Розділ 17 міжнародне право в період збройних конфліктів

17.1. Міжнародне право в період збройних конфліктів — галузь міжнародного права

Незважаючи на те, що галузь сучасного міжнародного права, яка регулює відносини держав у період збройних конфліктів, у своєму нинішньому стані виникла нещодавно, її історичні корені лежать дуже глибоко, тому що закони і звичаї війни такі ж давні, як і сама війна, а війна така ж давня, як життя на землі.

Уже в давнину, а потім і в середні віки майже в усіх цивілізаціях існували правила, що накладають обмеження на право воюючих завдавати шкоди противнику. Закони, які забезпечують захист певним категоріям осіб, можна знайти в персів, греків і римлян, у Давньому Китаї, в Африці й у християнських державах. До цих категорій належали діти і старі, роззброєні воїни і полонені. Уже в далекому минулому траплялося, що полководці наказували своїм військам зберігати життя взятих у полон солдат, добре поводитися з ними, щадити цивільне населення сторони противника, і нерідко після закінчення воєнних дій сторони домовлялися про обмін поло­неними. Заборонялися напади на деякі об'єкти та віроломні способи ведення бою, зокрема такі, як використання отрут.

У своєму сучасному вигляді право війни почало складатися під впливом християнства, ісламу і лицарства. Воно знаходило своє вираження в указах, що видаються государями своїм військам, у яких наказувалися правила поводження військ стосовно противни­ка, а також у двосторонніх актах, що укладалися між воюючими державами. Згодом подібна практика перетворилася в сукупність заснованих на звичаї правил ведення війни, тобто норм, що підля­гали дотриманню сторонами в збройному конфлікті навіть у разі відсутності односторонньої заяви або двосторонньої угоди з цього приводу. Значний внесок у становлення звичаєвого права війни зро­били також праці різних учених у галузі міжнародного публічного та державного права, зокрема таких, як Г. Гроцій, Е. де Ваттель та ін. Вагомий внесок у формування права війни і філософів, яких завжди хвилювали причини військових зіткнень та їхні жахливі наслідки. Так, французький філософ Жан-Жак Руссо у своїй праці «Про суспільний договір», опублікованій в 1762 році, відзначав, що «війна — це не відносини між людьми, але між державами, і люди стають ворогами випадково, не як людські істоти і навіть не як громадяни, а як солдати; не як жителі своєї країни, а як її захисники». Далі, аналізуючи цілі війни, він писав: «Якщо мета війни — знищення ворожої держави, то інша сторона має право ви­нищувати її захисників, поки вони тримають у руках зброю, але як тільки вони кидають її і здаються — вони перестають бути ворогами або інструментом у руках ворогів і знову стають просто людьми, чиї життя не дозволено нікому віднімати».

Процес укладання договорів про норми ведення війни розпочався в 60-ті роки XIX сторіччя, коли з інтервалом у чотири роки відбу­лися дві міжнародні конференції — у Женеві в 1864 році й у Санкт- Петербурзі в 1868 році, — результатом яких є укладання основних договорів, що стосуються питань права збройних конфліктів.

Проте, незважаючи на таку довгу історію становлення і розвитку цієї галузі сучасного міжнародного права, у доктрині дотепер не ви­роблено єдиного поняття даної галузі права, як немає єдності щодо її змісту, предмета правового регулювання і відповідно системи. Не вироблена і єдина термінологія стосовно її найменування, але най­більш поширеними в науковій літературі є такі найменування, як «право війни», «міжнародне воєнне право», «закони і звичаї війни», «право збройних конфліктів» і «міжнародне гуманітарне право».

Серед учених, які надають перевагу «праву війни», — Ф.Ф. Мар­тене, який дійшов висновку: «Право війни в об'єктивному значенні є сукупністю юридичних норм, законів і звичаїв, що визначають дії держав та їхніх збройних сил під час війни. У суб'єктивному значенні право війни визначає дієздатність воюючих держав для розв'язання війни і користування правами, визнаними за воюючою стороною». М. Таубе під правом війни розуміє сукупність «правил, що дотримуються воюючими...» Ф. Бербер вважає, що під правом війни у вузькому або власному значенні слова потрібно розуміти такі обмеження, іцо міжнародне право покладає на учасників війни щодо засобів подолання, перемоги, придушення, перетворення в беззахисного противника, що утворює справжню мету війни. Пера- зич визначає дану систему норм як «сукупність правових правил, що регулюють відносини між воюючими країнами, з одного боку, і відносини між нейтральними — з іншого». Є.А. Коровін писав, що право війни є обмеження і регламентація воєнного насильства. Дуже велике за обсягом визначення пропонує Ф.І. Кожевников, який вважає, що право війни являє собою «міжнародні правила, якими повинні керуватися держави у своїх взаємовідносинах під час війни». Виходячи з цього визначення, до даної системи норм можна віднести, наприклад, і правила про порядок дипломатичного захисту інтересів воюючих на території противника, що, на наш погляд, усе ж є неправильним. Оригінальна думка була висловлена В. Лахтіним, який вважає, що право війни створює частина науки про ведення війни (на стику політики і стратегії).

Але деякі автори, наприклад, М. Одема, вважають, що «право війни» вже в самій своїй термінологічній основі містить протиріччя, тому що війна припускає застосування сили, а право її заперечує. Крім того, термін «право війни» традиційно застосовувався до війн між суверенними державами, а нині, коли право регламентує різні види збройних конфліктів, цей термін не відбиває даних змін. Вжи­вати замість «право війни» поняття «міжнародне воєнне право» пропонує Е. Варт. На його думку, зміст цього терміна полягає в «зведенні до мінімуму страждань військовополонених, поранених і цивільного населення».

У науковій літературі нерідко вживається також і поняття «закони і звичаї війни». Так, Л. Оппенгейм вважав, що закони війни — це «норми міжнародного права, що стосуються ведення війни». Сучасний дослідник Д. Біндшедлер-Робер зазначає, що використання даного терміна для визначення цієї системи норм цілком обґрунтоване. У свою чергу, І. Старке під «законами війни» розуміє ті обмеження, встановлені міжнародним правом, у межах яких можливе застосування сили для поразки супротивника.

На захист застосування цього терміна можна сказати, що він може бути збережений у визначенні дяної галузі права, якщо розу­міти «закон» як загальне правило, якого повинні дотримуватися в подібних ситуаціях. Що ж стосується особливої юридичної чинності, якою дійсно володіють закони, то цілком логічно, що пана сфера має особливу потребу в тому, щоб діючі в ній настанови відрізнялися категоричністю і непорушністю.

Найбільш уживаним останнім часом став термін «міжнародне гуманітарне право». Водночас ряд учених дотримуються думки, що термін «міжнародне гуманітарне право» слід вживати для ви­значення галузі міжнародного права, яка регулює співробітництво у гуманітарних питаннях, у коло яких входять наука, культура, освіта, обмін інформацією, а в центрі даного співробітництва зна­ходяться права людини. Навряд чи дана думка може претендувати на бездоганність.

Авторів, що не поділяють даної точки зору, можна умовно розді­лити на три групи. Одна з них досліджує міжнародне гуманітарне право в широкому розумінні цього поняття. Так, наприклад, В. Мбат- на вважає, що міжнародне гуманітарне право містить у собі право збройних конфліктів, права людини та міжнародно-правові норми про обмеження застосування деяких видів зброї і роззброювання. Ж. Пікте під міжнародним гуманітарним правом у широкому розу­мінні (або як він його інакше називає — правом гуманності) визнає «сукупність чинних звичаєвих і конвенційних норм, що забезпечують повагу людської особистості та її розвиток». М. Курсьє визначає його як «сукупність норм і принципів, покликаних у будь-який час і за будь-яких обставин гарантувати основні права і достоїнства окремої людини». І.П. Блищенко й О.М. Хлестов, даючи комплексну харак­теристику цієї галузі, розуміють під міжнародним гуманітарним правом сукупність міжнародно-правових норм, що визначають співробітництво держав у галузі прав і свобод людини, режим дотри­мання прав і свобод людини в мирний час, і сукупність міжнародно- правових норм, що визначають режим дотримання елементарних прав і свобод людини під час збройного конфлікту.

