Катерина. - Кохайтеся, чорнобриві, - казав, було, наш настоятель, а, ще при моїй юності піп такий був, а раніш простий монах

- Кохайтеся, чорнобриві, - казав, було, наш настоятель, а, ще при моїй юності піп такий був, а раніш простий монах. Ой, було, йде по вулиці п’яненький гарно, а ми з дівоньками-подруженьками як заведемо:

«Ішов монах із походу,

Під мороз і під негоду, -

Чом же він не змерз?

Ой чом же він не змерз?»

А він нам кулачищем як погрозить:

- Окаянниї дівиці! Бісом, бісом одурманенниї! О Боже наш вседержителю, іже єси на небесєх!

Та усе по-писаному, а ми йому: та що ж ви, панотче, по-писаному, як ми не розуміємо ні дідька! Ха-ха-ха!

А він нам:

- Ух, блудниці сущі!

Та в калюжу – гепсь!

Ох і сміху ж було, хе-хе-хе! – розходилась на печі баба Пріська.

А я ж, як і отоді, на полу.

- Так ото він же нам як вип’є, та не дуже, не так, як тоді, а лише трохи, так і розбалакує: любіться, зустрічайтеся, кохайтеся. Ой і дурний же був, прости Господи, що на Божу людину. А воно, ба, синку, й правда, що в тих вечорницях лихого? Хай гуляють собі.

- Та я ж нічого, - киваю. – Хіба що? Ото ж іще, матінко, хлопчина той. Джура сотенний, ну, баби Параски…

- А, Гнат? Хороший парубок. І тямущий, і душею добрий. Хай любляться.

Я відпустив з годину тому Наталку на вечорниці, то ж і переймався трохи.

А дев’яностолітня бабця мене вспокоювала.

- Чуєте, матінко? - питав я.

- А що?

- А ви про перевертнів знаєте?

- Знаю, - запевняла бабця, - істинно знаю. От був у нас ще при ляхах пан. Ще як я дівувала. Так він був перевертень. А мого чоловіка брат у нього був на побігеньках. І вгледів раз, як пан його через ножа, у землю встромленого, брик! – і перекинувся на вовка. І в ліс побіг. А цей за ним перекинувся і теж у хащі. Та ж той бігав собі, бігав, набігався та й назад. А це саме на вовчі дні було, як сіроманці малечу виводять. Отож той пан перекинувся – і знов людина, а зять не зміг. Так і бігав до самої весни. А на весну знов до пана прибіг вовком і лащиться, а панові гайдуки його ломаками. Той знову прибіг. Тоді пан і здогадався, що то слуга його, та й перекинув його назад. І повелів ніколи більш так не робить. Ото.

Я всміхнувся, бо й цю оповідку чув тисячу разів, ще од покійного Шевчика.

Близилась полуніч.

Я розпрощався з бабцею і пішов до себе в сіни спати.

Заснув навдивовижу швидко.

Снилось щось непевне, трохи моторошне. Я, пам’ятаю, все крутився уві сні. А прокинувся від стукоту в шибку.

У віконце заглядав повний місяць.

Стара груша наче заціпеніла.

Надворі тихо хрипів знайомий голос:

- Кохання, кохання,

З вечора й до рання,

Як сонечко зійде,

Як сонечко зійде,

Кохання відійде…

Я стрімголов вискочив на вулицю (там і зрозумів, що не сплю).

Коло стіни хати стояла Катерина Вишневська.

Мертва.

Переді мною стояв її труп.

У довгій розірваній сорочині, обляпаній у засохлу кров.

Очі дівчини світилися зеленим.

Вона де-не-де посивіла, а з-під губ стирчали довгі ікла.

- Іди сюди, Хведю, - прохрипіла вона тихо і простягла до мене свої білі руки, - поцілуємось.

Тільки тоді я помітив у неї на шиї засохлі патьоки крові. І дві великі, глибокі, потворні рани-цятки.

- Поцілуємось, - хрипіла Катерина.

Я мовчав.

- Любиш же мене, Хведю? – прорекла вона далі. - Пам’ятаєш, казав: люблю тебе, Катрусю?

- Ти не вона, - одповів я.

