Стан та дієвість гарантій безпеки, які Україна отримала від ядерних країн в обмін на свою добровільну відмову від ядерної зброї.

На відміну від Білорусі та Казахстану, які також формально є країнами-правонаступницями СРСР за Договором СНО-1, правонаступництво України є принципово іншим. Після розпаду СРСР у 1991 р. Україна фактично стала третьою у світі ядерною державою, маючи на своїй території 222 одиниці стратегічної зброї (176 міжконтинентальних балістичних ракет, 46 важких бомбардувальників та відповідне ядерне оснащення – близько 2000 ядерних боєзарядів, що складало близько 10 % носіїв та 20 % боєзарядів Радянського Союзу).

Якщо Білорусь і Казахстан одразу передали успадковану ними ядерну зброю під юрисдикцію РФ, то позиція України була докорінно іншою: вона виробила власну лінію поведінки щодо отриманої ядерної спадщини, що обумовлювалось більш широкою участю підприємств України в ракетних програмах Радянського Союзу і, відповідно, значно більшим масштабом спадщини та технологічними можливостями.

Успадкувавши розвинені технології та висококваліфікованих фахівців, Україна мала всі можливості для набуття дійсного ядерного статусу, і цей варіант розвитку реально розглядався вищім керівництвом держави. Юридичною підставою для такого рішення могли бути наступні аспекти:

– Україна є співзасновником ООН;

– Україна є одним із правонаступників ядерної держави – СРСР.

Проте було обрано шлях добровільної відмови від ядерної зброї[7]. Після достатньо складної і тривалої юридичної процедури 5 грудня 1994 р. у Будапешті на саміті ОБСЄ після підписання лідерами ядерних держав Меморандуму „Про гарантії безпеки у зв’язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї” (так званий „Будапештський меморандум”) відбувся обмін ратифікаційними грамотами стосовно Договорів СНО-1 та ДНЯЗ. Необхідно підкреслити, що це був безпрецедентний випадок, коли країна добровільно відмовлялась від ядерної зброї в обмін на певні гарантії, надані для неї провідними ядерними державами світу.

Оскільки відтоді сталося багато змін у геополітичному просторі та керівництві ключових країн, то зміст отриманих гарантій безпеки сьогодні трактується неоднозначно. Позиція України щодо цього питання має базуватись на положеннях Закону України „Про приєднання України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї від 1 липня 1968 року” (№ 248/94-ВР від 1610.1994 р.), де чітко визначено, що обов’язковою умовою набуття ним чинності є „ надання Україні ядерними державами гарантій безпеки, оформлених шляхом підписання відповідного міжнародно-правового документа. ”

У реаліях сьогодення зазначені положення випали з поля уваги і по суті ігноруються міжнародною спільнотою, що свідчить про девальвацію Будапештського меморандуму 1994 року. Зокрема, при обговоренні на сесії Спільної комісії по виконанню та інспекціях (листопад 2008 р.) питання щодо подальшої долі Договору про СНО-1 представники РФ заявили, що не розглядають цей Меморандум як самостійний „міжнародно-правовий документ”.

Оцінку ставлення країн-гарантів до Меморандуму надано Головним науково-експертним управлінням апарату Верховної Ради, в якому наводяться факти недружніх дій з боку РФ у 2006-2008 рр. при повному невтручанні інших гарантів. В аналізі надається загальна юридична оцінка Меморандуму з позицій сьогоднішніх реалій, зокрема зазначено, що він надає виключно політичні гарантії і, по суті, лише підтверджує юридичні гарантії без’ядерним країнам, що містяться у Статуті ООН, Заключному акті ОБСЄ та Договорі про нерозповсюдження ядерної зброї[8].

Єдиним здобутком є п. 6 Меморандуму, що передбачає можливість консультацій стосовно виконання зобов’язань країн-гарантів.

Тобто Меморандум не містить юридично зобов’язуючих норм стосовно заходів імплементації (захисту). До того ж Франція та Китай зробили окремі заяви на підтримку Меморандуму, проте в них не згадується навіть про зобов’язання проводити консультації[9].

Тобто існуюче на сьогодні розуміння зобов’язань країн-гарантів не відповідає змісту Закону України у зв’язку з приєднанням до ДНЯЗ, про що йшлося вище.

Це свідчить про необхідність окремого обговорення питання щодо приєднання України до ДНЯЗ та Договору СНО-1 на експертному та політичному рівнях.

У зв’язку з наявністю інших тлумачень змісту цього Меморандуму, слід наполягати або на підтвердженні країнами-гарантами його чинності та обов’язковості в розумінні української сторони, або на прийнятті нових міжнародно-правових документів, оформлення яких забезпечить виконання умов, передбачених Законом України, незалежно від їх формату (багатосторонні або двосторонні).