Економіка апокаліпсису

22 червня 1941 року — один із найважливішийх днів в історії Європи. У цей день почалася так звана операція «Барбароса» — Німеччина напала на Радянський Союз. Ця подія стала не просто раптовим нападом, кінцем союзницьких стосунків чи новим етапом у війні. Почалася катастрофа, яку важко описати словами. Під час бойових дій вермахту (і німецьких союзників) проти Червоної армії загинуло понад 10 мільйонів солдат; від бомб, голоду й хвороб, спричинених війною на східному фронті, померли багато мільйонів мирних жителів. Крім того, в ході війни на східному фронті німці свідомо знищили до 10 мільйонів людей, зокрема 5 мільйонів євреїв і понад 3 мільйони військовополонених.

Операція «Барбароса» позначила початок третього періоду в історії кривавого краю. На першому етапі (1933–1938) більшість масових убивств здійснила радянська влада; на другому, в часи німецько-радянської дружби (1939–1941), обидві сторони масово вбивали людей. У 1941–1945 роках більшість убивств із політичних причин здійснили німці.

У контексті переходу від одного етапу до іншого постає низка питань. Якщо розглядати перехід від першого етапу до другого, то постає питання: яким чином Радянський Союз уклав пакт із нацистами? Перехід від другого етапу до третього ставить питання: чому німці розірвали цей союз? Європа Молотова-Рібентропа, про яку домовлялися Москва і Берлін у 1939–1941 роках, означала окупацію або територіальні втрати для Бельгії, Данії, Естонії, Латвії, Литви, Люксембургу, Нідерландів, Норвегії, Польщі, Румунії, Фінляндії і Франції. Радянсько-німецький пакт призвів також до масових депортацій і загибелі громадян Польщі, Румунії і прибалтійських держав. Але для Радянського Союзу і нацистської Німеччини він означав плідну економічну співпрацю, військові перемоги й територіальну експансію коштом цих країн. Чому нацистська і радянська система мали взаємовигідну співпрацю у 1931–1941 роках і разом з тим вели у 1941–1945 роках найкривавішу війну в історії людства?

Дуже часто 1941 рік розглядають в абстрактний спосіб, як питання європейської цивілізації. У деяких концепціях німецькі (і радянські) репресивні практики розглядаються як кульмінація модерності, початком якої стали Французька революція і наполеонівські війни, коли політика засвоїла просвітницькі ідеї раціональності. Але таке розуміння модерності безпосередньо не пояснює катастрофу 1941 року. Обидва режими відкидали оптимістичні настанови Просвітництва, що суспільний прогрес упевнено йтиме слідом за розвитком науки й опануванням природи. Гітлер і Сталін схилялися радше до дарвіністських варіацій кінця XIX століття: прогрес можливий, але лише в результаті жорсткої боротьби між расами (в нацистському варіанті) і класами (в радянському). Тому знищити польські вищі класи (сталінізм) або освічені верстви польської підраси (націонал-соціалізм) було, з їхнього погляду, справою виправданою. Таким чином завоювання Польщі уособлювало міру компромісу між нацистською Німеччиною і Радянським Союзом. Цей союз дозволяв їм знищити плоди європейського Просвітництва у Польщі через ліквідацію більшої частини польських освічених класів. Радянський Союз діставав змогу розширити сферу свого варіанту соціальної рівності, а об'єктом расових схем німецьких нацистів стали десятки мільйонів людей, зокрема євреї, яких зігнали в гетто в очікуванні «остаточного розв'язання». Можна вважати, що нацистська Німеччина і Радянський Союз репрезентували два випадки модерності, які випромінювали ворожість до третього — польського. Але це зовсім не означає, що вони втілювали модерність як таку[314].

Відповідь на питання, що його ставить 1941 рік, пов'язане не так з інтелектуальною спадщиною Просвітництва, як з можливостями імперіалізму; не так з Парижем, як з Лондоном. І Гітлер, і Сталін виступали проти спадщини британського XIX століття: імперіалізму як організаційної засади світової політики й беззаперечного домінування Британської імперії на морі. Гітлер, не маючи змоги конкурувати з британцями на океанах, розглядав Східну Європу як простір для нової сухопутної імперії. Але незайманим краєм східні землі не були: слід було знищити радянську державу і плоди її діяльності. А вже тоді, як висловився Гітлер у липні 1941 року, там постане «Едемський сад». Велику увагу звертав на Британську імперію ще Сталінів попередник Ленін, який вважав, що імперіалізм штучно продовжує життя капіталізму. Завданням Сталіна як наступника Леніна було захистити Радянський Союз, батьківщину соціалізму, від світу імперіалізму й капіталізму. Сталін зробив свою поступку імперіалістичному світу задовго до того, як Гітлер прийшов до влади: якщо імперіалізм існує й далі, соціалізм уособлюватиме не світова революція, а радянська держава. Після того як оформився цей ідеологічний компроміс («соціалізм в окремо взятій країні»), союз Сталіна і Гітлера був уже деталями. Зрештою, якщо країна — це острів добра посеред океану зла, то будь-який компроміс виправданий, і жоден не гірший за інший. Сталін заявляв, що альянс з Німеччиною слугує інтересам Радянського Союзу. Він сподівався рано чи пізно його розірвати, але не в 1941 році[315].