Друга група авторів, як вважається, визначає міжнародне гу­манітарне право досить вузько. Так, А. Робертсон зазначає, що воно є лише частиною, галуззю «прав людини», а самі права лю­дини становлять основу гуманітарного права. X. Фрик розуміє під міжнародним гуманітарним правом сукупність юридичних норм, спрямованих на «забезпечення мінімуму прав захисту пораненим і хворим, військовополоненим і цивільним особам, які вибули зі строю або таким, які не беруть участі у воєнних діях». Визначають його і як «сукупність принципів і норм, що регулюють відносини між воюючими і нейтральними сторонами з метою максимального зменшення жорстокості війни, забезпечення поваги прав людини та її природної гідності».

Третя група авторів вважає, що міжнародне гуманітарне право складається з двох частин— «права Гааги» (права війни) і «Пра­ва Женеви» (власне гуманітарного права) — і діє воно лише в період збройних конфліктів, критикуючи тим самим авторів, які висловлюють думку, що воно діє й у мирний час. Так, А. Рандель- цхофер вважає, що у власному значенні слова міжнародне гумані­тарне право— «це сукупність норм, закріплених у Гаазьких (1907), Женевських (1949) конвенціях і Гаазькій конвенції 1954 року, без поділу їх на які-небудь частини». О. Кимминіх вважає, що і «право Женеви», і «право Гааги» є складовими частинами міжнародного гу­манітарного права, тому що останнє теж випливає з ідеї гуманності. Ж. Вете під міжнародним гуманітарним правом розуміє «загально­визнані міжнародно-правові положення, які забезпечують повагу прав особистості та діють відповідно до вимог підтримки суспільного порядку або воєнної необхідності». Він також поділяє його на «право Гааги» і «право Женеви», розуміючи під першим «частину норм, що регламентують ведення воєнних дій і засоби ведення війни», а під другим — «частину міжнародного права, що забезпечує охорону поранених і хворих, військовополонених і цивільного населення у випадку збройних конфліктів».

Представники цього напрямку в науці одностайні в думці, що «право Гааги» регулює:

а) права та обов'язки воюючих;

б) обмеження воюючих у виборі засобів і методів завдання шкоди противникові (засобів і методів ведення війни);

в) обмеження насильства, не обумовленого воєнною необхід­ністю.

«Право Женеви», у свою чергу, охороняє в період збройних конфліктів:

а) поранених і хворих, які вийшли зі строю;

б) осіб, які зазнали аварії корабля на морі;

в) військовополонених, цивільне населення;

г) іноземців та інших осіб, які не беруть участі у бойових діях.

Щодо офіційного закріплення терміна «міжнародне гуманітарне

право»і відповідно дефініції даної галузі права слід зазначити, що в документах ООН вживаються поняття «право збройних конфліктів» і «міжнародне гуманітарне право, застосовуване в період збройних конфліктів». Так, наприклад, у доповіді Генерального секретаря ООН, присвяченій 25-річній діяльності Комісії ООН з прогресивного розвитку і кодифікації міжнародного права, наводиться система міжнародного права, у якій як самостійна галузь виділяється «пра­во збройних конфліктів». Водночас конференція, що проходила в Женеві з 20 до 29 березня 1974 року під егідою ООН, офіційно іме­нувалася так: «Дипломатична конференція з питань підтвердження і розвитку гуманітарного міжнародного права, застосовуваного в збройних конфліктах». У Додаткових Протоколах І і II 1977 року до Женевських конвенцій 1949 року також вживається термін «міжнародне гуманітарне право, застосовуване в період збройних конфліктів». Є й визначення, дане Міжнародним Комітетом Чер­воного Хреста, відповідно до якого під міжнародним гуманітарним правом розуміються такі міжнародні правила, договірні або засно­вані на звичаях, які:

а) спеціально спрямовані на вирішення гуманітарних завдань, що виникають безпосередньо в результаті збройного конфлік­ту міжнародного і неміжнародного характеру;

б) які з міркувань гуманного характеру обмежують права сторін, що перебувають в конфлікті, вибирати методи і засоби ведення війни;

в) захищають осіб і майно, яким завдана або може бути завдана шкода конфліктом.

Відповідно до положень Статуту ООН і основних принципів міжнародного права держави повинні вирішувати міжнародні спо­ри мирними засобами. Проте сучасне міжнародне право допускає можливість правомірного застосування збройних сил (самооборона від агресії, застосування збройних сил ООН, реалізація права на самовизначення).

У міжнародному праві є велика кількість норм, які регламен­тують суспільні відносини в період збройних конфліктів. Обсяг і якість регулювання цих відносин свідчать про існування самостійної галузі міжнародного права, що визначає допустимість засобів і ме­тодів ведення війни, забезпечує захист жертв збройних конфліктів, установлює взаємовідносини між воюючими і державами, що не воюють тощо.

Як зазначалося, до кінця XIX сторіччя основну роль у регламен­тації права збройних конфліктів традиційно відігравали міжнародні порядки. Міжнародні порядки зберегли певне значення для даної галузі міжнародного права і сьогодні. Проте у наш час основний масив норм права збройних конфліктів складають норми міжна­родних договорів. Його формування фактично розпочалося з другої половини XIX сторіччя. Так, у 1856 році в Парижі була підписана Декларація про правила ведення морської війни, що скасовувала каперство (піратство), встановлювала недоторканність нейтральних вантажів і правила морської блокади. У 1864 році була прийнята Конвенція про поліпшення долі поранених і хворих у діючих армі­ях, що згодом переглядалася в 1906 і 1929 роках. У 1868 році була прийнята Санкт-Петербурзька декларація про скасування вживання розривних, вибухових і запалювальних куль.

З 1899 року починаються активні процеси кодифікації правил війни. У 1899 році були прийняті Гаазькі конвенції про закони і звичаї сухопутної війни і декларації:

1) про заборону бомбардувань із повітряних куль;

2) про заборону користування артилерійськими снарядами, єди­ною метою яких є поширення задушливих і шкідливих газів;

3) про заборону застосування куль, що розгортаються або сплю­щуються в людському тілі.

У 1907 році знову в Гаазі були прийняті одинадцять конвенцій, які регулюють різні аспекти права збройних конфліктів:

1) про відкриття воєнних дій;

2) про закони і звичаї сухопутної війни;

3) про права й обов'язки нейтральних держав і осіб у випадку сухопутної і морської війни;

4) про стан ворожих торгових суден на початку воєнних дій;

5) про перетворення торгових суден у судна воєнні;

6) про встановлення підводних автоматичних мін, що вибухають

від зіткнення;

7) про бомбардування морськими силами під час війни;

8) про застосування до морської війни положень Женевської конвенції;

9) про деякі обмеження в користуванні правом захоплення в морській війні;

10) про заснування Міжнародної призової палати;

11) про права й обов'язки нейтральних держав у разі морської війни.

Зазначені вище конвенції замінили Конвенцію і декларації 1899 року.

У 1909 році була підписана декларація про правила морської війни.

У 1925 році був підписаний Женевський протокол про заборону застосування на війні задушливих, отруйних або інших таких газів і низка інших документів.

У 1929 році було прийнято Конвенцію про режим військовопо­лонених.

Після закінчення Другої світової війни і з урахуванням її тра­гічного досвіду були прийнято ряд конвенцій, спрямованих на за­борону особливо небезпечних міжнародних злочинів. Так, у 1948 році була підписана Конвенція про попередження злочину геноциду і покарання за нього.

