Тема : «Спортивно-масова робота серед інвалідів».

Лекція

План:

1. Планування спортивно-масової роботи серед інвалідів.

2. Система спортивних змагань серед інвалідів.

1. Особливості проведення спортивно-масової роботи серед інвалідів.

Основні поняття: інвалідний спорт, адаптивне фізичне виховання, Паралімпійські, Дефлімпійські ігри, Спеціальні олімпіади.

Мета: розкрити особливості проведення фізкультурно-оздоровчих заходів з інвалідами.

Задачі:

1. 1. Охарактеризувати підготовку та проведення спортивно-масових фізкультурно-оздоровчих заходів з інвалідами.

2. Розкрити особливості проведення фізкультурно-оздоровчої роботи з інвалідами різних медичних груп.

Технічна оснащеність заняття: таблиці, наочні посібники.

Форми контролю: тестування, обговорення проблемних питань, реферативна доповідь.

Самостійна позааудиторна робота студента: конспектування опрацьованої літератури до теми, складання словника термінів.

1. Сучасний спорт інвалідів характеризується наявністю цілого ряду специфічних тенденцій і особливостей, головними з яких наступні:

- яскраво визначається тенденція до популяризації та розвитку серед інвалідів тих же видів спорту, які користуються попу­лярністю серед здорових людей;

- наявність адекватних змін у правилах змагань, залежних від функціональних можливостей інвалідів;

- постійне розширення кількості видів спорту для інвалідів (футбол, торбол для сліпих);

- потяг до інтеграції спорту інвалідів зі спортом здорових людей.

Це підтверджується наявністю цілого ряду видатних досягнень спортсменів-інвалідів, особливо в легкій атлетиці, плаванні.

Розвиток інвалідного спорту, поряд зі збільшенням кількості видів спорту, проведенням на високому організаційному рівні параолімпійських ігор, чемпіонатів світу і Європи, створив багато науково-методичних, організаційних проблем.

Однією з проблем є наукове обгрунтування сучасної системи спортивних змагань інвалідів.

Визначення поняття «система спортивних змагань інвалідів» має ряд проблем. Це проблема визначення інвалідності, як явиша або статусу людини-інваліда. Наступна проблема - це узальнення критеріїв і тенденцій допуску до змагань та формування стартових класів і груп інвалідів. Третя проблема - виявлення особливостей змагальної діяльності інвалідів, яка лімітується правилами змагань і реалізується під впливом особливостей середовища, матеріально-технічного забезпечення, суддівства, поведінки глядачів, мети змагань.

2. Система спортивних змагань інвалідів - це соціально обумовлена і історично сформована організація проведення змагань загальної діяльності для специфічної категорії людей, а саме для інвалідів, яка базується на основі критеріїв кількості, послідовності та правонаступності змагань, організаційній структурі управління видами спорту і спортом інвалідів взагалі в даній державі, регіоні, світі, а також на критеріях плановості, стабільності і традиційності проведення змагань, характері та складі учасників, які регламентуються відповідними загальнопризнаними класифікаціями, правилами і положеннями. Критерії послідовності і наступності в організації змагань інвалідів реалізуються засобами диференціації рівнів змагань головним чином відносно реальних признаків: клубні, міські, районні, обласні, нашої масштабі держави, міжнародні (чемпіонати континенту, світ, Параолімпійські ігри, Сток-Мандельвійські ігри, спеціальні олімпіади).

Як і в спорті здорових людей, в інвалідному чітко прослідковується наявність закономірної підпорядкованості календаря змагань з верху до низу і зворотного зв'язку у відборі спорименів-інвалідів до збірних команд з низу до верху.

Організація системи змагань, яка враховує вищезазначені положення, дозволяє раціоналізувати процес підготовки спортсменів-інвалідів, оптимізувати відбір до збірних команд.

