Тема: Поняття етики ділового спілкування, її предмет і завдання.

План.

1. Поняття спілкування.

2. Етика ділового спілкування.

3. Етичне й естетичне у мові.

4. Професійна етика.

«Ніщо не коштує нам так дешево і

не цінується нами так дорого, як ввічливість»

Сервантес

Спілкування – один із видів соціальної взаємодії людей. Сучасна наука визначає спілкування як обмін інформацією (комунікація, від лат. comunico – «спілкуюся з кимось»), як взаємодію (інтеракція, від англ. іnteraction – «взаємодія»), як сприймання людини людиною (перцепція, від лат. рerception – «сприймання, пізнавання»). Отже спілкування охоплює різні сторони процесу контактування між людьми.

Спілкуючись, людина висловлює свої думки, почуття, волевиявлення і сприймає їх від іншої людини (людей).

Спілкування має два види, які здебільшого реалізуються одночасно: вербальне (лат. verbum – «слово»), тобто словесне мовне, і невербальне (несловесне) – поглядами, мімікою, жестами, штучними умовними знаками, предметами). Але основним засобом спілкування є природна мова.

Мова є складовою понять «етичне» й «естетичне». За «Словником української мови», етика – це не тільки «наука про мораль», а й «норми поведінки, сукупність моральних правил», а естетика – це «наука про мистецтво, про форми прекрасного в художній творчості» і взагалі – «краса, художність чого-небудь». Основне поняття етики – добро (добре), естетики – краса (художність). Ці поняття вважаємо визначальними і щодо якості мовлення: граматика вчить говорити правильно, а стилістика вчить говорити добре і так, щоб «не можна було не слухати». Етичну цінність, безперечно, має об’єкт, «зміст якого відповідає «ідеалові» людської поведінки, що склався в даному соціальному колективі», а естетичну цінність має об’єкт, «форма якого розкривається безпосередньому переживанню соціально представленої особистості як реальне втілення її життєвого ідеалу». Отже, самі норми літературного мовлення і всі їхні конкретні функціонально-стильові й емоційно-експресивні можливості становлять етичну цінність для сучасного покоління мовців, а реалізація цих норм у конкретній ситуації мовлення з метою досягнення пізнавального, виховного, естетичного і навіть гедонічного (насолоджувального) ефекту становить естетичну цінність мови (чи мовлення). У цьому виявляється традиційна гармонія етичного й естетичного, сформульована як закон ще в античні часи, органічний зв’язок між змістом і формою – внутрішнім і зовнішнім виявом реальності.

Отже, етичне в мові – це конкретно-історична система мовних засобів (ресурсів) відповідно до форми моральної свідомості й поведінки людини, що передбачає ефект добра (чи покарання зла). Естетичне в мові – це форма мовленнєвої діяльності людини, спрямована на створення прекрасного (наприклад, твору як предмета художньої літератури) або на оцінювання (емоційно-експресивне чи й нейтральне) наслідків творчої діяльності людини в усіх сферах її соціальної практики. Тому єдність етичного й естетичного виявляється на рівнях загальнонародного та індивідуального, ситуаційного мовлення. Єдність і боротьба протилежностей зумовили наявність у реальному світі об’єктів естетичних і неестетичних. Звідси й потреба в мовних засобах реалізації їх оцінки; естетичне і неестетичне має мовні засоби вираження, у мовленні можливе етичне і неетичне. Недостатність знань мовної системи, погане володіння законами логічного мислення, не контрольованість акту «мислення – мовлення» може призвести до суперечності навіть між моральністю й естетикою (це, наприклад, ситуації, які намагаються виправити фразами: «Я не те хотів сказати», «Ти не так мене зрозумів», «Не треба прискіпуватися до слова» та ін.).

Сучасні літературні мови відзначаються єдністю етичного й естетичного у складі та функціях. Тому порушення цієї єдності в індивідуальному мовленні – явище конкретно-суб’єктивне, адже вибір слова, вислову, формулювання поняття – складний психолінгвістичний мовний акт, до якого людина повинна бути підготовлена.

Сьогодні не можна нехтувати старогрецького вимогою до оратора: промова повинна пояснити, збудити думку (зумовити діяльність), дати задоволення. Етично й естетично розвинена та людина, яка знає мову, володіє засобами, що творять етику й естетику нашого спілкування.

Етичні норми поведінки людини в колективі – категорії історичні, хоч і не зазнають частих змін (більшість норм нові покоління засвоюють від попередніх у формі етикетних знаків і у формі мовній). Ввічливість, чемність, шанобливість, доброзичливість, стриманість виховуються на зразках оточення і настановами. І зразки, і настанова передаються переважно за допомогою мови.

Численні етикетні ситуації вимагають від мовця вміння привітатися і попрощатися, звернутися за допомогою і подякувати за неї, розмовляти з ровесником або звернутися до старшого, просити чи наказувати, розмовляти по телефону і спілкуватися безпосередньо. На жаль, у нас немає науки спілкування – практично лише наші спостереження за старшими залишаються єдиною школою етики (й естетики) спілкування. Приходимо до лікаря і замість: «Слухаю Вас, Ольго Іванівно!» чуємо: «На що скаржитесь, хвора?» (і при тому очі дивляться не на вас, а в папери). А може, я ще не хвора – порадитись прийшла? Адже давньоруське врачь походить від врати, що означало говорити. А чи всі сьогоднішні лікарі вміють говорити так, що слово їхнє полегшувало страждання, знімало біль, виліковувало? Завжди треба пам’ятати: наше слово обов’язково відгукнеться в свідомості чи навіть вчинкові співбесідника (оточення).

Етика спілкування висуває вимоги до вживання займенників ти і ви. «Пошанна» множина і «множина ввічливості» (вживання щодо однієї особи займенника ви) функціонують автоматично, є фактом мовленнєвим і психологічним. Поширені звертання на ви до осіб, віком старших від мовця, або малознайомих (адже ти – ближче, інтимніше, ви – ввічливе, шанобливе). Історично звернення до особи на ти – східнослов’янське, на ви – західноєвропейське, диференціація цих звертань почалася у XVII ст. і мала не лише етичний, а й соціальний зміст.

Отже, основна етична категорія «добро» (і добре мовлення) має в мові численні засоби вираження, які підпорядковані визначальним ознакам культури мовлення – правильності, точності, доречності. А це, в свою чергу, зумовлює мовну реалізацію етичної категорії «краса», тобто «досконалість», адже за відповідних умов можна реалізувати й естетичну функцію мови.