як соціального інституту

У ВНЗ не тільки відбувається професійне становлення особистості, але й формується громадянин, повноцінний суб’єкт суспільно-політичного життя, майбутній лідер виробництва, політик, громадський діяч. Які ж особливості характерні для системи вищої освіти як найважливішого соціалізаційного інституту? Таких особливостей нами виділено кілька.

По-перше, освіта, яку отримує частина молоді, продовжуючи навчання у ВНЗ, є не загальною, а спеціальною, професійною. Саме навчання у ВНЗ розглядається як особливий вид трудової діяльності (навчальні й виробничі практики, робота в будівельних загонах, на виробництві, у самому навчальному закладі). Це сприяє певній матеріальній незалежності студентів від батьків, особливо якщо це підкріплено отриманням стипендії. Свого апогею в цей час досягають і відносини, які ґрунтуються на коханні й взаємних прив’язаностях й неминуче супроводжуються початком активного статевого життя – найважливішим атрибутом самостійності, якої не було в шкільні роки.

По-друге, розвиток сучасної високотехнологічної цивілізації не залишає сумнівів у тому, що вища освіта все більше стає не тільки свідченням інтелектуальних здібностей власників дипломів, але й необхідною умовою існування людини в сучасному світі. Уже зараз в усіх провідних країнах світу простежується тенденція масовості в отриманні вищої освіти, а за темпами свого розвитку система вищої освіти випереджає середню освіту. З відзначеною тенденцією прямо пов’язане формування принципово нової ідеології в отриманні вищої освіти. Ще десять років тому диплом про вищу освіту означав для його власника настання відносно стабільного періоду в житті й остаточне прощання з навчальною діяльністю. Сьогодні отримання другої вищої освіти стає звичною нормою, і для багатьох повернення в зрілому віці на студентську лаву означає новий своєрідний соціалізаційний етап, який характеризується новим постстудентським світовідчуттям.

По-третє, отримання вищої освіти припадає на час розквіту життєвих, інтелектуальних, творчих сил людини, саме в цьому віці закладаються всі основні світоглядні основи, з якими особистість ввійде в наступні соціалізаційні інститути. Ця особливість вищої освіти як соціалізаційного інституту суттєво трансформується в останні роки. Ідеться про зміщення статусних ролей викладача і студента в бік збільшення останньої. Тривалі десятиліття провідною фігурою в системі вузівської й узагалі освіти був викладач – носій знань, культури, наукового світогляду. Сьогодні акценти змістились, і відбулось це не тільки з огляду на демократизацію освітнього простору й зростання суб’єктивації студентства. Найважливішим внутрішнім чинником стало повсюдне впровадження нових освітніх технологій, дистанційного навчання, організації навчального процесу на принципах Болонського процесу. Усе це разом узяте зміщує центр відповідальності за результати навчання в бік студентської ініціативи, активності, прагнення самостійно оволодіти знаннями. Роль викладача, залишаючись, як і раніше, ключовою, зводиться до організації педагогічної підтримки процесу навчання, до консультування, формування здорової мотивації до навчальної діяльності. Таким чином, сьогодні можна впевнено говорити про принципово новий механізм проектування соціалізаційної траєкторії студентства, яка з традиційної патерналістської стає все більш самостійною й особистісно-орієнтованою.

По-четверте, найважливіша особливість системи вищої освіти полягає в тому, що процес оволодіння сучасними науковими знаннями й практичними вміннями в різних галузях людської діяльності доволі тривалий. За цей час не тільки суттєво змінюються наукові уявлення в тій чи іншій галузі, але й відбуваються суттєві зміни в самому особистісному розвитку людини. По суті, вища школа змушена орієнтуватись не тільки на мінливі умови економічного й соціального розвитку країни, але й на ту обставину, що абітурієнт, який прийшов учитись, швидко прогресує в розвитку своїх особистісних, громадських, політичних поглядів. При притаманному системі освіти здоровому консерватизмі такі швидкі зміни вносять певні складності в організацію педагогічного процесу, особливо в тій його частині, яка стосується виховання студентської молоді.