Гітлер хотів, щоб німці стали імперським народом; Сталін хотів, щоб радянська система пережила імперіалістичний етап історії, незалежно від того, скільки він триватиме. Суперечність між цими двома візіями стосувалася передусім території, а не ідеологічних принципів. Едемський сад Гітлера, давній золотий вік, що його провіщало близьке майбутнє, був водночас землею обітованою Сталіна, територією, яка дісталася Радянському Союзу дуже дорогою ціною. Про неї вже було написано канонічну історію (сталінський «Короткий курс історії ВКП(б)»). Гітлер від самого початку мав намір завоювати західну частину Радянського Союзу. Сталін прагнув розбудувати й зміцнити Радянський Союз з метою протидії подібним імперіалістичним візіям, хоч йому йшлося передусім про Японію і Польщу або японсько-польсько-німецьке вороже оточення, а не про агресію з боку Німеччини. Японці й поляки набагато більше за німців переймалися культивуванням національних рухів у межах Радянського Союзу. Сталін припускав, що той, хто планує напад на СРСР, спершу шукатиме союзника всередині величезної країни[316].

Радянсько-німецькі суперечності стосувалися не ідей, які живуть власним життям. Гітлер хотів війни, Сталін — ні, принаймні не тієї, що почалася в 1941-му. Гітлер плекав імперську ідею, що мало велике значення; але крім цього він активно шукав можливостей і протидіяв диктату одного дуже незвичайного моменту. Найважливішим періодом став рік між 25 червня 1940-го і 22 червня 1941 року, від несподівано блискавичної перемоги над Францією до наступу на Радянський Союз, від якого чекали так само швидкої перемоги. На середину 1940 року Гітлер завоював більшу частину Центральної, Західної і Північної Європи. Лишився тільки один ворог — Велика Британія. Уряд Гітлера отримував радянську пшеницю й нафту, а німецька армія здавалася непереможною. Чому попри всі вигоди німецько-радянського пакту Гітлер усе ж вирішив напасти на свого союзника?

Наприкінці 1940-го і на початку 1941 року Радянський Союз і Німеччина лишалися єдиними великими державами на європейському континенті, — але, крім них двох, у Європі існували й інші країни. Німеччина і Радянський Союз перекроїли карту Європи, але на карті світу далі домінувала Британія. Радянський Союз і Німеччина у певний спосіб упливали одне на одного, але обидві держави зазнавали впливу Британської імперії, ворога, який протистояв їхньому союзу. Британська імперія і британський флот формували й захищали світову систему, яку ані нацисти, ані радянська влада в близькій перспективі атакувати не збиралися. Обидві країни воліли вигравати свої війни, завершувати свої революції й розбудовувати свої імперії, незважаючи на існування Британської імперії та домінування британського флоту. Незалежно від характеру їхніх стосунків і різниці в ідеологіях, перед радянським і німецьким керівництвом стояло одне й те ж засадниче питання, пов'язане з сильними позиціями британської влади у світі. Як, не маючи надійного доступу до світових ринків і потужного флоту, великій сухопутній імперії знайти свій шлях до розквіту і влади? [317]

Гітлер і Сталін дійшли однакової відповіді на це фундаментальне питання. Держава має посідати велику територію й володіти самодостатньою економікою, добре збалансованою між промисловістю і сільським господарством, яка може прогодувати слухняне й ідеологічно мотивоване населення, здатне виконати історичну місію — індустріалізувати країну у випадку СРСР або побудувати аграрну колонію у випадку нацистської Німеччини. І Гітлер, і Сталін прагнули імперської автаркії в межах великої сухопутної імперії, добре забезпеченої продовольством, сировиною і природними копалинами. Обидва лідери розуміли всі вигоди сучасних матеріалів: Сталін вибрав собі відповідний псевдонім, а Гітлер приділяв виробництву сталі особливу увагу. І Сталін, і Гітлер вбачали у сільському господарстві ключовий елемент у справі завершення революції. Обидва вважали, що їхня система доведе свою перевагу над занепадницьким капіталізмом і завдяки виробництву продовольства гарантуватиме незалежність від решти світу[318].

