Якби ти потрапила слідом за Сталкером Тарковського в Зону, де сповнюються бажання, як гадаєш, яке з твоїх бажань сповнилося б? Яке виявилося б найзаповітнішим?

Наша з тобою перша — не так невдала, як таємна — спроба інтерв’ю супроводжувалася музикою Яроміра Ногавіци, славнозвісного чеського барда. Ти просто любиш саме таку музику, чи тут домішуються ще якісь особливі твої сентименти до Чехії, чеської культури?

І те, й інше. Мені завжди подобалися барди, бо те, що співають найкращі з них — добра поезія. Окрім того, я справді маю сентименти до Чехії, бо це країна, яка розширила мої особисті горизонти, дала можливість глянути на світ крізь оптику іншої мови, країна, яка своєю культурою й рівнем життя доводить, що тривало утискувана великими сусідами невелика слов’янська нація може навіть у такому сусідстві не те що не загубитися, а й процвітати. У чомусь Чехія може бути взірцем для України.Ну, і найголовніше, чому я слухаю Яроміра Ногавіцу, — це сам Яромір Ногавіца. Світ, який відкривається за його текстами, музикою, тембром голосу. До речі, це світ виразно центральноєвропейський. Якщо ти пам’ятаєш, у нього є балада, яка називається «Тєшінска», де є такі слова: «Моє невєста била би дцера шевцова з дому Камінскіх, однєкуд зе Львова...» або «У Прохазку дєлал бих од п’єті до п’єті...». Як бачиш, уже в одній пісні виринають два дуже важливі для нас феномени — Львів і Прохаськи.Герої балади «Сараєво», яку ти також добре знаєш, покидають на шляху до Сараєва галицькі рівнини (можливо, західно-галицькі, та все ж). Коли я відкрила це для себе, розмови про нашу належність до Європи видалися мені обґрунтованішими й не такими абстраґованими від дійсності.

Багато хто з наших спільних приятелів, відповідаючи на запитання про визначні постаті, що свого часу вплинули на формування його/її особистості, обов’язково згадають когось із великих чехів — Мілоша Формана, Богуміла Грабала, Вацлава Гавела чи бодай же Ярослава Гашека. Кого назвала би ти?

Важко сказати, наскільки великі чехи впливали на мене, але безперечно: перелічені тобою постаті залишили слід. Гадаю, ні Мілан Кундера, ні Богуміл Грабал просто не можуть минути безслідно для будь-якого читача. Не кажучи вже про Ярослава Гашека, відлуння якого можна прочитати в багатьох сучасних чеських авторах, наприклад, у Мілославі Швандрлікові. Взагалі, в чеській мові після Гашека з’явилося поняття «š vejkoviny», що значить — комічні ситуації, подібні до тих, які спричинював Швейк, швейківський спосіб сприйняття світу. Та й «Оповідання з однієї кишені» й «Оповідання з іншої кишені» Карла Чапека здаються мені дуже виразними в сенсі чеського менталітету й суто чеської поетики: особливий гумор, легка іронія (в тому числі й самоіронія), повільний життєвий ритм, любов або принаймні поблажливість до всього світу, обов’язковий романтичний флер. Великим відкриттям для мене були Ян Веріх, Ота Павел, а також поети Франтішек Галас, Їржі Коларж, Ярослав Сейферт. Щодо Формана, то «Амадей» — один із найулюбленіших моїх фільмів — напевно не був би таким добрим, якби режисером був американець, а не чех.

Серед «табуйованих запитань» попередньої нашої розмови було одне, котре наважуся повторити вдруге. Може, тому, що й сам себе я запитую про це достатньо часто. Література перестала для тебе бути справою №1. Чи принаймні не викликає стільки ентузіазму, як раніше. Чому? І що сьогодні є для тебе найважливішим? Або скажімо по-іншому: що нині тобі видається важливішим за літературу?