По-п’яте, система вищої освіти чутко реагує на суспільні запити в економічній, технологічній, медичній галузях. Уже сьогодні багато ВНЗ країни налагоджують партнерство з підприємствами, суспільними, політичними, правоохоронними соціальними інститутами, що, безумовно, розширює соціалізаційні можливості для випускників. Слід мати на увазі й таку системну якість вищої освіти, як відносно високий рівень автономності в суспільстві. На відміну від інших освітніх структур (і не тільки освітніх), ВНЗ завжди мали значний фінансовий, організаційний, кадровий, інтелектуальний ресурс для самозбереження навіть у періоди серйозних соціально-економічних потрясінь. Новітня історія України – яскраве тому підтвердження. Як доказ наведемо думку дослідників цієї проблеми Л.Батченко й Д.Череватського, які досить точно підмітили, що парадокс сьогоднішньої української системи вищої освіти полягає в тому, що економічне становище в країні суттєво погіршилось, разом з тим, кількість навальних закладів і студентів, які в них навчаються, не тільки не зменшилась, як слід було б очікувати, а навпаки, у цілому по країні зросла. За даними Міністерства освіти і науки, кількість вищих навчальних закладів в Україні за роки незалежності збільшилась з 910 до 997, причому кількість університетів, академій, інститутів зросла з 156 до 330. При цьому суттєво зріс і контингент студентів. Якщо в 1986 році на 10 тис. населення в Україні було 176 студентів, то сьогодні ця цифра становить 348.

По-шосте, система вищої освіти надає студентам не тільки широкі можливості отримання професійних знань, але й активно залучає їх у загальний інформаційний потік у найрізноманітніших галузях людської діяльності. Система Інтернет, сучасні комп’ютерні технології, новітня література з найактуальніших проблем сучасності роблять студента одним з найбільш інформованих членів суспільства. Водночас слід пам’ятати, що система освіти, максимально зближуючись з виробничими галузями суспільного життя, однак залишається галуззю неекономічною, а отже, механічно переносити на неї економічні показники розвитку неприпустимо. Багато ВНЗ, займаючись активно економічними проектами й програмами, однак основні зусилля докладають до випуску своєї основної „продукції” – висококваліфікованих кадрів, нової генерації української інтелігенції. Ця соціалізаційна функція разом з такими, як культурна, соціально-економічна, освітня є провідною в сучасних умовах.

По-сьоме, широкі можливості, які надаються ВНЗ в організації й проведенні позанавчальної діяльності, ставлять студента в активну позицію в плані дозвільної, суспільно-значимої діяльності. Активна участь у різноманітних заходах і в цілому в університетському громадському житті формує в молодих людей навички управлінської діяльності, розвиває лідерські якості, розвиває вміння працювати в колективі на позитивний спільний результат.

По-восьме, найважливішою особливістю системи вищої освіти як соціалізаційного інституту є те, що фактично тільки вона реально сприяє процесу залучення молоді в особливий вид людської діяльності – науково-дослідну. Наукова діяльність, іманентно притаманна навчально-виховному процесу у ВНЗ, безпосередньо впливає на якість освіти, формування професійних, громадянських, суспільно-політичних, особистісних якостей майбутнього спеціаліста. Організація й проведення у ВНЗ науково-дослідної роботи створює атмосферу особливої товариськості й ділового співробітництва між викладачами й студентами, активізує прагнення до наукового пошуку, формує якості справжнього інтелігента. Для студентів указана особливість вищої школи створює можливості для вдосконалення в обраній спеціальності, всемірного розвитку своїх інтелектуальних, творчих, комунікативних здібностей. Для багатьох студентське захоплення науково-дослідною роботою згодом стає вирішальним чинником у виборі життєвого шляху професійного вченого.

