Треті півні. А от ніч видалась страх яка неспокійна.

А от ніч видалась страх яка неспокійна.

У зимівники прорвалась якась сотня дезертирів з Чигирина – розказували тутешнім страшні речі. Про нечисть, що розкошує в гетьманській столиці, казали, і про кару Господню. Підбивали тутешніх на бунт і втечу.

Врешті і ті, й другі зчепились один з одним.

У всьому тому ґвалті я й не помітив, як моя Наталя вийшла опівночі в тихий охайний садочок за хатою-куренем і вдивлялась у небо на південний захід.

Там у небі над далеким Чигирином грала горобина ніч.

Коли я знайшов її, вона так і стояла там, у тіні лип.

- Наталю! – окликнув я її.

Вона обернулась, уся в сльозах.

- Вибачте, дядечку, - мовила вона стражденно.

- Що? – не зрозумів я. – Чого ти, доню?

- Вибачте, дядечку, будьласочка. Я вас дуже … - вона схлипнула, - дуже й дуже люблю. Я вам так вдячна за все, шо ви для мене зробили, але я…- знов схлип, - я не можу дозволити вам… Я сама.

І тут я все зрозумів, та було пізно.

Наталя рвучким рухом відштовхнулась від землі, перекинулась через голову і, обернувшись вовком, майнула через садочки й городи вниз у степи.

В бік палаючого Чигирина.

- У-у-у! – простогнав я, схопившись за голову. - І як же я, старий дурень, не допетрав! Ой горе мені, грішному, горе мені, безумному! – прокричав і свиснув, підзиваючи свого жеребця.

Осідлав його, затим і погнав по Наталчиному сліду.

Чи то горобина ніч одбивала червоним, чи Чигирин так сильно горів, чи у мене очі були налились кров’ю.

Я гнав і гнав, доки мене не спинили перші зустрічні дозорні в степу.

- Ви відки будете? – кричали.

- З зимівників! – одповідав я.

- Якого чорта сюди претеся?! Не бачите, прориваються?! Підпалили частокіл! Куди? Ану назад! Назад давай!

- Пустіть! – кричав я.

- Куди ти, вражий син?!

- Ви тут вовка, вовка не бачили?

- Якого в чорта вовка?!

- Степового. Не пробігав?

- Ти що, дядьку, оковитої перебрав? Якого в чорта вовка, сякий-такий?!

- Ану одійди, шмаркач!

Я зацідив дозорному по морді і тут же впав без свідомості, збитий з ніг іншим.

Провалявся так до світу і не знав навіть, що сю ніч Борковський здійснив атаку Чигирина вурдалачими загонами.

Я не знав ще тоді, що чернігівський полковник-упир постійно стежив за нами і що втеча Наталки з зимівників по суті, і спровокувала удар по гетьманській столиці.

Мені вже потім, опісля стало відомо, що кровопивці пройшлися боєм по пересувних укріпленнях бусурменів, добряче їх пошкодивши, а вже затим полетіли в місто і там вчинили різанину, шукаючи Наталю.

Я ж бо й не знав, що небога зуміла пробратися в Чигирин.

Я не знав, не бачив, як злякана Наталя пробиралася нічними похмурими вуличками осадженого Чигирина, переховуючись від вурдалаків і відганяючи їх огнем чоток та натільним хрестиком, проносилась валами, закутана в рятівну татову хустину, бачачи, як дозорні й пушкарі падають мертві од укусів упирів і татарських стріл, що без розбору летять туди ж по вурдалаках.

Добре, що я не знав, у мене б серце стало, якби я побачив, як вона у відчаї шугнула з валів униз і злетіла (таки змогла, дівчинка моя!), обернувшись у польоті на сову-сипуху; у такій подобі вона й линула на турецькі залоги, направляючи на них вурдалаків.

Метушня, що творилась навкруг Чигиринської фортеці, була неосяжною.

Уздрівши весь сей вертеп, козаченьки і московські ратні люди з нашого боку відкрили по бусурменах гарматний вогонь.

Вирішено було йти зранку відбивати Чигирин.

Я того всього не знав, я спав, одначе ж бачив, либонь, таки бачив, як наяву, мені ввижалися стіни Чигирина і горобина ніч, її холодні блискавиці в темінь та зорі, гарматні вибухи, шаблі, мушкети, самопали, клепи, кинджали, ятагани, луки, аркани, вурдалачі накидки (чорні, гаптовані, з трунного сукна), мечі і мертві білі руки.

Їхні ікла!

Чумний місяченько в вишині й там тіні на тлі хмар – літаючі трупи…

А внизу бусурмени й козаченьки на валах, і скрізь лайка і спомини православного й бусурменського богів, і так згори вниз, згори вниз!..

І Іскрині вовкулаки вили в степах!

Загублені в тьмі ночі!

А між тим усім Наталя, моя Наталя – сова з перебитим крилом.

Тіні стрибали, корчились, метушились, як біси, і Чигирин мінявся, танув, ставав нічним Черніговом.

І чоловік, що вилазив із брички, розмахуючи мечем, неодмінно був Борковським, я знав, я лежачий і розпластаний на бруківці.

- Я її знайду і уб’ю, - казав полковник.

А я, Хведько, тільки й спромігся випростати до нього розчепірену п’ятірню і вимовити:

«- С-т-і-й…»

І обриси гетьманської столиці на тлі тихої, омитої серпневими росами заграви увижались мені розпластаним мертвяком, над яким вили степові вітри (вже не вовкуни, а звичайні тобі степові вітри), несучи з ближніх хуторів треті півнячі оклики і змиваючи на своєму шляху все зло.

ХІ.