Проблеми періодизації української культури

Сьогодні українська культура, існуючи в часі, являє собою безперервний рух національних культурних цінностей, що відбувається між різними соціумами, суспільними верствами та поколіннями. У цьому русі відбираються і засвоюються найвагоміші культурні цінності, одні з них набувають нового значення, інші тимчасово або й назавжди зникають. Іноді цей рух супроводжується духовним піднесенням або ж духовним зламом, які попутно впливають на характер, темпи і зміст процесів, що мають місце в духовному розвитку нації.

Основні духовні злами в історії розвитку української культури:

Першим духовним зламом в історії українського етносу, що набув масштабів загальнонаціональної трагедії, стала на переломі X – XI ст. примусова християнізація, відмова (знову ж таки примусова) від поганського минулого, яке суперечило вимогам нової для русичів релігії. Ця «відмова» відбувалась болісно для суспільного життя тогочасного населення Київської Русі, вона різко змінила й природний плин процесів розвитку культури.

Другий духовний злам культурного поступу України стався внаслідок включення її до складу Російської імперії, яка упродовж трьох століть примусово відривала український народ від традицій своєї культури.

Третій духовний злам українського народу – соціалістична культурна –«революція». У ході її розгортання знищено відомих діячів української культури, безліч культурних пам’яток (зруйновано чи й зовсім знищено їх — церкви, пам'ятники; або ж продано «з молотка» і вивезено за кордон –картини, церковне начиння), зазнала утиску релігія, занедбано основне культурне надбання – пам'ятки культури, історії та природи, підірвано традиції природокористування та господарювання, мову, національні духовно-моральні цінності. Сама українська культура в нашому суспільстві опинилась далеко позаду, порівняно зі своїми західними сусідами.

Вихідним моментом наукової періодизації розвитку української культури є чітке визначення її субстрату (носія) – українського народу та української нації, передусім історичних умов їх формування. Це пов’язане з тим, що для аналізу характерних світоглядних уявлень, цінностей та ідеалів етносу, традицій його суспільного життя, специфічних форм культуротворчої діяльності та звичаєвого права слід зрозуміти історичні умови їх формування і розвитку, тобто чітко простежити періодизацію української культури через призму її національної об’єктивності.

Перший період розвитку української культури охоплює часовий відрізок від її витоків і до прийняття християнства (дохристиянський період).Початки передісторії української культури, її першовитоки губляться у сивій давнині.

Другий період розвитку української культури припадає на час існування княжої держави – Київської Русі та Галицько-Волинського князівства (українська культура Княжої доби). Прогресивний поступ культури України-Русі княжої доби супроводжується то колосальними успіхами в державному житті, то драматичними колізіями навколо цієї державності, які здебільшого тут і переважали.

Третій період розвитку української культури припадає на Литовсько-Польську добу в історії нашого народу (середина XIV – 1648). Розвиток української культури в Литовсько-Польську добу позначений тісною взаємозалежністю та взаємопереплетінням національно-визвольної боротьби і руху за відродження української культури. У ході цього руху не лише формувалися ідеологічні передумови всенародної визвольної війни, що розпочалась в Україні 1648 року, а й створювались культурні цінності, які стали основою розвитку української культури протягом наступних століть.

Четвертий період розвитку української культури припадає на козацько-гетьманську добу, яка характеризується новим історичним контекстом, зумовленим закінченням Визвольної війни в середині XVII ст., з одного боку, і поступовим обмеженням, а згодом і втратою автономії Україною наприкінці XVIII ст., з іншого.

П’ятий період розвитку української культури охоплює часовий період – від часів руйнування Гетьманщини і до початку XX століття. Його доцільно поділити умовно на три підперіоди:

1) кінець XVIII – кінець 50-х років XIX ст., що є часом її становлення як новітньої культури з народним демократизмом і народною мовою;

2) 60 – 90-ті роки XIX ст. – час її входження в загальнослов'янський та світовий культурний процес;

3) початок XX ст. – час утвердження її як великої національної культури світового значення й резонансу (період національно-культурного відродження).