- Вона, вона, - закивала упириця мертвою головою, закліпала мертвими повіками, вилупила холодні очі. – Чим же ж я не я? Чи голівонька дівоча не моя? Чи ж рученьки білі чи стан молоденький? Мо’, губи солодкі не мені ти цілував?

Я зиркнув на її пересохлі, безкровні губи.

- Не тобі, - прорік.

А в голові стукотіло: молода…молода…молода…

Я старий, чумний, усіма забутий козак Хведько, прогуляв життя, провоював, а мені б…

Скільки я ніченьок не засинав до світу, об однім лиш мріяв: вернуть, вернуть щоб назад двадцять літ. А ось вона переді мною, молода. На двадцять літ молодша за мене любов.

Покійна моя любов.

Груша заскрипіла, як од судоми, завищала клята стара груша під вікном похиленої хатини на хуторі, загубленому в лісах.

- Оддай мені свою кров, - шепотіла Катруся, - верни мені мої літа.

А я стояв на рубежі.

І не бачив ні її, ні хати, ні мутних зір, ні повного місяця, ні розхристаних хмар над головою.

У берегах голосили русалки.

А десь далеко в діброві вив вовкун, комусь снились сни, жахливі сни, а молода упириця оголила білі ікла і обплела мені шию мертвими своїми руками.

- Цілуй, Катрусю, цілуй, - шепотів я, одурманений, - та й пий мене такого.

Зорі гули в вишині.

Мертві зорі.

- Та й голівонька моя, та й рученьки білі, та й стан молоденький…- хрипіла вона, а мені вчувалося:

«- До шатра боярина Пожарського, хутчіш!

- Онно там москалі!

- Вурдалаки поспіли.

- Хведько!

- Вбив його якийсь московіт, ото і все.

- Я ж люблю тебе, Катрусю, понад усе на світі.

- Ми товариші, з дитинства.

- А ви, хлопці, мо’, б голосніш балакали, так я засну швидше.

- Царство небесне.

- Царство.

І коня я мав,

І стежку я знав,

І мати пускала,

Молодша сестра,

Бодай не зросла,

Сідельце сховала».

Ось-ось ікла б мали нахромити на себе безглузду плоть.

Аж тут:

«- Блискавичка! Блискавичка! О, дядечку, бачите, я вже вмію, щоб вертілась, як ви вчили. Уже навіть писала! На піску коло річки вербовою паличкою».

І Наталчине усміхнене обличчя…

Це був один рух.

Один удар по прожитому і незворотному.

По колишньому життю.

Шабля, яку я завжди носив із собою, спав із нею, обідав із нею, отже, шабля та була на диво замашною.

Одним рвучким рухом я вирвався з обіймів мертвяка і одсік йому голову.

- Місяць уповні. Вовкулак. Хутір у лісах. Ната-а-а-а-ля! – простогнав я. – Хто послав? – сіпнувся до мертвяка. – Хто послав?

До його одрубаної голови.

- Хо-хо-хо! - просичали посинілі губи, посвистуючи крізь довгі ікла. – Ще чого!

- А так?

Я видобув натільний хрестик і підніс його до брів мертвеця.

Той зачав кричати.

- Хто? – мене осяяла здогадка. - Борковський? Чернігівський полковник?

- Він, - просичав мертвець.

- Во ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа, - мовив я і перехрестив мертвеця хрестом.

Той обернувся на прах.

- Ой дурень я, дурень! – викрикував далі я і вже біг до коня. – Горе мені, бовдуру! Горе! Ньо, пішов! – крикнув я на жеребця і помчав вулицями сплячого хутора.

На своє щастя, я знайшов Наталю швидко, цілою і неушкодженою – вона йшла додому удвох із Гнатом.

- Шо сталося, дядечку? – спиталася мене спантеличена Наталя і недоладно клацнула чотками. – А ми онде порішили раніше піти, бо… Та шо ж там сталося?

І тут я побачив у кінці провулка людей.

Хоч хтозна, правда, чи то були люди, бо рухались вони навдивовижу швидко як для людей.

- Назад, діти! – закричав я і скочив з коня. – В кущі ховайтесь!

І це сказане було першою моєю помилкою, зробленою сеї недоброї ночі.

Повний місяць аж сліпив.

Я вистрілив у постаті з пістоля, тоді з другого – без толку.

Затим я вихопив шаблю і твердо вийшов уперед.

Простаті призупинились.

