Модуль №1 14 страница

· НЕ. 1.13. Революційна боротьба демократичних сил в країнах Латинської Америки у 20-і роки ХХ ст.

1. Початок демократичного руху в збройних силах Бразилії.
2. Економічне та політичне життя Бразилії 20-х років ХХ ст.
3. Повстання 5 липня 1924 р. та похід колони Престеса.
4. Національно-демократичні рухи на Кубі та встановлення диктатури Г.Мачадо-і.Моралєса.
5. Революція 1933 р. на Кубі.

1. На світанку 5 липня 1922 р. жителі Ріо-де-Жанейро були розбуджені громом гармат. Гарнізон форту Копакабана, самої потужної фортеці в столиці, яким керували молоді лейтенанти Эуклидас Фонсека і Сикейра Кампос, залпами важких гармат сповістив про початок боротьби проти реакційного уряду Бернардеса. Проте група патріотично настроєних військових виявилася один на один проти урядових військ. Броненосці „Сан-Паулу“ і „Минас-Жераис“ почали обстріл фортеці. Наступного дня, відхиливши ультиматум про здачу, 17 останніх захисників форту спустили прапор Бразилії і з зброєю в руках вийшли назустріч урядовим частинам. вийшли Після короткого нерівного бою в живих залишилося декілька тяжкопоранених, у тому числі Сикейра Кампос.
Так заявив про себе і вийшов на політичну арену 20-х - початку 30-х років демократичний рух дрібнобуржуазних революційних прошарків бразильської армії, який отримав назву тенентизм. Збройне повстання 5 липня 1922 р. було першим у серії виступів тенентистів, воно стало одним із важливих моментів насиченого бурхливими подіями політичного життя Бразилії.
Рух тенентистів не раз привертав увагу істориків. У СРСР першою спробою дослідження цієї проблеми була дискусія про престизм (Престизм - термін, що помилково вживався в той час у відношенні рухи тенентистів по імені одного з його представників - Луиса Карлоса Престеса.), організована в 1934 р. відділом Південної і Карибської Америки колоніального сектора Інституту світового господарства і світової політики за участю вчених ряду закордонних країн. Однак слабка вивченість проблеми, суб'єктивізм, властивий виступам більшості її учасників, послужили причиною суперечливих по суті оцінок, даних цьому руху. Так, одні характеризували тенентизм як „реакційний рух дрібної буржуазії, що виступала в союзі з буржуазією і поміщиками і прагнула спасти приватну власність“; інші - як „рух робітників і селян, керований міською дрібною буржуазією, що по-революційному бореться проти уряду, але закінчує капітуляцією перед поміщиками, буржуазією й імперіалістами й у результаті відіграє роль ката робітничого класу, ката робітничих мас села“; треті - як „течію, що прагне завоювати гегемонію над пролетаріатом для того, щоб передати гегемонію поміщикам і буржуазії“. і т.д.
По суті, спеціального вивчення даної проблеми не проводилося. Тим часом, аналіз цього руху - одна з необхідних передумов глибокого і повного дослідження всього процесу соціально-політичного розвитку Бразилії в 20-х роках, а також наступного великого періоду, пов'язаного з діяльністю президента Ж. Варгаса. Хоча в самій Бразилії про тенентизм написано досить багато проте до тепер не існує чіткого його визначення та історичних рамок цього руху. Більш того, у деяких роботах, в останні роки, робляться спроби провести паралель між тенентизмом і рядом наступних виступів армії, що носили принципово інший характер.