1949 рік ознаменувався розробленням і підписанням у Женеві на міжнародній конференції, скликаній 12 серпня з ініціативи Між­народного комітету Червоного Хреста, цілого ряду міжнародних конвенцій, об'єднаних назвою «Женевські конвенції про захист жертв війни», що становлять нині основний фундамент «Права Женеви»:

а) Конвенції про поліпшення долі поранених і хворих у діючих арміях;

б) Конвенції про поліпшення долі поранених, хворих і осіб, які зазнали аварії корабля, зі складу збройних сил на морі;

в) Конвенції про поводження з військовополоненими;

г) Конвенції про захист цивільного населення під час війни.

До конвенцій додано 11 рекомендацій конференції.

Додатковий Протокол І до Женевських конвенцій від 12 серпня

1949 року, що стосуються захисту жертв міжнародних збройних

конфліктів, 197? року і Додатковий протокол II до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 року, що стосується захисту жертв збройних конфліктів неміжнародного характеру, 1977 року, значно розширили сферу застосування норм права збройних конфліктів, поширивши їх на війни, у яких народи ведуть боротьбу проти коло­ніального панування й іноземної окупації, а також проти расист­ських режимів у здійсненні свого права на самовизначення. Крім того, Додатковий протокол І суттєво обмежує воюючих не тільки в засобах ведення війни, але й у її способах.

Історичне значення Женевських конвенцій про захист жертв війни 1949 року полягає в тому, що вони містять у собі численні положення загального характеру, що відбивають найважливіші тенденції розвитку права збройних конфліктів у контексті реалізації положень власне міжнародного гуманітарного права. Без їхнього розуміння неможливо розібратися в сутності підходу світового спів­товариства до правового регулювання ведення збройних конфліктів і в наш час. Найбільш суттєвими з них є такі положення:

1. Конвенції підлягають дотриманню «за будь-яких обставин», а отже, дотримання їх повинно бути забезпечено державами неодмінно. Серйозні порушення цього положення повинні бути кримінально карані.

2. Конвенції підлягають застосуванню не тільки у разі оголоше­ної війни, але й при збройних конфліктах, коли одна зі сторін ще не визнала стану війни, а також при військовій окупації, якій не чиниться ніякий опір.

Держави, що домовляються, взаємопов'язані цими положен­нями також стосовно тієї держави, яка не є учасником конвенції, якщо остання «приймає і застосовує» їх у якихось конкретних конфліктах. З цього випливає, що деякі положення конвенцій гуманного порядку підлягають застосуванню також у громадян­ській війні.

3. Зазначеними конвенціями особам, які протегуються, при­своюються права, від яких вони не можуть відмовитися. Такі особи мають також право просити про допомогу державу- покровительку (нейтральна держава, що за згодою конфлік­туючих сторін сприяє і здійснює контроль за дотриманням гу­манітарних норм на території однієї зі сторін, представляючи інтереси іншої сторони). За її відсутності такою повинна бути будь-яка організація, що має на меті гуманні цілі, наприклад, Міжнародний комітет Червоного Хреста. Жодні відступи від цих положень за допомогою укладання угоди з державою, що в результаті воєнних подій виявляється обмеженою у своїй свободі дій, не допускаються.

4. ' Конвенції підлягають застосуванню в співробітництві і під спостереженням держави-покровительки або організації, що її заміняє і має на меті гуманні цілі.

5. У разі розбіжностей щодо тлумачення і застосування Конвенції держава-покровителька або організація, що її заміняє і має на меті гуманні цілі, повинна запропонувати свої послуги. Вона може запропонувати організувати зустріч представників сто­рін. На вимогу однієї зі сторін повинно бути проведене розслі­дування будь-якого порушення Конвенції, яке допускається. Якщо між сторонами не буде досягнуто згоди про порядок ви­робництва такого розслідування, сторони повинні призначити третейського суддю, що вирішить процедурне питання.

Слід, проте, мати на увазі, що в конвенціях немає положення, яке передбачає порядок вирішення спорів, якщо сторони не дійшли згоди ні щодо процедури, ні щодо призначення третейського судді. Женевська конференція лише рекомендувала державам передавати такі спори на розгляд Міжнародного суду.

6. Усі неурегульовані конвенціями справи підлягають вирішен­ню на підставі загальних принципів цих конвенцій.

7. Забороняються засоби відплати проти осіб і об'єктів, що пере­бувають під заступництвом відповідно до конвенцій.

8. Нейтральні держави, що прийняли в себе осіб, яким протегу­ють, зобов'язані розумно застосовувати конвенції.

9. На честь Швейцарії встановлюється емблема у вигляді Черво­ного Хреста на білому тлі як відмітного знака захисту жертв війни, що являє собою зворотні кольори швейцарського пра­пора. Поряд із цим допускається також зображення замість Червоного Хреста Червоного Півмісяця і Червоного Лева на білому фоні. Зловживання цими емблемами є караним.

Слід зазначити, що міжнародне співробітництво у сфері збройних конфліктів розвивається і в наш час. Такий розвиток здійснюється за такими основними напрямками:

а) запобігання збройним конфліктам;

б) правове становище держав, що беруть участь і не беруть участі у конфлікті;

в) обмеження засобів і методів ведення війни, заборона їхньої модернізації;

г) захист прав людини в період збройних конфліктів;

ґ) забезпечення відповідальності за порушення норм міжнарод­ного права.

Міжнародна доктрина і практика виробили основні принципи сучасного права збройних конфліктів (міжнародного гуманітар­ного права):

— гуманізація збройних конфліктів;

— обмеження воюючих у виборі методів і засобів ведення війни;

— міжнародно-правовий захист жертв війни;

— охорона цивільних об'єктів і культурних цінностей;

— захист інтересів нейтральних держав;

— поєднання воєнної необхідності і підтримка суспільного по­рядку з повагою до людини;

— заборона заподіювати противнику шкоди, нерозмірної із метою війни — знищення або ослаблення його воєнної сили та ін.

Особливе значення має питання про застосування нових засо­бів ведення війни, у тому числі й термоядерної зброї, променевої (для впливу на людський організм), інфразвукової (для ураження внутрішніх органів людини), генетичної (для негативного впливу на механізм спадкоємності), психотронної (для впливу на психі­ку людей) зброї і подібних видів і засобів. Хоча ці види зброї, за винятком термоядерної, перебувають на цей час тільки на стадії розроблення, питання про недопущення їхнього використання є насущною міжнародно-правовою проблемою. Міжнародне право в цих випадках виходить із так званої Декларацїі Мартенса, що містить сформульований Ф.Ф. Мартенсом, російським дипломатом і професором міжнародного права, оголошений у 1899 році на Га­азькій конференції основний принцип. Цей принцип увійшов потім у преамбулу IV Гаазької конвенції про закони і звичаї сухопутної війни. Ось його повний зміст: «В очікуванні того, щоб змогло бути обнародуване більш повне зведення законів війни, конференція вважає необхідним констатувати, що у випадках, не передбачених у цій угоді, населення і воюючі залишаються під охороною і дією по­ложень міжнародного права, оскільки вони випливають із звичаїв, що встановилися між освіченими народами, із законів людяності та вимог суспільної свідомості».

Таким чином, дана Декларація, що має системний характер, містить у собі ряд положень, на яких ґрунтується і сучасне право збройних конфліктів, а саме:

а) вона покладена в основу всіх принципів права збройних кон­фліктів і є фундаментом для вироблення нових норм цієї галузі міжнародного права;

б) закріплює основні ідеї, якими повинні керуватися воюючі держави і «командуючі військами» при застосуванні законів і звичаїв ведення війни;

в) заповнює прогалини в правовому регулюванні збройних конфліктів, є своєрідною «правовою вуздечкою» у випадках відсутності правових настанов у конкретних нормах міжна­родного права.

