Міжнародне екологічне право

20.1. Історико-правові аспекти міжнародного регулювання охорони навколишнього природного середовища

У вітчизняній і зарубіжній міжнародно-правовій літературі вже існують уявлення про становлення й розвиток міжнародного екологічного права в історичній ретроспективі. Для всіх їх харак­терний умовний поділ історії виникнення й розвитку міжнародного екологічного права на періоди, залежно від переважних на тому або іншому етапі тенденцій у вирішенні екологічних «проблем.

Варто вказати, що має місце загальний підхід відносно визна­чення часових рамок етапів історії міжнародного екологічного права:

— перший етап — з 1839 по 1948 роки;

— другий етап — з 1948 по 1972 роки;

— третій етап — з 1972 по 1992 роки;

— четвертий етап — сучасний етап розвитку міжнародного еко­логічного права.

На першому етапі окремі держави вживали зусилля на дво­сторонньому, субрегіональному і регіональному рівнях з захисту й збереженню окремих об'єктів живої природи. Проведені в той період міждержавні й епізодичні міжнародні конференцій з пи­тань охорони навколишнього природного середовища не тільки не координувалися, але й не користувалися ефективною підтримкою урядів. Певна увага, що була виявлена державами до екологічних питань, знайшла свій конкретний прояв у висновках більш ніж 10 регіональних міжнародних угод, які вирішували локальні проб­леми.

Другий етап характеризується появою численних міжурядо­вих і неурядових організацій, діяльність яких прямо або побічно пов'язана з міжнародною охороною природи. На цьому етапі еко­логічна проблема здобуває глобальний характер, а до її рішення намагаються адаптуватися 00Н, а також низка спеціалізованих установ останньої. Укладаються перші універсальні міжнародні до­говори й угоди, що спрямовані на захист і використання конкретних природних об'єктів і комплексів.

Початок третього етапу в розвитку міжнародного екологічного права багато дослідників справедливо пов'язують із проведенням в 1972 року в Стокгольмі першої універсальної Конференції ООН із проблем навколишнього середовища, що оточує людину й установою та появою за її рекомендацією ЮНЕП (Програма ООН з навколиш­нього середовища) як допоміжного органу Генеральної Асамблеї ООН, покликаного координувати зусилля міжнародних організацій і держав у сфері міжнародної охорони природи. У цей період, що тривав два десятиліття, розширюється й заглиблюється міжнародне природоохоронне співробітництво, укладаються універсальні між­народні конвенції по глобальних питаннях, в урегулюванні яких за­цікавлене все людство, обновляються раніше прийняті міжнародні договори й угоди, активізується робота з офіційної й неофіційної кодифікації галузевих принципів міжнародного екологічного права. До цього ж періоду відноситься поява в міжнародному екологічному праві двох нових предметних областей — відносин із забезпечення екологічної безпеки й відносин із забезпечення дотримання еколо­гічних прав людини.

Сучасний, четвертий по рахунку, період в історії міжнародного екологічного права бере початок з Конференції ООН з навколиш­нього середовища й розвитку, що проходила в Ріо-де-Жанейро (Бразилія) у червні 1992 року. Ця Конференція поклала початок сучасному етапу кодифікації міжнародного екологічного права, що базується на принципах соціоприродного розвитку. Параметри й строки виконання положень прийнятого на Конференції «Порядку денного на XXI століття» були уточнені на Всесвітній зустрічі на вищому рівні по сталому розвитку 2002 року в м. Йоганнесбурзі (Всесвітній саміт Землі).

Паралельно продовжували укладатися двосторонні угоди в галузі охорони навколишнього середовища, основний акцент у яких став робитися на забезпеченні екологічної безпеки й сталого розвитку сторін, що беруть у них участь.

Міжнародний союз охорони природи й природних ресурсів (МСОП) до 1995 року завершив роботу над проектом Міжнародного пакту з навколишнього середовища й розвитку, у якому піддалися кодифікації дев'ять галузевих принципів міжнародного екологіч­ного права.

Продовжує заглиблюватися й розширюватися регіональне при­родоохоронне співробітництво, про що свідчать дві нові екологічні програми, прийняті в рамках ЄС, і поява в рамках СНД Міждер­жавної екологічної ради.

Нарешті, з метою вирішення міжнародних екологічних спорів стали створюватися відповідні інституціональні механізми. У липні 1993 року в складі Міжнародного Суду ООН була створена камера з екологічних питань, а в 1994 році був заснований Міжнародний суд екологічного арбітражу й примирення, що є неурядовою орга­нізацією.

При розгляді першого етапу розвитку міжнародного екологіч­ного права варто пам'ятати, що першим міжнародним договором, що відноситься до регулювання міжнародних екологічних відносин, прийнято вважати двосторонню Конвенцію про вилов устриць і рибальство біля берегів Великої Британії й Франції від 2 серпня 1839 року.

Біоресурсна проблематика одержала свій подальший розвиток у Конвенції між Великим Князівством Баден і Швейцарією щодо промислу риби в Рейні 1869 року й у Конвенції між Італією й Швей­царією щодо промислу риби в прикордонних водах 1882 року.

Першою багатосторонньою міжнародною конвенцією з екологіч­них питань, що була підписана 19 травня 1900 року, але, на жаль, не набула чинності, стала Конвенція з захисту диких тварин, птахів і риби в Африці. Її прийняття було продиктовано прагненням зупи­нити винищування тих особин тварин, які вважалися корисними й безпечними для людини. Одночасно договір заохочував знищення тварин, визнаних шкідливими для людини, зокрема левів, леопар­дів, крокодилів і отруйних змій.

Першою глобальною конвенцією, що набула чинності, стала Угода 1902 року з захисту конкретних видів птахів, корисних у сільському господарстві. Сама назва конвенції вказує на ті цілі, які мали її учасники.

Угода стосувалася корисних птахів, особливо комахоїдних, і була націленою насамперед на збільшення сільськогосподарського виробництва. Додаток 2 Конвенції, що носила найменування «Не­корисні птахи», містило в собі більшість птахів, використовуваних на полюванні, включаючи деякі різновиди орлів і соколів, що пе­ребувають сьогодні під строгим захистом. Критерієм захисту було обрано їхнє короткострокове використання та корисність особин, що захищаються. Значення інших птахів для екосистем, особливо мисливців на гризунів, повністю ігнорувалося. Такий же утилітар­ний підхід був характерний і для укладеного в 1911 році Договору між США й Великою Британією про збереження й захист морських котиків. Вашингтонська конвенціяі 911 року, яка була прийнятою після вказаного договору та яку крім США й Великої Британії під­писали Росія і Японія, була заснована на такому ж підході.

Разом з тим, зазначені угоди все-таки містили в собі й прогре­сивні положення, що встановлювали національні квоти й регулю­вали міжнародну торгівлю продукцією полювання на морських котиків.

У цей же період з'являються міжнародні договори, які частково стосуються й торкаються питань захисту й формують правовий ста­тус інших об'єктів навколишнього природного середовища. Серед них можна зустріти кілька угод по прикордонних водах, які містять положення, спрямовані наборотьбу із забрудненням вод. Прикладом тут може вважатися Договір між США й Канадою по прикордонних водах 1909 року. Стаття 2 цього договору, зокрема, передбачала, що прикордонні води й «води, що перетинають кордон, ні по одну, ні по іншу її сторону не підлягають забрудненню для того, щоб це не завдавало шкоди здоров'ю населення й власності, розташованим відповідно по одну або по іншу сторону кордону».

Варто вказати, що даний договір, що продовжує діяти й сьогод­ні, заснував Об'єднану міжнародну комісію, в чию компетенцію й структуру були внесені зміни у зв'язку з укладенням між США й Канадою 15 квітня 1972 року Угоди про Великі Озера. Серед різ­них функцій, покладених на Комісію, вона, зокрема, займається розглядом і врегулюванням спірних проблем, які передаються на її розгляд за умови, що хоча б одна зі сторін визнала за необхідне передачу таких спорів або проблем на розгляд Комісії.