2.Загальне пожвавлення бразильської економіки в роки першої світової війни (Бразилія вступила в неї тільки в жовтні 1917 р.) змінилося з її закінченням депресією, яка у 1920-1921 р. перейшла у глибоку кризу. Післявоєнна криза була безпосередньо зв'язана з різким падінням експортних цін на сільськогосподарську продукцію, у першу чергу на каву. Так, у 1919 р. мішок бразильської кави продавався в США по 27 центів, а в 1921 р. лише по 9, 5 цента. Значно знизилися також ціна на інші види експорту Бразилії - какао, цукор, м'ясо, бавовна і каучук. „Золоте світило комерційного благополуччя, що опромінювало Бразилію протягом великої війни, - відзначала французька преса, - тепер закотилось, і країну огорнув невблаганний морок економічних ускладнень. До кризи торгівлі додалася й фінансова криза. У один рік паперовий мільрейс знецінився наполовину“.
Економічна криза насамперед ударила по широких народних масах і дрібній буржуазії. Тисячі дрібних крамарів і ремісників розорилися, були звільнені робітники та службовці багатьох підприємств, різко підвищилися ціни на товари першої необхідності, у декілька разів збільшилися податки.
У цій обстановці антинародна політика представників земельної олігархії і великої буржуазії, що знаходилися при владі, корупція і продажність правлячих кіл викликали різке невдоволення всіх пршарків населення і сприяли наростанню революційного руху в країні. Найбільше активною силою цього руху стала дрібна міська буржуазія, боротьба якої за демократичні свободи і прогрес Бразилії набула загальнонаціонального значення. Бразильська національна буржуазія, що виросла в роки першої світової війни, була ще слабкою і до того ж тісно зв'язана з латифундистами, що обумовлювало її нерішучість і схильність до компромісів у боротьбі проти відсталої соціально-економічної структури країни. Робітничий клас був ще погано організований. Комуністична партія виникнула тільки в 1922 р. і але могла ще очолити рух молодого бразильського пролетаріату і народних мас. Все це послужило причиною того, що дрібнобуржуазні революційні прошарки на визначеному етапі зіграли самостійну роль як виразники інтересів усього бразильського народу. у боротьбі за демократизацію і прогресивний розвиток Бразилії.
Специфічна особливість революційного руху дрібної буржуазії 20-х років полягала в тому, що вона не мала власної організації і виступила на політичній арені у вигляді тенентизму. На відміну від більшості країн Латинської Америки, де представники панівного класу землевласників нерідко обирали військову кар'єру як засіб досягнення високого суспільного становища, у Бразилії велика частина офіцерського складу сухопутних військ історично формувалася з представників більш низьких соціальних прошарків, головним чином із дрібної міської і сільської буржуазії. У період імперії в суспільстві, розділеному на латифундистов, що володіли всією повнотою політичної й економічної влади, і на величезну масу негрів-рабів, вихідці з дрібнобуржуазних шарів бачили в одержанні безкоштовної освіти у військових училищах єдину можливість зайняти більш-менш міцне соціальне положення. Наявність в армії значного числа звільнених рабів-негрів, демократичні правила прийому до військових училищ і грунтовне викладання в них суспільних наук - усе це сприяло вихованню цілого покоління молодих офіцерів, що і по своєму соціальному походженню, і по своєму положенню в суспільстві не були безпосередньо зв'язані з інтересами пануючої земельної олігархії і тому стали однією з вирішальних сил у боротьбі за знищення рабства і монархії наприкінці XIX в.
Ці революційні традиції одержали подальший розвиток у період загострення класових протиріч у Бразилії в 20-х роках XX в. Один з учасників руху тенентистов генерал Аристидес К. Леал пізніше писав: „Всі розсудливі люди почували необхідність проведення чесної і національної політики. У збройних силах, вихованих у дусі патріотизму і відданості громадському обов'язку, ці почуття проявилися найбільше сильними".
У 1921 р. у Бразилії розгорнулася озлоблена передвиборна боротьба між урядовим кандидатом на пост президента Артуро Бернардесом, ставлеником кавових планататоров штатів Сан-Паулу і Минас-Жераис, і представником буржуазно-поміщицьких кіл штатів Риу-Гранди-ду-Сул і Баия Нило Песанья, що виступив під прапором „Республіканської протидії“ - політичного руху, що не мав чіткої програми і боровся головним чином за представницькі вибори і таємне голосування, з гаслом Представництво і справедливість! “.