Слід зазначити, що в цілому міжнародно-правове регулювання збройних конфліктів стосується питань початку війни, її ведення, методів і засобів, становища воюючого і мирного населення і за­кінчення війни.

17.2. Види збройних конфліктів

Стислий розгляд цілей війни дозволяє визначити видову харак­теристику збройних конфліктів. Мета війни полягає в придушенні збройного опору противника. Ця формула має дуже важливе зна­чення, тому що дозволяє класифікувати воєнні дії за суб'єктно- об'єктним складом і за територією, на якій вони відбуваються. Вста­новлення такої мети означає, що війна не спрямована на знищення противника і не має на меті фізичне знищення його збройних сил.

Це означає, по-перше, що війна не ведеться проти мирного на­селення, тим більше, що правила ведення воєнних дій вимагають, щоб мирне населення перебувало «під опікуванням воюючих». По-друге, воєнні дії, що ведуться збройними силами на території своєї держави проти свого населення, здебільшого не є війною в міжнародному значенні цього поняття.

Звідси розрізняють міжнародні збройні конфлікти і збройні конфлікти неміжнародного характеру.

Відповідно до положень Женевських конвенцій 1949 року між­народними збройними конфліктами визнаються такі конфлікти, коли один суб'єкт міжнародного права застосовує збройну силу проти іншого суб'єкта. Таким чином, сторонами в міжнародному збройному конфлікті можуть бути:

а) держави;

б) нації і народності, що борються за свою незалежність;

в) міжнародні організації, що здійснюють колективні збройні заходи для підтримання миру і міжнародного правопорядку.

Відповідно до статті 1 Додаткового Протоколу І міжнародними є також збройні конфлікти, у яких народи ведуть боротьбу проти колоніального панування й іноземної окупації і проти расистських режимів для здійснення свого права на самовизначення.

Збройні конфлікти неміжнародного характеру — це всі зброй­ні конфлікти, що не підлягають дії статті 1 Додаткового Протоколу І, що відбуваються на території будь-якої держави «між її збройними силами або іншими організованими озброєними групами, які, пе­ребуваючи під відповідальним командуванням, здійснюють такий контроль над частиною її території, що дозволяє їм здійснювати безперервні й узгоджені воєнні дії і застосовувати положення Про­токолу II».

Збройні конфлікти неміжнародного характеру мають такі озна­ки:

а) застосування зброї й участь у конфлікті збройних сил, вклю­чаючи поліцейські підрозділи;

б) колективний характер виступів. Дії, що зумовлюють обста­новку внутрішньої напруженості, внутрішні заворушення, не можуть вважатися конфліктами, що розглядаються;

в) певний ступінь організованості повстанців і наявність органів, відповідальних за їхні дії;

г) тривалість і безперервність конфлікту. Окремі спорадичні виступи погано організованих груп не можуть розглядатися як збройні конфлікти неміжнародного характеру;

ґ) здійснення повстанцями контролю над частиною території держави.

Отже, збройний конфлікт між повстанцями і центральним урядом є, як правило, внутрішнім конфліктом. Проте повстанці можуть бути визнані «воюючою стороною», коли вони:

а) мають свою організацію;

б) мають на чолі відповідальні за їхню поведінку органи;

в) установили свою владу над частиною території держави;

г) додержуються у своїх діях «законів і звичаїв війни».

Як зазначалося раніше, визнання повстанців «воюючою сторо­ною» виключає застосування до них національного кримінального законодавства про відповідальність за масові заворушення і т.п. На захоплених у полон поширюється статус військовополонених. Повстанці можуть вступати в правовідносини з третіми держава­ми і міжнародними організаціями, одержувати від них допомогу, що допускається міжнародним правом. Власті повстанців на кон­трольованій ними території можуть створювати органи управління і видавати нормативні акти. Отже, визнання повстанців «воюючою стороною», як правило, свідчить про набуття конфліктом міжнарод­ного характеру і є першим кроком до визнання нової держави.

До збройних конфліктів неміжнародного характеру слід відно­сити всі громадянські війни і внутрішні конфлікти, що виникають зі спроб державних переворотів і т.д. Ці конфлікти відрізняються від міжнародних збройних конфліктів насамперед тим, що в остан­ніх обидві воюючі сторони є суб'єктами міжнародного права, у той час як у громадянській війні воюючою стороною визнається лише центральний уряд. Держави не повинні втручатися у внутрішні конфлікти на території іншої держави.

Проте в практиці міжнародного співтовариства здійснюються певні збройні заходи, проведені під егідою ООН, що називають «гуманітарна інтервенція». їхньою метою є військове втручання в події, що відбуваються в конкретній країні, яку «роздирають» збройні конфлікти міжнаціонального або релігійного характеру, для надання гуманітарної допомоги населенню, яке особливо страждає від таких дій (припинення кровопролиття, робота з біженцями, боротьба з голодом, допомога у налагодженні повсякденного життя і побутових умов і т.д.), а також для припинення військового про­тиборства воюючих сторін. Таке втручання, з огляду на особливі обставини, здійснюється без згоди уряду держави, у яку здійсню­ється військове вторгнення, тому воно й іменується «інтервенцією». Термін «гуманітарна» покликаний проілюструвати основну мету такого втручання. Саме так, наприклад, були охарактеризовані збройні акції в Сомалі та Руанді, розпочаті з метою призупинення внутрішніх конфліктів, що відбувалися там і супроводжувалися масовими людськими жертвами.

Ряд політичних діячів і вчених-міжнародників виступають різко негативно проти використання гуманітарної інтервенції. В основі їхньої позиції лежить ряд питань: які саме права індивідів, що пере­бувають на території конкретної держави, може захистити будь-яка інша держава відповідно до міжнародного права за допомогою «гу­манітарної інтервенції», тобто вживаючи примусові дії у відношенні даної держави, у тому числі з використанням збройних сил? При на­явності яких саме ситуацій і при вичерпанні яких саме можливостей індивідами можлива бути здійсненою «гуманітарна інтервенція» будь-якої держави у внутрішні справи іншої держави?

Слід зазначити, що розумних відповідей на ці питання ні в док­трині міжнародного публічного права, ні в міжнародно-правових позиціях держав не існує. Більше того, що чинне міжнародне публіч­не право передбачає прямо протилежне. Декларація про принципи міжнародного права, що стосуються дружніх відносин і співробітни­цтва між державами відповідно до Статуту Організації Об'єднаних Націй 1970 року, зокрема, говорить: «Жодна держава або група держав не має права втручатися прямо або побічно з якої б то не було причини у внутрішні й зовнішні справи іншої держави».

17.3. Початок війни і її правові наслідки.

Театр війни

Згідно з Гаазькою конвенцією про початок воєнних дій 1907 року (Україна бере участь) держави визнають, що воєнні дії між ними не повинні розпочинатися без завчасного і недвозначного попере­дження, яке буде мати або форму мотивованого оголошення війни, або форму ультиматуму з умовним оголошенням війни.

Таким чином, міжнародне право вимагає оголошення війни. Воно може здійснюватися в різноманітних формах:

— шляхом звернення до власного народу;

— шляхом звернення до народу або уряду держави-супротив- ника;

— шляхом звернення до світового співтовариства.

Особливий спосіб оголошення війни — ультиматум — катего­рична вимога, яка не допускає жодних подальших спорів і запере­чень, уряду однієї держави, який висуває її уряду іншої держави під загрозою, що в разі невиконання цієї вимоги до певного терміну уряд, який висунув ультиматум, вживе певних заходів. Мова, таким чином, іде про загрозу війни.

