Спомин про Хведьків рубіж

- Отак, Наталко. То ж я просто не знав, що ти є. Все життя вірив. Все життя надіявся. Але ніц не знав. Де ти, як ти. Ох, Наталю, Наталю, та хіба ж я б покинув, хіба ж я б не приїхав? У мене ж, крім тебе, теж нікого нема. Дівчинко…

Я поклав руку Наталі на плече, вона всміхнулась.

Ми сиділи, звісивши ноги до води, на кладці над мілкою, затягнутою жабуринням копанкою у них у берегах. Я розказував Наталі про себе, вона мені про себе.

Я казав, що її рідний дядько, брат Максима, казав, що служив у війську Івана Виговського 1659 року Господнього навесні, казав, що не знав спочатку про загибель брата і братової, а тоді як узнав, не найшов і сліду її, Наталчиного, на тих землях.

Казав, що все життя шукав.

Казав і про мерця на навський великдень, і про його Калинів міст.

Наталка слухала дуже уважно, боялась проронити хоч звук.

Питала потім.

- А як звали тата? – питала.

- Твій тато носив ім’я Максим Андрійович Безрідний, – казав я. – Він був знана і прославлена в боях людина. Служив на Січі, а тоді … (думав не казати про турецький полон) не схотів більше проливати свою і чужу крів. Осів господарем в одному з прикордонних сіл Конотопщини. Там познайомився з твоєю мамою.

- А як звали маму? – питала Наталя.

- Галина Іванівна Пилипенкова…- сказав я і трохи помовчав. - Топеш, - додав.

- Таке прізвище? – здивувалась Наталка.

- Прізвище Топеш носила твоя бабуся Мирослава. Вона була, здається, румунка.

- А мама – яка вона була?

- Дуже красива. Як ти.

Наталка трохи зашарілась.

- І мудра жінка. Дуже мудра.

- А… вона знала? Вміла те, що вмію я? – Наталка трохи зніяковіла.

- Так, - кивнув я.- І вона, і брат мій. Брат був дуже вмілий чаклун.

- Справді?

- Так.

- Як гарно – звеселилась дівчина. – Як чудово, що я таки не сама. А то завжди боялась. Люди мене боялись, казали щось про нечисть…

- Нечисть тут ні до чого, – впевнено прорік я. - Твої батьки якраз і боролись із нечистю. І голови поклали, її перемігши. Життя молоді.

- Якою нечистю?

- Вурдалаками.

Між нами запала хвилинна мовчанка.

Небо на заході спішно червоніло і ставало схожим на чиюсь терпку кров.

Тут я і згадав, що маю робити те, що маю.

Я підніс свою руку до губ і непомітно для Наталки прокусив собі мізинець до крові.

Вона не бачила.

Але миттю засіпалась схвильовано.

Забігала очима навкруг.

«Боже, - подумав я, - святий Боже!»

Але не обронив ні слова.

- А тато? – далі питала дівчина. - Яким він був?

- Дуже розумним і хоробрим. Чесним.

- А ця хустина? Кажуть, це його.

- Так, - всміхнувся я, - він її носив постійно на плечах, як ти.

- А чого?

Я зітхнув.

- Бо він був мусульманин.

- Справді? – здивувалась дівчина. – Бусурманин?

- Ні, - доброзичливо всміхнувся я. – Таки мусульманин.

Спадали сутінки.

- Ось, Наталю, - я дістав з-за плеча торбу. - Крім чоток…

- Чоток?

- Так. Намисто – це чотки. Отже, крім них, я повинен передати тобі ще дві речі. Книгу і меч.

- Меч? – витріщила очі Наталка.

- Так. Але спочатку прочитаєш книгу. Вірніше, останні сторінки. Там для тебе щось є.

- Шо це?

- Лист.

Я знав, що то лист, бо передивлявся книгу, хоч і не читав – зрозумів, що не для мене.

То був лист від двох найближчих Наталці людей

Лист із того світу.

Або, як сказав би Степан, із-за Калинового мосту.

- Від кого?

- Читай, - кивнув я на книгу, - ти грамотна?

- Ні, - ніяково всміхнулась дівчина. - Нікому було вчити. Тітка Христя теж читати не вміє.

- Тоді я маю тебе навчити і навчу. Але ж не так швидко.

- Та…пане Хведір…дядьку…

Я всміхнувся і кивнув.

- Мо’, б… Ви б прочитали?

- Це ж для тебе, доню. Я не можу, Наталочко.

- Але мені б … Мені б ще легше було. Я б хоч не сама була. З усім оцим. Не на самоті.

- Ти справді хочеш?

- Так. Будь ласка, - кивнула Наталя.