Станом на кінець 1940-го — початок 1941 року радянська і нацистська системи по-різному дивилися на війну, яку передбачали їхні величні економічні плани. На той момент Сталін мав захищати здобутки радянської економічної революції, натомість Гітлер потребував війни для економічної трансформації. Сталін досягнув «соціалізму в одній країні», а Гітлеру йшлося радше про націонал-соціалізм у кількох країнах: велику Німецьку імперію, яка принесе німцям процвітання коштом інших народів. Сталін подавав колективізацію як елемент внутрішньої класової боротьби і водночас як елемент приготування до майбутньої війни із зовнішнім ворогом. З іншого боку, економічні перспективи Гітлера могли бути реалізовані лише в ході реального військового конфлікту — власне, після повної перемоги над Радянським Союзом. Секрет колективізації (як давно завважив Сталін) полягав у тому, що вона виступала альтернативою зовнішній колонізації, тобто формою внутрішньої колонізації. На відміну від Сталіна, Гітлер вважав, що колонії все ще можна здобути десь за кордоном; колонії, про які йому йшлося, — аграрні території західного СРСР, а також нафтові ресурси радянського Кавказу. Гітлер хотів, щоб Німеччина стала, за його словами, «найсамодостатнішою державою у світі». Для цього не конче було перемагати Британію. На відміну від Радянського Союзу. У січні 1941 року Гітлер сказав військовому командуванню, що «колосальні багатства» Радянського Союзу зроблять Німеччину «неприступною»[319].

Тверда настанова британців продовжувати боротьбу після поразки Франції у червні 1940 року висунула на перший план ці суперечності. У червні 1940-го — червні 1941 року Британія залишалася єдиним ворогом Німеччини, але вона виявилася сильнішою, ніж здавалося. Сполучені Штати у війну не вступили, але президент Рузвельт чітко заявив про свою позицію. У вересні 1940 року американці передали британцям 50 есмінців із правом базуватися в Карибському морі; у березні 1941 року президент отримав право (відповідно до закону про ленд-ліз) надавати іншим державам військову техніку. Після поразки Франції німці вибили британські війська з європейського континенту, але багатьох солдат вдалося евакуювати з Дюнкерка. Влітку 1940 року авіація люфтвафе вела війну з британськими військово-поівтряними силами, але не змогла завдати їм поразки; німці бомбардували британські війська, але не залякали народ Британії. Німці не змогли здобути переваги в повітрі, що неабияк ускладнювало плани з наземного вторгнення. Висадка десанту на британські острови потребувала масштабних перевезень людей і техніки через Ла-Манш, а німцям бракувало для цього військових і транспортних кораблів. Улітку 1940 року в складі крігсмаріне ходило лише три крейсери і чотири есмінці. 31 липня 1940 року, щойно почавши битву за Британію, Гітлер уже вирішив напасти на свого спільника — Радянський Союз. 18 грудня він наказав підготувати тактичні плани вторгнення з метою «знищити Радянську Росію в ході швидкої кампанії»[320].

Гітлер мав намір використати Радянський Союз для розв'язання британської проблеми: не в тодішній ролі союзника, а в майбутній ролі колонії. Протягом того важливого року, між червнем 1940-го і червнем 1941-го, німецькі стратеги-економісти наполегливо розробляли способи й заходи, завдяки яким завоювання Радянського Союзу перетворить Німеччину на супердержаву, якою вона бачилася Гітлеру. Чільні планувальники працювали під пильним оком Гайнріха Гімлера й підпорядковувалися безпосередньо Райнгарду Гайдриху. Під загальною назвою Генеральний план «Ост» штандартенфюрер СС професор Конрад Меєр підготував кілька планів стосовно великої східної колонії. Перший варіант завершили у січні 1940-го, другий — у липні 1941-го, третій — наприкінці 1941-го, четвертий — у травні 1942 року. Наскрізною лінією проходив загальний задум: німці депортуватимуть, знищуватимуть, асимільовуватимуть або перетворюватимуть на рабів місцеве населення, принесуть упокореному прикордонню порядок і заможність. Залежно від демографічних оцінок, знищенню підлягали від 31 до 45 мільйонів людей, переважно слов'ян. Один із варіантів плану передбачав ліквідацію від 80 до 85 відсотків поляків, 65 відсотків західних українців, 75 відсотків білорусів і 50 відсотків чехів[321].

Після того, як буде зруйновано радянські міста, німецькі фермери заснують, за словами Гімлера, «зразкові поселення», омріяні фермерські громади, які завалять Європу продовольством. Довкола крупніших німецьких поселень на 15–20 тисяч осіб у радіусі десяти кілометрів будуть квітнути німецькі села. Німецькі поселенці захищатимуть Європу до Уралу від азіатського варварства, що його буде відкинуто назад на схід. Боротьба на кордоні цивілізації гартуватиме наступні покоління німців-поселенців. Завдяки колонізації Німеччина стане континентальною імперією, здатною конкурувати зі Сполученими Штатами, іншою потужною державою фронтиру, яка виросла на жорстокому колоніалізмі та рабській праці. Схід став для нацистів «призначенням долі». На думку Гітлера, «на сході вдруге повториться той самий процес, що й під час завоювання Америки». В майбутньому, яке уявлялося Гітлеру, німці поводитимуться зі слов'янами достоту як північноамериканці поводилися з індіанцями. Волга, якось заявив фюрер, стане німецькою Місисіпі[322].