Важливим фактором становлення системи спортивних змагань інвалідів є спосіб проведення змагань. За аналогією спортом здорових людей в інваспорті використовують фактично всі відомі способи проведення змагань; круговий, відбірково-круговий, змішаний і спосіб з прямим вибуванням. Вибір того чи іншого способу проведення змагань у першу чергу визначається особливостями складу учасників-інвалідів, видом спорту, традиціями проведення змагань у цьому виді, метою змагань, кількістю учасників і місцем проведення, можливостями суддівської колегії і і часом, відведеним на проведення змагань. Указані фактори обумовлюються «Положенням про проведення змагань», правилами змагань і системою допуску учасників у конкретному виді спорту інвалідів.

Звичайно, кількість змагальних стартів у інваспорті набагато менша відповідних показників у спорті здорових людей. На приклад, кількість змагань у баскетболі на колясках у членів збірної Польщі з врахуванням підготовчих контрольних ігор у чемпіонаті країни в річному макроциклі не перевищує 30, у той час як здорові професіональні баскетболісти змагаються більш як 80 раз на рік. Пояснюється це, з однієї сторони, функціональними особливостями спортсменів-інвалідів, з іншої - недосконалістю організаційної і науково-методичної бази інваспорту.

3. Важливою проблемою сучасного інваспорту є проблеми диференціації спортсменів-інвалідів на стартові групи і класи. Вона була порушена в п'ятидесятих роках Людвігом Гутманом в Сток-Мандвілі у зв'язку з необхідністю вирівнювання шансів у змаганнях між собою інвалідів-параплегіків у залежності від рівня пошкодження спинного мозку.

Сьогодні існує думка, що рівень спортивних досягнень повинен визначатись у першу чергу ефективністю системи підготовки спортсменів, а не різновидністю захворювань або дисфункції. Існуюча система диференціації спортсменів-інвалідів на стар­тові групи та класи, про які мова піде нижче, не здатна в повній мірі задовольнити потреби розвитку інваспорту. Наприклад, тільки з бігу на 100 метрів існує більше 10 параолімпійських рекордів, що звичайно знижує цінність олімпійської медалі. Під час 8-х Параолімпійських ігор в Сеулі з 732 золотих медалей 344 були розіграні в легкій атлетиці, 257 у плаванні. Така велика кількість медалей пояснюється поділом спортсменів-інвалідів на відповідну кількість стартових груп і класів у відповідності із захворюваннями.

Виходячи з існуюючого загальновизнаного визначення інвалідності, в інваспорті інвалідом називають людину, в якої на довгий або певний час порушена фізична або психічна дієздатність до такої міри, яка не дає можливості або значно ускладнює ви- конання соціальної ролі. Таким чином, інвалідність може означати або захворювання, або стан після певного пошкодження органа, або ваду від народження з їх безпосередніми наслідками.

На відміну від спорту здорових людей в інваспорті поділ спортсменів на різні групи і класи здійснюється відповідно до загальної медичної класифікації, метою якої є забезпечення необхідності проведення змагань серед інвалідів з однаковими захворюваннями і приблизно однаковими функціональними можли­востями. Існуюча загальна медична класифікація для інваспорту включає 6 груп, у кожній з яких (за винятком другої) нарахову­ється по декілька класів інвалідності.

Слід відзначити, що під медичною групою необхідно розуміти сукупність інвалідів, до яких відносяться люди, які мають подібну етнологію захворювання (інвалідності). Під медичним класом треба розуміти сукупність інвалідів, до яких відносяться люди, які мають подібну етнологію інвалідності і найголовніше - приблизно однакові функціональний рівень і локалізацію порушень.

Уособлену групу спортсменів-інвалідів складають, розумово недорозвинуті люди, для яких, починаючи з 1968 року, проводяться Спеціальні олімпіади. До змагань в Спеціальних олімпіади допускається кожна розумово відстала людина, якій виповнилось 8 років, незалежно від рівня розумового і фізичного розвитку. Всі спортсмени цієї інвалідності під час змагань розбиваються на невеликі (до 8 людей) групи з приблизно однаковим рівнем підготовленості.

Крім загальної медичної класифікації в 1999 році була роблена нині діюча класифікація стартових груп і класів у різних видах спорту. В основі цієї класифікації лежить комплексний підхід з використанням аналітичного і функціонального критерії.

.