Хотілося б думати, що це пов’язано зі зрілістю. Просто я належу до тих авторів, які в літературі не можуть абстраґуватися від власної персони, особистих переживань (за браком фантазії, мабуть). Коли тобі двадцять і ти спонтанно оспівуєш своє захоплення світом, кохання, радощі, жалі й переживання у віршах, то це природно. Коли тобі під сорок і ти робиш таке оспівування справою цілого життя, то це, за відсутності справді високого таланту, часто виглядає несмачно. Скажімо так: література не є для мене справою №1, бо останніми роками я остаточно зрозуміла, що мої уявлення про хорошу літературу сягають значно далі від рівня моїх літературних здібностей. Є й інші причини. Усе частіше, читаючи сучасні художні тексти, ловлю себе на думці, що мав рацію Михайло Бахтін, коли, ведучи мову про географію, сказав: «У цій науці є людське, це не література, яка забрехалася». Бахтін помер у 1975-му, цікаво, що б він сказав нині. Його, напевно, дуже занепокоїла би літературна мода не нести жодної етичної відповідальності за написане (Рабле, якого Бахтін любив — це трохи інше). Мене це також турбує, як і те, що сучасна література часто виростає на деструкції, на безвідповідальній, а тому ризикованій, грі із занадто серйозними, життєво важливими речами. Мені не подобається, коли етична безвідповідальність прикривається тезою, мовляв, автор повинен дбати винятково про естетичний бік твору й не зважати ні на що інше. Гадаю, що чим талановитіше написаний деструктивний твір, тим гірше для читача будь-якого, не кажучи вже про юного й не захищеного власним життєвим досвідом. Що видається мені важливішим за літературу? Як це не банально — звичайне щоденне життя із його дуже реальними, часто дуже складними сюжетами, завданнями й стосунками, які також вимагають таланту, щоб давати собі в цьому всьому раду. Це не так романтично, як література, не обіцяє лаврів, та все ж... Ти ж не будеш твердити, що людське життя може мати сенс лише в мистецтві, науці й подібних речах?

Ти також згадувала, що тепер майже не пишеш віршів, однак маєш намір видати ще одну поетичну збірку. Що до неї увійде? І що прийшло на зміну поезії — художня проза, есеїстика, переклади?

Незважаючи на все це, у видавництві «Лілея НВ» невдовзі справді з’явиться ще одна моя книжка. Людина — істота суперечлива. Це буде мікс із віршів, що з’явилися після того, як вийшла моя остання збірка, перекладів із німецького поета Райнера Кунзе та написаних за останні три-чотири роки есеїв. До речі, есеїстика — близький мені жанр. Есеї, на відміну від художньої прози, не вимагають від автора артистичних здібностей (хоча й не заперечують їх). А таких здібностей, треба визнати з жалем, я позбавлена зовсім.

Чи супроводжується невисока інтенсивність писання втратою інтересу до читання? Що з прочитаного останнім часом справило найсильніше враження («найсильніше» може бути як позитивним, так і негативним)?

Я стала перебірливішою в читанні, це нормально. В моєму віці починаєш розуміти, що часу не так багато, щоб витрачати його на вигадані сюжети, тоді як у повсякденні цих сюжетів хоч греблю гати, й вони такі талановиті, що хай сховається будь-який майстер пера. Із задоволенням читаю щось «по суті», наприклад, краєзнавчу літературу, документалістику на цікаві теми. Якби мала змогу, взялася б за ґрунтовне вивчення психології особистості. Дуже цікава й до того ж ужиткова штука.Найсильнішим читацьким враженням останнього часу була, мабуть, книжка сучасного австрійського автора, полоніста, який симпатизує Україні, часто буває у Львові, і був редактором одного з найвідоміших німецьких журналів «Schpiegel», Мартіна Поллака. Це документальний роман, який називається «Мертвий у бункері». Неймовірний твір хоча б тому, що автор наважується абсолютно відкрито й мужньо, спираючись на документи, досліджувати й коментувати життя власного батька, який був начальником гестапо у Лінці й, відповідно, має на сумлінні те, що творила ця організація. Мартін Поллак не пам’ятає свого батька, оскільки був позашлюбною дитиною і жив у домі вітчима, а батько загинув у пізні сорокові. До речі, ще у вісімдесятих Поллак написав краєзнавче дослідження про Східну Галичину, яке в Західній Європі досі є бестселером.