- Хто будете, панове? – спитав, хижо зиркаючи в їхні червоні вогники на місці очей.

Один засміявся.

Другий припинив його і мовив так само насмішливо:

- Полтавський вовкулачий загін.

- Хто послав? – спитав я ще.

- Пан полковник Іван Іскра.

- За чим?

- По ваші душі.

Тут я і зачав сікти.

Двох вовкулаків звалив зразу. Вони стояли у зручному положенні до моєї правиці.

Перекинувши шабельку в ліву руку, - це все вклалось в якусь мить, - я зачепив лише одного. Вони ж були навдивовижу спритні. Чорна волохата тінь другого тут же високо підстрибнула і ледь не вчепилась у моє горло. Тут до мене і підлетів Гнат – штовхнув вовкулака дрином.

- Назад! Назад! – кричав я джурі. – В кущі!

(І тим підсилив свою першу помилку)

За тим я добив лежачого перевертня і приготувався зчепитись із рештою.

- Оддай дівчину, - говорив мені ватажок, - і тобі нічого не буде. А так здохнеш.

Я мовчав і примірявся, як зручніше по ньому рубонути.

- А такого не хочеш? - почувся Наталчин сердитий голос. Вона, виявляється, стояла за моєю спиною. Дівчина тихенько зашепотіла заклинання і виставила вперед руки, закотивши рукава.

Стиснула кулаки.

Вовкулаки заціпеніли.

Тоді Наталя підійшла трохи ближче, так само тримаючи руки витягнутими.

Тоді повела одною рукою вправо-вліво над другою, усе в бік вовкунів.

Ті один за одним захитались, тинялись, наче захмелілі.

Наталя виставила долоні вперед із розігнутим вказівним пальцем і повільно зупинила, звівши руки докупи. І вовкулаки навкруг неї, наче чумні, закрутились у різні боки по колу, мовби в якому навіженому танку-круговоді, тільки не тримаючись за руки.

Коло стрімко розширювалось.

Доки Наталя не збила їх у купу і не кинула так на узбіччі дороги, розірвавши невидимі нитки, що їх зв’язували.

Ті одразу ж розчумались, почали тікати геть.

- А де ж Гнат? Гнат! – схаменулась Наталка.

Але було пізно.

Вовкулаки тікали через хащі і забрали джуру з собою.

І це я був винен. Це була моя помилка.

- Ми його знайдемо, знайдемо, Наталю, - заспокоював я дівчину, - треба підіймати ґвалт, збирати людей, хуторян. На коня, доню.

Ми стрімко зірвалися з місця.

- Поїдемо вулицею, через зарості небезпечно, - сказав я, і це була друга помилка цієї недоброї ночі.

З кожного двору, з кожної хати, до якої ми під’їжджали, виходили, сяючи в ніч вогненно-червоними зіницями, вовкулаки.

Виходить так, що майже всі хуторяни були вовкулаками.

Ми тікали.

Я ледь не загнав коня.

А хутір повнився хмарами червоних, як жарини, світлячків-очей.

Вовкулаки брели за нами, навіть не намагаючись наздогнати, бо ж вони знали, що далеко нам не втекти.

Але Іскриних перевертнів між них не було. Як і Гната.

- Що робити? – кричала Наталя.

- Поганяємо їх, - одповідав я, - скоро світ, аж бач заграву на сході. Світ змете їх до дідька у пекло. Лишень коня б не загнати.

І мій кінь мене не підвів.

Перші промені вранішнього сонця вчинили хутірські вулиці пустими.

Червоний світ зорі пробивався поступово через зарості вовкулачих дібров, у яких наші нічні нападники, либонь, і ховались.

- Боже! – в якусь хвилю перелякано скрикнула Наталя. – Книга, меч!

Я вилупив очі і закричав що є сили:

- Додому! Додому, мій коню!

Наталчине рідне подвір’я було зовсім безлюдне, коли ми на нього в’їхали.

Я накричав на Наталю і не дозволив їй заходити в хату, вигнав геть із подвір’я за тин і вишеньки, бо вгледів те, що не встигла вгледіти вона – кров на шибці зсередини будівлі і людські…

Я зайшов у хату сам і вийшов звідти сам.

- Шо? Нема? – кинулась до мене небога.