По-дев’яте, найважливішою особливістю системи вищої освіти як інституту соціалізації є підготовка студентської молоді, яка змогла б стати новою генерацією української інтелігенції, бізнес-еліти, лідерами виробництва, діячами культури світового рівня й т. ін. Раніше тиражований тип випускника радянського ВНЗ поступово відходить у минуле, поступаючись місцем молодим, ініціативним, грамотним і патріотично-налаштованим спеціалістам. Особливість процесу полягає в тому, що жоден із соціальних інститутів українського суспільства (сім’я, школа, трудовий колектив, армія, церква) неспроможний забезпечити його повноцінну реалізацію так, як це відбувається у ВНЗ. Це пояснюється особливостями віку молоді, її специфічними соціально-психологічними характеристиками, а також професійними педагогічними впливами й особливою атмосферою вузівського життя, яка визначається нами як культурно-освітній простір ВНЗ.

По-десяте, найважливішою тенденцією сучасної вищої освіти є зниження ролі держави в управлінні ВНЗ і розширення начал самоврядування, у тому числі в галузі студентського самоврядування. Студенти безпосередньо залучаються до роботи в різноманітних громадських структурах ВНЗ: комісіях, молодіжних парламентах, творчих групах і т. ін. Фактично ми є свідками масштабного процесу соціальної творчості студентської молоді, яка за видовою приналежністю є різновидом соціального проектування. Повсюдний розвиток цих процесів означає не що інше, як розробку нової стратегії виховання, орієнтованої на застосування в умовах нової гуманістичної освітньої парадигми. Особливість нової стратегії полягає в різкому зростанні соціалізаційного потенціалу ВНЗ, зумовленому актуалізацією особистісного чинника у виховному процесі. Основними характеристиками нової стратегії, на нашу думку, повинні бути: а) прогнозування розвитку ситуації в освітній галузі мінімум на 15 – 20 років; б) наявність багатосторонньої програми розвитку системи вищої освіти, яка містить такі компоненти: кадрові зміни; розвиток технологій навчання й виховання; ревізію цілей освіти і перегляд стратегії їх досягнення; удосконалення форм і змісту освітнього процесу у ВНЗ; розробка механізмів формування культурно-освітніх середовищ у ВНЗ.

По-одинадцяте, система вищої освіти, акумулюючи в собі зростаючі можливості комунікативних та інформаційних технологій, перетворюється з винятково зразкового інституту на вирішальну силу суспільної модернізації, через яку в різні моменти свого життя змушені будуть пройти всі продуктивні верстви суспільства. Таким чином, з вибіркового соціалізаційного інституту вища освіта поступово перетворюється у всезагальний інститут соціалізації з найбільшими соціалізаційними можливостями. Ці можливості зумовлені єдністю соціального, культурного, наукового, навчально-виробничого середовищ, яка визначається як освітній простір ВНЗ. У кінцевому підсумку все це забезпечує появу особливої інтеграційної якості освітнього середовища, яке стає чинником удосконаленого відтворення суспільства.

Відзначені нами особливості системи вищої освіти як особливого інституту соціалізації по-різному проявляються в сьогоднішньому освітньому просторі України. Деякі з них з самого початку притаманні системі вищої освіти, і зі зміною суспільно-політичного устрою країни змінилась лише специфіка їх прояву. Поява інших, навпаки, стала можлива тільки після кардинальних соціально-економічних змін, і їх існування відображає конкретно-історичний етап у розвитку української держави. По-різному проявляється їх соціалізаційний потенціал, однак усі вони реально впливають на процеси соціалізації студентської молоді, виступають тими фоновими умовами, на яких відбувається реалізація провідного чинника соціалізації особистості в системі вищої освіти – процесу виховання.

Література

1. Національна доктрина розвитку, освіти України у XXI столітті - К: «Шкільний світ», 2001.

2. Державна національна програма «Освіта» (Україна ЗСХІ; століття)-К.: Райдуга» 1994.

3. Закон про вищу освіту // Освіта. — 20-27 лютого 2002р.

4. Концепція педагогічної освіти України —К:, Либідь, 1991.

5. Вища освіта: проблеми та перспективи розвитку: Міжна­родна АН вищої освіти: Другі академічні читання. — К.: МО Ук­раїни, 1995. - 202 с.

6. Гессен С.И. Основы педагогики: ведение в прикладную фи­лософию /Отв. ред. и составитель П.В. Алексеев - М.: «Школа-Пресс», 1995. - 448 с.