Побутує думка, яку я, зрештою, поділяю, що літературу безсенсовно ділити на ґенерації. А все ж, якою видається тобі ситуація умовного «нашого» покоління? Чи озвучили ми вже свої найважливіші слова? І від кого ти очікувала б нових відкриттів, одкровень, знахідок?

Думаю, що покоління, яке прийшло в середині вісімдесятих і на початку дев’яностих, здійснило тоді надважливий прорив, але цим не обмежиться, воно здатне на більше. Одкровень і знахідок чекаю від людей, в яких вірю, наприклад, від тебе, від Прохаська, від Андруховича, від Оксани Забужко...

Мабуть, можна сказати, що останні двадцять років Україна достатньо інтенсивно (порівняно з радянським періодом) інтеґрувала в Європу свій гуманітарний, мистецький потенціал, зокрема й літературу. Сьогодні багато хто розцінює впровадження шенгенського корднону як відновлення «залізної завіси», і не лише в економічно-політичному, але й у інформаційному та соціокультурному сенсі. Чи ти поділяєш такий песимізм? І взагалі: чи вважаєш актуальними європейські прагнення та європейську орієнтацію наших прозахідно налаштованих співвітчизників? Простіше кажучи, чи не видається тобі, що так званий «проект Об’єднана Європа» сам по собі провальний і нежиттєздатний?

Звичайно, що «залізна завіса» в тому сенсі, в якому вона існувала до Горбачова, вже неможлива. А те, що Європа, цікавлячись нами, усе ж намагається від нас відмежуватися, має свої цілком виправдані й реальні причини. Наші європейські намагання варто всіляко підтримувати й підживлювати, як варто підтримувати школяра — безнадійного трієчника, який закохався у відмінницю і з цієї причини прагне й сам вибитися у відмінники, щоб дорівнятися до об’єкта своєї пристрасті. Згодом може статися, що його вистачить лише на те, щоб вивчити табличку множення, але й це вже буде результат. А може виявитися, що, доклавши зусиль, яких від себе й не сподівався, він виросте настільки, що розчарується у відмінниці. Якщо ж серйозно, то чи в Європі, чи поза Європою, лише ми самі власними зусиллями можемо змінити все на краще. Аби бути Європою, потрібно, щоб заявлена в Конституції теза про те, що людина в нашій державі — найвища цінність, не була голослівною, щоб справді культурною (а отже, етичною, некорумпованою) була не лише верхівка суспільства, але і його критична маса. В нас же – сам знаєш, що. Не виключаю, що як політична формація об’єднана Європа може виявитися нежиттєздатною. Це як шлюб — завжди ризик, що життя разом не складеться. Але шанси є.

Якби ти потрапила слідом за Сталкером Тарковського в Зону, де сповнюються бажання, як гадаєш, яке з твоїх бажань сповнилося б? Яке виявилося б найзаповітнішим?

Мої бажання глобальні. Я би хотіла жити у світі без зла. А наразі — принаймні рівноваги. Непогано було б навчитися відрізняти неважливе від важливого й неможливе від можливого. І, відповідно, не витрачати сили, прагнучи неможливого, й не розмінюватися на неважливе.

Галина Петросаняк: «Перекладаю те, що мусить бути перекладене»

Література – одне з тих занять, що перебуває поміж виявом безпосередньої емоції та доволі марудною працею. І лише вдалий баланс дає змогу зробити зусилля і почуття мистецтвом. Це переконливо демонструє у своїй творчості одна з найцікавіших і найелегантніших сучасних українських поетес Галина Петросаняк. Через скромність і виваженість, вона промовляє тихо і не привертає багато уваги, що є ще однією підставою прислухатися. В нашій розмові – про “станіславський феномен”, поезію, гори, перекладацьку діяльність і не тільки.

– Пані Галю, Ви розпочали свою творчу діяльність збіркою віршів «Парк на схилі». Це була Ваша перша книжка, проте її автора аж ніяк не можна назвати початківцем. Як Ви до неї йшли?
– О, це було так давно… Я – хронічна «книжкова миша», тому якщо скажу, що йшла до тієї збірки «усе своє попереднє життя» – перебільшенням це не буде.

