Літературно-митецька діяльність

За князя Ярослава (XI ст.) книжно-писемна справа і вченість набули значного розвитку. Відомо, що сам Ярослав проводив ночі за читанням, мав величезну бібліотеку. Характерний складений книжником Іваном «Ізборник» — є хрестоматією з найкращих повчальних творів візантійських авторів.

За Ярослава на митрополичий престол Києва вперше було поставлено не грека, а русича — Іларіона, вченість якого засвідчена блискуче написаною проповіддю «Слово про Закон і Благодать», що збереглася до наших часів.

Тут патетично стверджується, що новозаповітна віра вища за старозаповітну, бо «благодать» є вільний вияв любові до Бога, а не страх перед Ним, як у часи Мойсеєві. Іларіон знаходить красномовну алегорію: закон подібний до рабині Агари, що поступилася Саррі як законній дружині й пані своїй. Автор проповіді радіє, що слов'яни отримали світло віри саме «за благодаттю».

Відомі й інші видатні книжники Київської Русі, вченість яких захоплювала сучасників, а часом викликала й заздрість. Це — Климент Смолятич і Кирило Туровський (XII ст.).

«Повість временних літ» була написана найвідомішим із вітчизняних літописців — Нестором, ченцем Києво-Печерського монастиря, що жив у другій половині XI — на початку XII ст. Вона отримала назву за першими словами: «Се повєсть врємєнних лєт...». У повісті, крім власне літопису — опису подій рік за роком — Нестор зв'язує історію слов'ян зі світовою історією, описує їх побут, обряди, звичаї, вірування тощо. Наприклад, із «Повісті...» ми дізнаємося про існування в 945 р. у Києві кам'яного палацу князя Святослава, стіни якого були прикрашені фресками, мозаїкою, інкрустаціями з мармуру.

З'являється новий для слов'ян жанр літератури — житія святих, у яких розповідається про життя церковних і державних діячів, оголошених церквою святими; тут фігурували як персонажі світової церковної історії (Алексій — чоловік Божий, Іоан Золотоустий та ін.), так і герої давнього київського життя (мученики-князі Борис і Гліб, вбиті своїм братом Святополком Окаянним у боротьбі за владу; засновники Києво-Печерського монастиря Антоній і Феодосій Печерські та ін.). У житіях відтворено історичні події тих часів, релігійно-моральні та естетичні погляди суспільства.

Такі жанри оригінальної літератури Київської Русі, як «повчання» («Повчання» Володимира Мономаха, послання Феодосія Печерського до князя Ізяслава Ярославича) та житійна література відстоювали ідею самобутності Київської церкви.

Справжнім шедевром київської літератури є «Слово о полку Ігоревім», створене у XII ст. невідомим автором, у якому описується невдалий похід руських князів проти половців на чолі з князем Ігорем Святославовичем.

Автор «Слова» широко використав усну народну творчість, змалював небезпеку князівських розбратів, гаряче закликаючи усіх разом устати «за землю Руську».

З християнізацією України‑ Русі розпочинається й становлення справжньої архітектури. Від початку у слов'ян село й місто мали вигляд напівземлянок: для будівництва використовували здебільшого дерево й глину. Кам'яних будівель у дохристиянські часи не було. Місцеві будівничі навчилися у грецьких майстрів принципів кам'яного будівництв, стали виготовляти плінфу, міцну цеглу, що широко використовувалася у Візантії.

За князя Володимира Хрестителя в Києві була побудована велична Десятинна церква. Таку назву вона отримала тому, що була створена на десяту частку княжого доходу, віддану на церковні потреби згідно з ранньохристиянськими нормами.

Не обходилося й без курйозів, часом прикрих. Наприклад, греки, що будували Десятинну церкву, звичні до кам'яного ґрунту, не здогадалися підвести під будівлю на нетривкому київському ґрунті кам'яний фундамент; перший варіант споруди завалився.

Кількість монастирів і храмів починає зростати. В часи князювання Ярослава Мудрого Київ уже був одним із найбільших міст Європи, добре відомий за межами Київської Русі. Німецький хроніст Адам Бременський писав про нього із захопленням, створюючи легенду про велику столицю Русі, у якій начебто функціонують чотириста храмів.

До нас дійшли відомості, як виглядав міський ансамбль стародавнього Києва.

У місто можна було ввійти тільки через четверо воріт. Головні з них — Золоті: над ними була золотоглава церква, що також служила добрим спостережним пунктом у випадку нападу кочівників.

У центрі міста князь Ярослав заклав величний Софійський собор із тринадцятьма куполами. Стіни центральної частини храму прикрашали фрески та мозаїки; апсида з величезним зображенням Оранти — Богоматері у молитовній позі — сяяла мерехтливим золотим фоном. На одній зі стін храму поруч із святими був зображений князь Ярослав і його родина. Софійський собор став місцем перебування глави церкви на Русі — київського мит­рополита. Тут була ще велика бібліотека, де зберігалися слов'янські та грецькі книги.

