Типологія культури. Методологічні засади розуміння національної культури

Ми визначили, що у широкому розумінні культура – це все, що створено людством, суспільством, фізичною і розумовою працею кожного його члена на благо ЛЮДИНИ.

Культуру поділяють на матеріальну та духовну, коли брати глобально. Однак межі між ними часто умовні, штучні, рухливі. Адже культура - це рівень розвитку певних історичних епох, суспільно-економічних формацій, конкретних суспільств, націй і народностей (наприклад, стародавня, антична, середньовічна, новітня, сучасна, азійська, європейська, демократична, мілітаристська, расистська, шовіністична, масова).

Культуру визначають ще і за ступенем удосконалення різних сфер людської діяльності (культура праці, моральна, духовна, художня, побутова, тобто все те, що визначає специфіку людського існування в світі на відміну від існування всіх інших живих і неживих тіл).

Виходячи із двох основних видів суспільного виробництва, культура ділиться на два найбільш поширені складники - матеріальну та духовну. За матеріальним залишається визначальна роль у розвитку всієї культури в цілому, оскільки для набуття культурності потрібен певний розвиток засобів виробництва. Звідси визначення:

Матеріальна культура - це сукупність засобів виробництва і матеріальних благ, що створюються людською працею на кожному етапі суспільного розвитку, їх справедливий розподіл та споживання чи використання; це рівень розв'язання екологічних проблем задля виживання людства на землі. Вона покликана задовольняти наші фізіологічні потреби, дати людям насамперед їжу, одяг, житло, полегшити їх зв'язок і спілкування.

Духовна культура охоплює сферу виробництва, поширення, використання чи споживання результатів духовної діяльності: різні види духовної творчості, освіту, виховання, діяльність засобів масової інформації (преси, радіо, кіно, телебачення) і культурно-освітніх закладів та установ.

Духовна культура включає політичну, естетичну, художню, моральну, наукову та інші сфери людської діяльності. Вона через органи відчуття (зір, слух, дотик, нюх, смак) впливає на наші почуття, викликаючи пізнавальні психічні процеси. Останні проявляються у вигляді радості, смутку, печалі, сміливості, страху, волевиявлення, інтуїції, загального настрою тощо.

Отже, якщо існують особливості матеріальних і духовних форм суспільного виробництва, то водночас між ними існує тісний діалектичний зв'язок і взаємообумовленість. Буття визначає свідомість, а висока свідомість спонукає людину зробити кращим буття, викликає прагнення до ідеалу в усьому: в організації трудової діяльності, відпочинку, у будівництві житла, виготовленні одягу, у людських взаєминах...

Разом з тим у системі суспільного виробництва духовна культура має відносну самостійність. Вона часом піднімається вище свого економічного і політичного становища за змістом, покликанням. Візьмемо за приклад розвиток духовної культури доби Відродження в умовах феодальної Європи.

Слід мати на увазі й те, що суперечливий «непрямий» характер зв'язку суспільного матеріального виробництва та духовної культури породжує ілюзії їх самостійності, незалежності одне від одного.

З огляду на історичну типологізацію процесу розвитку людства можна сказати: кожна суспільно-економічна формація або цивілізація має свій тип культури з успадкуванням попередніх надбань, традицій, різноманітних форм, що заперечує концепцію культурного релятивізму. Є підстави говорити про культурний процес, його загальнолюдську цінність і цілісність, що впливає на формування розвиненої особистості.

Світова культура - це вікова сукупність культур цілісного світу, що визначається власною системою загальнолюдських цінностей і залежно від умов розвитку конкретизується і розгалужується на певні рівні якісного і кількісного характеру, акумулює, відбирає і розвиває найкращі риси національних культур.

У зв'язку з цим великі, малі нації і народності не повинні відособлюватись, стояти осторонь від розвитку світової цивілізації, планетарної культури. Сьогодні дедалі більше й активніше розвиваються процеси взаємодії різних народів і трудових колективів у господарському, політичному і духовному житті, в обміні найрізноманітнішою інформацією, ознайомленні, вивченні основ історичного розвитку культури народів планети. І все це покликано сприяти ще більш плідному розгортанню зазначених процесів, глибшому розумінню ролі та значення інтеграції і тенденцій, що намітилися останнім часом і почали виявлятися у суспільному житті народу суверенної України.