У розпал передвиборної кампанії в газеті „Correio da Manha“ були опубліковані листи за підписом Бернардеса, у яких автор ніщивно відгукувався про політичні виступи патріотичних кіл армії і закликав установити залізну дисципліну. Наступного дня Військовий клуб, що об'єднував велику частину офіцерів столичного гарнізону, заявив, що опубліковані листи „є образою честі збройних сил і змушують їх до негайних дій“. На засіданні Військового клуба 29 грудня 1921 р., де було присутні 690 офіцерів, було вирішено перешкодити обранню Бернардерса на пост президента. Позицію Військового клуба підтримало більшість гарнізонів країни.
Уряд, намагаючись не допустити хвилювань в армії, оголосив про плани збільшення чисельності збройних сил, що означало можливість одержання офіцерами нових постів, підвищення платні, поліпшення системи просування по службі і реорганізація командування. Однак антиурядові настрої в армії підсилювалися. Тоді уряд перейшов до репресій, заарештувавши і перевівши у віддалені гарнізони велику групу незадоволених офіцерів.
У березні 1922 р. на президентських виборах - перемогу одержав Бернардес. Військовий клуб звернувся від імені армії до голови сенату з вимогою не визнавати! законність виборів. Останнім поштовхом до початку збройної боротьби послужив інцидент, зв'язаний із виборами губернатора штату Пернамбуку. Коли уряд спробував використовувати федеральні війська для забезпечення перемоги свого ставленика, президент Військового клуба маршал Эрмес Фонсека направив телеграму командуючому військ у Пернамбуку з вимогою не підкорятися наказам уряду, Після цього маршал був заарештований, а Військовий клуб закритий.
Відповіддю на репресії уряду стало повстання гарнізону форту Копакабана на чолі із Сикейра Кампосом. Одночасно виступили 588 курсантів військового училища, однак після 4-годинного бою з переважаючими урядовими силами вони були примушені відступити в будинок училища, де і були роззброєні. Невдало закінчилися також спроба повстання в інших частинах гарнізону столиці й у штаті Минас-Жераис. Захисники форту Кодакабана змушені були спустити національний прапор.
Хоча в останньому акті трагедії повсталих залишилося тільки 17 чоловік, їх морально підтримувала вся армія. На процесі учасників і організаторів повстання полковник Фрутуозо Мендес заявив: „Я солідарний із моїми товаришами, що не загубили поняття про честь, гідність, військову відвагу і вірність тій армії, що брала участь у завоюванні незалежності, скиненні імператора в 1831 р., у боротьбі за знищення рабства, встановлення і зміцнення республіки, тієї армії, що після цієї тимчасової невдачі повинна залишатися захисником батьківщини, рятівником пригноблених, носієм прогресу, гарантією свободи і демократії “.
Повсталі не мали конкретної програми і ставили перед собою лише завдання скинути реакційний уряд. Вони наївно вірили, що назрілі проблеми можна вирішити шляхом зміни осіб в уряді. По справедливому зауваженню відомого бразильського дослідника А. Бастоса, „це була боротьба не проти існуючої системи, а проти її окремих деталей“ і. Об'єктивно цей перший виступ тенентистов був вираженням протесту народних мас Бразилії проти панування земельної олігархії, відсталості й імперіалістичного закабаления країни.

3.Після придушення стихійного повстання 1922 р. в армії розгорнулося підготовка нового виступу, ціллю якого як і раніше залишалося скинення уряду Бернардеса. Місцем його підготування керівники тенентизма обрали найбільший промисловий центр Бразилії Сан-Паулу, де контроль урядової влади над армією був менше суворим, ныж у столиці, і велика частина гарнізону і військової поліції на чолі з полковником Мигелем Коста була на їхній стороні.