1930-ті роки ознаменувалися появою чисто екологічного підходу в міжнародно-правовій регламентації. Такий підхід містився у двох документах. Перший з них — Лондонська конвенція про збережен­ня фауни й флори в їхньому природному стані 1930 року — діяла у відношенні колоніальної Африки, за винятком територій метро­полій. Конвенцією передбачалося створення національних парків і суворий захист деяких видів диких тварин. Крім того, вона також регулювала, а в деяких випадках і забороняла експорт мисливських трофеїв і деяких способів полювання.

Другий документ — Конвенція про захист навколишнього середовища й збереження дикої природи в Західній півкулі 1940 року. Подібно Лондонської конвенції вона передбачала створення заповідників і захист диких тварин і рослин, особливо мігруючих птахів. Разом з тим, більшість положень цього документа є більш загальними й менш обмежуючими в порівнянні з Лондонською конвенцією.

У період між Першою й Другою світовими війнами держави про­довжили практику укладання двосторонніх прикордонних угод, які включали в себе положення, що стосуються проблеми забруднення вод. Ця практика збереглася й у перші роки після Другої світової війни, особливо в Центральній і Східній Європі, де деякі держави, такі, як, наприклад, колишня Югославія, уклали ділу низку дво­сторонніх угод, спрямованих на використання водних ресурсів через заснування міжнародних комісій.

До цього ж періоду розвитку міжнародного екологічного права відноситься відоме рішення міжнародного арбітражного трибуналу від 11 березня 1941 року в справі «Трайл-Смелтер», що вперше сфор­мулювало галузевий принцип міжнародного екологічного права, відповідно до якого «жодна держава не має права використовувати свою територію або дозволяти її використання таким чином, щоб це заподіювало збиток території (або на території іншої держави власності й особам)». Сьогодні цей принцип несе в собі організуючу домінанту й має системоутворюючий характер для всієї галузі між­народного екологічного права.

Другий етап в історії розвитку міжнародного екологічного права (1848-1972) характеризується насамперед зміцненням інституціо- нальної бази міжнародного природоохоронного співробітництва, що пов'язано головним чином зі створенням ООН і її спеціалізова­них установ, а також утворенням цілого ряду МНУ О екологічного характеру.

Необхідно вказати, що проблема захисту й збереження навко­лишнього природного середовища навіть мимохіть не згадується в Статуті ООН. І це реально, тому що по цілком з'ясовних причинах увага держав-переможців виявилася зосередженою на післявоєнному устрої світу, на забезпеченні міжнародної безпеки. В1945 році еколо­гічні проблеми ще не одержали сучасного глобального розмаху.

Тому повноваження ООН у сфері охорони навколишнього при­родного середовища й раціонального використання природних ресурсів доводиться інтерпретувати на основі й з урахуванням уні­версальної правосуб'єктності цієї організації, якою вона наділена її державами-членами.

Відповідно до положень Статуту (преамбула, стаття 1) ООН по­кликана бути центром з узгодження дій держав у справі вирішення міжнародних проблем економічного, соціального, культурного й гуманітарного характеру й у заохоченні й розвитку поваги до прав людини. Ці положення Статуту ООН одночасно служать і правовою основою компетенції організації в галузі міжнародного співробіт­ництва з охорони навколишнього природного середовища, тому що екологічна проблематика, безперечно, може бути віднесена як до категорії проблем гуманітарного, так і економічного характеру, якщо дотримуватися запропонованої Статутом класифікації.

З повноважень ООН, установлених її Статутом (статті 55, 56), випливає не тільки функція координації діяльності держав щодо забезпечення охорони навколишнього природного середовища, але й діяльність як безпосередньо системи міжнародного співробітни­цтва в цій галузі.

Як відзначалося вище, вже 21 листопада 1947 року Генеральна Асамблея ООН своєю резолюцією 174 (II) прийняла рішення про створення в складі ООН Комісії з кодифікації й прогресивного роз­витку міжнародного права (Комісії ООН). Перші вибори Комісії були проведені 3 листопада 1948 року, а її І сесія відкрилася 3 ли­стопада 1949 року. У структурному аспекті Комісія складається з 34 чоловік, що обираються Генеральною Асамблеєю ООН на 5-річний строк. Незважаючи на те, що кандидатури цих членів подаються державами, після обрання вони діють в особистій якості.

Комісія в 1949-1956 роки підготувала проект 73 статей, що від­носяться до морського права, і рекомендувала Генеральній Асамблеї ООН скликати конференцію повноважних представників держав для розгляду сучасного морського права, беручи до уваги «не тіль­ки юридичну, але й технічну, біологічну, економічну й політичну сторони проблеми». У цьому документі, зокрема, велика увага була приділена положенням, які стосувалися морських багатств і стаці­онарних рибальських промислів.

Кодифікаційні зусилля Комісії ООН у даній галузі здійснювалися під сильним впливом підсумків роботи Міжнародної технічної кон­ференції 1955 року, на якій були сформульовані наступні складові керування морськими живими ресурсами:

— зобов'язання держав, зайнятих у морському рибальстві, здій­снювати збір наукових даних про стан біологічних ресурсів, статистичної інформації про промислове зусилля та обсяг вилову;

— проведення морських наукових досліджень, у тому числі для цілей підтримки на належному рівні стабільного відтворення запасу, що відловлювався;

— огляд і пошук адекватного вирішення міжнародних проблем, обумовлених розбіжністю кордонів ареалів перебування ве­ликих промислових запасів і кордонів конвенційних районів тощо.

У світлі доповіді Комісією був представлений новий проект статей по рибальству для заміни тих, які були схвалені нею ж у 1953 році. При цьому в доповіді вибірково цитувався текст доповіді Міжнарод­ної науково-технічної конференції 1955 року. Більше того, у допо­віді Комісії ООН уперше було використане поняття «керування» стосовно до морських живих ресурсів, а Комісія в цілому визнала, що пропозиція про заохочення збільшення або відновлення про­дуктивності ресурсів, можливо, відбиває проблеми й інтереси, що заслуговують визнання в міжнародному праві.

У 50-ті — на початку 60-х р< >» и \ х ■ > 6темі охошни при­роди й раціонального використ» і» «я;, і.^урїів почали приділяти увагу спеціалізовані у* < * о» ¹ к 5 X оч р я і ч «татутах е відсутньою пряма вказівка на зі] ю пс. к^м^ет^нцію цих ММУО, проте багато хто з них, і н и ► г ■ ' •л.-'іт.-шодна мор­ська організація(ІМО), ЇКАО, Всі і чя • >:. організація (ВМО), Всесвітня організація охори V і єн е і Організація Об'єднаних Націй з питань освіти, науки й к\7і', ^тупй (ЮНЕСКО), включили екологічну проблематику до лор ядку денного своєї роботи в контексті своєї основної профільної ЗІРЯЬЯО.'Т! При цьому слід

зазначити, що обсяг такої компр'< ^ттп і, ^ г т, і і, юр 'ичиною й

може змінюватися залежно від ре і ' ^гп ч рівня між­

народного природоохоронно^" рт т', і і ^тї і _< чіх даних.

Серед великої розмаїтості МР^'О І г і г пі її ГТІІХ рля ви­

рішення екологічнихпробдрлї, ос ^ і ' •(і Міжнародний

Союз охорони природи (МСОП}., і» і ^г чіптахвизна-

чаєтьсяякнезалежнаміжнародк; і и < > < >, і ця.Рішен­

ня про створення МСОП було Щ" 'і ИІ І ₁ ■ 'V ФоНТенбЛо)

у жовтні 1948 року. Його осж'і? * «• ні, і. здійсненні

керівництва й наданні сприяння ч > < % > ' оняомуруху

ДЛЯ підтримки ЦІЛІСНОСТІ Я зберем І " " О' РІ)• 1 > чивої природи й забезпечення використання люд шчр і| о і іч " і і в на сталих і справедливих засадах.

У наш час МСОП нараховує 1096 членів.? - кгг-; «2 суверенні

держави, 112 урядових закладі, ТК4 ит»н«иг.кї ч«у<.'ЯДові органі­зації, 84 міжнародні неурядові ориь: і: / іип. 'ь'¹ «виник членів Й близько 12 тис. учених І експертів.74 ІЬ > КГ> ГмПЛ. «..'(.> їО'! має статус спостерігача при Генеральній Асамблеї ООН,; тісні робочі зв'язки з багатьма ММУО. особливо а ЮІ і в< 'ВП < і ФЛО.