Проте, хоча зазначені способи оголошення війни вважаються такими, що знаходяться в рамках міжнародного права, відповід­но до статті II Конвенції про визначення агресії від 3 липня 1933 року сам факт оголошення державою війни першою розглядається як агресія. Відповідно до зазначеної III Гаазької конвенції 1907 року оголошення війни не робить агресивну війну законною. Від­повідно до статті 3 «Визначення агресії», прийнятої на XXIX сесії Генеральної Асамблеї ООН у 1974 році, як акти агресії, незалежно від оголошення війни, розглядаються:

а) вторгнення або напад збройних сил держави на територію інших держав, або будь-яка воєнна окупація, який би тим­часовий характер вона не мала, що є результатом такого вторгнення або нападу, або будь-яка з застосуванням сили анексія території іншої держави або частини її;

б) бомбардування збройними силами держави території іншої держави або застосування будь-якої зброї державою проти території іншої держави;

в) блокада портів або берегів держави збройними силами іншої держави;

г) напад збройними силами держави на сухопутні, морські або повітряні сили або морські і повітряні флоти іншої держави;

ґ) застосування збройних сил однієї держави, що знаходяться на території іншої держави за згодою з державою, що при­ймає, з порушенням умов, передбачених в угоді, або будь-яке продовження їхнього перебування на такій території після припинення дії угоди та ін.

Не вважається відповідним міжнародному праву не тільки ве­дення війни неоголошеною, що буде розглядатися як кваліфікуюча обставина при визначенні відповідальності, але й так званий casus belli (привід для війни) — безпосередній формальний привід, що призводить до виникнення між державами стану війни. У мину­лому такий привід був законною підставою для початку воєнних дій і служив виправданням війни і цілям приховання її справжніх причин. Наприклад, багато дослідників вважають, що події навколо німецької радіостанції в Гляйвиці в серпні 1939 року, коли на неї нібито напав загін польських прикордонників (пізніше з'ясувалося, що це було влаштовано самою Німеччиною), спровокували напад Німеччини на Польщу і стали приводом для початку Другої світо­вої війни.

Стан війни повинен бути без зволікання сповіщений нейтраль­ним країнам, він має для них дійсну силу лише після одержання оповіщення.

В Україні оголошення війни є прерогативою вищих органів дер­жави. Конституція України містить механізм такої процедури: від­повідно до п. 19 статті 106 Конституції Президент України вносить у Верховну Раду України подання про оголошення стану війни, а Верховна Рада України відповідно до п. 9 статті 85 Конституції на підставі даного представлення оголошує стан війни.

Оголошення війни, навіть якщо за цим актом не слідують власне воєнні дії, означає початок юридичного стану війни і настання для усіх воюючих сторін певних правових наслідків:

— між державами припиняються дипломатичні і консульські відносини (дипломатичному і консульському персоналу за­безпечується захист і можливість безперешкодно залишити територію противника). На час збройного конфлікту інтереси однієї воюючої держави на території іншої представляє зви­чайно нейтральна держава, що має дипломатичні відносини з обома воюючими сторонами;

— перестають застосовуватися багато норм міжнародного права, несумісні з воєнним часом, зокрема, припиняють дію двосто­ронні політичні, економічні, культурні угоди між воюючими державами. Багатосторонні договори (наприклад, із питань зв'язку, транспорту, транзиту й ін.) припиняються;

— починають діяти міжнародні норми, прийняті спеціально для періоду збройного конфлікту (союзні договори, договори про взаємну і воєнну допомогу, договори стосовно правил ведення війни, причому останні не можуть бути денонсовані і т.п.);

—- припиняються і забороняються економічні, торгові, фінансові угоди й інші відносини з юридичними і фізичними особами воюючої сторони;

— майно, що є власністю ворожої держави (крім майна дипло­матичних представництв і консульських установ), підлягає конфіскації;

— торгові судна воюючих, що знаходяться до початку війни у ворожих портах, повинні залишити порт противника (для цього встановлюється розумний термін для вільного виходу з територіальних вод держави-супротивника — індульт, після закінчення якого такі судна підлягають реквізиції і затримці до закінчення війни незалежно від їхньої належності (дер­жаві, приватним компаніям або особам)); військові кораблі підлягають обов'язковій реквізиції;

— до громадян ворожої держави може бути застосований спеці­альний режим (обмеження пересування, примусове поселення у відведених владою місцях, інтернування та ін.);

— власні громадяни поділяються на мирне населення і збройні сили.

Війна завжди ведеться у визначених просторових межах. Театр війни — це територія воюючих сторін, відкрите море і повітряний простір над ним, у межах яких ведуться воєнні дії.

Театр війни буває сухопутний, морський і повітряний.

Театром сухопутної війни є сухопутна територія держави; театром морської війни — внутрішні морські води, територіальне море воюючих держав і відкрите море. Театром повітряної війни є повітряний простір над сухопутним і морським театром війни.

Забороняється використовувати як театр війни нейтралізовані території, територію нейтральних держав, а також місцевості, в яких відповідно до Гаазької конвенції 1954 року зосереджені куль­турні цінності.

17.4. Учасники збройних конфліктів

Учасниками війни є не все населення воюючих держав, а тільки цілком визначена його частина — так звані законні учасники вій­ни, діям яких надається державний характер. Під час збройних конфліктів населення, що мешкає на території держави, поділя­ється на дві групи: те, яке пов'язано із збройними силами (збройні сили, партизани і т.д.), і яке не стосується збройних сил (цивільне населення).

У свою чергу, міжнародне право розрізняє дві категорії осіб, які належать до збройних сил воюючих сторін:

1) воюючі (комбатанти);

2) ті, що не беруть участі у боях (некомбатанти).

Комбатанти — це особи, які входять до складу збройних сил

воюючих сторін, що безпосередньо ведуть бойові дії проти супротив­ника зі зброєю в руках. Потрапивши в полон, комбатанти набувають статусу військовополонених.

Некомбатанти — це особи, які входять до складу збройних сил, але безпосередньо не беруть участі у бойових діях. Відповідно до міжнародного права до некомбатантів (невоюючих) належить особовий склад, що правомірно перебуває в складі збройних сил воюючої сторони, надає їй допомогу у досягненні успіхів у бойових діях, але в них безпосередньо участі не бере. Це — військові корес­понденти, юристи, медичний персонал, духівництво, інтенданти. Вони не є об'єктами воєнних дій із боку противника і мають право на його заступництво в тому випадку, якщо виявляться під його владою. Застосовувати зброю проти некомбатантів заборонено. Не- комбатанти можуть мати особисту зброю, але не використовують її у воєнних діях, а тільки для самозахисту. У разі участі в бойових діях вони набувають статусу комбатантів.

Відповідно до Женевської конвенції 1949 року до комбатантів належать:

— особовий склад регулярних збройних сил;

— ополчення, добровольчі загони, як ті, що входять, так і ті, що не входять до складу регулярних збройних сил;

— особовий склад рухів опору і партизанських формувань;

— особи, які надають допомогу збройним силам, але участі в бойових діях не беруть;

— члени екіпажів торгових суден і цивільних літаків, які нада­ють допомогу воюючим;

— населення, що при наближенні противника взялося за зброю, якщо воно відкрито носить зброю і дотримується законів і звичаїв війни.

Отже, комбатанти мають виконувати такі умови:

а) мати на чолі особу, відповідальну за своїх підпорядкованих;

б) мати визначений і видимий здалеку знак відмінності;

в) відкрито носити зброю;

г) додержуватися у своїх діях законів і звичаїв війни.