Необхідно відзначити, що хоча в історичній літературі повстання в Сан-Паулу і наступний похід „непереможної колони“ розглядаються із погляду соціального складу й ідеологічних поглядів їхніх учасників як єдиний рух, це навряд чи виправдано. Уважний аналіз подій і документів дозволяє зробити
висновок про те, що в процесі підготовки й у ході цього виступу виявилися два напрямки всередині тенентизму, що все більш чітко вимальовувалися в міру поглиблення боротьби.
Тенентісти являли собою в соціальному відношенні досить строкате об'єднання. Основна маса, насамперед молоді офіцери, серйозно розходилася з групою офіцерів вищого рангу в розумінні ролі військових. Якщо перші домагалися проведення прогресивних реформ і оздоровлення суспільно-політичної системи країни, то другі прагнули головним чином прийняти більш активну участь в управлінніі державою й у політичному житті. У силу цих обставин помірне крило тенентистів(до нього належала велика частина керівників повстання в Сан-Паулу, включаючи генералів Исидоро Лопеса, Одилио Баселяра, Аугусто де Виллероя, полковників Мигела Коста, Пауло де Олввейра й інших по суті виступало з тією же ліберальною програмою, що і „Республіканська протидія“ і, за словами учасника руху Нелсопа де Оливейра, „віддало перевагу в підтримці будь-якого державного діяча, у руки якого можна було б передати передать федеральний уряд, чим вдатися до зброї“. Вони були рішучими супротивниками залучення в повстання лівих елементів і надання йому „екстремістського характеру, навіть якщо б це зробило його переможним“.
Радикальне крило, найбільше яскравими представниками якого були Жоаким Тавора - начальник штабу революційних військ, що загинув в одному із перших боїв, Сикейра Кампос і Луис Карлос Престес, хоча і непослідовно, але ставило завдання розширення соціальної бази руху і проведення глибоких революційно-демократичних перетворень в інтерес робітничих мас Бразилії. Саме в середовищі радикально настроєних офіцерів були прихильники встановлення контактів із робітничим класом.
На початку 1923 р. представники тенентистівв зустрілися з рядом керівників профспілок Ріо-де-Жанейро і виклали їм план збройного повстання, що готується. Вони просили організувати в столиці допомогу повсталим шляхом проведення страйків на заводах і транспорті, щоб паралізувати діяльність уряду. У результаті ряду нарад був установлений зв'язок з Об'єднанням робітників-взуттьовиків, Союзом робітників цивільного будівництва, Союзом робітників пекарень і іншими профоб'єднаннями. Бразильська профспілково-кооперативна конфедерація, що нараховувала в 1923 р. біля 140 тис. членів, також знаходилася в постійному контакті з військовими змовниками. Однак уряду вдалося завдати удару по союзі тенентистів, і робітників. У квітні 1923 р. в армії і на флоті була заарештована велика група офіцерів, сержантів і солдат, звинувачених у підготовці збройного повстання серед робітників і моряків“.
Хоча спроби заручитися підтримкою робітників продовжувалися і після цього, відсутність міцного зв'язку з робітниками і селянами і чіткою програмою, здатної залучити їх на свою сторону, значно послабили рух тенентистів. Один із керівників профоб'єднань Бразилії 20-х років Эверардо Диас, який вів переговори з тенентистами, писав згодом із цього приводу: „Не можна було починати боротьбу без попередньо розробленої і конкретної програми, у якій містилися б не тільки вимоги реформ окремих положень конституції і невизначеного морального оздоровлення країни, але і ставилися би питання про використання національних багатств в інтересах суспільства, у першу чергу в інтересах робітників“.
Повстання в Сан-Паулу почалося 5 липня 1924 р. повсталим вдалося захопити все місто. Однак із самого початку вони зробили велику помилку, давши можливість більшої частини урядових військ, серед яких було багато солдат і офіцерів, що симпатизували тенеитистам, залишити місто.