Другий етап також характеризується шшої т«» счям. яусиль держав із розширення міжнародної нормативної щодо охо­

рони природних об'єктів. Так, в 1950 ролі Вельгін, Фракція й Люк­сембург уклали перший договір, повністю щг: іса кчений боротьбі із забрудненням прісноводного басейну, відповідно ^о о анісі із частин якого засновувалася тристороння постійна чоглісія забруднення вод. Аналогічні угоди в подальшому були ук та.чекі гло річці Мозель (1956 р.), озеру Констанс (1960 р.), оперу.Долай 11962 о.) і по ріці Рейн (1963 р.). Незважаючи ня то в імлі-1 пості випадків ці угоди передбачали створення міжнаротник ком ісіг - чО(т не містили норм, що забороняють забруднення.

Так, відповідно до Угоди птю нир'-й^т)»и п-.чч^! МЬзель, укла­деної між ФРН, Францією й ЛюксемгЬ і.го'! 21 жовтня 1956 року, і Договору про ріку Сар. укладеному в той же -мс між ФРН і Фран- дією, сторони зобов'язалися вживати спільних заходів по захисту цих рік від забруднення. У цих цілях, відповідно до протоколів від 20 грудня 1961 року, в подальшому були засновані спеціальні одно­йменні комісії. Зазначені дві угоди були спрямовані на захист водної системи ріки Рейн від забруднення й з метою подальшого розвитку такого співробітництва між шістьма прибережними державами, що розділяють цю систему, 20 квітня 1963 року була підписана Угода про Міжнародну комісію із захисту Рейну від забруднення.

Уперше зусилля по боротьбі із забрудненням Світового океану були початі в 1950-ті роки. Першим кроком у цьому напрямку стала Лондонська конвенція щодо запобігання забруднення моря нафтою 1954 року. Довгий час вона була основною міжнародною угодою універсального характеру, якою передбачалося обмежен­ня навмисних скидань стійких видів нафти із суден. Важливою характерною рисою цієї Конвенції стало те, що в ній узяли участь близько 70 держав, що представляють більше 95% світового тор­говельного флоту.

У своєму первісному виді ця Конвенція була спрямована голов­ним чином на захист від забруднення узбережжя й прибережних вод — скидання нафти заборонялося лише в так званих «заборон­них» зонах, шириною, за загальним правилом, 50 миль (від берега). Положення Конвенції були посилені виправленнями, прийнятими в 1962, 1969, 1971 роках. У результаті повністю було заборонене скидання нафти на всій акваторії Світового океану, за винятком спеціально застережених умов.

Пізніше ця Конвенція була замінена більш ефективною й до­кладною конвенцією — Міжнародною конвенцією щодо запобігання забруднення із суден 1973 року (Конвенція МАРПОЛ 73/78). По своєму змістові вона не тільки повністю перекриває Конвенцію 1954 року, але й передбачає досить істотні додаткові заходи по запобіган­ню забруднення моря. Конвенція МАРПОЛ має на меті вживання всеосяжних заходів щодо запобігання навмисного забруднення мор­ського середовища експлуатаційними відходами із суден (а також частково зі стаціонарних і плавучих платформ) практично всіма відомими речовинами, за винятком радіоактивних.

У ракетно-ядерній галузі науково-технічний прогрес привів до того, що в договори по більш загальних питаннях стали включатися екологічні проблеми. Це, в першу чергу, відноситься до Московсько­го договору про заборону випробувань ядерної зброї в атмосфері, у космічному просторі й під водою 1963 року, до Договору про заборо­ну розміщення на дні морів і океанів і в його надрах ядерної зброї й інших видів зброї масового знищення 1971 року й до Договору про створення зони, вільної від ядерної зброї, у Латинській Америці від 14 січня 1967 року (Договір Тлателолко).

Зокрема, Московський договір 1963 року зобов'язав його учасни­ків заборонити, запобігти й не робити будь-які випробування ядерної зброї, будь-які інші ядерні вибухи в атмосфері, у тому числі за її межами, включаючи космічний простір, і під водою, включаючи територіальні води й відкрите море. Учасниками цього договору сьогодні є близько 140 держав.

Договір 1971 року зобов'язав держави не встановлювати й не роз­міщати на дні морів і океанів і в його надрах будь-яку ядерну зброю або будь-які інші види зброї масового знищення, а також споруджен­ня, пускові установки й інші пристрої, спеціально призначені для зберігання, випробування або застосування такої зброї.

Згідно зі статтею 1 Договору Тлателолко, держави-учасниці взя­ли на себе зобов 'язання використовувати винятково в мирних цілях ядерні матеріали й засоби, що перебувають під їхньою юрисдикцією, і забороняти й запобігати на своїй території: «а) випробування, використання, виготовлення, виробництво або придбання будь- яким шляхом ядерної зброї самими цими сторонами, прямо або побічно, від імені кого-небудь іншого або в будь-якій іншій формі; і б) одержання, зберігання, установку, розміщення або будь-яку форму володіння будь-якою ядерною зброєю, прямо або побічно, самими цими сторонами, ким-небудь іншим від їхнього імені або в будь-якій іншій формі».

Договір про Антарктику 1959 року наклав заборону на викори­стання ядерної зброї на шостому континенті й поховання в цьому районі радіоактивних матеріалів, а також передбачив заходи щодо захисту тварин і рослин.

Дві із чотирьох Женевських конвенцій 1958 року по морсько­му праву заборонили забруднення Світового океану нафтою й із трубопроводів, а також радіоактивними відходами, так само як і завдання збитків морській екосистемі в результаті буравлення на континентальному шельфі.

Третя з Женевських конвенцій була повністю присвячена ри­бальству й збереженню морських живих ресурсів. Відповідно до неї право кожної держави на рибальство у відкритому морі зумовлено: а) її договірними зобов'язаннями; б) інтересами й правами прибе­режної держави; в) конвенційними постановами про збереження живих ресурсів відкритого моря (стаття 1).

Конвенція передбачає зобов'язання навіть для однієї держави, громадяни якої ведуть рибальство в якомусь районі відкритого моря, вживати заходів збереження біоресурсів у такому районі (стаття 3). Якщо в районі відкритого моря ведуть рибальство дві або більше держави, на вимогу кожної з них ці держави зобов'язані погодити міри збереження живих ресурсів у цьому районі; якщо така угода не досягнута «протягом дванадцяти місяців», кожна зі сторін вправі вдатися до обов'язкової процедури врегулювання спорів, передбаченою Конвенцією (статті 4, 8).

Відносно космічного простору ст. IX Договору про принципи діяльності держав по дослідженню й використанню космічного простору, включаючи Місяць і інші небесні тіла, 1967 року закріп­лює, що: «Держави — учасниці Договору здійснюють вивчення й дослідження космічного простору, включаючи Місяць і інші небесні тіла, таким чином, щоб уникати їхнього шкідливого забруднення, а також несприятливих змін земного середовища внаслідок доставки неземної речовини...»

На початку 1950-х років починають розроблятися й прийматися перші міжнародні договори, спрямовані на захист і збереження флори. Мова йде насамперед про прийняття 6 грудня 1951 року Міжнародної конвенції по захисту рослин. Її основною метою є розширення співробітництва в боротьбі зі шкідниками рослин і рослинної продукції, запобігання їхнього проникнення на тери­торію держав-учасниць. У зв'язку із цим, під час підписання дво­сторонніх угод про співробітництво в галузі карантину й захисту рослин сторони домовляються про встановлення взаємних прав і обов'язків по забезпеченню їхньої фітосанітарної безпеки. Примі­ром, держави-учасниці повинні повідомляти про введення на своїй території карантинних режимів депозитарію (ФАО) дан ої Конвенції, який у свою чергу зобов'язаний довести цю інформацію до інших учасників.

2 лютого 1971 року в м. Рамсар(Іран) була прийнята підготовлена в рамках ЮНЕСКО Конвенція про водно-болотні угіддя, що мають міжнародне значення головним чином як місцеперебування водо­плавних птахів. Метою нього документа є виявлення й збереження найцінніших водно-болотних угідь (морські затоки, озера, ділянки долин рік, заболочені території) незалежно від географічного по­ложення, які по ряду встановлених критеріїв відповідають статусу угідь, що мають міжнародне значення.

