Особливості архітектури та образотворчого мистецтва

Архітектура України в цю пору спочатку широко спирається на київські традиції. Водночас до архітектури проникають елементи народного стилю з галузі дерев'яного будівництва: кам'яні споруди ‑ церкви, замки та міські будівлі втрачають «візантійський» характер, все частіше їх споруджують з використанням старовинних українських традицій. Зокрема беруться за зразок дерев'яні церкви ‑ трибанні й п'ятибанні, такі як прекрасна дерев'яна церква Св. Юра у м. Дрогобич.

У цю пору в українському зодчестві часто використовуються звичайне дерево, оскільки можливостей для кам'яних будівель було обмаль. Дерев'яні церкви тодішньої України криті гонтом (дерев'яна черепиця), що надає будівлі вишуканого вигляду.

У західних областях зі зрозумілих причин поширений готичний стиль (величний кафедральний римо-католицький собор Успіння Богоматері у Львові, перебудований згодом у стилі бароко). Деякі елементи готики ‑ наприклад, стрілчасті вікна ‑ починають використовуватися й у православній архітектурі.

Значна частина архітектурних пам'яток була орієнтована не на декоративний, а на утилітарно-практичний ефект: будівля, передусім, повинна була захистити від ворожого нападу. Справжніми архітектурними перлинами є замки в Кам’янці-Подільському, Меджибожі, Хотині, Олеську, Мукачевому та інших містах. Упродовж кількох століть їх добудовували й перебудовували. У ті часи навіть церкви зводили, ніби фортеці. Наприклад, до наших днів збереглася унікальна Покровська церква-фортеця в с. Сутківцях на Поділлі (XV ст.), яка була цілком придатна для оборони.

У XVI ‑ на початку XVII ст. в українську культуру проникли художні ідеї Відродження. Провідну роль у розвитку мистецтва цієї доби відігравав Львів ‑ одне з найкрасивіших міст Європи, яке по праву можна назвати містом-музеєм. У Львові стрілися Схід і Захід. Нові мистецькі віяння, що приходили із Заходу, українські митці творчо поєднували з національними традиціями. Видатні пам'ятки українського ренесансу, що знаходяться у Львові, увійшли в історію не тільки українського, але й загальноєвропейського мистецтва. До будівель львівського ренесансу належать численні будинки на площі Ринок, зокрема відома Чорна кам'яниця, будинок львів'янина-італійця Бандінеллі та ін. Там же стоїть найбільша львівська кам’яниця ‑ знаменитий будинок заможного купця Корнякта, який нагадує справжній палац. Його спорудив архітектор Петро Барбон у 80-х рр. XVI ст. Шестивіконний триповерховий фасад увінчано високим атиком ‑ декоративною стінкою над карнизом. Пізніше, у XVII ст., на ньому встановили статуї рицарів. Вікна прикрашені красивим обрамленням. Особливо чарує триярусна аркада внутрішнього дворика, що нагадує італійські палаци доби Відродження.

Найвищий злет українського ренесансу у Львові ‑ Успенська церква, (архітектори П. Римлянин і В. Капінос) і вежа Корнякта (архітектор П. Барбон); каплиця Трьох святителів, (архітектор А. Підлісний). Усі ці будівлі створюють унікальний та досконалий архітектурний ансамбль.

Нові ідеї в архітектурі вплинули і на розвиток тодішньої української скульптури, тісно з нею пов'язаної. На стінах будинків, палаців, церков з'явилися скульптурні рельєфи і пишне різьблення (наприклад, «Хресна дорога» у нинішній православній церкві м. Тернопіль). Визначні пам’ятки скульптурного різьблення ‑ львівські каплиці Боїмів та Кампіанів. Особливою пишнотою та врочистістю вражає каплиця Боїмів, ‑ усипальниця родини заможного купця Георгія Боїма. Її фасад становить суцільний декоративний рельєф, виконаний з надзвичайною майстерністю. Не поступається йому й вишукане оформлення інтер’єру. У ньому крім багатої декоративної пластики особливу увагу привертають алебастрові та мармурові бюсти.