У цьому моменті ідеологія сполучалася з необхідністю. Позаяк Британія трималася, єдиною адекватною візією імперії залишалося завоювання нових територій у Східній Європі. Те ж стосується наміру Гітлера звільнити Європу від євреїв: поки Британія веде війну, євреїв доводиться знищувати на європейському континенті, а не якомусь далекому острові на кшталт Мадагаскару. Наприкінці 1940-го — на початку 1941 року британський флот перешкоджав заморському розв'язанню єврейського питання. Мадагаскар належав французам, Франція капітулювала, але британці все ще контролювали морські сполучення. Радянський Союз відмовився від пропозиції німців прийняти два мільйони євреїв з Європи. Поки СРСР і Німеччина були союзниками, німцям нічого не залишалось як прийняти цю відмову й чекати свого моменту. Але, завоювавши СРСР, Німеччина могла використовувати радянську територію на власний розсуд. Щойно наказавши готуватися до нападу на Радянський Союз, Гітлер у січні 1941 року заявив перед величезним зібранням у берлінському Палаці спорту, що в ході світової війни «із роллю єврейства в Європі буде покінчено». «Остаточному розв'язанню» передуватиме не вторгнення в Британію, плани якого відклали на невизначений час, а напад на Радянський Союз 22 червня 1941 року. Перші масштабні акції проти євреїв відбудуться на території окупованої радянської України[323].

Радянський Союз був єдиним реальним джерелом продовольства для Німеччини та німецьких володінь у Західній Європі, які всі разом і кожна окремо залежали від імпорту харчів. Гітлер знав, що наприкінці 1940-го — на початку 1941 року 90 відсотків усіх поставок радянського продовольства давала Українська РСР. Гітлер, як і Сталін, бачив в Україні геополітичний актив, а населення республіки сприймав як інструмент обробітку землі, який можна при потребі замінити або просто зігнорувати. Україна була для Сталіна передумовою й доказом перемоги сталінського варіанту соціалізму. Залякана голодом, терором і колективізацією, Україна годувала й прикривала Російську РСФР і решту Радянського Союзу. Гітлер мріяв про щедрі українські грунти і вважав, що німці на цій землі добуватимуть більше, ніж радянська влада[324].

Продовольство з України відігравало однаково важливу роль і в нацистській візії східної імперії, і в сталінському баченні оборони Радянського Союзу. У Сталіна Україна слугувала «оплотом», у Гітлера «житницею». Німецький генштаб у серпні 1940 року дійшов висновку, що Україна «у сільськогосподарському й промисловому плані — найцінніша частина Радянського Союзу». Герберт Баке, один із чільних цивільних економістів, у січні 1941 року доповів Гітлеру, що «окупація України звільнить нас від усіх економічних проблем». Гітлер прагнув здобути Україну, «щоб ніхто не міг змусити нас знову голодувати, як під час останньої війни». Завоювання України захистить німців від британської блокади, а подальша колонізація цього краю перетворить Німеччину на світову державу на зразок Сполучених Штатів[325].

У довшій перспективі Генеральний план «Ост» передбачав захоплення сільськогосподарських земель, ліквідацію тих, хто її обробляв, і заселення республіки німцями. Але наразі, поки тривала війна і якийсь час після (сподівано) швидкої перемоги, Гітлер потребував місцевого населення для виробництва продовольства для німецьких солдат і цивільних громадян. Наприкінці 1940-го і на початку 1941 року німецькі стратеги вирішили, що німецька адміністрація має використовувати в завойованій Україні колгоспи — винайдений Сталіним інструмент контролю за поставками продовольства. Деякі німецькі політики вважали за краще під час окупації колгоспи скасувати, припускаючи, що це забезпечить німцям підтримку місцевого українського населення. Але економісти вважали, що німці мають лишити колгоспну систему, щоб годувати армію та цивільне німецьке населення. У цій суперечці перемогли економісти. Підлеглий Герінга Герберт Баке, фахівець з продовольства в Управлінні чотирирічного плану, нібито заявив, що «німцям довелося б запровадити колгоспи, якби радянська влада їх уже не організувала»[326].

Із погляду німецьких стратегів, колгоспи знову мали заморити голодом мільйони людей, цього разу десятки мільйонів. Колективізація принесла радянській Україні голод: спершу це стало побічним результатом адміністративних прорахунків і завищених планів хлібозаготівлі, а потім свідомим наслідком примусових реквізицій зерна наприкінці 1932-го — на початку 1933 року. З іншого боку, Гітлер наперед планував винищити голодом зайве радянське населення. Німецькі стратеги оперували регіонами, що вже перебували під владою німців. Імпортованого продовольства мало вистачити на 25 мільйонів тамтешнього населення. Думали вони і про Радянський Союз, міське населення якого виросло з часів Першої світової війни на ті самі 25 мільйонів. Їм бачилося просте розв'язання проблеми: щоб перші жили, другі мали померти. За їхніми розрахунками, кількості продовольства, виробленого колгоспами, саме вистачало для німців, але не вистачало для місцевого населення на сході. В цьому сенсі колгоспи здавалися ідеальним інструментом політичного контролю та економічної рівноваги[327].