Критерії, по яких визна.чається значущість водно-болотного угіддя, мають на увазі, що таке угіддя повинне бути типовим або унікальним для відповідного регіону, мати особливу цінність для підтримки біологічної розмаїтості й регулярно відвідуватися біль­шою кількістю водоплавних птахів (20 тис. птахів або 1% особин популяції одного виду або підвиду водоплавних птахів). Такі місця є рефугіумами специфічного біологічного різноманіття, стабіліза­торами клімату, а часто й джерелами прісної води. Проголошення водно-болотного угіддя «таким, що має міжнародне значення» і включення його в Список Конвенції означає, що держава бере на себе зобов'язання здійснювати свою діяльність на даному угідді таким чином, щоб сприяти збереженню й стійкому використанню водно- болотного угіддя, а також сприяти охороні, керуванню й раціональ­ному використанню ресурсів мігруючих водоплавних птахів.

У той часовий період панувала точка зору, відповідно до якої по­гіршення навколишнього середовища є насамперед результатом про­мислового забруднення й, отже, має відношення тільки до держав Північної півкулі. Разом з тим, спростовуючи такий підхід, глави держав і урядів ОАЄ 15 вересня 1968 року підписали Африканську конвенцію про охорону природи й природних ресурсів, що замінила собою Лондонську конвенцію 1933 року.

Африканська конвенція t. фактично першим прикладом комп­лексного підходу до проблеми захисту навколишнього природного середовища: вона, стосується збереження ґрунту, води, тварин і рос­лин, інакхпе кажучи, практично всієї природи. Широта охоплення Конвенції дозволяг- дійти висновку, що деякі її положення являють собою лише загальні принципи. Проте положення Конвенції, які стосуються захисту рослин і тварин, носять цілком конкретний характер і передбачають створення природних заповідників, регу­лювання полювання, лову, рибальства, а також особливий захист для окремих особин.

Африканська конвенція містить два принципово нових моменти:

1) визнання необхідності захищати середовище перебування ви­дів, що перебувають під загрозою зникнення, нарівні із захистом і самих таких видів;

2) заява про особливу відповідальність тих держав, чия територія є єдиним місцем перебування рідких видів.

Таким чином, з'являються перші елементи «кодексу» охорони навколишнього середовища. Цьому в чималому ступені сприяла й судова практика, що накопичувалася на той час.

Так, Рішенням Арбітражної комісії з озера Лану від 19 листопада 1956 року було вирішено спірне питання між Францією й Іспанією за прикордонним договором — чи будуть зміни, початі Францією у відношенні власних водних ресурсів озера Лану, без попередньої на те згоди з боку Іспанії, становити порушення Байонського при­кордонного договору. Арбітраж був створений в 1957 році Францією й Іспанією на підставі їхнього загального договору про арбітраж від 1929 року. В обґрунтуванні своєї скарги іспанська сторона заявила, що зміна режиму озера Лану на французькій території, що настане в результаті здійснення Францією свого гідротехнічного проекту, порушує зазначену вище угоду. •У своє виправдання Франція за­явила, що відведені в результаті гідробудівництва води з озера Лану надійдуть у ріку Кєрол. що бере з нього початок і протікає по території Іспанії. Таким чином, на думку Франції, режим водної системи на іспанській території не порушується, і тому Франція компетентна вирішувати питання про гідробудівництво на своїй території на власний розсуд.

Розглянувши справу, арбітраж дійшов висновку, що в результаті здійснення Францією на своїй території гідробудівельного проекту не порушуються ні положення зазначеної вище угоди, ні положення міжнародного права. Збитку території Іспанії нанесено не було. Ви­ходячи із цього, арбітраж, зокрема, вирішив, що «при здійсненні власних «прав» прибережна держава не може ігнорувати «інтереси» своїх сусідів по басейну» і що «відповідно до норм доброї волі, дер­жава, яка лежить вище, несе обов'язок ураховувати різні інтереси, які можуть бути порушені, і прагне до того, щоб забезпечити їхнє задоволення, що не суперечить здійсненню своїх власних інтересів». Ці прецеденти сформували перші принципи, на яких почалося бу­дівництво сучасного міжнародного екологічного права.

Наприкінці 60-х років XX ст., завдяки науковим застереженням учених, громадськість довідалася про ту загрозу, яка нависла над біосферою. Результатом цього з'явилася мобілізація суспільної думки, що фактично до цього не мала собі аналогів в історії. По- перше, цей рух спочатку зародився в глибинних шарах суспільства й лише йЬбагато пізніше одержав офіційну підтримку декількох держав, що прийняли екологічні програми. По-друге, цей рух із самого початку був інтернаціональним. У підсумку, як ні по якому іншому питанню, що вимагає правового регулювання, національні парламенти в різних частинах світу одноголосно прийняли численні екологічні закони.

Початок третього етапу в розвитку міжнародного екологічно­го права, як ми вже відзначали, прийнято зв'язувати зі скликанням у червні 1972 року Стокгольмської конференції ООН із проблем навколишнього середовища, що оточує людину. Ця Конференція разом із прийнятими на ній підсумковими документами перевела міжнародне природоохоронне співробітництво на якісно новий рівень всієї системи ООН.

Уперше ідея про скликання спеціальної міжнародної конферен­ції із проблем навколишнього середовища пролунала на сесії Гене­ральної Асамблеї ООН в 1967 році. Надалі ця ідея була підтримана ЕКОСОС ООН, що у своїй резолюції 1346, прийнятої на 45-й сесії в 1968 році, підкреслив термінову необхідність посилення заходів як на національному, так і на міжнародному рівнях для обмеження й по можливості призупинення забруднення навколишнього сере­довища людини й рекомендував ГА ООН розглянути на черговій сесії питання про бажаність скликання Конференції ООН із проблем навколишньої середовища, що оточує людину.

Необхідність такої конференції була визнана також на Між­урядовій конференції експертів з наукових засад раціонального використання й охорони ресурсів біосфери, що відбулася в Парижі у вересні 1968 року. У рішенні конференції говориться: «Будучи інформованою, що ЕКОСОС схвалив на своїй 45-й сесії резолюцію з питання про скликання Міжнародної конференції по обговоренню проблем навколишнього середовища, що оточує людину, по якій ГА ООН повинна прийняти рішення, конференція рекомендує, щоб при розгляді даного питання ГА ООН могла б: 1) взяти до відома реко­мендації цієї конференції щодо біосфери; 2) розглянути питання про доцільність розробки Загальної декларації по захисту й поліпшенню навколишнього середовища, що оточує людину».

Рішення про скликання Конференції ООН із проблем навколиш­нього середовища, що оточує людину, було прийнято ГА ООН у її резолюції 2398 (XXIII) від 3 грудня 1968 року. У цій резолюції ГА ООН визначила, що «головна мета конференції повинна полягати в тому, щоб служити практичним засобом заохочення й напрямку дій урядів і міжнародних організацій по захисту й поліпшенню на­вколишнього середовища людини, по відновленню й запобіганню її забруднення за допомогою міжнародного співробітництва, маючи на увазі, що це дасть можливість країнам, що розвиваються, не до­пустити виникнення таких проблем».

ГА ООН поклала відповідальність за організацію такої конфе­ренції на Генерального секретаря ООН, просила створити для цього невеликий секретаріат і призначити генерального секретаря кон­ференції. У заснований Підготовчий комітет конференції ввійшли представники від Аргентини, Бразилії, Гани, Гвінеї, Замбії, Індії, Ірану, Італії, Канади, Кіпру, Коста-Рики, Арабської Республіки Єгипет, Сінгапуру, Великої Британії, СІЛА, СРСР, Того, Франції, ЧССР, Швеції, СФРЮ, Ямайки і Японії. Генеральним секретарем конференції був призначений канадський промисловець і громад­ський діяч Моріс Ф. Стронг.

У вітчизняній юридичній літературі іноді можна зустріти твер­дження про те, що дії ГА ООН з організації підготовки й проведення спеціальної міжнародної конференції із проблем навколишнього середовища, що оточує людину, мали під собою серйозну організа­ційну й правову основу у вигляді раніше прийнятих резолюцій ГА. Прицьому, зокрема, посилаються на резолюцію 1831 «Економічний розвиток і охорона природи», прийняту 18 грудня 1962 року на XVII сесії ГА ООН.

