніше на поширення цієї влади не тільки на олігархічну еліту (буржуазно-поміщицький блок але і на промислову буржуазію. Гостросоциальний характер революціям додавав активну участь у них дрібної буржуазії, середніх прошарків у цілому і робітничого класу.
Наслідком загальнонаціональних криз було руйнування усієї системи влади, що існувала, яке торкнулося най “святішого” експлуататорської машини гноблення - її армію. Активна участь представників збройних сил у революційному русі - важлива особливість революцій 30-х років. Политизация у військовому середовищі, виділення в ньому революційно-демократичного крила, яке підняло прапор саме “соціальної революції”, а в Чили - навіть соціалістичної, глибокий зміст його соціально-економічних програм суспільної перебудови приводить до висновку про наявність потужного народно-демократичного потенціалу в суспільних процесах Бразилії і Чилі в розглянутий період. Однак висунуті “соціалістичні проекти” були по суті варіантами дрібнобуржуазних ідей суспільного ладу.
У таких умовах спроба революційної дрібнобуржуазної демократії очолити революцію стала лише наслідком розмаху і глибини національної кризи, яка передувала революції. Чільне місце революційно-демократичних сил у Чилі в період “соціалістичної республіки” не могло не бути в такій ситуації лише тимчасовим, проміжним - буфером між всенародним повстанням і встановленням буржуазної республіки.
У Бразилії розвиток подій відбувався по другому шляху: ліберальна буржуазія безпосередньо захопила владу і, відчуваючи свою слабість на першому етапі, намагалася змусити лідерів революційної демократії розділити відповідальність у перехідній ситуації (Ж. Варгас запропонував Л. К. Престесу ввійти в уряд у якості військового міністра), але найбільше радикально настроєна їхня частина відмовилася від цього, вже передбачуючи контрреволюційні наміри великих підприємців.


Поделиться с друзьями:

mylektsii.su - Мои Лекции - 2015-2024 год. (0.008 сек.)Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав Пожаловаться на материал