У міжнародному праві тривалий час йшла дискусія з проблеми правового статусу партизан, яких не визнавали комбатантами. Це пояснювалося насамперед тією шкодою, якої партизани завдавали регулярним силам противника у нього в тилу, і бажанням потерпілої сторони розправитися з ними, як із бандитами, що не підпадають під охорону норм міжнародного права. Результатом цього тривалого процесу все ж стало визнання партизан як комбатантів. Партизани і бійці національно-визвольних рухів є комбатантами за умови дотримання ними певних умов (подібні з загальними умовами ви­знання комбатантів):

а) належать до якого-небудь воєнним чином організованого за­гону, на чолі якого стоїть відповідальна особа (як правило, цивільна особа);

б) носять знаки відмінності (на відміну від воєнних комбатантів, що носять воєнну форму, погони, емблеми, партизани в основ­ному носять цивільний одяг і мають певні знаки відмінності, наприклад, радянські партизани в період Другої світової війни носили червону стрічку на головному уборі);

в) відкрито носять зброю. Стаття 43 Додаткового Протоколу І 1977 року до Женевських конвенцій 1949 року конкретизує це положення: партизани повинні відкрито носити зброю під час кожного воєнного зіткнення й у той час, коли вони будуть знаходитися на очах у противника в ході розгортання в бойові порядки, що передує початку нападу, у якому вони повинні взяти участь;

г) дотримуються законів і звичаїв війни.

При дотриманні цих умов члени партизанських загонів при по­траплянні в полон визнаються комбатантами.

Розвідники — особи, які входять до складу збройних сил во­юючих сторін, носять воєнну форму і проникають у розташуван­ня супротивника з метою збору відомостей про нього для свого командування. Захоплені в полон розвідники набувають статусу військовополонених. Розвідник не може нести кримінальної від­повідальності за дії, вчинені ним раніше в попередні рейди в район дії ворожої армії.

Від розвідників слід відрізняти лазутчиків (шпигунів) — осіб, які, діючи таємною способом або під фальшивими приводами, зби­рають відомості в районі воєнних дій. На цих осіб режим воєнного полону не поширюється, вони можуть бути покарані воєнним судом і навіть засуджені до смерті.

Головна відмінність воєнного розвідника від лазутчика (шпигу­на) — це воєнна форма розвідника, що свідчить про його належність до збройних сил своєї держави.

Іноземні військові радники й інструктори — це особи, які вхо­дять до складу збройних сил іншої держави, що відповідно до між­народних угод перебувають в іншій державі для надання допомоги в освоєнні бойової техніки і навчанні особового складу збройних сил. Радники й інструктори не беруть участі у воєнних діях. Радники навчають ведення бойових дій. Інструктори допомагають в освоєнні бойової техніки. Проте якщо ці особи беруть участь у бойових діях, вони прирівнюються до комбатантів.

Не є комбатантами найманці. Визначення ознак найманства і його правового статусу останніми роками набуло гострої прак­тичної необхідності через поширення цього явища, що викликає з боку міжнародного співтовариства осуд. Міжнародне право вважає найманцем особу, яка завербована на місці або частіше усього за кордоном спеціально для того, щоб воювати в збройному конфлікті, і яка фактично бере в ньому участь. Поняття найманців міститься в статті 47 Додаткового Протоколу І від 1977 року до Женевських конвенцій 1949 року. Відповідно до цього документа найманець не має статусу комбатанта або військовополоненого. Можна виділити такі ознаки найманця:

— він спеціально завербований на місці або за кордоном для того, щоб воювати в збройному конфлікті;

— він фактично бере безпосередню участь у воєнних діях;

— він бере участь у воєнних діях, керуючись, головним чином, бажанням одержати особисту вигоду, і йому дійсно обіцяна стороною або з доручення сторони, яка перебуває в конфлікті, матеріальна винагорода, що істотно перевищує винагоро­ду, обіцяну або виплачувану комбатантам такого ж рангу і функцій, які входять в особовий склад збройних сил даної сторони;

— він не є ні громадянином сторони, що перебуває в конфлікті, ні особою, яка постійно мешкає на території, контрольованою стороною, що перебуває в конфлікті;

— не входить в особовий склад збройних сил сторони, що пере­буває в конфлікті;

— не посланий державою, яка не є стороною, що перебуває в конфлікті, для виконання офіційних обов'язків як особи, яка входить до складу її збройних сил.

ООН неодноразово висловлювалася проти найманства, оголосив­ши його міжнародним злочином і закликавши всі держави прийняти закони, що карають найманців як кримінальних злочинців.

Відповідно до статті 63-1 Кримінального Кодексу України на- йманство визнається кримінальним злочином і кваліфікується як «вербування, фінансування, матеріальне забезпечення, навчання найманців з метою використання в збройних конфліктах інших держав або в насильницьких діях, спрямованих на повалення дер­жавної влади або порушення територіальної цілісності, а однаково використання найманців». Ці дії караються позбавленням волі терміном від 3 до 10 років. А сама «участь без дозволу відповідних органів державної влади в збройних конфліктах інших держав, з метою одержання матеріальної винагороди або іншої особистої ви­годи» карається позбавленням волі терміном від 5 до 12 років.

Від найманців слід відрізняти добровольців (волонтерів) — іно­земних громадян, які за політичними або іншими переконаннями (а не з матеріальних міркувань) вступають на службу в армію якої- небудь воюючої сторони і входять в особовий склад збройних сил.

17.5. Обмеження засобів і методів ведення війни

Відповідно до норм міжнародного права право сторін у збройному конфлікті вибирати методи або засоби ведення війни не є необме­женим. Цей принцип, сформульований IV Гаазькою конвенцією 1907 року, знайшов своє підтвердження в І Додатковому Протоколі 1977 року до Женевських конвенцій 1949 року. Крім того, існує принцип, який забороняє застосування в збройних конфліктах зброї, снарядів і речовин і методів ведення війни, що можуть за­вдати надмірних ушкоджень або принести зайві страждання. Цей принцип у своєму початковому вигляді — недопущення зайвих страждань — був уперше сформульований Санкт-Петербурзькою декларацією 1868 року.

Таким чином, міжнародне право обмежує законні засоби і методи ведення війни.

Під засобами ведення війни розуміються зброя й інші засоби, застосовувані збройними силами у війні для заподіяння шкоди і поразки супротивника.

Методи ведення війни — це способи застосування засобів ві­йни.

Відповідно до міжнародного права повністю заборонені такі за­соби ведення війни:

— вибухові і запальні кулі (Санкт-Петербурзька декларація про скасування використання вибухових і запальних куль 1868 року);

—- кулі, що розгортаються або сплющуються в людському тілі (Гаазька декларація про заборону вживати кулі, що легко розгортаються або сплющуються в людському тілі, 1899 року);

— отрути й отруєна зброя (IV Гаазька конвенція 1907 року);

— задушливі, отруйні та інші гази, рідини і процеси (Женев­ський протокол про заборону застосування на війні задушли­вих, отруйних та інших таких газів і бактеріологічних засобів 1925 року);

— біологічна зброя (Конвенція про заборону розроблення, вироб­ництва і накопичення запасів бактеріологічної (біологічної) зброї і токсинів та їхнього знищення 1972 року і Женевський протокол 1925 року);

— засоби впливу на природне середовище, що мають широкі дов­гострокові наслідки як засоби руйнації, завдання шкоди іншій державі (Конвенція про заборону військового або будь-якого іншого ворожого використання засобів впливу на природне середовище 1977 року);

— будь-яка зброя, основна дія якої полягає в нанесенні ушко­джень осколками, що не виявляються в людському тілі за допомогою рентгенівських променів та ін.

Щодо можливості застосування ядерної зброї як у міжнародно­му праві, так і воєнній доктрині більшості держав існує така точка зору. Оскільки прямої заборони використовувати ядерну зброю в міжнародному праві немає, ядерні держави (визнаючи в цілому згубність застосування такої зброї) обґрунтовують правомірність її використання при здійсненні права на колективну й індивідуальну самооборону, при нанесенні відповідного ядерного удару. Проте, з іншого боку, у міжнародному праві є норми про заборону засобів і методів ведення війни, що спричиняють надмірні руйнації, мають невибіркову дію, норми про захист цивільного населення під час війни і т.д., положення яких непрямим чином можуть бути застосо­вані і до ядерної зброї. Тому вважається обґрунтованим віднесення ядерної зброї до заборонених засобів і методів ведення війни.