Національна культура тісно пов'язана з поняттям «нація», «етнос» і становить сукупність економічних, політичних, побутових, мовних, обрядових, моральних та інших чинників життя соціальних груп і верств відповідного суспільства.

Етнос – це культурно-духовна спільність людей, споріднених походженням, мовою, культурними надбаннями, територією проживання, а за певних умов і державними утвореннями. Часто термін «етнос» порівнюють з поняттями «народ» і «нація».

Процес усвідомлення кожним індивідуумом своєї приналежності до певної етнічної спільноти визначає етнічне самоутвердження як норму, коли традиції, мова, культура, звичаї, потреби збігаються з власними інтересами та готовністю їх відстоювати; це визначає етнічну ідентичність, тобто сприйняття себе часткою етносу як цілісного суспільного організму. Усі ці чинники відіграють вирішальну роль у забезпеченні життєдіяльності та життєздатності етносу.

Державна влада та писемність стали першими передумовами майбутнього національного об'єднання людей. До XVII ст. в Європі вже були передумови для утворення націй і національних культур. У XIX ст. в історії людства з’явились нації – нові утворення, зміцнені не тільки економічно і політично, а й силою людського духу. Націю, на відміну від етносу, об’єднує не стільки кровноспоріднений зв’язок, скільки, крім економічних і політичних факторів, національний характер і національна психологія, національні ідеали і національна самосвідомість та воля.

Належність людей до націй-етносів обумовлюється не державними кордонами, а існуванням національної культури і тим, яку національну культуру особа вважає своєю, рідною (етнічний українець – громадянин США). Культурні нації (нації-етноси) формувалися протягом багатьох століть шляхом об’єднання традиційних етнічних спільнот (общин, племен) у нову етнокультурну цілість – «етнічні нації».

Політичні нації сформувалися тільки внаслідок утворення національних держав, тобто після розпаду колишніх теократичних і монархічних імперій. Належність до політичної нації визначається громадянством, якщо при цьому громадяни відчувають і усвідомлюють себе частиною однієї громади (громадянського суспільства).

Сучасна українська ідентифікація (ототожнення, встановлення збігу ознак) є прямим продовженням етнічної та мовно-фольклорної ідентифікації української нації, яка почала активно формуватися ще з середини XIX ст. Українська культурна і національна ідентифікація наприкінці XIX ст. формувалась на противагу загальноросійській культурній ідентифікації і була з самого початку тісно пов’язана з фольклорним шаром західно- та південноруської культури. М. Костомаров, який одним з перших обґрунтував історичну, культурну та етнічну своєрідність сучасних українців, використовував як синонім поняття «південноруська» мова – українська мова (в офіційній суспільно-історичній думці Російської імперії вживання слова «український» було заборонене).

Національна свідомість і національна культура – неодмінні ознаки духовності народу. Статус проблеми вони дістають в умовах «суспільного нездоров’я». Переломні, кризові періоди в суспільному житті супроводжуються вибухом подібних проблем у їх драматичному варіанті. Цей драматизм посилюється, якщо суспільна криза торкається усіх сфер життя: економіки, політики, моралі тощо. Національна культура в її основних вимірах є основою життя соціальної спільноти, яка називається нацією. Тому національна культура виступає предметом особливої уваги в кризові періоди. Саме вона є джерелом національної свідомості і об'єктом звернення, системою координат національної самосвідомості в пошуках тотожності.

Діалектика національного і загальнолюдського в культурі є складною. З одного боку, нація самоутверджується виокрем­ленням себе із загальнолюдського загалу, і чим послідовніше вона це робить, тим більші в неї шанси на консолідацію і визнання національної ідеї рушієм суспільних змін. З другого боку, на цьому шляху її підстерігає гіпотетична можливість звуження своїх орієнтирів, культурної ізоляції та небезпека міжнаціональних конфліктів.

Повернутися до початку лекції