У цій резолюції висловлювалася надія на те, що країни, особ­ливо такі, що розвиваються, вживуть невідкладних заходів, які спрямовані на:

— збереженню. відновлення, аОагачення й раціональне викорис­тані. ~ і і г р }«ір і лоільшення їхньої продуктивності;

— на за* ті < • і'чі < ' ' і міжнародним організаціям з ана­лог' fr -*ч, f

— дотр ". • j і і і і. і, чшірішшх конвенцій і договорів про обе]к ч 'і.'і - їм; ті в усьому світі;

— подач і. л<,, іs>.аці«: ю, а також ученими й фахів­цями дт,

— введення ефекті- і; Н ■ •'< •.виутоі.ашього законодавства, спрямова­ного ііа > ід н іш,;,., джадької експлуатації ґрунту, рік, флори й. фауни и нршшяггя ß гой же час відповідних заходів для закобтінкя тівиродних ресурсів і для охорони ландшафті; ч-лкоч- розробку й здійснення належних про­грам i.revut на всіх рірняпс;

-орган¹ * і f'4 їм id по забезпеченню співро-

6ітіі^т і і < т _t iii а з наче них.цілей, вкористо-

Bvio4" і ' if ' " ч пресу, радіо, телебачення

й ус ¹ і 11) є л-•';.! *•:

— зал: «і 'U, 1ц них закладів до зусиль по

ОЛіх: с> і.{ е, 11: ■ ■ _; гіі/ 'і;, і

Разом ¹ і < ш.-дііішх положень свідчить

про те, ш(> Р' і і. і < є всього лише на напівза-

ходи.Ко- ₍ t. і ірмродою, а не навколишнім

природний ¹ і' ^! о руге, факт постановки між­

народного її їв і і «(т ^{г 1} тяві \ " рішньодержавного не слід розцінюз t о [ t vi техніки. Він дає додаткові під­

стави багатьом пртг^кльнкк-дм повного й виняткового суверенітету держяв у МЙЖ.ЧХ СРіЛ 'і Ті-ОІГ.'Орії виходити винятково з національних інтере'П'п. ли: п^п птпді і агаггуїочіі > > про міжнародне право.

ПІДГСТОЛЧР k Г-, < - Vi ет Стокгольмської конференції провів чотири сесії. На перші*, чеех і Н ь.о Йорк, 1U-20 березня 1970 року) був ви­значений запст іфО'-f..vMi«й коло питань, що підлягають розгляду на конференції. На.; ].;)' гііт еосії (Женева, 8-18 лютого 1971 року) бу в СКЛРДЄКИЙ ПСЇП'РСДН'И оорядок денний конференції, розглянуті можлива фермії ft; jr\, k:! ■ Д(-к. іцріідії про навколишнє середовище, що оточу«: людину, і» іідовано заснувати міжурядову робочу гру­

пу з підготовки, ісь чирмиь Ч'ретя сесія (Нью-Йорк, 13-24 вересня 1971 року) ö /Лі». прш; ьа^: іі'На всебічному обговоренню змісту роботи майбутньої конференцй, накеил і., на четвертій сесії (Нью-Йорк, 6 17»•? (> <.ОЯ! 9 • 2 рок і: 1, 1 ГО» олчші комітет розглянув міжнарод­ні опгя.нііїаційпі ho чідки рекомендацій планованої конференції, включан; ч й ф і ял ясо о і н асліцки_; і проект декларації про навколишнє середовищ, -, 1.ЦО оїочує ліодлиу.

Здійснена Підготовчим комітетом разом із Секретаріатом кон­ференції робота значною мірою визначила успіх Стокгольмської конференції ООН із проблем навколишнього середовища, що оточує людину, позбавивши її учасників від багатьох складних дискусій.

Попередній порядок денний і проект процедури конференції був схвалений резолюцією 2850 (XXVI), прийнятою ГА ООН в 1971 році.

Конференція відкрилася 5 червня 1972 року. У її роботі взяли участь представники 114 держав, спеціалізованих установ ООН, багатьох ММУО й МНУ О.

Істотним організаційним недоліком даної конференції стало те, що застосування дискримінаційної так званої віденської формули, прийнятої ГА ООН, призвело до того, шо серед учасників Конферен­ції не було Німецької Демократичної Республіки, щп У той час не була ні членом ООН, ні членом якої-яебудь спеціалізованої установи ООН. У порядку солідарності із ПДР і в знак протесту проти дис­кримінаційної практики ООН на конференцію відмовилася приїх ати більшість країн соціалістичного табору, що активно брали участь у її підготовці. Все це, природно, призвело до іс тотного перекручування політичного значения конференції й знизило цінність її рішень.

Інцидент із формуванням складу учасників Стокгольмської конференції об'єктивно призвів до того, що її рішення були при­йняті з порушенням принципів універсальності й справедливого географічного представництва.

Конференцію відкрив Генеральний секретах) ООН. На 1-му пленарному засіданні були обрані: голова конференції — міністр сільського господарства Швеції І. Бентсон, 26 його заступників, головний доповідач (укладач заключної доповіді конференції), ке­рівні органи трьох сесійних комітетів, інші допоміжні органи. До порядку денного, зокрема, були включені такі питання: декларація про навколишнє середовище, що оточує людину; планування насе­лених пунктів і керування ними з урахуванням якості навколиш­нього середовища; аспекти керування природними ресурсами, що пов'язані з навколишнім середовищем; визначення забруднювачів, що мають важливе міжнародне значення, і боротьба з ними; освітні, інформаційні, соціальні й культурні аспекти проблем навколиш­нього середовища; розвиток і навколишнє середовище; міжнародні організаційні наслідки пропозицій про заходи, затвердження плану дій і доповіді конференції.

Підсумком Стокгольмської конференції стало прийняття Де­кларації принципів, Плану дій і Резолюції про організаційні й фінансові заходи. Ці документи стали основою для активної на­ступної діяльності держав і міжнародних організацій. Безсумнів­но, що саме під визначальним впливом рішень даної Конференції протягом наступних 20 років склалася система універсальних і регіональних міжнародних конвенцій, угод, договорів, протоколів і т.п., присвячених питанням охорони навколишнього природного середовища.

Декларацію принципів прийнято відносити до категорії джерел «м'якого» права, що вимагають особливих способів для імплемен­тації. Як відзначав ще в 1976 році французький юрист А. Киці, Де­кларація є джерелом міжнародного права тому, що в ній зафіксовані принципи, з якими держави повинні рахуватися, але які не можуть бути застосовані традиційними способами. Декларація, пише він, може служити загальним базисом для будь-яких майбутніх між­народних дій, що стосується охорони навколишнього середовища.

Аналіз 26 принципів, що ввійшли в Стокгольмську декларацію, показує, що вони є різнорідними за своїм характером. Деякі з них не є нормами права.

Таким, наприклад, є Принцип 1: «людина має право на свободу, рівність і сприятливі умови життя в навколишнім середовищі, якість якого дозволяє вести гідне й процвітаюче життя, і несе головну від­повідальність за охорону й поліпшення навколишнього середовища на благо нинішнього й майбутнього поколінь...» У цьому положенні міститься певна ідея, воно сформульовано як декларація, і його формулювання носить занадто загальний і абстрактний характер, щоб бути призначеним для перетворення в норми права.

Принципи 2-5 Стокгольмської декларації, незважаючи на те, що вони є більш конкретними по своєму змісту, також не можуть бути визнані нормативними. Вони містять у собі заклики до збере­ження поновлюваних і непоновлюваних рідних ресурсів Землі, а також запобіганню забруднення навколишнього середовища. Це так звані принципи-ідеї, що відбивають біосферний підхід до проблем співіснування людини й природи.

Принципи Стокгольмської декларації, за винятком принципів 7, 21-24, які носять правовий характер, часто мають форму загальних суджень і навіть заяв. Це пояснюється тим, що положення Сток­гольмської декларації мають філософський, світоглядний зміст, але це в жодному разі не применшує їхнього значення для розвитку міжнародного екологічного права.