Населення стихійно підтримало повстання, захоплюючи фабрики, склади, магазини. Але коли робітники звернулися з проханням дати їм зброю, керівник руху генерал Лопес рішуче відмовив їм у цьому, незважаючи на заперечення деяких учасників руху. У своїх мемуарах Лоуренсо Морейра Ліма відзначає, що в боротьбі могли взяти участь 50 тис. робітників, „перетворивши повстання військових у громадянську революцію“. Однак саме цього і побоювалося помірне керівництво. Хоча по всьому штаті створювалися цивільні загони, що захоплювали владу в населених пунктах, звільняли з тюрем політичних вязнів і т.д., єдності цивільних і військових революційних сил встановлено не було.
Широкий розмах руху вселив серйозну тривогу уряду. У посланні конгресу президент Бернардес зажадав введення облогового положення по всій країні. До Сан-Паулу було стягнуто біля 18 тис. федеральних військ. Характерно, що в авангарді урядових військ, як правило, посилалися поліцейські частини, найбільше надійна опора уряду в боротьбі з повсталими.
17 липня генерал Лопес направив командуючому федеральних військ лист з умовами, на яких повсталі були згодні скласти зброю: негайна передача влади тимчасовому уряду, створена з прийнятних для керівників повстання осіб; скликання конституційних зборів, які повинні були схвалити поряд з іншими заходами автономію штатів у рамках федерального союзу; скасування внутриштатных податків; заборона переобрання президента і губернаторів; уведення таємного голосування, поліпшення судової й адміністративної системи, гарантія конституційних прав для всіх бразильців. Ця поверхнева буржуазно-ліберальна програма, безумовно, не відображала вимог більшості учасників руху і була вираженням поглядів лише помірного крила тенентистов. Не наважившись озброїти населення Сан-Паулу, повстанці не мали можливості утримати місто власними силами і були змушені залишити його 27 липня, відступивши у лісову зону штату Парана, де продовжували боротьбу.
Повстання в Сан-Паулу було підтримано багатьма гарнізонами країни. До кінця 1924 р. воно поширилося на штати Сержипи, Пари, Амазонас, Мату-Гросу, Парана і Риу-Гранди-ду-Сул. У листопаді повстав екіпаж броненосця „Сан-Паулу“, що після невдалої спроби виступу на інших кораблях ескадри пішов у Монтевідео, велика частина моряків після інтернування приєдналася до повстанців на півдні Бразилії. Найбільш успішно розвивалося повстання в штаті Риу-Гранди-ду-Сул, де його очолив капітан Луис Карлос Престес.
Луис Карлос Преотес народився в 1898 р. у сім'ї військового інженера. Він закінчив військове училище, а потім Вищу військову школу в Ріо-де-Жанейро. У 1924 р., командуючи батальйоном на будівництві залізниці на півдні, Престес взяв участь у революційній боротьбі і незабаром став одним із головних керівників тенентизма. У жовтні 1924 р. він створив мобільний загін чисельністю в 1500 чоловік, що розпочав пробиватися на північ на допомогу військам, які відступили із Сан-Паулу.
Питання про подальшу долю руху постало після об'єднання загону Престеса з частинами генерала Лопеса. У цей момент чітко проявилися розбіжності в середовищі тенентистів. Помірковано настроєні офіцери вважали, що військовий виступ закінчився невдачею, і прийняли рішення відійти від боротьби, емігрувавши в Аргентину. „Нічого не можна більше зробити військовим шляхом“ - такі були заключні слова їхнього глави генерала Лопеса 21.