- Ну добре, - я нахилився над книгою. – Доки остаточно не спали сутінки… Отже, перший лист.

І я почав читати:

«Здрастуй, донечко. Рідна моя, пташенятко моє. Кровиночко моя. Якщо ти читаєш ці рядки, значить, мене, твоєї мами, більше нема на цьому світі. Ми з татом не знаємо, чи переживемо сю ніч, тому і пишемо тобі це послання через літа, бо знаємо точно, що ти переживеш, і в тебе буде все добре у цьому житті. А про нас не думай, серденько, ми знаємо, що зробили правильний вибір. І знаємо, що Господь віддячить нам за це, як слід влаштувавши твою долю. То ж ми йдемо на цей бій із радістю на душі. Уже, доню, грають грози горобиної ночі, і натужно виє вітер у степу, уже сиро і холодно, як у могилі. І ВОНИ летять, доню. Твоїй мамі трохи страшно, але ти… Ти ніколи не бійся їх, якщо стрінеш на своєму шляху. Бо ж через нас Господь захистить тебе від них. Твій рідний дядько (я читав і не вірив власним очам та вухам) той, що тільки й може передати тобі це, б’ється зараз не на життя, а на смерть з московинами за десяток верстов звідси під городом Конотопом у великій битві. Він виживе і допоможе тобі у твоєму житті, я це знаю. А ми з татом теж будемо про тебе піклуватися. По-своєму. Звідси, з місця, що так само далеко зараз від тебе, як і близько, з-за Калинового мосту (мене аж трусило). Так дивно, доню, я пишу ці рядки і бачу тебе перед собою наяву. Ось ти лежиш у колисці, немовля. День догорає. І ось я пишу, і наче бачу тебе уві сні юною дівчиною, схожою чимось на мене й на тата, і щасливою, обов’язково щасливою. Бо після наших страждань ти не можеш бути нещасною. Дядько Хведір передав тобі цю книгу, ти маєш вивчити її. Вивчити напам’ять. Там сказано, як ти маєш користуватись своїм даром. А ще він дасть тобі намистини – зроби з них намисто і вдягни на шию або носи в руках, як тато. Воно віджене нечисть і всілякі неприємності, принесе удачу. Татова хустина захистить тебе від будь-якої зброї. А ще дядько Хведір дасть тобі меч, але ти не маєш брати його голими руками, запам’ятай це. Тобі не можна до нього торкатись, хоч він твій по праву. Зараз ти цього не зрозумієш, але пізніше тобі розкаже дядько Хведір, ти прочитаєш про це в книзі. А зараз ти маєш торкнутись до рукояті меча через чорне полотно, у яке він замотаний. Ти маєш це зробити. Тоді тобі багато чого відкриється. Легіони вже летять, доню. Я їх чую своєю темною плоттю. Я чую, як їхні чорні крила труться об ніч. І їхні гострі ікла направлені в живу кров. Прощай, доню. І не засмучуйся, ми ще обов’язково зустрінемось на тому боці, коли догорить зоря і спалахне Міжсвіт червоними росами із своїх чорних глибин. І коли наші життя наситяться через їхню смерть, і тим стане життя третіх. І коли провісна птиця ворон облюбує врешті отой вселенський хрест. Ти зрозумієш це пізніше і заживеш надією. А поки поглядай ясними ночами в Міжсвіт і зви нас із татом, зви, і ми одгукнемося тобі. Прощай, маленька моя Наталочко, рідна наша донечко. Твоя мама Галина Безрідна, місяця червня року Господнього 1659. Село неподалік Конотопа»

- А що таке Міжсвіт? – тихо спитала заплакана Наталка.

Я важко зітхнув і показав пальцем високо в небо.

- Отам ніччю зорі. Бачиш? – спитав.

- Так.

- Ото. Ото там Міжсвіт.

- Зрозуміло, - схлипнула Наталка.

- Не плач, Наталочко, - зітхнув ще я і лагідно пригорнув її до себе. - Не плач, дитино, тепер усе буде добре.

- Я знаю, - легенько всміхнулась вона крізь сльози.

- Бач же ж написано.

- Так.

Я сам, відверто кажучи, ледь стримував сльози. Але я мав бути сильним, захисником, заступником, тому здержувався. А треба ж було прочитати ще й другий лист, той, що знаходився у книзі після першого. Наталка кивнула мені, мовляв, читайте, бо смеркається.

Я зітхнув і знову почав читати.