Поряд із принципами-ідеями Стокгольмська декларація містить і принципи-норми, які згодом перетворилися в правові норми між­народного екологічного права. Так, положення Принципу 7 Де­кларації, у якому говориться, що «держави вживають всі можливі заходи для запобігання забруднення морів речовинами, які можуть поставити під загрозу здоров'я людини, завдати шкоди живим ре­сурсам і морським видам, завдати шкоди судноплавству або ство­рити перешкоди для інших законних видів використання морів», знайшли своє договірне закріплення в Конвенції щодо запобігання забрудненню із суден 1973 року, зміненої пізніше Протоколом 1978 року (Конвенція МАРПОЛ 73/78), у Лондонській конвенції з запо­біганню забруднення моря скиданнями відходів і інших матеріалів 1972 року й інших міжнародно-правових документах у цій галузі. На ньому засновані положення прийнятої в 1982 році Конвенції ООН по морському праву, що містить загальні принципи, які стосуються всіх видів забруднення моря.

У Стокгольмській декларації також сформульовані й такі принципи-норми, які по своєму змістові й характеру мають най­більш загальне значення для всієї галузі міжнародного екологічного права (Принципи 21, 22 і 24).

Для вирішення завдань екологічного розвитку людство потребує не тільки відповідної нормативно-правової бази, але й структурно- інституціональних, предметно-організаційних засад діяльності у вигляді плану дій, програми або стратегії. У такого роду документах, що стосуються охорони навколишнього природного середовища, звичайно містяться всебічний аналіз і оцінка сформованої ситуації, виокремлюються пріоритетні проблеми, визначаються строки, шля­хи й засоби їхнього вирішення. Одним з таких документів саме і є План дій, прийнятий на Стокгольмській конференції. Це документ програмного характеру, що адресований в основному ООН і між­народним організаціям системи ООН і спрямований на об'єднання зусиль всіх держав — членів організації у сфері охорони навко­лишнього середовища, на підвищення централізації й концентрації природоохоронної діяльності в системі ООН.

План дій намітив шляхи переходу міжнародної діяльності в галузі навколишнього середовища з рівня окремих установ на рівень системи ООН, хоча й мав ряд недоліків, пов'язаних зі склад­ністю його структури, а також різними планами й масштабністю рекомендацій, що містяться в ньому.

Важливим рішенням Конференції стала рекомендація Генераль­ній Асамблеї ООН заснувати ЮНЕП як спеціальний інституційний механізм для консолідації й розвитку природоохоронних програм держав з урахуванням поставлених Декларацією принципів і Пла­ном дій якісно нових завдань у цій сфері.

ЮНЕП була заснована на підставі резолюції ГА ООН 2997 (XXVII) від 15 грудня 1972 року, що визначила обсяг компетенції й напрямки діяльності чотирьох головних органів Програми: Ради керуючих, Секретаріату, Фонду з навколишнього середовища й

Ради з координації в галузі навколишнього середовища (в 1977 році рішенням і'A ООН Рада з координації Ьула скасованою як така, що не виправдала надій, і її функції були передано Адміністративному комітету ООН з координацій.

Оперативність, з якою 0011 відреагувала на рекомендацію Сток­гольмської конференції, свідчить про гостру зацікавленість прак­тично всіх членів ООН у виробленні ефективного інституційного механізму в дан їй сфері.

У підсумку о^л? ир«ійаято пол оішн часте рішення: заснувати ЮНЕГ1, що е допоміжним орічшом ГА ООН і функціонує в тісному співробітництві з ЕКОСОС.

Аяа ч \" j^tj^t її і і а* і ні ч вати, що учасники

Конф р» U1 1,» J V 1 J ijL ill. реяня не просто ді-

ючог«і < л «Л.шу в даній сфері.

Тим» а< і і а і ц і родвсго середовища

у зв 'н" і ^ t j. >. > «» а. ш, по треба в таких

надн > > - ¹ < ■ ¹¹ оиіьпі гостро,

д^я ь, dv, іиі) і < і к а гіршій спеціальний

терміна и і t h і і < - _ч функції керування,

іцо вин і к і» і ^ і і»'Шщгяо? структури

системі, <. и 'jjom її тим, аналіз

такої її і ¹ і _L\> в традиційному

субординації \ ¹ і і а < м 'її ч¹ звичайна коорди­

націй Ст-п і к -пі it ' (it пункції: В умовах,

коли І' Д1 1Т.НОС ] г, і, J іробдемі потенційно

може " і пч™ \, ч ' ¹ ч» т > j -jhwx уитаиов ООН,

центра іььі ^т о і» і і і і '\і^г т в н іш а прагнути не

стільїибо ^ттп гґ, і тіп і ч " а " т «і 1₁ с їйчої програми, скіль­ки виступали ч р'.'і; іБіпн'■." ■ ■ ірл м-'.)е;: ти?. оперативне виконання яких варте. пе'іе/Г'4 -, -v чухповідкиv.'» f'r.of.j/y плофілда підрозділам загальної системи ГОН л

Звідси, є невипадновим, яіп mib«-*«» відразу ітістя заснування ЮНЕП стали вкосіггися різні пропозиції щоло її трансформування в спеціалізовану уеттнову (Ч/Н (В^вт< икгі Британія, 1983 рік) або в Раду екологічної Ьезиеки 'POP ' 98! ¹ рік). Усі сходяться на тому, що ЮНЕП лопішпі» б»™т п«> утворена в повноцінну міжнародну організацію па ocnoai мі; ь№ж> днот договору, яку останнім часом все частіше й часті те < шо»к> «; -кш. < м«и vF.ar«Mіжнародною еколо­гічною адміністрацією < Лі Є/і*.

В1972 рс-.ці в і irf о > ї ж і lOJibk ЖО прийняла Конвенцію про охорону всесвітньої культурної к природної спадщини, до якої приєднала­ся більшість країн світу. Держави, на території яких розташовані об'єкти всесвітньої спадщини, depv^-п. па себе зобов'язання по їх­ньому збереженню-

Згідно до ст. 2 Конвенції під ігри радною спадщиною розумі­ються:

— п-риродні пам'ятки, «творені фІ? і" ІВНМИ Й біологічними утво­реннями або групами таких утворень, що мають видатну уні­версальну цінність із погляду естетики аби науки:

— геологічній фізіографічні 'утворення й строго обмежені зони, що представляють ареал видів, які піддаються загрозі, тварин і рослин, що мають видатну універсальну цінність і, ч погляду науки або збереження;

— природні визначні місця або строго обмежені природні зони, що мають видатну універсальну цінність із погляду науки, збереження або прирояьог кочги.

Статус об'єкта всесвітньої гпндщпнп дає. наступні ггереиаги: додаткові гарантії суоротгос? д пі.г: н: ис" -і у«и-" алі них природ­них комплексів;

підвищує престиж теритоо)і керуючих: іимт! утшоя; сприяє популяризації вклс--.«апи\ у.мтеоч об'нкч іч і розвитку альтернативних видів прррсл.окорис^'гїльяя першу чергу еко­логічного туризму І;

забезпечує пріоритетність у залучанні фінялсових засобів для підтримки об'єктів ВСЕСВІТНЬО! КУЛЬТ\'! " ШОІ й природної спадщини, у першу чергу з Фонду всесвіткьої 'Ліадщинк;

сприяє організації моніторингу й контро -позаотлнох < хоронності природних об'єктів.

За станом на 2006 рік у списку всесвітньої гпадшини значиться 812 об'єктів (утому числі кк/отурпих, і ЬС) природних і 24 змі­шаних) зі 137 країн

Удосконалюючи міжнародяо-травоьнГт оеншм»»хисту окремих видів дикої флори й фауни- 12 дрржав --- учасниць консультатив­них нарад Договору про Антарктику разом з ФАО в тому ж 1972 році зібралися в Лондоні на міжнародну конференцію й прийняли Конвенцію про збереження тюленів Антарктики, Конвенція вста­новлює дуже строгі правила з регулювання наукових досліджень антарктичних тюленів і, особливо, по їхньому можл ивому промис­лу. Конкретні заходи щодо збереження й раціональному промислу антарктичних тюленів містяться в Додатку до Конвенції, що є її невід'ємною частиною. У Конвекції перераховані райони, які оголошуються заповідниками, зазначені шість промислових зон і встановлений порядок, черговості їхнього накриття для промислу на певний період (пп. 4 і 5 Додатку).