Чимало пам'яток давньої київської архітектури було зруйновано більшовиками у минулому сторіччі (Успенський собор Києво-Печерської лаври та ін.); деякі з них, як, наприклад, Михайлівський монастир, сьогодні незалежною Україною відновлені.

З'являється прекрасна християнська архітектура у Чернігові, Овручі, Володимирі.

Образотворче мистецтво також відновлюється. Русичі навчалися іконописному мистецтву у візантійських майстрів (ми вже згадували про мозаїки та фрески у київських соборах). Слід зазначити, що поєднання мозаїки і фрески на стінах однієї і тієї ж архітектурної споруди є оригінальним місцевим художнім прийомом, який не використано ніде більше. Прекрасним зразком образотворчого мистецтва київських часів є ікона Георгія-Побідоносця, виконана в традиціях античного живопису: святого зображено юним і прекрасним, з кучерявим волоссям; він одягнений у лати, але не героїка, а людська принадливість створюють світлу й одухотворену ауру твору; цьому немало сприяє й запозичене у візантійців золоте тло.

Київська школа дотримувалася золотого тла, а ось у Новгороді та Пскові його замінило кольорове: інтенсивний червоний колір в іконі пророка Іллі (його було забрано на небо на вогненних конях, і з ним пов'язувалася символіка вогню); сумний синій — в іконі великомучениці Варвари тощо.

Великою майстерністю вирізняються деякі мініатюри та художньо виконані великі букви в книгах того часу. Вони не поступаються візантійським або західноєвропейським малюнкам («Остромирове Євангеліє», «Ізборник Святослава» та ін.). Найбільш давні збереглися в Євангелії, переписаному в XI ст. для новгородського Остромира. З великою експресією зображені євангелісти. Широке використання золотого тла й відточене зображення фігур тварин (символи євангелістів) роблять схожими мініатюри з ювелірними виробами. Оформив «Остромирове Євангеліє» диякон Григорій.

Відомим живописцем був також чернець Києво-Печерського монастиря Аліпій (Алімпій). З його ім'ям пов'язують ікони «Печерська Богородиця» і «Велика Панагія».

Декоративно-прикладне мистецтво Київської Русі, насамперед ювелірне, також досягло у XI‑ XII ст. високого рівня: виготовлялися численні й доброго смаку мідні й срібні браслети, гривні, намиста, кульчики, персні, натільні хрести й мініатюрні іконки; багато прикрашали зброю і воїнське вбрання. Київська Русь славилася мистецтвом виготовлення зброї, особливо мечів. На них художньо зображали різні символи — підкови, спіралі, хрести тощо. Великий попит мали майстерно ковані пояси. Срібло вміли вишукано чорнити. Золото як ювелірний матеріал з'являється, очевидно, у процесі збагачення суспільства, згодом, так само, як і коштовне каміння.

Київські ювеліри синтезували численні традиції інших народів — давніх і сучасних їм сіафів, готів, вірмен, греків, арабів. Працювали тут також численні ювеліри-євреї з Хазарського каганату; загалом, східні ювелірні вироби були популярні.

Багатою та цікавою була й музична культура Київської Русі. Продовжувала існувати музика скоморохів, що зберігали дохристиянські традиції, з використанням таких інструментів, як ріжок, гудок, гуслі, труби, сопілки, роги та ін. Ще в дохристиянські часи склалися на язичницькому ґрунті колядки й щедрівки, веснянки й обжинкові пісні, похоронні голосіння тощо. З пітьми віків виринають навіть деякі імена найдавніших народних поетів — наприклад, згаданого в «Слові о полку Ігоревім» Бояна.

Візантія передала Київській Русі церковну музику та спів. Унікальною формою стала дзвонова музика, запозичена зі західного церковного ужитку. Дзвоном попереджали про напад ворога, пожежу, відзначали військові перемоги, викликаючи в людей почуття радості або уболівання, надії, тривоги тощо. Дзвони прийшли на зміну давньому билу — сухій дерев'яній дошці, у яку били, скликаючи до молитви.

Значне місце в культурі Київської Русі посідали видовища. Згадані скоморохи, мандрівні професійні артисти розігрували на втіху городянам всілякі сценки; виступали вони й по селах. Але зазвичай місцем їх виступу був міський ринок або княжий бенкет. Знавці стверджують, що у виступах скоморохів спостерігаються в зародку елементи типової міської культури: сатира, політичні натяки тощо.

Видовища прийшли з Візантії, де подібні артисти — аналогія західного жонглерства — були вельми популярні (див. розписи на хорах Софії Київської, на яких зафіксована зустріч княгині Ольги у Константинополі. Візантійські артисти створювали тут атмосферу свята, видовища).

Проте видовищам скоморохів притаманний був карнавальний дух, елементи соромітництва, які йшли від язичницького фольклору, тому церква осудливо ставилася до їх виступів.