Сформульований 23 травня 1941 року «план голоду» звучав так: під час війни з СРСР і після її завершення німці годуватимуть передусім солдат вермахту та німецьке (і західноєвропейське) цивільне населення за рахунок завойованого радянського населення, особливо жителів великих міст. Продовольство з України тепер йтиме не на північ у Росію та інші регіони СРСР, а на захід у Німеччину й решту регіонів Європи. Німці вважали, що Україна (і частина південної Росії) — це «регіон надлишку», натомість Росія і Білорусь — «регіони дефіциту». Німці прирікали жителів українських міст та майже все населення Білорусі й північно-західної Росії на голодну смерть або втечу. Міста мали зникнути, край зарости лісом, а близько 30 мільйонів людей померти від голоду взимку 1941–1942 року. «План голоду» передбачав «ліквідацію промисловості, а також великої частини населення в дефіцитних регіонах». Настанови від 23 травня 1941 року — один із найбільш промовистих прикладів нацистською риторики; у них викладено чіткий намір знищити величезну кількість людей. «Багато мільйонів людей на цих територіях стануть зайвими і помруть з голоду або муситимуть тікати в Сибір. Спроби врятувати тамтешнє населення від голодної смерті за допомогою надлишку харчів із чорноземної зони можливі лише коштом поставок у Європу. Це підриватиме здатність Німеччини вести війну до кінця, ослаблюватиме здатність Німеччини і Європи опиратися блокаді. У цьому питанні має панувати абсолютна ясність»[328].

Загальною економічною стратегією опікувався Герман Герінг, на той момент найбільш важливий соратник Гітлера. Він очолював Управління чотирирічного плану, яке в 1936–1940 роках займалося підготовкою німецької економіки до війни. Тепер його Управлінню доручили «план голоду» — воно мало повернути в інший бік і догнати сталінські п'ятирічки. Німці збиралися повторити сталінські п'ятирічки в задумі (завершити революцію), використати їхні результати (колгоспи), але змінити мету (оборона та індустріалізація Радянського Союзу). «План голоду» передбачав відновлення доіндустріального Радянського Союзу — набагато менше населення, слабка промисловість, немає великих міст. Наступ вермахту мав обернутися відступом назад у часі. Націонал-соціалізм мав зупинити розвиток сталінізму, а потім і повернути назад велике річище історії.

Голод і колонізація стали темою німецької політики, предметом публічного обговорення й пропаганди. «План голоду» в загальних рисах було викладено в березні 1941 року. Відповідний набір Директив з економічної політики оприлюднено в травні. У червні серед німецьких чиновників поширили тисячу примірників так званої «Зеленої папки» — трохи спрощений варіант цього документу. Напередодні нападу на СРСР Гімлер і Герінг особисто контролювали найважливіші аспекти повоєнного планування: Гімлер відповідав за стратегічну розбудову колонії згідно з Генеральним планом «Ост», а Герінг — за тактичні завдання із зачистки окупованих територій, відповідно до «плану голоду». Німці збиралися вести війну на винищення, в ході якої Східна Європа перетвориться на спорожнілу аграрну колонію. Гітлер планував ліквідувати результати діяльності Сталіна. Замість соціалізму в одній країні мав постати соціалізм для німецької раси. Такі плани виношували нацисти[329].

* * *

Німці мали альтернативу, принаймні на думку їхніх союзників-японців. 13 місяців, що минули від підписання пакту Молотова-Рібентропа, віддалили Токіо і Берлін, німецько-японські стосунки було поновлено на основі військового союзу. 27 вересня 1940 року Токіо, Берлін і Рим підписали тристоронній договір. У цей момент війна в Європі точилася передусім в повітрі, між люфтвафе та британськими військово-повітряними силами, і японці сподівалися, що цей союз може бути спрямований проти Великої Британії. Японці пропонували німцям здійснити у світовій політекономічній системі зовсім іншу революцію, не ту, що її планували німецькі стратеги. Замість колонізації Радянського Союзу, вважали японці, нацистській Німеччині слід об'єднатися з Японією і завдати поразки Британській імперії.

Японці розбудовували свою імперію з островів і мислили море як метод експансії. В інтересах японців було переконати німців, що їхній головний спільний ворог — це Британія, адже такий хід полегшував японцям завоювання британських (і голландських) колоній у Тихому океані. Втім Токіо пропонувало Берліну і певну візію, яка зовсім не зводилася до потреби японців у природних ресурсах британських і голландських колоній. Грандіозний стратегічний план. Замість того, щоб воювати з Радянським Союзом, німцям краще піти на південь, вибити британців із Близького Сходу й зустрітися з японцями десь у південній частині Азії, скажімо, в Індії. Якщо німці та японці контролюватимуть Суецький канал та Індійський океан, доводило Токіо, морська потуга Британії залишиться в минулому. Німеччина і Японія стануть двома світовими державами[330].