– Вірш із цієї збірки «Назавжди залишитися в школі домініканок поблизу Відня…» удостоєний Премії Бу-Ба-Бу «За найкращий вірш року». Чим для Вас тоді була увага наймолодших і найвідоміших, того ж Андруховича, який написав післямову до «Парку на схилі»?
– Увага – це завжди увага, тобто та, що стоїть в одному ряду з любов’ю і є одною з її молодших сестер… Увага цих людей мене надихала.

– Пані Галю, Вас зараховують до покоління «станіславського феномену». Як було входити в літературу разом зі справді винятковими авторами Тарасом Прохаськом, Ярославом Довганом та ін..?
– Гарно було. Атмосфера постійного свята, чогось незвичайного, відчуття, що ти твориш світ. З іншого боку – про входження в літературу як таке, звісно, не думалося. Просто цікаво було жити так – пишучи і навзаєм читаючи вірші, зустрічаючись «Під Лиликом» і в «С-Об’єкті», обмінюючись прочитаним, іноді стилізуючи під нього власне життя.

– А як і якою бачите картину «станіславського феномену» й чому, на Вашу думку, говорять переважно про літературний бік, менше уваги приділяючи візуальному мистецтву? Адже саме воно значною мірою спричинилося до культурного розвитку Івано-Франківська, зокрема, міжнародне бієнале «Імпреза».
– Тому що окреслив, назвав феномен саме письменник. І цим Адамом феномену був Володимир Єшкілєв. А якщо серйозно, то так сталося, мабуть тому, що літературу легше тиражувати, ніж візуальне мистецтво, отож вона доступна більшій кількості людей. Або тому, що аура нашого міста більш чутлива до слова, ніж до візуального образу. До речі, якщо відштовхуватися від тривіальної максими, що жінка любить вухами, а чоловік очима, то це означає, що жінки більш літературні, а чоловіки – «візуалісти». А оскільки жінок більше, то і уваги до літератури більше (посміхається. – Авт.).

Для мене «Імпреза» була знаковою і вона означала насамперед те, що шлюзи відкрилися. Раптом в Івано-Франківську з’явилися іноземці, яким доти було зась… Раптом виявилося, що вони схожі на нас, із ними можна порозумітися, їх цікавить, що ми робимо. Раптом виявилося, що багато пар різного взуття, певним чином поскладані рядочками – теж можуть бути мистецтвом. Тому для мене «Імпреза» була ще й розширенням естетичного горизонту.

– Ваша друга збірка «Світло окраїн» у багатьох сенсах продовжує першу, навіть тим, що повторюється частина віршів. Загалом, вони позначені вишуканою європейською елегантністю, розмаїттям архітектури й захватом від міста. Звідки така властивість у поетеси, народженої на Гуцульщині?

– Ну ми ж, як-не-як, намагаємося себе культивувати (посміхається. – Авт.). Не можна ж, щоб від джерел – ні на крок. Щодо повторення деяких віршів у «Світлі окраїн», то це просто намагання донести їх до ширшого кола читачів, бо «Парк на схилі» вийшов тиражем усього в триста примірників.

– Чим для Вас зараз лишилися гори – це матеріал для літератури чи, все-таки, місце, у якому коріння?
– Одне іншому не заважає. Гори – місце, яке я люблю, але куди ніколи не хочеться їхати, наприклад, святкувати Новий рік. Гори – близька можливість зовсім іншого, але не чужого світу. Більш відкритих і прямих стосунків, більш автентичного й відкритого життя. Гори – інша естетика, гостріші й екстремальніші умови життя й переживання. Ну, й естетично гори – цікавий топос, що має багато значень у метафізичній і метафоричній площинах.

– У Вашій третій книжці «Спокуса говорити», поряд із новими віршами, подано есеї та переклади німецького поета Райнера Кунзе. Кілька років перед тим вийшов Ваш переклад «Останньої Вікножирафи» Петера Зілагі. Що спричинило Ваш інтерес до перекладу?
– Спонтанне бажання поділитися з іншими людьми тим, що тобі сподобалося, плюс, знову ж таки, бажання розширити власні горизонти. Книжка, яку я обираю для перекладу, має відповідати кільком критеріям. Вона повинна бути естетично значуща, повчальна в найкращому розумінні цього слова, або ж інформативна, у будь-якому разі вона має надихати. В певному сенсі це має бути сенсаційна книжка. Звісно, критерії суб’єктивні. І хоча «Останню Вікножирафу» я робила на замовлення, вона цим критеріям відповідає.