З'являється і скульптурний портрет, що широко застосовувався у жанрі надгробних пам'ятників. Надгробки замовляли заможні люди для увічнення та уславлення образу померлого. Одним із завдань виконавця було відтворення реальних портретних рис цієї людини. У цей період сформувалася композиційна схема надгробка, що складався зі скульптури померлого (найчастіше зображувалася постать, що напівлежить на кам’яному ложі саркофага), та ніші, увінчаної складним архітектурним обрамленням. Таким був надгробок князя Костянтина Острозького, встановлений 1579 р. в Успенському соборі Києво-Печерської лаври.

Український живопис цієї пори характеризується доволі високим рівнем. Фреска збагачується ренесансними віяннями. Це сюжети «Різдво Христове» та «Успіння Богородиці» у Кирилівській церкві Києва (XIV ст.). Релігійні образи, що були раніше статичними, скутими каноном, поступово набувають руху, збагачуються психологізмом та натурними деталями. Звертає на себе увагу ікона з с. Красова «Богоматір-Одигітрія», в якій впевне­не відтворення візантійського канону поєднується з натхненною спіритуалістичною інтерпретацією християнського ідеалу і водночас з яскравістю фарб і життєвістю трактування натури. Поступово в іконопис проникають елементи реального життя: зображення рослин, архітектурного оточення, предметів побуту. Образи на іконах дедалі більше набувають зовнішніх рис місцевого населення. Українським іконам властиве також застосування світлотіні і прямої перспективи ‑ засобів реалістичного відтворення дійсності. Майстром українського іконопису був митрополит Петро, що перебрався з Галичини до Москви, де став засновником московської школи іконопису.

Поступово в мистецтві живопису розвиваються світські жанри: портрет, історична, батальна картини, пейзаж. Провідне місце серед них посідав портретний живопис. З-поміж ранніх взірців цього жанру слід назвати портрети історика Яна Гербурта, польського короля Стефана Баторія (художник В. Стефанович), князя Костянтина Корнякта, старости Мнішека, на яких відчутний вплив європейського парадного портрета. Тогочасні художники досконало опановували реалістичні засоби відтворення дійсності: анатомічну будову тіла, просторове і світлотіньове моделювання та пластику.

Плідно розвивається у цю добу й книжкова мініатюра. Найдосконалішим прикладом цього виду мистецтва є ілюстрації Пересопницького Євангелія. Ця рукописна книга XVI ст. є унікальною пам’яткою української ренесансної культури. Це національна святиня України і результат багаторічної подвижницької праці. За багатством графічного оздоблення Пересопницьке Євангеліє посідає перше місце серед східнослов’янських рукописів. Текст написаний на пергаменті каліграфічним на півуставом. В оформленні використані ренесансні орнаментальні мотиви й композиції. Це засвідчує обізнаність художника із західноєвропейськими мистецькими традиціями. Декор Євангелія відображає природу України. Гарно виконані мініатюри із зображенням євангелістів Іоанна, Луки, Матвія й Марка. Наявні розкішні заставки, кінцівки, ініціали. Євангеліє оправлене у дубові дошки, обтягнуті зеленим оксамитом.

Єдиний примірник рукопису, страхова цінність якого становить 6, 5 млн. доларів, зберігається у Національній науковій бібліотеці ім. В. Вернадського Національної Академії наук України. З часу проголошення державної незалежності України в 1991 р. Пересопницьке Євангеліє стало відомим чи не кожному її національно свідомому громадянину. Адже, поклавши руку на цю безцінну найдавнішу письмову пам’ятку духовної культури і мови українського народу, привселюдно присягали на вірність народу й Україні її президенти.

Отже, у XIV‑ XVI ст. українське мистецтво розвивалося за надзвичайно складних і несприятливих історичних умов. Проте йому вдалося зберегти й примножити культурні надбання епохи Київської Русі та народні традиції як основу власної самобутності. Водночас мистецтво України розвивалося в контексті європейської культури. Вплив ідей Ренесансу відкривав у ньому нові обрії. Провідну роль у збереженні традицій та розвитку нових тенденцій відігравала в той час Західна Україна. На початку XVII ст. в українській культурі накопичилося достатньо творчого потенціалу для справжнього культурного «вибуху» у наступний період.