Гітлера ця альтернатива на зацікавила. Німці повідомили Радянському Союзу про укладання тристороннього пакту, але Гітлер зовсім не збирався залучати до нього СРСР. Японії сподобалася б німецько-японсько-радянська коаліція проти Великої Британії, але такий варіант ніколи не вважався актуальним. Усі думки Гітлера вже займала війна з Радянським Союзом. Попри те, що Італія і Японія були тепер союзниками Німеччини, у військових амбіціях Гітлера їм не лишалося якогось важливого місця. Він вважав, що німці можуть і мусять розбити СРСР самотужки. Розвиток німецько-японських стосунків завжди стримували засадничі розходження двох країн у питаннях цілей і ворогів. Щоб стати головною морською імперією в Тихому океані, японці мали спершу перемогти британців, а потім і американців. Щоб стати сухопутною європейською імперією та зрівнятися згодом з британцями та американцями, німці мусили знищити Радянський Союз[331].

Японія прагнула укласти з Радянським Союзом договір про нейтралітет ще з літа 1940 року; в квітні 1941-го такий документ підписали. Тіуне Сугіхара, фахівець з Радянського Союзу серед японських шпигунів, провів весну 1941-го в Кенігсбергу в Східній Прусії, намагаючись дізнатися дату німецького нападу на СРСР. У супроводі помічників-поляків він проїхався східною Німеччиною, зокрема окупованими землями Польщі. На основі спостережень за передислокацією німецьких військ Сугіхара припустив, що наступ почнеться в середині червня 1941 року. Його донесення в Токіо підтверджувалися тисячами інших свідчень японської розвідки в Європі та світі про те, що німці збираються порушити пакт Молотова-Рібентропа і напасти на союзника наприкінці весни або на початку літа[332].

Понад сотню подібних повідомлень отримав і Сталін, але зігнорував їх. Його стратегія полягала в тому, щоб підштовхувати німців до війни на заході, сподіваючись, що війна виснажить капіталістичні держави, і Радянському Союзу лишатиметься підібрати з землі перезрілий плід хворої Європи. Гітлер, на думку Сталіна, виграв війну в західній Європі (проти Норвегії, Данії, Бельгії, Люксембургу, Нідерландів і Франції) надто швидко і надто легко. Але він відмовлявся вірити, що Гітлер припинить боротьбу з Великою Британією, єдиною супердержавою в світі, яка стояла на заваді як нацистським, так і радянським амбіціям. Сталін очікував війни з Німеччиною, але не в 1941 році. Він переконував себе й інших, що попередження про напад німців — це британська пропаганда з метою посварити Берлін і Москву, попри спільні інтереси обох країн.

Крім усього іншого, Сталін не міг повірити, що німці зважаться піти в наступ без зимового обмундирування, не згаданого в жодному повідомленні розвідки[333].

* * *

Це стало найбільшим прорахунком у політичному житті Сталіна. Несподіваний напад німців на Радянський Союз 22 червня 1941 року спершу скидався на дивовижний успіх. Тримільйонні сили вермахту, поділені на три групи армій, перейшли лінію Молотова-Рібентропа і почали наступ у Прибалтиці, Білорусії та Україні, націлившись на Ленінград, Москву і Кавказ. Наступ німців підтримали їхні союзники — Фінляндія, Румунія, Угорщина, Італія і Словаччина плюс іспанська дивізія та полк хорватських добровольців. Історія воєн не знала подібного за масштабом наступу, але, на відміну від вторгнення у Польщу, наступ йшов тільки з одного боку і привів до війни на одному (дуже протяжному) фронті. Гітлер не домовився з союзниками-японцями про спільний напад на Радянський Союз. Японське керівництво могло самостійно прийняти рішення про наступ на СРСР, але натомість вирішило не порушувати пакту про ненапад. Кілька японських посадовців, зокрема міністр закордонних справ Юсуке Мацуока, виступали за вторгнення в Сибір. Але їхній план не прийняли. 24 червня 1941 року, через два дні після нападу німців на Радянський Союз, командування японської армії і флоту ухвалило рішення «в поточний момент не вступати в німецько-радянську війну». У серпні Японія і СРСР поновили договір про нейтралітет[334].

Німецькі офіцери були абсолютно впевнені, що швидко розіб'ють Червону армію. Завдяки успіхам у Польщі, а найбільше у Франції, багато хто повірив у військовий геній Гітлера. Вторгнення в Радянський Союз, на вістрі якого стояли бронетанкові війська, мало принести «блискавичну перемогу»; німці очікували, що кампанія займе тижнів дев'ять, максимум дванадцять. Перемога німців мала спричинити крах радянської політичної системи і відкрити доступ до продовольчих і нафтових ресурсів СРСР. Німецьке командування порівнювало Радянський Союз із «картковим будинком» і «колосом на глиняних ногах». Гітлер чекав, що війна триватиме не більше трьох місяців, або й менше, і стане «дитячою забавкою». Це стало найбільшим прорахунком у житті Гітлера[335].

