Главная страница Случайная страница КАТЕГОРИИ: АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника |
СТРІ-ЧЕН-НЯ⇐ ПредыдущаяСтр 20 из 20
На цьому, шановні читачі, обірветься моя оповідь. Вже ж вибачайте і не держіть на старого зла. Так уже виходить, що розпорошується по літах пам'ять про буденне, дріб’язкове, а таким і було наше подальше життя. Оселились ми всі в тому ж таки полковому Ніжині, вірніше, там зимували, а на літо вибирались на хутір поблизу, що звався Вишневим. Там у мене була чималенька пасіка і ще справа – няньчити онуків. Себто Наталчиних і Гнатових дітей, котрі звали мене дідом, чим я вельми пишався. Гнат із Наталею побрались тієї ж осені, якої ми сюди явились. Жили вони гарно, доладно, багато хто б позаздрив. Та й заздрили ж, і в Ніжині, і тут, на хуторі. Розпускали по околиці чутки, ніби Наталя відьма, а Гнат, чоловік її, перевертень од роду і людей їсть – чого тільки не придумають, аби занапастити честь порядних людей. Та Господь їм суддя. А до нас іще ж пан Мазепа той, ВартовиЙ, котрому ми меч на зберігання оддали, навідувався часто, питався за здоровя, так узнавав. По місту було раз чутки ширились, буцімто він на гетьмана мітить, а він спростував, каже, ВартовиЙ я. Характерник. Не можна мені керувати. Мене меч занапастить. І те, що я знаю про світ. Мене і моїх підлеглих. Меч несе смерть і руїну. І розрухи столітні.Не для людей він, але для кровопивців. На тім і сходились. І жили потихеньку. Чого ж і не жити? Хотілось лиш мені б тут згадати ще про одну подію, що сталася зо мною оце недавно на тутешній ярмарці; Мо, й не доладу, а так, стареча обмовка, та все ж послухайте. Блудив я, значить, оце між усякого краму і наткнувся на дітей-жебраків, брудних таких, у поношеній одежині; вони пристали – дядьку, дай червінець та дай п’ятак, а ми, кажуть, заспіваєм. Я видобув злоті і собі: - Ну, співайте, - кажу. І ото маленька дівчинка рочків семи-восьми зачала тоненьким голоском: - На Стрічення женилася… - Що? – перепитав я, бо вже на той час недочував трохи. - На Стрічення… - Коли? - На Стрічення… - Як? - СТРІ-ЧЕН-НЯ! - Ну… - На Стрічання женилася, У піст гопцювала, А на Йвана на Купала Сорочечку пряла.
Пряла, пряла сорочечку З вечора до ранку, Молодому козакові Була за коханку.
На Купала на Івана Та раненько вранці Вийшла мати, вийшли браття, Щоб з ним поквитаться.
Вийшла матінка сувора, Руки в боки стала, З-під козака молодого Сідельце зідрала.
Вийшов братик йменням Гнатик, У козака того Забрав упряж, забрав збрую, Коня вороного.
Вийшов братик середущий, Подивився грізно, Забрав, забрав в козаченька Шабельку залізну.
Вийшов братик, вийшов менший, Зовсім ще дитина, Та й зідрав із козаченька Червону свитину.
А Маруся, менша сестра, Визирнула з хати, Стала в того козаченька Імені питати.
Стала й мати узнавати, Із якого полку, Та і свитка чом червона, З дорогого шовку.
Подивився козаченько Та й ніц не завидів, А молодша ж сестра моя Була зроду відьма.
А ми ж сестру не хрестили, Потерчатком звали, Та й на Вербную неділю Прахом з хати гнали.
А молодша ж сестра моя Взяла й обізлилась, Та й на всі чотири боки Двору поклонилась.
Поклонилась до криниці, До білої хати, Та і знов до козаченька Імені питати.
Ой питала, узнавала, Ми ж і не зважали, А вона ж мого милого В губи цілувала.
Раз цілує – вихваляє, Вдруге – пісню піє, А утретє в козаченька Рученьки німіють.
Ой німіють білі руки, Серце в грудях б’ється, А над шляхом курний вихор Бурею несеться.
Я ж стояла, не зважала, За гульню приймала, А сестриця у милого Серденько забрала.
Ой забрала яре серце, Понесла лісами, Розіллялася кровиця Ланами, житами.
А як втретє в козаченька Імені питала, Так вона із його тіла Жили витягала.
Витягала з нього жили, Витягала душу, І знала я, що не змовчу, Хоч змовчати мушу.
Не змовчала і сказала: Що ж ти, сестро, чиниш, Ти ж бо нічку покохаєш, А на ранок кинеш.
Ти ж бо його ніц не любиш, Тільки очі мружиш, А моє без нього серце Болітиме дуже.
Посміялася сестриця, Посміялась рідна, Та й повіла миленькому, Що до шлюбу згідна.
Запіяли півчі в церкві, Ударили в дзвони, Узяв мою да сестрицю Козаченько оний.
Узяв мою да сестрицю Собі за дружину, А я в полі посадила Червону калину.
Ой калину червоную, На сухому полі. Ой як прийметься калина, Буде й мені доля.
Не прийнялась калинонька, Як проходив годик. Вже ж на тім проклятім полі Друге жито сходить.
Не прийнялась калинонька І на друге літо, А я, дівка чорнобрива, Зачала марніти.
Як пройшов же третій серпень, Я на межі впала, Та й сама по третіх півнях Калиною стала.
Ой росте, росте калина, Надлітає осінь. Заплітає біле літо У моїм волоссі.
Як надходить, надлітає Зима-сніговиця, Тут під снігом в тихім лузі Любесенько спиться.
А як дівка-весняночка Розплітає коси, На моїм та на волоссі Виснуть білі роси.
На Стрічання женилася, У піст гопцювала, А на Йвана на Купала Калиною стала.
Ой як стала калиною В зеленому гаю, І тепер мені спокійно - Серденька ж не маю.
XVI.
|