15 листопада 1973 року арктичними країнами (Данія, Канада, Норвегія, СРСР і СПІА) у м. Осло (Норвегія) була укладена Угода про збереження білих ведмедів, яка після її ратифікації й набрання чинності (1976) стала міжнародно-правовою основою для охорони, вивчення й використання цього біологічного виду. Як сказано в преамбулі Угоди, держави арктичного району визнають за собою «особливу відповідальність і особливі інтереси відносно захисту фауни й флори арктичного району», а також те, що «білий ведмідь є важливим видом ресурсів арктичного району, який має потребу в додатковому захисті».

Такий захист повинен бути забезпечений за допомогою скоор­динованих національних заходів держав арктичного району щодо його збереження й раціонального використання. Держави також зобов'язалися вживати відповідних заходів з метою захисту еко­систем, частиною яких є білі ведмеді, приділяючи особливу увагу таким компонентам місць їх перебування, як барлоги, місця видо­бутку корму, а також характеру міграції, і регулювати використан­ня популяції білого ведмедя відповідно до раціональної практики охорони, заснованої на новітніх наукових даних (стаття II).

Полярна проблематика пізніше одержала подальший розвиток у трьох міжнародно-правових актах: у Конвенції про збереження морських живих ресурсів Антарктики 1980 року, Конвенції з регу­лювання освоєння мінеральних ресурсів Антарктики 1988 року й у Протоколі про охорону навколишнього середовища 1991 року до Договору про Антарктику.

З метою боротьби з нелегальним видобутком і незаконною тор­гівлею найбільш уразливими об'єктами живої природи з ініціативи МСОП була прийнята Конвенція про торгівлю дикими видами фауни й флори, що перебувають під загрозою зникнення — СІТЕС. Конвен­ція була укладена в м. Вашингтоні (СІЛА) 3 березня 1973 року.

СІТЕС, регулюючи міжнародну торгівлю, побічно охороняє біль­ше 30 тис. видів флори й фауни. З моменту набрання Конвенцією чинності, не зник у результаті торгівлі жоден вид, що перебуває під її захистом.

Основна мета Конвенції — забезпечити міжнародний контроль над торгівлею дикими видами тварин і рослин, чисельність яких підірвана або може бути підірваною через те, що вони є популярними об'єктами торгівлі. Вигода, одержувана від міжнародного продажу живих тварин, продукції, є серйозним стимулом до їхнього добуван­ня й головною загрозою для виживання рідких і зникаючих видів флори й фауни. Відповідно до положень Конвенції система заходів охорони видів, що перебувають під загрозою вимирання, поширю­ється на сфери як зовнішньої, так і внутрішньої торгівлі, включаючи міри суворого контролю за переміщенням через державні кордони видів тварин, що потребують особливої охорони, жорсткої право­вої регламентації всіх операцій (включаючи правила перевезення, розміри кліток, контейнерів і т.п.), посилення відповідальності, підвищення неминучості покарання, а також організацію спеці­альних служб і органів. Торгівля цими видами дозволяється тільки у виняткових випадках і по спеціальних дозволах, видаваним з урахуванням висновків наукових організацій.

Істотний внесок у розвиток міжнародного екологічного права вніс Заключний акт, прийнятий в м. Гельсінкі (Фінляндія) Нарадою по безпеці й співробітництву в Європі в 1975 році. Центральне місце в цьому документі належить Декларації принципів, якими держави- учасниці повинні керуватися у взаємних відносинах. На основі цілей і принципів, закріплених в Статуті 00Н, у Декларації розвинений й конкретизований зміст десяти загальновизнаних принципів між­народного права стосовно до умов європейського регіону.

Розділ 5 Заключного акта спеціально присвячений захисту на­вколишнього середовища як однієї із проблем, що мають «велике значення для добробуту народів і економічного розвитку всіх кра­їн». У цьому розділі підтверджені й розвинені деякі спеціальні принципи міжнародного екологічного права, зокрема ті, які були встановлені в Стокгольмській декларації ООН 1972 року (принцип раціонального використання природних ресурсів; принцип заборони трансграничного забруднення навколишнього середовища й т.д.). У Заключному акті вперше одержав своє закріплення такий новий спеціальний принцип, як екологічна рівновага.

Підкресливши вирішальне значення превентивних (профілак­тичних) заходів у вирішенні проблем у галузі захисту й збереження навколишнього середовища, Заключний акт визначив основні цілі й сфери загальноєвропейського співробітництва в даному напрямку. При цьому, з огляду на особливості європейського регіону, встанов­лений певний порядок черговості таких сфер, а стосовно до кожної з них окремо проведена подальша специфікація.

Поряд із цілями й сферами загальноєвропейського співробіт­ництва із захисту навколишнього середовища в Заключному акті визначені також форми й методи їх здійснення. Тут, зокрема, встановлено, що «проблеми, які стосуються охорони й поліпшення навколишнього середовища, будуть вирішуватися як на двосторон­ній, так і на багатосторонній основі», у тому числі регіональній й субрегіональній, при повному використанні існуючих форм спів­робітництва. Поряд із цим у даному документі підкреслена необ­хідність всебічного, комплексного підходу до вирішення проблем в галузі захисту навколишнього середовища, у тому числі й у Євро­пі. У цьому зв'язку в Заключному акті відзначалася необхідність тісного співробітництва всіх держав для ефективного вирішення нагальних проблем.

Таким чином, Заключний акт ІІБСЄ. намітивши широку програ­му загальноєвропейської о співробітництва в вирішенні екологічних проблем, підтвердив, що захист навколишнього середовища вийшов за рамки соціально-економічиих і технічних проблем і перетворився в актуальну політичну проблему глобального значення.

Свідченням реалізації державами відповідних домовленостей, закріплених у Заключному акті НБСЄ, на практиці стала Конвенція про транеграни^не забруднення повітря на далекі відстані, прийнята в 1979 році Нарадою на високому рівні в рамках Європейської еко­логічної комісії (ЄЕК) СОН з охорони навколишнього природного середовища.

Виступаючи; як «рамкова* угода, Конвенція в цей час нараховує 8 додаткових протоколів, шо «і її невід'ємними частинами:

Протокол про довгострокове фінансування спільної програми з моніторингу й оцінки трансграничного переносу атмосферних по- лютантів (ЕМЕИ) від Я8 вересня 1984 року;

Протокол про скорочення викидів сірки або їх трансграничних потоків щонайменше на ЗО відсотків від 8 липня 1985 року;

Протокол про обмеження викидів окислів азоту і їх трансгранич­них потоків від 31 жовтня 1988 року;

Протокол про обмеження викидів летучих органічних сполук або їх трансграничних потоків від 18 листопада 1991 року;

Протокол про подальше скорочення викидів сірки від 14 червня 1994 року;

Протокол по важких металах від 24 червня 1998 року;

Протокол по стійких органічних забруднювачах від 24 червня 1998 року;

Протокол про боротьбу з підкисленням, евтрофікацією і при­земним озоном від ЗО листопада 1999 року.

Під впливом результатів Стокгольмської конференції із проблем навколишнього середовища, що оточує людину, в період з 1973 до 1982 роки проходила робота III Конференції ООН з морського права, що завершилася прийняттям в 1982 році Конвенції ООН з морського права. Ця Конвекція об'єднала в собі й поставила в чіткі рамки усе раніше існуюче міжнародно-правове регулювання захисту й збереження екосистем Світового океану. У ній знайшов своє закріплення такий спеціальний і важливий принцип, відповід­но до якого всі держави несуть обов'язок захищати й зберігати морське середовище.

Загалом можна сказати, що ця Конвенція підсилює відповідаль­ність держави прапора, розширює права прибережної держави (пе­редбачаючи певні права з боротьби із забрудненням в економічній зоні) і вводить так звану універсальну юрисдикцію держави-порту.

Конвенція усуває прогалину відносно визначення просторових меж юрисдикції прибережних держав з регулювання поховання відходів, ясно вказуючи, що вони можуть регулювати й контролювати похо­вання не тільки в територіальному морі, але також і в економічній зоні й на континентальному шельфі.