Лист починався майже так само:

«Здрастуй, дорога моя донечко! Моя ти кровиночко, найдорожче, що в мене є. Як уже завважила наша мама, нас із нею давно уже нема на світі. Але ми все одно залишимось назавжди у твоїй пам’яті, у твоєму серденьку. І це не просто порівняння, - ми існуємо, і ти завжди можеш на нас розраховувати, на нашу поміч і підтримку. У мене мало часу, Наталю, я не знав, що смерть прийде так скоро, хоч наче і вправний чаклун, а бач… Ти, Наталю, зрозумієш мене не зараз, а через деякий час, бо ти, донечко, навіть могутніша чародійка, ніж я, твій батько, і твоя мати…Але твоя мати не зовсім чаклунка, як я. Ти маєш знати, Наталю, дядько Хведько тобі потім пояснить (я знов ледь не одурів од того, що читав), але ти на чверть упир. Не лякайся, донечко, рідненька моя, не лякайся тільки (я й сам не на жарт злякався, вгледівши написане, навіть вагався певний час, чи й читати те. Тоді подумав: отаману Безрідному ліпше знати). В цьому нема нічого поганого, і це не значить, що ти яка-небудь нечисть або, скажімо, недобра людина. Твоя мати була півупирем і при цьому дуже чесною, порядною, віруючою і доброзичливою жінкою. Вона прожила достойне життя. Але справа в тому, Наталю, що ти не просто на чверть упир, а ти ще й дочка вурдалачої княгині, котрою була твоя мати, і племінниця діючого упирського князя, котрим був, я надіюсь, що був, твій дядько, материн брат. Всю решту тобі пояснить у свій час дядько Хведько. А зупинюсь на головному. Отже, перше. Тобі не можна вживати крові, ні людської, ні тваринної, щоб не зчинитись перегодя справжнім упирем. Я знаю, що ти могла раніше їсти кров, ковбасу-кров’янку, наприклад, - то нічого, не переймайся тим, але зараз, після повноліття, більше не можна, не їж. Друге. Тобі не можна торкатись привезеного дядьком Хведьком меча. Він має лишатись коло тебе, але торкатись до нього ти не повинна. Бо якщо ти до нього торкнешся, то ввійдеш у владу і станеш княгинею. Меч стане твоїм і буде з тобою розмовляти Він може до тебе говорити й раніше, загалом просити, щоб ти взяла його – не слухай. Якщо ти візьмеш, до тебе нізвідки в цю ж хвилю явиться дванадцять дуже нехороших дядечків у чорних хламидах із такими ж мечами і присягнуть тобі. Твої витязі. Тоді назад уже не буде вороття. Але я знаю, що все складеться добре, тому й ти не бійся. І останнє. Ти можеш стати упирем, якщо отримаєш важке поранення, втратиш багато крові. Тоді ти умреш і воскреснеш справдешнім вурдалаком. Але я впевнений, що й сього не станеться. Я не прощаюсь, доню моя, бо знаю, що стрінемося ще на тім світі. А може, й на цім ми з мамою тебе навідаєм. Кріпись, доню. І пам’ятай, що така твоя планида, як і наша, твоїх покійних батьків – боротися зі злом світовим на цій землі, і завше будуть проти тебе люди нехороші, але ти їх неодмінно здолаєш, бо ти наша, нашої породи і нашої крові. І ще пам’ятай, що я тебе завжди любив і люблю, пишаюсь тобою і ти сенс усього мого життя, що я прожив. Пора, Наталочко, бо летять легіони. Осаджений Конотоп забитий вурдалаками. І соснівськими солом’яними стріхами горить Україна. Щасти тобі, доню, на цих путях. А я, отець твій, ще не раз у цю ніч за тебе помолюсь. Твій тато, Максим Безрідний, місяця червня року Господнього 1659. Село неподалік Конотопа»

Тепер уже Наталка не на жарт розридалась. І навіть моє зачерствіле серце, котре вже перенесло всього, не витримало, очі зволожились.

- Ви мені розкажете, які вони були? - благала дівчина. - Розкажете, дядьку? Розкажете ж?

- Звичайно, розкажу, Наталю. Звичайно, розкажу, дитинко, - запевняв я. – Ми ще наговоримось тепер. Тепер ми все встигнемо.

Ми ще довго сиділи так ото і мовчали просто.

Спали сутінки, і запалали-зайнялися перші зорі, а ми все сиділи.

Над ставочком-копанкою поплив туман

- Та нема гірш нікому, - раптом проспівала, наче промовила Наталя, -

Ой як тій сиротині.

Та ніхто не пригорне

При ли…

При лихій годині.

У неї був материн голос, красивий, чистий, ледь хрипкуватий, а манера співу батькова, трохи ламкувата, з надривом, журна така, знаєте.

- Та й не пригорне батько,

Та й не пригорне мати,

А тілько той пригорне,

Що ду…

Що думає брати.

Наталка співала крізь сльози – це було її одкровення у ніч, у вербовий, зоряний і сумний світ.

