Лісовик

Полки сунули на південь, і їх була тьма.

На визволення гетьманської столиці прямували козаки, до них приєднувались російські ратні люди, і так їх усіх по курних шляхах Наддніпрянської України було багацько, що й не оминеш.

А тим більше – обози, охочі до війни добровольці, різні чумаки-купці, які просто траплялись на шляху.

Зрештою я вирішив уникати великих шляхів.

Ми з Наталею їхали ближче до краю якогось невеликого лісочку на лівому ж березі, коло Дніпра недалеко - звертати в степи я не наважувався, а тут ніби було спокійно; ми рухались вузенькою дорогою, що більше нагадувала стежку і була де-не-де зовсім обросла бур’яном.

З лівого боку вниз із пагорба в долину спускались житні та пшеничні поля, а з правого висився ліс - та не ліс, власне, а так, поодинокі дібровки, - ліс став густішати пізніше.

Десь на другий чи на третій день шляху.

Мені це аж ніяк не сподобалося, і я вирішив увечері спитати в добрих людей з хуторів поблизу, як виїхати знову на великий шлях.

Вогні хутірців запалювались вечорами унизу на краю полів, і ми з Наталею в тих хуторах ночували.

Так і на цей раз – ми заночували в хуторян, і вони повіли нам не дуже хороші речі.

Вже було стемніло, я сидів за столом з господарями, Наталя на полу – гралася чотками, а на печі – діти господарів.

- Не виїдете на шлях, пане козак, - мовив мені господар, пан Павло. - Далеко заїхали вельми. Проїдете стежиною ще день – виїдете на Великий Луг, а там зараз ого-го! Що татари, а що ж запорожці, добрі молодці, сп’яну… Голови положите.

- Павло! - гримнула на чоловіка господиня пані Горпина.

- А що, я не правду кажу, чи що? - образився той. - Вічно ти мені рота закриваєш! Що я не так сказав? Га? Пане козак, - звернувся він до мене з таким поважним виглядом, наче зібрався обговорювати гетьманський наказ. - Уже дванадцять літ, як перед Богом чоловік і жінка. І ще дванадцять літ…

- Замовчи, Ірод! - гримнула пані Горпина на нього, а до мене ніяково всміхнулась.

- Що замовчи? Що знов не так? Знов починаєш?

- Не сором нас перед чесними людьми, - просичала пані Горпина і штовхнула чоловіка ліктем. - А то я розкажу, як ти позатим літом волів пропив і два вулики. Було чи не було?

- Та…

- А як до кума на Святвечір їздив саньми, так сам аж на весну явився, а саней і по сей день нема.

- Горпино!

- Що - Горпино? О Ірод окаянний, скільки ти моєї крові випив!

- Кхе-кхе! - тихенько покашляв я, щоб хоч якось звернути на себе увагу.

- Ой, пане, вибачте, - зніяковіла пані Горпина, а чоловік її замовк, тож розказувала далі сама вона. - Отож під лісом їхати не можна. Треба вам назад.

- І скільки це часу? - спитав я.

- Ну, за днів два-три доїдете.

- Куди?

- До роздоріжжя. Там ще на південь у степи і до переправи через Дніпро.

- Не можна нам, пані, - крутнув головою я. - Ми й так проїздили. У Чигирин не встигнем.

Я задумався.

- А через ліс не можна? - спитав.

- Ой не треба, пане, - мовила пані Горпина і сховала од мене очі. - Воно то й можна, а не треба вам… От.

Вона також замовкла на кшталт свого чоловіка.

- А чого ж не треба? - спитав я.

- Та… - вона махнула рукою і більш не обронила ні слова.

- Там, пане, - почав було пан Павло, але його обірвала на півслові дружина.

- Чого ти на ніч дивлячись? - мовила вона і злякано зиркнула в вікно.

Надворі вже було доволі темно.

- А що ж, - виправдовувався чоловік, - людям же їхати. Туди, - і теж кивнув у вікно. - Оті поля, - мовив затим до мене, - бачили?

- Ну? - кивнув я.

- То не наші поля.

- Себто?

- Не хуторян. Вірніш, садим ми, а збираєм… Ні, не ми. Після Яблуневого Спасу ми на ті поля не виходимо і не дивитись на них намагаємось зовсім. А вже після Іллі…- чоловік замовк і зиркнув на двері. - Після Іллі там і соломи не зостається.

- А де ж дівається?

- Жнуть.

- Хто?

- Чорти.

- Тьху на тебе, недоумка! - скрикнула пані Горпина і ляснула чоловіка по потилиці.

Наталя на полу клацнула чотками.

Раз і ще раз.

- А що, я брешу? - мовив пан Павло. - Чиста правда. Там нечисть у лісі з пшениці мамалигу варить. А я бо що? Тут із діда-прадіда так. Раніше, кажуть, лісовик приходив і дівок хутірських щоосені по п’ятеро в ліс забирав. Мавками тоді вони ставали. І хто їх бачив після того, той вмирав скоро. От. А нині одна бабуся з сусіднього хутора домовилась, кажуть, із ним, з лісовиком, за пшеницю. Так і живем. Хоч нас та твар не чіпає. А то…

- І шо ж се за лісовик такий лютий? - спитала Наталя.