Є примітним, що в Конвенції стосовно до різних джерел забруд­нення передбачений різний взаємозв'язок міжнародних норм і стандартів із національними законами й правилами. Так, стосовно міжнародних норм закони й правила відносно до забруднення із суден повинні бути «щонайменше настільки ж ефективними» (п. 2 статті 211); стосовно до забруднення із суші, а також з атмосфери або через неї — «братися до уваги» (п. 1 статті 207 і п. 1 статті 212), а відносно інших джерел забруднення (діяльність на морському дні, поховання) — «бути не менш ефективними» (п. З статті 208, п. 2 статті 209 і п. 6 статті 210).

Велику роль у створенні міжнародно-правових засад регіональ­ної морської екологічної безпеки відіграла ЮНЕП з її Програмою регіональних морів.

Уже на перших сесіях Ради керуючих ЮНЕП був вироблений ре­гіональний підхід до проблем контролю за забрудненням морського середовища й керування морськими й прибережними ресурсами.

ЮНЕП вважає, що такий підхід дозволяє їй сконцентрувати увагу на специфічних високопріоритетних для держав окремого регіону проблемах і тим самим допомогти цим країнам більш повно мобілізувати свої ресурси для боротьби із забрудненням морського середовища. У той же час, за задумом ЮНЕГІ, такий регіональний підхід у перспективі повинен створити базу для розгляду екологіч­них проблем Світового океану в цілому, у глобальному масштабі.

Програма регіональних морів ЮНЕП, що у цей час включає 14 регіонів і більше 120 держав, почала здійснюватися з 1974 року.

В 1975 році був вироблений План заходів щодо регіону Серед­земного моря, а в 1976 році ЮНЕП скликала в Барселоні (Іспанія) конференцію середземноморських країн із проблем захисту Серед­земного моря, на якій були прийняті три регіональних міжнародних угоди:

— Конвенція по захисту Середземного моря від забруднення;

— Протокол щодо попередження забруднення Середземного моря скиданнями із суден і літальних апаратів;

— Протокол про співробітництво в боротьбі із забрудненням Середземного моря нафтою й іншими шкідливими речови­нами.

17 травня 1980 року в Афінах (Греція) середземноморськими державами був підписаний Протокол про захист Середземного моря від забруднення з наземних джерел, а в 1982 роді — Протокол про райони Середземного моря, що підлягають спеціальному захисту. В 1989 році в Кувейті був підписаний Протокол, що стосується за­бруднення моря внаслідок дослідження й експлуатації континен­тального шельфу.

У цей час договірний механізм захисту морських екосистем існує також, наприклад, у Перській затоці (Кувейт, 1978 рік), у Західній й Центральній Африці (Абіджан, 1981 рік), у Південно-Східній частині Тихого океану (Ліма, 1981 рік) і в Східній Африці (Найро­бі, 1985 рік), у регіоні Червоного моря й Перської затоки (Джидда, 1982 рік), у великому Карибському регіоні(Картахена, 1983 рік), у південній частині Тихого океану (Нумєя, 1986 рік), у Чорному морі (Бухарест, 1992 рік), у регіоні Північно-Східної Атлантики (Париж, 1992 рік) і в Балтійському морі (Гельсінкі, 1992 рік).

З 1973 року екологічні програми починають прийматися в Євро­пейському Економічному Співтоваристві (їхня офіційна назва — Програми дій в інтересах навколишнього середовища). Всі вони по своїй природі є політико-юридичними документами, що визна­чають перспективи розвитку правотворчості й іншої діяльності у сфері природокористування й охорони навколишнього середовища в рамках Співтовариства на позначений період: перша— 1973-1976 роки; друга — 1977-1981 роки; третя — 1982-1986 роки; четвер­та — 1987-1992 роки; п'ята — 1993-2000 роки; і, нарешті, шоста — 2001-2010 роки.

Якщо перша й друга програми ЄЕС акцентували увагу на вирі­шенні першочергових проблем, спрямованих на усунення наслідків забруднення, то третя й четверта програми виходять із пріоритету «превентивного» підходу, що повинен запобігти виникненню еко­логічних проблем, тобто в рамках CEC відбулася зміна підходу до вирішення проблеми в цілому.

За кілька тижнів до прийняття Конвенції ООН з морського права ГА ООН урочисто прийняла Всесвітню хартію природи (28 жовтня 1982 року), що складається із преамбули й 24 статей. У преамбулі документа знайшли своє закріплення положення світоглядного характеру:

— людство є частиною природи;

— цивілізація взаємозалежна з навколишньою природою;

— кожна форма життя унікальна й заслуговує поваги, незалежно від її цінності для людини тощо.

Таким чином, будь-яка діяльність людини, що могла впливати на навколишнє середовище, повинна відповідно до Хартії здійсню­ватися й оцінюватися відповідно до заявлених принципів.

Самі принципи встановлюють повагу до природи, а також те, що її фундаментальні закони не повинні порушуватися, генетична життєздатність Землі не повинна піддаватися ризику, і що чисель­ність популяцій всіх форм життя, диких і одомашнених, повинна бути, принаймні, достатньою для їхнього виживання. Крім того, особливий захист повинен бути наданий унікальним районам земної кулі як на суші, так і на морі. Екологічні системи й види, також, як інші природні ресурси, повинні управлятися таким чином, щоб досягалося й підтримувалося їхнє оптимальне відтворення й неви­черпність.

Хартія передбачає облік природоохоронних аспектів при розробці й здійсненні стратегій соціально-економічного розвитку, беручи до уваги здатність природи забезпечувати їжу людським населенням. Майже половина принципів Хартії стосується її застосування й по­ступового перетворення в юридично обов'язкові норми. Вони перед­бачають створення фондів, програм й відповідних адміністративних структур, які необхідні для забезпечення охорони навколишнього середовища. І хоча по своїй природі принципи Хартії являли собою норми «м'якого» міжнародного екологічного права, вони, проте, вплинули на процес кодифікації й прогресивного розвитку галузі, і зокрема, на формування принципів сталого розвитку.

Більше того, вони були сприйняті багатьма конвенціями, зокре­ма, Угодою країн АСЕАН про охорону природи й природних ресурсів 1985 року, а також знайшли своє відбиття в національному законо­давстві держав. Так, відповідно до даної Угоди (стаття 1) держави зобов'язалися прийняти в рамках національного законодавства, ін­дивідуально або у взаємодії (при необхідності), всі необхідні заходи з метою захисту найважливіших екологічних процесів і процесів, необхідних для підтримки життя, збереження генетичної розмаї­тості й забезпечення підтримки стійкого рівня використовуваних природних ресурсів, що перебувають під їхньою юрисдикцією.

Після Стокгольмської конференції для світового співтовари­ства прояснилися ті проблеми, які не були сприйняті раніше, такі, наприклад, як виснаження озонового шару. У зв'язку із цим, у Відні 22 березня 1985 року була прийнята Конвенція про охорону озонового шару.

Віденська конвенція разом о Монреальським протоколом по речо­винах, що руйнують озоновий шар, 1987 року створили ефективний міжнародний механізм скорочення емісії озоноруйнівних речовин. Ті єднальні процедури, які в них були закріплені, стали зразком для інших угод, що стосуються захисту навколишнього середовища.

Примітно, що в серпні того ж 1985 року було ухвалене рішення про створення без'ядерної зони в південній частині Тихого океану й підписаний так званий Договір Раротонга. Відповідно до договору, його учасники зобов'язуються:

а) не робити або не здобувати, не володіти або не мати контролю

над будь-яким ядерним вибуховим пристроєм будь-якими за­собами будь-де — усередині або за межами без'ядерної зони в південній частині Тихого океану;

б) не прагнути до одержання або не одержувати будь-якої допо­

моги у виробництві або придбанні будь-якого ядерного ви­бухового пристрою;

в) не вживати будь-яких дій з надання допомоги або заохочення виробництва або придбання будь-якого ядерного вибухового пристрою будь-якою державою.

Стаття 5 Договору Раротонга містить зобов'язання його учасників запобігати розміщенню на своїй території ядерних вибухових при­строїв, стаття 6 зобов'язує «запобігати випробуванням будь-якого ядерного вибухового пристрою на своїй території» і «не вживати будь-яких дій з надання допомоги або заохочення випробувань будь-якого ядерного вибухового пристрою будь-якою державою», стаття 7 містить зобов'язання «не скидати радіоактивні відходи й інші радіоактивні речовини в море будь-де у без'ядерній зоні в південній частині