Студопедия

Главная страница Случайная страница

КАТЕГОРИИ:

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника






Іван Мазепа. - Ой горе тій людині, що з вурдалаками долю пов’язала, повір мені, доню, - розказував я Наталі






 

- Ой горе тій людині, що з вурдалаками долю пов’язала, повір мені, доню, - розказував я Наталі. – Я вже за свій вік цього насьорбався.

Вона тільки кивала головою.

Гнат був із нами і не дуже, либонь, розумів, про що ми.

Та головне, що ми були разом, і все більш-менш благополучно скінчилось тут, під Чигирином.

Ночували ми знов у зимівниках, бо в таборах було неспокійно, не до нас було там, у таборах, і москальських, і черкаських.

Там, під Чигирином, славною гетьманською столицею нашою, святкували перемогу і ховали мертвих.

І Тясмину тісно було од трупу козацького й крові.

Татар було врешті вигнано з вкраїнської землі, але чи надовго?

У будь-якому випадку ми мали перебути цю ніч у зимівниках, а на ранок відправлятися в путь, назад, на північ, але не на Чернігівщину ж до Борковського.

В Київ мені теж не хотілось – не набагато ліпше.

На Слобожанщину?

Е, ні, і Наталю вести ближче до смерті батька з матір’ю, і самому до смертей юності – ні.

На Полтавщину не можна – там Іскра.

А на правому березі - одні руїни.

Я думав, у Ніжин, знову ж таки, і сотня Черниша вранці виходить, і нам по дорозі.

Хоч це, виходить, і з Чернігівським полком, а все ж ліпше, ніж самим.

Самі-бо ми вже наїздились.

Отож я все говорив і говорив сим вечором, як і декілька днів тому коло хати-куреня, дуже вже, знаєте, був радий бачити Наталю і Гната коло себе після всіх тих бід.

А Наталя послухала мене та й каже:

- Тут таке, дядьку, - мовила несміливо, - меч сей до мене розмовляє.

Мене тіпнуло.

- Що каже? – питаю.

- Загалом «моя княгине, велика княгиня Топеш» і просе, шоби взяла його, доторкнулась, каже, «зійдіть на престол». Але він на МарІ говорить, не по-нашому. Я МарУ ше поганенько знаю, а все ж розумію. А ше я помітила, шо він може слухатись моїх думок – рухатись, куди накажу, літати.

- То недобре, Наталко, - мовив я похмуро, - не можна йому, виходить, більше коло тебе знаходитись. Оддавати треба, а куди?

- А куди в старі часи оддавали? – спитав Гнат.

- Упирі – ХранителяМ, - одповів я. – А люди – ВартІ.

- Кому? – спитала в один голос молодь.

- ВартА – це така таємна рада лицарів ВедіЇ, котрі усі до одного є чарівниками-характерниками. Так кажуть, - всміхнувся я. – Збіговисько це існує з давніх літ. У них, кажуть, є або були свої війська, розвідники, ватажки. Діють вони з однією метою – відвернути пришестя нового царства тьми, нової війни Тисячі Літ.

- І це все справді є? – спитала ошелешена Наталя.

- Не знаю, - одповів я. – Особисто я знав лише одного з них, одного з їхніх ватажків тут, на цій землі. Він був учителем твого батька, Наталю, і його вбив упир. Оце все, що я знаю. А ще ім’я його – Тарас. Характерник Тарас.

- А чому ж не можна оддати їм? – спитав Гнат.

- А тому, що я не знаю, чи є вони досі, - мовив я. – Якби вони були, то меч мав би бути в них. І Наталю мали б охороняти вони, а не оцей старий недолугий дід, - показав я на себе.

- Та ну вас, - махнула рукою Наталя.

- І Борковського вони мали б давно знищити, якщо на те пішло, - кинув ще я, - разом із Іскрою. Кажуть, що ВартА колись була ледь не всесильною. А зараз не знаю. Я ж не стрічав за свій вік ні одного ВартовогО.

Коли вже повечоріло, ми перебралися в курінь.

На вулиці віяв вітер із степів, небо світило в ніч тихими серпневими зорями.

Неспішно близилась ніч.

- Чого так собаки виють? – спитала, позіхаючи, Наталя. – Чи на негоду?

- Може, - позіхнув і собі Гнат.

- То не собаки, - обірвав я джуру.

- А хто? – спитала молодь.

- Степові вовки, - злісно процідив я, - піду-но я надвір, а ви спіть.

Я знав, що дітвора засне швидко, потомились же, а я цю ніч спати не хотів.

Бозна, що то за виття, що за вовки.

Нагнало хмар, і ніч змінилась, стала важкою, колючою; я зиркнув униз вулицею і, окрім перев’язі тинів та побілених стін хатинок, нічого не побачив. Стріхи ж хат танули в густій імлі.

Я пройшовся до хвіртки, тоді оминув садок і постояв під вербами, за якими вниз з пагорба спускались городи.

Запалив люльку, попихтів, висипав тютюн на землю.

Заморосив дощик.

Я вернувся в господу.

Там було темно, всі спали, і лише згодм я помітив коло печі, коло самої заслонки декілька пар червоних вогників.

- Вовкулаки, - прошепотів я злякано.

- Вовкулаки, - почулося ззаду ствердно, - вовкулаки ми.