Більшість тенентистів, навпаки, стояло за продовження боротьби, пропонуючи використовувати широке невдоволення в країні -диктаторським режимом Бернардеса. Основною тактикою, на думку Престеса, повинна була стати мобільна революційна партизанська війна. „Війна в Бразилії на будь-якій її території, -писав він згодом, оцінюючи уроки 1924 р. Для нас, революціонерів, у русі - запорука перемоги. Позиційна війна годиться тільки для уряду, у чийому розпорядженні є військові заводи, монетні двори і достатня кількість безграмотних солдат, яких можна кидати проти наших кулеметів“.
Загін під командуванням Престеса і залишки відступивших із Сан-Паулу військ об'єдналися в бойову дивізію. На її чолі став генерал Мигея Коста, начальником штабу був призначений полковник Луис Карлос Престес. Пройшовши через парагвайську територію, колона 5 травня 1925 р. вступила в кордони Бразилії. У історію визвольного руху Бразилії і всієї Латинської Америки вона ввійшла як „колона Престеса“.
Головною ціллю походу колони, до якої увійшли кращі представники революційного тенентизму, було пробудити до боротьби проти існуючого режиму населення внутрішніх районів і допомогти підготувати збройні виступи в гарнізонах. Але обидва цих завдання не були досягнуті. Хоча учасники походу здійснювали революційне правосуддя, знищували боргові книги і податкові списки, звільняли політичних вязнів і вели пропаганду революції, вони не висунули своєї власної аграрної програми, без чого селянські маси залишилися глухими до їхніх закликів скинути диктатуру Бернардеса. У той же час, змушені були вести майже безперервні бої з урядовими військами, тенентисты не мали у своєму розпорядженні достатніх сил, щоб поставити під свій контроль великі міста і надати підтримку повстанням у гарнізонах. Ця обставина, разом із гострою недостачею озброєння і боєприпасів, обумовила й іншу слабку сторону походу колони Престеса: її керівники змушені були прокладати шлях через малонаселені або навіть напівпустельні райони, ведучи важку боротьбу вдалині від основних мас селянства, що багато в чому визначило чисто символічний характер цього героїчного рейду революційних сил.
За два з половиною роки колона пройшла з боями понад 25 тис. км. Незважаючи на співчуття населення, їй не удалося викликати в країні масовий революційний рух. Дрібнобуржуазні керівники тенентизму не мали ясного уявлення про соціально-економічні і політичні задачі, що стояли перед визвольним рухом, не висували вимог корінної зміни існуючого ладу, не мали здатних залучити на їхню сторону маси робітників і селян. Відмічаючи цей факт, Престес писав у 1964 р.: „Якби в той період у нас було політична освіта, яку ми маємо зараз, результат колони був би іншим“.
У лютому 1927 р. бійці колони, які залишилися, відступили до кордону Бразилії і були інтерновані в Болівію і Парагвай. Але похід колони не пройшов дарма для багатьох представників революційного тенентизму. Насамперед він сприяв початку оформлення ідеологічної доктрини тенентизму: якщо раніше революційно настроєні військові висували лише гасла буржуазно-ліберального характеру, то, познайомившись ближче з життям народу, вони приходили до висновку, що головним злом Бразилії є латифундизм, монокультурний характер економіки й імперіалізм. Один з учасників походу писав із цього приводу: „Ми тепер краще розуміємо політичні проблеми країни і повні рішучості їх вирішити. Тільки революція може зруйнувати урядову виборчу машину, очистити Бразилію від „полковників“ і дрібних вождів, що гнітять народ у внутрішніх районах, і дати новий соціальний, економічний і політичний пристрій країні“.
Похід колони на чолі з „Лицарем надії“, як назвав Престеса бразильський народ, залишив глибокий слід у свідомості широких мас країни, сприяв пробудженню їхньої національної самосвідомості і зміцнив рішучість боротися за демократію і свободу. У цьому контексті можна з упевненістю сказати, що колона Престеса в значній мірі підготувала й обумовила подальшу широку активність народних мас Бразилії. Це виявилося в 1930 р. в ході нового повстання за участю тенентистів проти уряду Вашингтона Луіса, що продовжував антинаціональну політику свого попередника Бернардеса.