– Нащодень Ви перекладаєте чимало різнопланових текстів із німецької та чеської у власному перекладацькому бюро. Натомість до художнього перекладу маєте досить специфічний підхід…

– Перекладаю те, що, на мою думку, мусить бути перекладене. Таких книжок є чимало, і роман Александра Ґранаха «Ось іде людина» – безперечно, один із таких творів. Автор народився наприкінці ХІХ століття на Городенківщині Івано-Франківської області. Пройшов шлях від сина убогих галицьких євреїв до одного із найвідоміших німецьких акторів періоду між двома війнами. Окрім того, емігрувавши наприкінці 1930-х років до Америки, Александр Ґранах устиг зробити кар’єру ще й у Голлівуді, зігравши, наприклад, у відомому фільмі «Ніночка» разом із Ґретою Ґарбо. А його автобіографічний роман відомий у Німеччині чи не кожному читачеві. Книжка вважається перлиною німецькомовної мемуаристики. Хіба ж можна допустити, щоб такого твору не читали на батьківщині автора? Ниніукраїнські читачі мають змогу долучити роман до своєї бібліотеки.

– Робота з Александром Ґранахом не обмежилася лише перекладом його автобіографічного роману. Ви активно зайнялися промоцією цього митця в Україні, а також брали участь у зйомках фільму про нього.
– Ну, промоція, мабуть, голосно сказано. Я представила книжку в кількох містах, розповідаю про неї знайомим. Щодо фільму, то в той самий час, коли я перекладала книжку, режисер-документаліст з Мюнхена Анґеліка Віттліх замислила фільм. Спільний знайомий нас познайомив, я супроводжувала знімальну групу в Україні. Вони знімали у Вербівцях, Городенці, Коломиї, Івано-Франківську, Львові, Києві. А поза Україною – в Ізраїлі, де донедавна жив син Александра Ґранаха, у Швейцарії, у США, а також у Москві, бо у 1036-1937 роках Ґранах знявся в двох радянських фільмах. Минулого року фільм Анґеліки Віттліх був представлений не лише на фестивалі в Берліні, де викликав резонанс. Режисер наполягла на тому, щоб показати фільм у Городенці. Цього літа п. Віттліх планує приїхати з фільмом до Києва та до Львова.

– Продовженням повернення на батьківщину «блудних синів» можна вважати і твір Анатоля Реньє «Тоді в Болехові», уривок із якого недавно було опубліковано в «Кур’єрі Кривбасу». Чим цей митець є цінним для української культури?
– Особисто Анатоль Реньє ніяк не пов’язаний з Україною. Це німецький автор, внук ідомого німецького драматурга Франка Ведекінда. Та в 90-х роках ХХ століття Анатоль Реньє написав роман за спогадами своїх друзів євреїв, які були родом із Болехова. Вони – з тих небагатьох, кого українські селяни врятували під час масового винищення євреїв за Другої світової війни. Ця книжка – документальне свідчення того часу, вона важка, контроверсійна, але, як на мене, дуже потрібна. Болехів – невеличке містечко в Івано-Франківській області, Бойківщина. Я цікавлюся краєзнавством, отож твір був для мене цінним і в цьому контексті. Остаточним поштовхом до перекладання стало моє знайомство з Анатолем Реньє улітку 2011 року.

– Як нині почуваєтеся в українському літературному процесі: яких ще книжок, авторів і тем Вам бракує?
– Мене цікавить зріла й вишукана поезія й поважна «раціональна» література – мемуаристика, документалістика, добра есеїстка. Якщо вже белетристика, то винятково добра – з віртуозною фантазією, блискучим почуттям гумору, вправною нарацією, позитивною енергетикою. Мені здається, таких книжок зараз не так уже й багато, мені їх бракує.

– Пані Галю, а чи не було спокуси самій почати писати прозу?

– Маю цікаву концепцію книжки есеїв. На неї й спрямовуватиму свої зусилля найближчий рік-два…