Світ копанок і калини, городів на межі, тополь над дорогою, світ визвольних воєн і козаччини, світ розшитих хустин і глечиків з коромислами – болотниць, вурдалаків, шишиг.

Її, Наталчин світ, і не її.

Бо ненависний чимось, бо забрав тата й маму.

- Ой налетіли гуси, - підтіг і я, -

З далекого краю,

Ой сколотили воду

В тихо…

В тихому Дунаї.

- Хи-хи! – раптом пролунав в очеретах єхидний дзвінкий смішок.

- Тихо! – гримнула Наталя суворо, і настала тиша.

- То чи … - збився я з пантелику. - Чи почулось, чи що то воно?

- Та ні, - байдуже ворухнула плечима Наталя. – Не почулось, либонь. Либонь, купальниці грають. Діви води. Тутечки є купальниці. Так кажуть.

Цього мені тільки й не вистачало.

«А що, потягнеш узавтра підводу?» – пролунав у мене в голові веселий голос.

- Не потягну, бо не може…не може цього бути… – тихо прошепотів я.

Наталка мене почула, але не зрозуміла.

А я ж був уже далеко звідси, в Соснівці і в своїх молодих літах.

Юний і дурний, закоханий у сотниківну Катерину, зі своїм другом Шевчиком по праву руку, в гущі Конотопської різні. І все пронеслось у пам’яті, все життя – наче й не було, а була одна нескінченна мить. Мені чогось раптом защеміло, і я хотів закричати на весь отой непевний Наталчин і мій світ. Несправедливий і недобрий. Я хотів горлати:

- Та пішов ти, Вишневський! Чуєш, котися під три чорти, пан сотник клятий, я Катерину люблю і ні за що не відступлюся! Заберу її звідси, чуєш!

І ще:

- Праві, ви, пане Безрідний! Праві! Не поїдем ми в Конотоп до виговчиків, ага ж, Шевчик? Гайда на хутори!

І ще, ще:

- Шевчик, матір твою, вставай! Чого ж розлігся, вражий син, ранок онде вже! Ану вставай, спиш, як бидлина! Шевчик! Вурдалаки пішли! Я потягну кляту підводу, чуєш, Шевчик… Я потягну підводу хоч у Москву за паном гетьманом, тільки встань. Лежиш? Лежиш, брате Шевчик? Ну лежи, раз так. Земля тобі пухом, Шевчик.

І малий земний світ затягував дим.

І одинока калина сохла над болотною водою Куколки.

І знов, як той раз, на мене найшов сум, я знов стояв на рубежі і знав, що мене не пам’ятатимуть.

Пам’ятатимуть гетьманів і підгетьманків, ляських і татарських прихвоснів, підлабузників царя і покійного Пожарського, а мене зі своїм мертвим другом коло ніг, із своєю втраченою любов’ю, домівкою, своїми руками в крові, з нічними страхами, - мене такого всього наче й не було на цім світі.

І я закричав:

- Я є! Ось я стою! – закричав у небо. - Осьдечки я! Осьо! Пропив, прогуляв, провоював свою юність! Не нажив сім’ї й хазяйства, і друга кращого в землицю святую загнав. Дивіться ж на мене, матір вашу! Та дивіться ж, раз так! Що?

- Дядьку, - почув я жалісливе і відчув чийсь дотик до плеча.

То Наталка кинулась до мене.

- Ви чого, дядьку? – переймалась вона за мене, - все ж буде добре дядечку. Ви ж самі казали.

І тут, у цю хвилю, я поглянув у її глибокі оченята, наче своїм убогим розумом осягнув нарешті усе, що мусив осягнути за свій немалий вік.

«Наталка, Наталя, Наталочка», - подумав я і усміхнувся добродушно.

- Ну звичайно, добре. Звичайно, все тепер буде добре, доню! – і обняв її не те що як племінницю, а справді як рідну дочку. Тепер я був чистий перед своєю совістю, бо не збрехав же, хай вона мені й не дочка, бо не заміню ж їй батька, але рідна вона мені.

І я для неї, виходить, жив, я недаремно жив.

І вона ж варта того, щоб пережити заради неї все, що я пережив.

Вона варта ще стократ пережити те саме.

«Ось воно, виходить, як, - із полегшенням подумав я. - Оце воно, може, і є путі Господні…»

Ми повернулись було йти в хату, коли я почув десь поруч похмуре жалісливе виття.

- Що то? – спитав я Наталю. – Що воно виє?

- Вовки, - спокійно повіла та. – Там же ліси, – кивнула за зарості ставка. – Ото ж і виє, бува.

І тут я вже вдруге згадав почуті вві сні слова польового духа: «То хутір вовкулачий, лихий. Ночі бійся. І повного місяця…»

V.