4.Економічне положення Куби в 20-і роки залишалося важким. Незважаючи на те, що цукрова промисловість із року в рік збільшувала свою продукцію, вартість її падала. Цукрові компанії прагнули компенсувати падіння своїх прибутків скороченням заробітної плати і зниженням закупівельних цін на цукровий очерет. Це боляче вдарило по інтересах робітників цукрових заводів, батраків на плантаціях і селян -„колонів“, які здавали вирощений ними цукровий очерет „сентралям“. Положення робітничих мас різко погіршилося. По країні прокотилася хвиля страйків промислових і сільськогосподарських робітників. Почалися також і студентські хвилювання.
У серпні 1925 р. під керівництвом видного учасника студентського руху початку 20-х років Хулио Антонио Мелья (1904-1929) і ветерана кубинського робітничого руху, першого пропагандиста марксизму на Кубі Карлоса Балинпро (1848-1926) була заснована Комуністична партія Куби. У момент свого виникнення кубинська компартія була малочисельною. У 1925 р. вона нараховувала дещо більше 200 членів.
Виріс і зміцнів також профспілковий рух. Виникнули національні федерації робітників цукрової промисловості, табачників, залізничників, портових робітників, друкарів і робітників інших професій. У 1925 р. у м. Камагуей відбувся всекубинский з'їзд профспілок, на якому була створена Національна конфедерація робітників Куби. Робітничі організації Куби прийняли активну участь у діяльності Всеамериканской антиимпсриалистичної ліги, створеної в 1924 р. Секретарем Антиімперіалістичної ліги Куби був Хулио Антонио Мелья.
Підйом робітничого і селянського руху лякав місцеву буржуазно-помещицьку олігархію і її американських заступників. Реакційне коло Куби все ширше розгортали антикомуністичну кампанію, яка проклала шлях до встановлення терористичної диктатури Герардо Мачадо.
Герардо Мачадо, учасник національно-визвольної війни 1895-1898 рр., дослужився в кубинській армії до чину генерала, згодом став великим фінансовим ділком, пайовиком і віце-президентом американської компанії „Cuban Electric Company“, був обраний президентом Куби в листопаді 1924 р. від ліберальної партії. Мачадо відрізнявся винятковою облудністю і безпринципністю. Під час своєї виборчої кампанії (яку фінансували Морган і інші великі американські капіталісти) він вимагав скасування „поправок Платта“ і використовував інші популярні гасла, аби пробратися до влади. Він боровся також за зміцнення конституційного ладу і, зокрема, завіряв, що залишиться на президентському пості лише один термін. „Президент-ліберал не може бути переобраний. Це є самою шляхетною традицією нашої партії“, - заявляв він.
Але, прийшовши до влади, Мачадо цинічно переступив через всі свої передвиборні обіцянки. Під приводом „боротьби з комунізмом“ у країні був встановлений жорстокий терористичний режим. Період правління Мачадо (1925-1933 р.) являє собою одну з найбільше похмурих сторінок в історії Куби. Компартія була оголошена поза законом (1926 р.) і на довгі роки пішла в підпілля. Переслідуванням піддавалися також Національна конфедерація робітників Куби і профспілки, які примикали до неї. Фактично Мачадо визнавав лише профспілки, які входили в Панамериканську федерацію праці. Страйки прирівнювалися до державного злочину і придушувалися за допомогою військ і поліції. У країні був встановлений поліцейський терор. Сотні комуністів і профспілкових активістів були заарештовані або вигнані. У в'язницях политвязнів піддавали звірячим катуванням, морили голодом, убивали.
Поліцейським переслідуванням піддавалися не тільки робітничі організації і їхні керівники, але і ліберально-буржуазна опозиція. Диктатор брутально придушував студентський рух. Неодноразово розганялися мітинги студентів Гаванського університету. Багато студентів були заарештовані, багато хто з них убиті. У листопаді 1927 р. уряд на півроку закрив Гаванський університет.