Упродовж XIX і початку XX століття українська культура зробила колосальний крок уперед у своєму розвиткові, виявила свою здатність: по-перше, синтезувати багатовіковий світовий художній процес; по-друге, всім своїм мистецьким арсеналом запропонувати самобутнє вирішення багатьох суспільних, етико-філософських і художніх проблем, які хвилювали людство; по-третє, створити такі художньо-естетичні цінності, які поставили українську культуру на рівень світової.

Шостий період розвитку української культури є часом міжвоєнного та повоєнного включення українських земель до складу її східних та західних сусідів й охоплює часовий відтинок від початку XX ст. до кінця 80-х років.

Високий ступінь розвитку та історичної зрілості української культури, з яким вона вступила у XX століття, зумовили її активну і плідну участь в загальноєвропейському культурному процесі. Це й сформованість розгалуженої жанрової системи в літературі, демократизація і модернізація мови більшості мистецтв (образотворчого, графіки, скульптури, музики), цілісність загальнонаціонального (Східна і Західна Україна) культурного розвитку, видатні здобутки нашої культури, що збагатили не лише свою, а й європейську художню культуру (українська народна пісня, соціальний роман, імпресіоністична та експресіоністична новели XX ст., театр корифеїв, гуцульське народне мистецтво і багато іншого).

Цей період розвитку української культури, як і попередній, доцільно розподілити на декілька періодів, які, у свою чергу, відрізняються один від одного соціально-економічними та політико-психологічними факторами:

1. Національно-демократична революція і здобуття Україною національної державності (УНР, ЗУНР), незважаючи на їх поразку від більшовиків у 1919 – 1920 pp., дали потужний історичний імпульс для національно-культурного будівництва навіть за умов обмеженої і затиснутої радянської державності 20-х років (український ренесанс, трагічно обірваний 1929 p.).

2. Період 30-х – початку 50-х років – часи особливо жорстокого тоталітаризму. Він позначений у суспільному житті України гострими суперечностями, трагічними подіями, породженими антинародною сталінською диктатурою. Загинули сотні талановитих її майстрів, були ліквідовані численні наукові і творчі інституції та заклади.

3. Роки Великої Вітчизняної війни (1941 – 1945) для значної частини діячів української культури стали періодом творчого піднесення. У воєнні роки українська культура збагатилася цілою низкою творів, що ввійшли до її класичного фонду, хоч і тут було чимало агітаційної пропаганди.

4. Незважаючи на те, що українська культура повоєнного періоду (1945 – 1950-ті рр.) мала чимало досягнень, її ідейно-змістове, сюжетне, стильове та емоційне річище виявилось досить звуженим і збідненим. На багатьох творах лежав відбиток певної соцреалістичної заданості, а не вільного самовиявлення таланту.

5. Під наростаючим імперським тиском (1960-ті – 1980-ті рр..) інтелігенція розпочинає рух, який переріс у боротьбу за демократичні права й свободи (у тому числі й свободу творчості), за сприятливі умови розвитку національної культури («шістдесятників», дисидентів).

6. Період «перебудови» (1985 – 1991). Ера постіндустріального, надзвичайного інтенсивного розвитку, в який надто стрімко втягується все людство, не сприймає надцентралізованого, державно-бюрократичного управління всіма сферами суспільного життя, українська культура була поставлена (та ще й до цього часу перебуває) в умови боротьби за самозбереження і постійного потягу до відродження.

Сьомий – сучасний період, що охоплює часовий відрізок від проголошення Незалежності України і до сьогодення. За цих умов з’явилися нові риси, нові характеристики: неабияке розширення меж творчої свободи митця, наявність багатющого творчого досвіду і творчих сил, тенденція до консолідації національних мистецьких шкіл, широкі й багатоманітні зв’язки з мистецтвом інших народів тощо.

Завершуючи розгляд періодів розвитку української культури, слід зазначити, що в часи становлення Української незалежної держави ми намагаємося підходити й аналізувати їх як громадяни незалежної суверенної країни, дотримуючись нового державницького погляду на вітчизняну історію.

Повернутися до початку лекції