- А хтозна, - мовили хазяї.

І більш про лісовика теї ночі не говорили – боялись, либонь.

А ми з Наталею переночували і виїхали ранком, думали таки управитись подолати лісок за день – він же ж як-не-як невеликим мені видавався.

Днем їхали спокійно, і зарості були не такі вже й густі.

А от під вечір дорога почала петляти, губитись у хащах, дерева наче обступали нас. Наталя трохи налякалась, але не показувала, а я дивився, як швидко спадають сутінки, і з пам’яті не йшли злякані очі пані Горпини й пана Павла.

Сонце стрімко котилося за обрій.

Лінії обрію і полів майже не було видно за хащами, хоча ще по полудню нам здавалося, що ми вже виїжджаємо з цього злополучного лісу.

Так і настала ніч.

Ми з Наталею давно спішились і заблукали вкінець – зовсім не знали, куди далі йти. Вирішили дожидатись ранку. Я розпалив багаття, не спав сам і Наталі наказав не спати. Так досиділи до полуночі, і я, хай мені грець, заснув. Прокинувся од тихого гомону.

Навпроти мене на колодці сидів лісовик, розмовляв із Наталею. Дівчина була спокійна, зосереджена. Я ж відчув, що закляк і не можу не те що поворушитись – слово мовити.

А лісовик говорив гулким таким, грубим голосом.

Сам страшний, високий, волохатий, з рогами.

- Буду загадувать, - говорив він до Наталі. – Як одгадаєте – пущу. А не ’дгадаєте – до себе возьму.

- Ну, загадуй уже, вражий сину! – кинула Наталка.

- Ти зо мною, дівко, не жартуй! – пригрозив лісовик пальцем чи що там у нього було замість пальців.

- Кажи давай, - зітхнула Наталя.

- Загадка перша, - прорік лісовий дух:

- Що за дивний чоловік –

Сам малий, без рук, без ніг,

Під дорогою ночує,

Подорожніх там турбує.

Може здатися кущем,

Світить блиск жарин-очей,

Подорожніх він приманить

І до мене в ліс спровадить

Брат мені цей чоловік,

Ну а зветься…

- Хащовик, - промовила Наталя спокійно. - Далі.

- Розумна, - усміхнувся потворно лісовий дід. – Розумна дівчинка. А далі таке:

- Що цвіте без цвіту?

- Дулі тобі, а не папороті, - усміхнулась і Наталя, - колосок.

- Ох і розумна, - тішився лісовик, - а третя загадка…

- Та хіба я вчорашня! –вигукнула раптом Наталка і скочила на ноги. – Ану сюди!

І, стрімко крутнувшись, схопила лісовика двома мізинцями за потилицю. Той навіжено заволав, але нічого вдіяти не міг. Не міг вирватись.

- Хіба я не знаю, - вела далі небога, - шо треті загадки ніколи не розгадуються, бо не мають відповіді. Ох ти ж аспид проклятущий, чого надумав собі! Ану вставай, сякий-такий!

Лісовик, стогнучи, звівся на ноги.

- Куди? – гукнула Наталя. - Падай!

Той назад і мармизою ледь не в саме багаття.

- Ти чи глухий? Я ж веліла встати! – розходилась Наталя.

І так продовжувалось хвилі дві.

- Ох! – стогнав лісовик. – Ох! Не можу більше, дівко! Пусти, я тебе прошу!

- Не пущу, сволото! Бажання!

- Що?

- Бажання можеш виконати?

- Загадуй!

- Не ходи більше в хутори. Не збирай з людей подать!

- То не я! Не я, то бабця-знахарка. Вона відьма справжнісінька, і їй років триста, як не більше. Вона дівочими життями собі вік продовжувала, тих дівчат, що я для неї приносив. А тоді стала між людей жити, на них смуту наводити, щоб сварились між собою, враждували один на одного, тим же і живилась. Відьма! А пшеницю продавала вона. Мої слуги в людей перекидались і на ярмарках розпродували. От. Та це вона нас примусила. Я ж кажу – відьма!

- А, так? – задумалась Наталя. – Ну, тоді моє бажання буде таке: іди і сеї ж ночі забери її саму до себе в ліси. Зроби її мавкою. Навіки!

- Слухаюсь! – простогнав лісовик.

- Все. Геть звідси! – вигукнула Наталя і підгилила лісовика носаком нижче спини.

Той з тріском зник у хащах.

Мене відпустило, я знову міг рухатись і говорити, а ліс навколо нас почав розступатись.

На обрії показались поля, зорі зблякли, і там далеко, на сході, зайнялася вранішня заграва.

По хуторах ледь не водночас заголосили півні.

- З вами все гаразд, дядечку? – нахилилась Наталя до мене, турботливо обтрушуючи з моїх плечей сміття і доброзичливо всміхаючись.

- Так, доню, все гаразд, тільки я за тебе дуже боявся.

- Ну я ж упоралась, - грайливо крутнула головою Наталка.

- Так. Вдалась у своїх батьків, що тут іще скажеш, - тільки й мовив я.

Ми виїхали з лісу, як тільки світало.

ІХ.