Я покрутив головою:

- Ні меча, ні книги, - мовив скрушно, - ні навіть чорної матерії, в яку був замотаний.

- Та шо ви? Ви шо? – скрикнула вона і вдарила мене в груди. - Я про людей, а не про той непотріб… Ярина, Марина, тітка Христя, баба Пріська – пустіть!

- Ні, - процідив я.

- Та як же ж…

- Ідім, Наталю.

- Куди? А вони?

- Ідім.

І я просто витіг її на вулицю, не даючи навіть востаннє глянути на подвір’я дитинства.

Тоді ми сіли на коня і поїхали на шлях, туди, до курганів за хутором, ген-ген до виднокраю. Там довго сиділи в житах і плакали, так, плакали удвох.

- Куди тепер? Куди, дядьку Хведьку? Куди їхати, зачим жити? – питала, виплакавши, либонь, усі сльозинки, Наталя.

Було вже далеко за полудень.

- Тут залишатись не можна, - мовив я. – Тільки-но спадуть сутінки, нам кінець. І до того ж треба шукати меч.

- Та на чорта він тепер, той меч! – скрикнула небога в розпачі.

Я взяв її за плечі й повернув до себе.

- Меч важливіший за твою рідню. Це страшно, але це правда. Щоб отакого, – я кивнув у бік хутора, - не було по всій Україні, по всьому білому світу, щоб ніхто не втрачав отак своїх близьких… Треба знайти меч.

Наталка мовчала.

- Але де їх тепер шукати, – спитала перегодя, - тих вовкулаків? …

- Я вправний слідопит, - одповів я, - ми підемо по їхніх слідах. Давай, Наталю, поїхали до місця нападу.

- Ви думаєте, вони зайшли в хату раніше, ніж на нас напали? – спитала Наталя.

- Це не важливо. Мені просто треба побачити їхні сліди. Тоді розібрати їх на битому шляху. Не думаю, що вдень вони побіжать вовками. Хутчіш!

Коло місця нападу на дорозі і в кущах я вовтузився з годину.

Наталка стовбичила коло узбіччя, похиливши голову.

Врешті я таки надибав слід.

Підозра підтвердилась. Ми вздріли такі самі сліди на роздоріжжі в кінці селення.

- Поїдем зразу прямо, - вирішив я, і ми поїхали.

Через якісь чверть години ми оминули одного верхового озброєного козака, тоді ще двох, а трохи перегодя - ще двох.

- Куди путь держите, хлопці? – спитав я голосно.

- На Чигирин, батьку, - кричали мені.

- На Чигирин!

- Гетьманську столицю турчин обступає!

Вони казали «батьку», бо я після сеї ночі став уже повністю сідий, хоча й не знав про те. А тому виглядав набагато старшим, ніж є.

- То таки на Чигирин? – перепитав я з удаваною веселістю.

- Туди.

- А відки ж ви будете?

- Звідсіль. Із сотні пана Черниша.

- Петра?

- Еге ж.

- І всі до одного на Чигирин?

- На Чигирин!

- Значить, і нам туди дорога, - мовив я до Наталі.

- На Чигирин? – спитала вона.

- Угу, доню, - пробурчав я. – Пан полтавський полковник Іван Іскра там, - відрахував я на пальцях. – Пан чернігівський полковник Василь Борковський там, - знову відрахував. – Та й усіляка інша нечисть, - де більше крові, уся там, - ізнову відрахував. – Добре, доню, - вів я далі, - я тебе десь, либонь, залишу по дорозі. У когось із небагатьох іще живих товаришів своїх. У якомусь селі чи хуторі. Зі мною їхати небезпечно.

- Я поїду, - твердо прорекла Наталя.

- Не можна, доню, - жалібно мовив я.

- Я сказала, поїду, - сухо вивела вона. – Це мій вибір.

І тут я не зробив уже помилки.

Як зараз почув, згадав слова польового духа і кивнув головою:

- Добре.

- Знову ж таки з вами буде найбезпечніше. До кого ж мені прихилитись іше, як не до вас?

- Це правда, доню, - згодився я. – Поїдемо.

Перед вечором ми наздогнали на битому шляху сотню Черниша, ті виспівували похідних пісень і лаялися безбожно.

Ми стрімко обігнали їх і в’їхали в ніч.

VІІІ.