Козацькі літописи

Історії Запорозької Січі присвячено численні розвідки ‑ від суто популяризаторських до капітальних праць. Різними дослідниками це явище висвітлюється по-різному: і як цілісний процес, і як окремі його складові чи персоналії. Протягом останнього століття побачили світ грунтовні праці Д. Яворницького, М. Андрусяка, В. Голобуцького, М. Грушевського, І. Крип’якевича, О. Оглобліна, Н. Полонської-Василенко, В. Антоновича та багатьох інших. Нині інтерес до козацької доби істотно зріс.

Першоджерела історії виникнення, становлення і розвитку Запоріжжя тривалий час були невідомі дослідникам. І лише у 1841–1845 рр. А. Скальковський, який знайшов і оприлюднив архів Запорозької Січі, увів до обігу оригінальні документи, частково їх опрацювавши, заклавши підвалини наукового підходу до проблеми.

За активної участі О. Бодянського, вченого секретаря “Общества истории и древностей Российских”, у 1846 р. побачив світ “ Літопис Самовидця про війни Богдана Хмельницького і про міжусіб’я, що були в Малій Росії, і про його смерть ”. Автор літопису був скромною людиною, що було в традиціях літописців, тому ім’я його невідоме. Він, як свідчить текст, був безпосереднім учасником війни Б. Хмельницького і, напевно, дожив до кінця ХVІІ ст.

Самовидець розповідає про події, які відбувалися в Україні, і пов’язує їх із процесами в сусідніх державах ‑ Росії, Польщі, Молдавії. Висвітлюється діяльність сподвижників Б. Хмельницького, не залишаються поза увагою історичні діячі сусідів ‑ російського царя Олексія Михайловича, Степана Разіна та ін. Він, напевно, користувався архівом Коша Запорозького, оскільки в літописі наводиться низка документів про дипломатичні місії запорожців, точні цифри чисельності реєстрового козацтва тощо.

Існує версія, що Самовидцем міг бути Роман Ракушка-Романовський ‑ громадський діяч часів Руїни.

“Літопис Самовидця” має непересічну цінність для науковців. Він дає змогу грунтовніше вивчити добу козаччини та особистостей, які її творили.

Перший козацький літопис анонімний, а наступні ‑ авторські.

Григорій Граб’янка і Самійло Величко уклали зводи, де розповіли про козацтво з тією повнотою висвітлення матеріалу, яка була їм доступна. Безперечно, обидва автори знали “Літопис Самовидця”, але кожен тлумачив події по-своєму.

Незважаючи на те, що основна тема твору Г. Граб’янки ‑ події визвольної війни 1648–1654 рр., він чільне місце відводить питанню походження козацтва, полемізує з польськими письменниками Коховським, Стриковським та Гвагніним, не погоджуючись з ними, що слово “козак” походить від слова “коза”, і робить спробу вивести походження січовиків від скіфів.

Він яскраво описує побут і життя козаків, їх моральні засади, стверджує, що за брехню, блуд і безчестя винний міг бути покараний на смерть.

Г. Граб’янка щиро вболіває за долю України, особливо після Люблінської унії 1569 р. Його обурюють утиски козаків та простих людей, які стали майже безправні й віддані на відкуп панам та орендарям, народ був приречений на вимирання.

Образ Б. Хмельницького висвітлюється досить об’єктивно і, виходячи з контексту, з великою повагою.

Літопис Г. Граб’янки й сьогодні є цінним першоджерелом. До нього додаються два реєстри Війська Запорозького ‑ до Б. Хмельницького та після його смерті. Г. Граб’янка вводить у літопис словник незрозумілих слів, що полегшує сприйняття твору. Вперше текст літопису був опублікований 1793 р. у журналі Ф. Туманського “Российский магазин”.

Найбільш фундаментальною працею є чотиритомний “ Літопис ” С. Величка. У літописі використано велику кількість документального матеріалу.

Автор “Літопису” не відокремлює Україну 1648–1654 рр. від історичного розвитку країн, з якими її звела доля, наводить багато цитат з історичних праць зарубіжних авторів, часто мовою оригіналу. Зокрема, він цитує німецького історика Пуффендорфа, який розповідає про Б. Хмельницького та його оточення.

“Літопис” С. Величка за жанровими особливостями належить до художньо-літературного дослідження. Цей жанр допускає можливість викладу певної гіпотези бачення проблеми. Автор стверджує, що український народ виживе, незважаючи на всі намагання сусідів звести його з історичної арени. Свої аргументи він підкріплює словами Стефана Баторія: «...король хотел решительно истребить козачество, но не успел, и сказал незадолго до кончины: “Из этих лотриков-козаков образуется когда-то самостоятельное государство”».

“Літопис” С. Величка вперше було видано в Києві 1858 р. “Временною комиссиею для разбора древних актов”.

В усіх козацьких літописах є одна особливість: їх автори відтворювали дійсність не такою, якою вона була, а такою, якою мала бути за їх уявленнями. Про це влучно сказав І. Франко: “Власне в козацьких літописах Самовидця, Граб’янки, Величка і їх наступників і компіляторів таких, як Боболинський, Лукомський, Рігельман і т.п., було б інтересно прослідити зріст тої легенди про Хмельниччину, що в значній мірі заслонила перед ними правдиву дійсність. З літературного погляду се було явище дуже цінне, здібне будити запал у широких масах народу: аж у ХІХ віці ми побачили його значення для національного відродження і формування наших політичних ідеалів... Отся грандіозна конструкція Хмельниччини, конструкція більше літературна, аніж історична, була... головною заслугою козацьких літописів”.