Розповідь Наталі

- Отож я яку подобі сови була, то над татарськими укріпленнями літала і скеровувала ж на них вурдалаків. От. Вони ж і летіли, бо хоч нюх мають гарний, та сову на тлі нічного неба дзуськи виявили. Так я їх і водила ледь не до світу! Вони ще перших півнів полякались, а хто з них і остався, так як стало світати, погоріли. А крило ж мені, себто руку, стрілою таки перебили. Сові ж хустина не дуже допоможе. Хи! Ну от я в полі на землю спустилась і зачала на рану шептати. Через голову перед тим перекинулась, і знов тобі людина як людина. Ну, думаю, шо ж робить? Коли Борковський, уявляєте, тут як тут, серед поля. З мечем і в чорній накидці. Я злякалась. А він так нічого, поздоровкався, сказав, хто він. Похвалив мене, як я з його слугами розібралась. Казав мені, шо він шляхтич упирських, вірніше, мати його була шляхтянкою. І шо він один остався, бо батьків його вбили запорожці під час воєн Хмельницького, а решта шляхти згибла під Конотопом. Він казав, шо зовсім недавно спробував кров. І шо хоче відродити упирське царювання на землі. Він казав, шо хтось із моїх родичів хотів це зробити, але йому не вдалося. І шо моя мама була останньою княжною. І шо я, виходить, теж княжна. От для чого йому й потрібна – він хотів мене навернути, щоб я пила кров і обіцяв мені всі царства на землі. Розумієте? Але я не піддалась. Я сказала, шо якшо і питиму чию кров, то тільки його. Тоді він кинувся до мене з мечем Я тепер розумію, для чого він це зробив. Тоді не розуміла. Я захищалась. Загалом хустиною – намотала її на руку і … Отак от. Нога моя розболілась – жах! І рука клята. А він сік і сік, літав навколо мене… Навіть сонця не боявся, яке вже запалювалось на обрії. Він же був наполовину упир. Я не могла нічого вдіяти. Врешті впала. Не було сил. Лежу я собі. Дивлюсь на небо та й думку гадаю: невже то кінець і він переможе? Невже все? І чогось так тяжко стало, ось-ось заплачу. А там на небі де-не-де зорі. Таточку, думаю, мамочко, ну як же се так? Ну це ж нечесно. Я ж все робила правильно, як ви вчили. А бачите… І чого ви з зірочок не скажете мені чого, не поможете чим? А мо, й краще. Значить, я скоро до вас. І тут я бачу – зірочки мерехтять, чи так чогось, чи од слізоньок моїх. А тоді бачу – звідкись іще світло мерехтливе, блакитне таке. Дивлюсь – та то ж чотки татові, мені на зап’ястя намотані. Мерехтять чогось. Я ж і придумала. І їм мовлю в думках. Так ото…Ох… Важко чогось. Ото я їм і мовлю: дякую вам, рідні мої. Я ВІРЮ, шо ви там живі, ждете мене. НАДІЮСЬ, шо ви мені допоможете зараз. Я ЛЮБЛЮ вас, таточку й мамочко! І я зірвала з руки чотки. Ось тобі, кажу, виродок, а не упирського царювання! І як мигнуть чотки, та й засліпили його вражого! І він меч випустив. Я на ноги та й до меча. А він собі погляда. Я ж і зрозуміла все. Шо, кажу, пан полковник, хочете аби я меча взяла? Для того це і затіяли? Розчарую вас – і цього не вийде. І я взяла меч за рукоять отако-о, через хустину. Він як побачив, так розлютився, до мене кинувся, шоб забрати а я його ж по череву мечем. Він і впав, як неживий. Я знаю, він тепер довіку хворіти буде од того. Не буде йому спокійної смерті. Він упав і ше кричить мені: «Не роби цього! Він принесе їм тільки війни, кровожерливість, жагу влади!» Я кажу: без вас знаю. І нікому не ддаю. Але, кажу, ше мені потрібна книга. Знаю, шо не ддасте, та я й сама возьму. І я зібрала з леза меча його кров та й лизнула. Але не ковтала. Тоді й прибрала собі його подобу і його думки, а його замінила собою. Смішно, хи! Вовкулаки Іскрині туди як явились, бачать, лежу я поранена. А я тим часом у Борковського в шатрі книгу свою забрала та й дьору. З тим і знайшла вас у степу. Бачите, я й тут упоралась. Страшно тільки, шо упирі знов до влади рвуться. І вовкулаки ж їм помагають. Гарно, шо ви Гната найшли. Я все за нього переймалась. А так нічого. І нога ніби переболіла…

ХІІІ.