* * *

Жорстокість і ефективність — різні речі; німецька стратегія виявилася надто кривавою, щоб бути практичною. Вермахт не міг утілити «план голоду». Проблема полягала не в етичних принципах чи законодавстві. Гітлер звільнив своїх солдат від обов'язку дотримуватися законів війни стосовно цивільного населення, і німецькі солдати не вагалися вбивати беззбройних людей. У перші дні наступу вони поводилися так само, як у Польщі. На другий день після вторгнення німецькі війська використовували цивільне населення як живий щит. Так само, як у Польщі, солдати вермахту нерідко вважали радянських солдат партизанами, яких належало одразу знищувати, і розстрілювали червоноармійців, які хотіли здатися в полон. Жінок у мундирах, що для Червоної армії було явищем звичним, німці на початку вбивали лише тому, що ті були жінками. Втім, організувати систематичний голод з метою зменшити чисельне цивільне населення краю виявилося для німців справою дуже непростою. Завоювати територію набагато легше, ніж перерозподілити продовольство[336].

Щоб довести ситуацію в радянській Україні до голоду вісім років тому, знадобилися всі резерви потужної радянської держави. Сталін використав логістинні й соціальні ресурси, на які не могла розраховувати окупаційна армія: досвідчена й добре обізнана служба державної безпеки, розгалужений партійний апарат, зокрема в селах, і маса ідеологічно вишколених добровольців. За правління Сталіна люди в Українській РСР (та й інших республіках), пухнучи від голоду, тяжко працювали, щоб зібрати кілька снопів пшениці, що її вони не мали права з'їсти. Жах ситуації полягав у тому, що за ними пильно наглядали численні чиновники й партійці, дуже часто це були їхні земляки. Автори «плану голоду» виходили з того, що колгоспна система забезпечуватиме контроль за поставками продовольства й доведе до голоду велику кількість людей, навіть після того, як радянську державу буде знищено. Те, що подібний спосіб управління економікою за радянської влади функціонуватиме краще, ніж при німцях, нацистам на думку не спадало. Німецька ефективність була радше ідеологічним твердженням, ніж реальністю[337].

Німецькі окупанти так і не зможуть організовувати масштабний голод на власний розсуд. Для реалізації «плану голоду» німецька адміністрація мала контролювати всі без винятку колгоспи, якнайретельніше наглядати за жнивами, пильнувати й обліковувати кожен грам продовольства. Вермахт, СС і місцеві помічники німців були здатні підтримувати й контролювати колгоспну систему, але за ефективністю контролю не могли зрівнятися з радянською владою. Німці не знали місцеве населення, врожаїв і схованок. Вони могли застосовувати терор, але не так систематично, як радянський режим; їм бракувало партії та створюваних нею атмосфери страху і віри. Німцям бракувало людей, щоб надійно ізолювати міста. Крім того, війна затягувалася в часі, й німецьке командування побоювалося, що організований окупаційною владою голод викличе рух опору в тилу[338].

Німці планували, що операція «Барбароса» пройде дуже швидко й закінчиться «блискавичною перемогою» максимум за три місяці. Червона армія відступала, але все одно чинила опір. За перші два місяці війни німці захопили Литву, Латвію, Східну Польщу, більшу частину Білоруської і Української РСР. Франц Гальдер, начальник штабу німецької армії, 3 липня 1941 року записав у щоденнику, що війну, на його думку, вже виграно. На кінець серпня німці окупували Естонію, ще частину України і всю Білорусію. Але темп наступу було втрачено й головної мети німці не досягли — столицю СРСР вони так і не захопили. Командувач одного з корпусів вермахту 5 вересня 1941 року записав: «переможного бліцкригу немає, російську армію не розбито, Радянський Союз не розпався»[339].

У кожному разі, німці морили радянських людей голодом не так з позицій політичного домінування, як з причин політичного відчаю. Хоча «план голоду» й грунтувався на хибних політичних засновках, він закладав моральні підвалини війни на Сході. Восени 1941 року німці влаштовували в окупованій Україні визиск і голод не з метою якихось кардинальних перетворень, а для того, щоб продовжувати війну, не обкладаючи власне цивільне населення додатковими обтяженнями. У вересні Герінг мусив переоцінити нову ситуацію, яка катастрофічно відрізнялася від сподівань нацистів. Мрії про те, як переможній Німеччині дістаються багатства розгромленого Радянського Союзу, довелося облишити. Класичну дилему політекономії — пряник чи батіг — передбачалося розв'язати в чудодійний спосіб: батіг стане пряником. Через три місяці після початку війни люди, які тримали в руках батіг, дуже потребували пряника. Позаяк війна тривала понад заплановані дванадцять тижнів, німецькі солдати почали конкурувати з німецькими цивільними за обмежені продовольчі ресурси. Вторгнення німців, ясна річ, зупинило поставки зерна з Радянського Союзу. Тепер треба було якось годувати 3 мільйони німецьких солдат, не зменшуючи продовольчого раціону самої Німеччини[340].