За 8 років диктатури Мачадо було убито не менше трьох тисяч чоловік.
Незважаючи на дану раніше обіцянку не домагатися свого переобрання, Мачадо в 1928 р. знову виставив свою кандидатуру на пост президента. Ще до цього в конституцію Куби була внесена поправка, по якій термін президентських повноважень збільшувався з 4 до 6 років. На виборах 1928 р Мачадо був єдиним кандидатом і, природно, одержав „перемогу“. Ця перемога закріпила за ним владу до 1935 р.
У період правління Мачадо проникнення північно-американского капіталу на Кубу ще більш прискорилося. У руки північно-американских компаній перейшла велика частина кубинської цукрової промисловості. Якщо напередодні першої світової війни на цукрових заводах, що належали іноземцям, виготовлялося 35% продукції кубинської цукрової промисловості, то в 1926-1927 р. ці заводи давали вже дві третини всієї продукції. Північноамериканский капітал майже цілком підкорив собі також гірничорудну промисловість Куби, проникнув у її переробну промисловість, у міське господарство, заволодів її энергетикою, її залізничним і морським транспортом Капіталовкладення США на Кубі досягли в 1929 р. 1, 5 млрд. доларів, із них 800 млн доларів були вкладені в цукрову промисловість. За розмірами капіталовкладень США Куба зайняла наприкінці 20-х років перше місце в Латинської Америці.
Монокультурний характер економіки Куби і її односторонньої орієнтації на ринки США дорого коштували Кубі. Систематично знижуючи ціни на цукор і підвищуючи мита, США примушували Кубу поставляти їм всебільше цукру, а платили за нього всеменше. Ввіз цукру в США з Куби за період із 1923 по 1929 р. значно збільшився, а по вартості зменшився з 332 млн. до 137, 6 млн. доларів. Ціна за фунт кубинського цукру сирцю впала за ці роки з 5 до 2 центів.
Обплутана мережами економічної і політичної залежності, Куба піддавалася жорстокій експлуатації, що підсилювалася, із боку північноамериканских монополій. Природно, що в кубинському народі зростали обурення і гнів проти США. світова економічна криза 1929 р. зробила винятково великий вплив на Кубу Її економіка, заснована на виробництві й експорті цукру, потерпіла катастрофу. Криза викликала небачене колись падіння світових цін на цукор. Крім того, США, куди головним чином збувався кубинський цукор, надзвичайно підвищили ввізні мита. У результаті цього ціна за фунт кубинського цукру сирцю впала з 2 центів у 1929 р. до 0, 57 цента в 1932 р., а загальна вартість кубинського експорту цукру в США скоротилася з 137, 6 м1лн. доларів у 1929 р. до 38 млн. доларів у 1932 р. Уряд Мачадо приєднався до так званого „плану Чедборна“, виробленому в травні 1931 р. у Брюсселі на конференції країн-виробнтків цукру. Цей план був розрахований на те, щоб підняти ціни на цукор шляхом скорочення його виробництва всіма учасниками конференції. Куба повинна була скоротити виробництво цукру більш ніж на одну третину. Однак призупинити падіння цін не вдалося. Кубинський експорт продовжував скорочуватися і впав у 1933 р більш ніж у три рази в порівнянні з рівнем 1929 р. По країні прокотилася ще більша хвиля банкрутств, ніж у 1921 р. армия безрабітних збільшилася до 600 тис. чоло вік (при загальній кількості населення 4 млн. чоловік). Середня оплата міських робітників упала з 3 доларів до 50 центів у день, а сільськогосподарських робітників - із 1, 5 долара до 20-30 центів у день. У результаті різкого зменшення валютного виторгу від експорту значно скоротився імпорт харчових продуктів. У багатьох районах країни почався голод.