І удар по тімені, либонь, прикладом мушкета.

Я впав і знепритомнів.

Очунявся через деякий час, в хаті-курені було вже багато людей.

Мо, й не людей, правда.

Розмовляли голосно, але трохи все-таки приглушено.

- Твою матір, Іскро! – розходився голос, як я зрозумів, невисокого чоловіка коло вікна з пістолем у руці. – Ти здохнеш, пан полковник і вовкулачий керманич. Здохнеш! Та ж який ти в чорта керманич, тебе не святили на кермо, вражий ти сину! Маруся Гордіївна була останньою керманич кою вашого народу на цих землях, і вона вмерла, нікого по собі не залишивши. Ти лжекерманич, Іскро! А знаєш, хто… Знаєш, хто вбив Марусю? Знаєш, хто її вбив?

- Вона вмерла від сухот!

- Брехня! Брехня!

- Це ти нині брешеш, ВартовиЙ! Я там був!

- Ну й чорт лисий з того, що ти там був! Її вбили Топешеві Жайвори. Під час облоги Полтави польськими військами. Ти думаєш, поляки підійшли під Полтаву заради вашого старого дурня Пушкаря чи занюханого містечка? Та на чорта воно їм здалося! Ото тільки людей втратили. А Топешу усмирити вовкунів, щоб вони знов не обєдналися з людьми у цій війні. І тому він убив Марусю. Її кров на цьому мечі!

- Не бреши, Мазепо!

- Я не брешу. А ти…ти подумай тепер, кому ти служиш. Борковський при смерті.

- Я служу сам собі.

- Вурдалачим мечем? Вурдалачими загонами? Одумайся, вовчий син!

Запала мовчанка.

- Що ти пропонуєш? – почулось затим приглушене.

- Пропоную тобі забратися під три чорти, доки я тебе не пристрелив, Іскро! – гримнув той Мазепа. - І полишити це раз і назавжди. Полишити меч. Полишити Наталку. Ти думаєш, ВартА і геть очі свої всевидющі пропила-прогуляла? Е ні. Ні, ірод! Ми вам, сученята, підтримку вурдалаків не простим. Ну! Думай!

- Добре, - почулось Іскрине. – Ми підемо.

І важкий предмет упав із дзенькотом додолу - то, певніш за все, був меч.

- Але я з тобою ще поквитаюся, Мазепо. Світ тісний.

- Та вже ж, - прорік на те Мазапа. – Ідіть! Ну ж бо!

- Пусти до дверей!

- Е ні, собако, - одповів вартовий злісно. – Через димар заліз – через димар вилазь. І ні слова більше.

Тепер тільки я й зрозумів, як вовкулаки потрапили в хату.

Коли вони врешті пішли, я потер долонею місце удару і спробував підвестися.

Голова дуже боліла.

- Не турбуйтесь, пане Хведько, - почув я голос того Мазепи. – Вже все гаразд. Запали свічку, вояче.

По хаті полилось мерехтливе світло.

Їх було чоловік із п’ять.

Усі вбрані як козаки, один, мо, як сотник, із мушкетом, Мазепа з пістолем.

А ще в усіх за спинами – легіонерські мечі.

- Ви хто будете, панове? – спитав я, все ж підводячись.

«На упирів ніби не схожі, - подумав про себе, - а там біс їх бери».

- Ми – ВартА, пане Хведько, - назвався Мазепа. – Трохи запізнились, але все ж устигли…

- Та не дуже ви й встигли, - зауважив я. – Тут стільки всього сталось.

- Я знаю, пане, але, - виправдовувався Мазепа, - Борковський нас заплутав. Так вийшло, що лише коли ваша небога його знешкодила, все трохи прояснилось для нас. Ти молодець, Наталко!

- Ага, молодець, - мовила дівчина, підводячись із лежанки. На щастя для мене, вона була ціла і неушкоджена. – Ледь Іскра не зарізав моїм же мечем. Та й взагалі, пане Мазепо, біс вас знає, мо, ви з тими заодно і тілько…

- Ну ви що, Наталю, як же ж ми з ними, ми з вами заодно.

- Та чорт вас усіх розбере, - махнула рукою Наталя і рушила до мене. – Дайте, дядьку, я вам рану зашепчу. Як ви?

- Добре. Усе добре, Наталю, - мовив я.

- Візьміть книгу, Наталю, - спокійно мовив ВартовиЙ.- Прочитайте, там є список отаманів ВартИ за останні двісті років. Він обривається моїм іменем.

Наталя спинилась.

- Давай може я, доню, - спитав я.

- Ні, я вже вмію читати, - одповіла небога і взяла книгу зі столу.

Піднесла до свічки. Довго вдивлялась, не ймучи віри.

- Іван Мазепа, - мовила, підводячи погляд, - дивно…

- Нічого дивного, - всміхнувся ВартовиЙ, - я замінив учителя твого батька, характерника Тараса. Я теж характерник.

Він легенько дмухнув на свічку, і вона замість того, щоб згаснути, запалала, як шматочок сонця. Її світ розпливався по кімнаті, і стало видно як удень.

- Ну шо ж, - мовила Наталя, - Мазепа так Мазепа.

 

 

XIV.


Поделиться с друзьями:

mylektsii.su - Мои Лекции - 2015-2024 год. (0.01 сек.)Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав Пожаловаться на материал