У 1981 році була підписана Конвенція про заборону або обме­ження застосування конкретних видів звичайної зброї, що можуть вважатися такими, які завдають надмірних ушкоджень або мають невибіркову дію (ратифікована СРСР у 1982 році).

До Конвенції додаються три протоколи: Протокол про осколки, які не можна знайти (Протокол І), Протокол про заборону або обме­ження застосування мін, мін-пасток та інших пристроїв (Протокол II), Технічний додаток до Протоколу про заборону або обмеження застосування мін, мін-пасток та інших пристроїв, Протокол про забо­рону або обмеження застосування запальної зброї (Протокол III).

Відповідно до Протоколу І забороняється застосовувати будь-яку зброю, основна дія якої полягає в завданні ушкоджень осколками, що не виявляються в людському тілі за допомогою рентгенівських променів.

Протокол II (у зв'язку з внесенням поправок він одержав нову назву: «Протокол про заборону або обмеження застосування мін, мін-пасток та інших пристроїв, із поправками, внесеними 3 трав­ня 1996 року») стосується застосування на суші мін, мін-пасток та інших пристроїв, визначення яких міститься в даному документі, у тому числі мін, установлюваних із метою перешкодити подо­ланню прибережних смуг, водних шляхів або рік, але не належить до застосування протикорабельних мін на морі або на внутрішніх водних шляхах.

Під мінами розуміються будь-який боєприпас, установлений під землею, на землі або поблизу землі чи іншої поверхні і призначений для детонації або вибуху від присутності, близькості або безпосеред­нього впливу людини або засобу, що рухається, термін «дистанційно встановлювана міна» означає будь-яку в такий спосіб визначену міну, встановлену за допомогою артилерії, ракет, мінометів або аналогічних засобів або скинену з літального апарата.

«Міна-пастка» — це пристрій або матеріал, що призначений, сконструйований або пристосований для того, щоб вбивати або за­подіювати ушкодження, і який спрацьовує зненацька, коли людина доторкається або наближається до предмета, що здається нешкід­ливим, або чинить дію, що здається безпечною.

Забороняється використовувати міни, міни-пастки у разі нападу, оборони або в порядку репресалій проти цивільного населення як такого або проти окремих цивільних осіб.

Забороняється також невибіркове застосування мін, тобто:

а) не на військовому об'єкті або не з метою, спрямованою на нього;

б) способом або засобом доставлення, що не дозволяє спрямованої дії по конкретному військовому об'єкту;

в) якщо воно може спричинити випадкові втрати життя серед цивільного населення, поранення цивільних осіб, шкоду цивільним об'єктам або те й інше разом, що були б надмірні стосовно очікуваної конкретної і безпосередньої військової переваги.

Забороняється застосування мін, що не є дистанційно встанов­люваними мінами, мін-пасток у будь-якому місті, селищі, селі або в іншому районі з аналогічним зосередженням цивільних осіб, де бойові дії між сухопутними військами не ведуться або не вважаються неминучими, крім випадків, коли:

а) вони встановлені на військовому об'єкті або в безпосередній близькості від військового об'єкта, що належить супротивній стороні або перебуває під її контролем;

б) вжиті заходи для захисту цивільних осіб від їхнього впливу, наприклад, установлені попереджувальні знаки, виставлена варта, опубліковані попередження або виставлене огоро­дження.

Про будь-яку установку або будь-яке скидання дистанційно встановлюваних мін, що можуть мати наслідки для цивільного на­селення, провадиться ефективне завчасне оповіщення.

Забороняється за будь-яких обставин застосовувати:

а) міни-пастки у вигляді переносного предмета, що здається нешкідливим, який призначений для поміщення в нього ви­бухової речовини і для вибуху при дотиканні або наближенні до нього;

б) міни-пастки, що якимось чином з'єднані або асоціюються з міжнародно визнаними захисними сигналами; хворими,

пораненими або мертвими; місцями поховання; медичними об'єктами, устаткуванням або транспортом; дитячими іграш­ками; продуктами харчування; кухонним посудом; предметами явно релігійного характеру; історичними пам'ятниками і т.п.

Сторони в конфлікті повинні реєструвати розташування всіх попередньо запланованих мінних полів, установлених ними, і всіх районів, у яких вони в широких масштабах і відповідно до поперед­нього плану використовували міни-пастки.

Усі реєстраційні документи підлягають збереженню сторона­ми, що після припинення активних військових дій вживають усіх необхідних і відповідних заходів для захисту цивільних осіб від небезпеки мінних полів, мін і мін-пасток.

Протокол III поширюється на «запальну зброю», тобто зброю або боєприпаси, що в першу чергу призначені для підпалювання об 'єктів або заподіяння людям опіків за допомогою дії полум'я, тепла або того й іншого разом, що виникають у результаті хімічної реакції речовини, доставленої до цілі (вогнемети, фугаси, снаряди, ракети, гранати, міни, бомби, ємності з запальними речовинами).

Забороняється піддавати цивільне населення або цивільні об'єкти нападу з застосуванням запальної зброї.

Забороняється також перетворювати ліси або інші види рослин­ного покриву в об'єкт нападу з застосуванням запальної зброї, за винятком випадків, коли такі природні елементи використовуються для того, щоб укрити, сховати або замаскувати комбатантів чи інші військові об'єкти, або коли вони самі є військовими об'єктами.

Використання авіації з погляду міжнародного права визнається допустимим, проте її не можна використовувати проти невоєнних об'єктів, проти мирного населення і т.п.

Відповідно до міжнародного права заборонені також такі методи ведення війни:

— зрадницьки вбивати або ранити мирне населення або супро­тивника;

—- вбивати або ранити супротивника, що здався і склав зброю;

— повідомляти тому, хто обороняється, що в разі опору пощади нікому не буде;

— незаконно користуватися парламентерським прапором або прапором держави (нейтральної), що не бере участі у війні, прапором або знаками Червоного Хреста й ін.;

— примушувати громадян ворожої сторони брати участь у вій­ськових діях проти своєї держави;

— геноцид під час війни;

— убивство парламентера й осіб, які його супроводжують (тру­бача, сурмача, барабанщика);

— атака, бомбардування або знищення санітарних установ, госпітальних суден, транспортів, літаків, санітарного персо­налу;

— винищування або захоплення ворожої власності, крім випад­ків військової недбхідності;

— бомбардування незахищених міст, портів, селищ, жител, істо­ричних пам'ятників, храмів, госпіталів, не використовуваних у воєнних цілях;

— знищення культурних цінностей, історичних та інших пам'ят­ників, місць відправлення культів, або їхнє використання для забезпечення успіху у воєнних діях;

— деякі інші дії.

Щодо заборонених методів ведення війни Додатковий Протокол І 1977 року до Женевських конвенцій 1949 року закріплює концеп­туальне положення, що стає визначальним принципом стосовно таких методів ведення війни: «Забороняється вбивати, наносити поранення або брати в полон противника за допомогою віроломства». У п. 1 статті 37 даного Протоколу віроломство визначається як «дії, спрямовані на те, щоб викликати довіру противника і змусити його повірити, що він має право на захист або зобов'язаний надати такий захист згідно з нормами міжнародного права, застосовуваного в період збройних конфліктів, з метою обману такої довіри». Отже, віроломство —■ це зобов'язання, що вселяють довіру противнику, але зумисно порушувані для одержання воєнної переваги.

Від віроломства слід відрізняти воєнну хитрість — дії від­вертаючого характеру, спрямовані на дезорієнтацію противника. Прикладом таких хитрощів є використання маскувань, пасток, несправжніх операцій і дезінформація (стаття 37 Додаткового Про­токолу). Воєнна хитрість у період збройних конфліктів допустима і не суперечить міжнародному праву.

17.6. Ведення морської війни

Певну специфіку має війна на морі. Її комбатантами є не тільки особовий склад військово-морських сил, але й усі бойові кораблі всіх класів і типів (підводні і надводні), допоміжні судна військово- морського флоту, а також невоєнні судна, офіційно перетворені у воєнні відповідно до VII Гаазької конвенції 1907 року, і воєнні літаки та інші літальні апарати, що входять до складу морської авіації.

Не користуються правом ведення війни на морі, а отже, не є комбатантами в морській війні судна, що хоча і входять до складу військово-морських сил держави, але призначені винятково для надання допомоги пораненим, хворим і особам, які зазнали аварії корабля (госпітальні судна, санітарні транспорти, санітарні літальні апарати). Ці судна та їхні екіпажі не можуть бути об'єктами нападу і не підлягають захопленню.

До морської війни звичайно застосовуються загальні правила сухопутної війни, у тому числі й правила щодо заборони на певні засоби і методи ведення воєнних дій. Але тут є і ряд суттєвих від­мінностей: наприклад, дозволене захоплення майна торгових суден нейтральних держав у випадках, якщо буде доведено, що вони пе­ревозили вантажі для ворожої держави; режим військового полону поширюється на ворожих торгових моряків, захоплених разом із їхнім судном, які не є комбатантами. Є особливості в правилах для підводних човнів, проведення бомбардувань, встановлення мін, морської блокади та ін.

З 1856 року міжнародним правом у Декларації про морську війну було заборонене каперство, тобто перетворення торгових суден у військові, при якому власник торгового судна одержував каперське свідоцтво і на свій страх і ризик, піднявши військовий прапор, нападав у морі на військові судна противника. Слід зазна­чити, що каперство частіше за все мало характер піратства, тому що власник торгового судна використовував каперське свідоцтво для грабування торгових суден противника і нейтральних держав, що перевозять для нього вантажі.

За сучасним міжнародним правом озброєння торгових суден допустиме тільки у воєнний час, при цьому озброєне торгове судно не перетворюється у військовий корабель і не користується правом ведення воєнних дій. Проте воно може використовувати зброю для самооборони при нападі противника.

На підводні човни поширюються загальні правила ведення війни і норми, що стосуються надводних військових кораблів. Воєнна ді­яльність підводних човнів спеціально регламентується Правилами про дії підводних човнів стосовно торгових суден у воєнний час 1936 року (Україна є учасником цієї угоди). Правила передбачають, що у своїх діях стосовно торгових суден підводні човни повинні дотримува­тися норм, що діють для надводних кораблів. Підводні човни вправі зупинити і піддати огляду вороже торгове судно, потопити його у разі відмови зупинитися, попередньо забезпечивши безпеку пасажирів і команди, захопити його як приз. Пасажири, команда і суднові папери повинні бути доставлені в безпечне місце. При цьому під безпечним місцем, з урахуванням навколишнього оточення і близькості берега або іншого судна, слід розуміти шлюпки корабля, що атакується.

Застосування морської мінної зброї VIII Гаазька конвенція 1907 року (Україна не бере участі у Конвенції) дозволяє при дотриманні таких правил. Забороняється ставити міни:

а) не закріплені на якорях (за винятком тих, що стають безпеч ними через якийсь час після того, як той, хто їх поставить утратить над ними контроль);

б) якірні, що залишаються небезпечними і після відриву їх ві; своїх мінрепів;

в) біля берегів противника із єдиною метою — зашкодити тор говому судноплавству.

Конвенція 1907 року зобов'язує всіх держав-учасниць вживаті заходів для забезпечення безпеки торгового судноплавства, зазна чати в «Сповіщеннях мореплавцям» небезпечні від мін районні повідомляти про них іншим державам дипломатичним шляхом Після закінчення будь-якої війни всі держави зобов'язуються обмі­нюватися відомостями про виставлені міни, мінні поля, передавай карти мінних полів, проводити тралення і знищення мін.

Допустимою з погляду міжнародного права є морська блокада

Морська блокада — це система дій військово-морських силі авіації, що перешкоджають доступу з моря до портів і берегів про­тивника і виходу з цих портів і берегів у море.

Блокада, щоб бути законною, повинна відповідати визначення вимогам, закріпленим у Декларації про збройний нейтралітет 178) року, Паризькій декларації про морську війну 1856 року і Лондоі- ській декларації про право морської війни 1909 року (Декларації 1909 року чинності не набула, але її положення воюючі сторош беруть до відома).

Насамперед блокада має бути публічно оголошена державою, хц> блокує, із зазначенням дати початку блокади району, що блокуєте­ся, терміну для виходу з портів, що блокуються, суден нейтральних держав.

Блокада повинна бути дійсною (ефективною). Покаранням: а спробу прориву блокади можуть бути захоплення або конфіскаця судна і/або вантажу чи знищення судна-блокадопроривача.

Здійснення блокади не повинно перешкоджати таким гуманнм діям, як доставляння в порт, що блокується, посилок із лікамі, одягом і продовольством для дітей до 15 років, вагітних жінок і породілей за умови, що цим правом не зловживають. Крім цьог>, блокада повинна бути безсторонньою, тобто однаковою стосовю всіх суден. Блокада, здійснювана державою-агресором, завж; и протиправна.

Блокада припиняється у випадку її зняття державою, що 6jd- кує, знищення сил блокуючих або неможливості забезпечити! "! ефективний характер.

У сучасних умовах блокада вважається законною, якщо воіа здійснюється в порядку самооборони згідно зі статтею 51 Статуу 00Н або за рішенням Ради Безпеки ООН на підставі статті 42 Ста­туту оон.

У міжнародному праві існує інститут морської (воєнної) контра­банди, пов'язаний із порушенням правил перевезення певних ван­тажів у період морської війни.

Військовою контрабандою визнаються вантажі нейтральних власниісів або противника на суднах нейтральних держав, які во­ююча сторона забороняє дост& вл яти своєму противникові. Згідно з Лондонською конвенцією 1909 року воєнна контрабанда поді­ляється на:

а) абсипготну (предмети і матеріали, що використовуються ви­

нятково для воєнних цілей, наприклад, зброя, боєприпаси, військове обмундирування);

б) умовну (предмети і матеріали, що можуть використовуватися

як для воєнних, так і для мирних цілей, наприклад, медика­менти і медичне устаткування, продукти харчування).

Абсолютна контрабанда підлягає захопленню і знищенню, якщо судно, що її перевозить, прямує у ворожий порт. Умовна контрабан­да підлягає захопленню, якщо вона призначена для збройних сил противника. Якщо воєнна контрабанда складає меншу частину ван­тажу судна нейтральної держави, саме судно захопленню не підлягає. У противному разі захоплюється і судно, що перевозить його.

У війні на морі існує інститут призів, пов'язаний із морською (воєнною) контрабандою, та інститут трофеїв.

Призом є будь-яке торгове судно противника незалежно від характеру того, що перевозиться, і вантажу. Таке судно може бути захоплене. Не підлягають захопленню невеликі рибальські судна, каботажні судна, судна, що виконують наукові і філантропічні до­ручення, а також судна, що вийшли в море до оголошення війни. Це ж стосується і вантажів, перевезених на цих кораблях. Якщо на його борту знаходиться неконтрабандний вантаж нейтральної держави, власник вправі вимагати компенсації. Право захоплювати приз на­лежить тільки військовим кораблям і літальним апаратам.

Той, хто захопив приз, має доставити його у свій порт.

Законність захоплення може бути оскаржена в призовому суді, який засновується воюючими сторонами. Існують два види таких судів — портовий і вищий призовий суд. У разі визнання захоплення неправомірним судно і вантаж підлягают