Німці не мали запасного плану на випадок невдачі. Армію охоплювало відчуття, ніби щось не клеїться; зрештою, їм не видали зимового обмундирування й нічні патрулі почали мерзнути. Але як повідомити німецькому населенню, що кампанію спіткала невдача, якщо вермахт ніби продовжує наступ, а Гітлер досі в ейфорії від перемог? Якщо нацистське керівництво не може визнати, що план війни провалився, треба зробити так, щоб цивільне населення не відчувало жодних негативних наслідків кампанії. Якщо бурчать животи, можуть забурчати громадяни. Німці не мусять іти на жертви заради фронту, принаймні не на якісь великі жертви і не одразу. Зміни в продовольчій ситуації всередині Німеччини можуть оприявнити правду: війну, принаймні в тому вигляді, як уявлялося керівництву країни, вже програно. Герберт Баке, Герінгів фахівець із питань продовольства, не мав сумнівів, що треба робити: відібрати продовольство в радянського населення й віддати німцям[341].

Перед Герінгом стояло завдання не перевантажувати економіку країни і водночас постачати німецьку військову машину всім потрібним. Замість початкового плану з визискування Радянського Союзу й організації голоду прийшов час імпровізації: німецькі солдати мусять проводити реквізиції будь-якого наявного продовольства, адже вони ведуть війну, яка вже мала закінчитися.

16 вересня 1941 року, саме коли минув початковий термін «блискавичної перемоги», Герінг наказав німецьким військам перейти на «самозабезпечення». Один із генералів висловився точніше: німці мусять годуватись «як при колоніальних війнах». Продовольство з території Радянського Союзу призначалося передовсім німецьким солдатам, відтак німцям у Німеччині, потім радянським громадянам і в останню чергу радянським військовополоненим. Вермахт і далі воював, а дні ставали коротші, ночі довші, дороги потопали в грязюці, почалися осінні дощі, тож німецьким солдатам доводилося самим дбати про себе. Наказ Герінга давав німцям змогу продовжувати цю незаплановану війну коштом злиденного існування мільйонів радянських громадян і життя мільйонів солдат вермахту, червоноармійців і солдат інших армій[342].

Гітлерів посібник Герман Герінг у вересні 1941 року чинив достоту як Сталінів соратник Лазар Каганович у грудні 1932-го. Обидва підписували накази стосовно продовольства, які означали неминучу голодну смерть мільйонів людей. Водночас обидва вважали, що голод, принесений їхньою політикою, — це не людська трагедія, а ворожа пропаганда. Так само, як Каганович, Герінг розтлумачував підлеглим, що голод — це зброя ворогів, спрямована на те, щоб здобути симпатії там, де потрібна жорстокість. У 1932–1933 роках між. Сталіним і Кагановичем та місцевим населенням стояла КП(б)У, українські комуністи організовували хлібозаготівлю й несли відповідальність за невиконання планів. Між Гітлером і Герінгом та голодним радянським населенням у 1941–1942 роках стояв вермахт. Улітку 1941 року деякі німецькі солдати ділилися своїми пайками з голодним радянським населенням. Деякі німецькі офіцери намагалися стежити за тим, щоб радянські військовополонені були нагодовані. Осінь поклала край подібним речам. Німецьких солдат настановляли: якщо вони хочуть мати харчі, то місцеве населення мусить голодувати; все, що поклала в рот радянська людина, вона тим самим забрала в німецької дитини[343].

Німецьке командування мусило продовжувати війну, а значить годувати солдат, що означало голодну смерть інших людей. У цьому полягала політична логіка і моральна пастка. Жодного іншого варіанту, крім як непослух або здача в полон, солдати й молодші офіцери вермахту не мали, але в 1941 така перспектива здавалася їм немислимою, так само, як українським комуністам у 1932-му[344].

У вересні 1941 року солдати групи армій «Північ», «Центр» і «Південь» по-різному реагували на нову продовольчу політику. Група армій «Північ» вела наступ у Прибалтиці і північно-західних областях Росії, у вересні вона взяла в облогу Ленінград. Група армій «Центр» у серпні завершила окупацію Білорусі. Потім була тривала пауза — частина з'єднань допомагала групі армій «Південь» у боях за Київ, на початку жовтня група армій «Центр» поновила наступ на Москву. Група армій «Південь» тим часом зайняла Україну і просувалася в бік Кавказу, але набагато повільніше, ніж передбачалося. Загони німецьких солдат нагадували радянські хлібозаготівельні бригади — забирали все, що бачили.

Група армій «Південь» оволоділа Харковом і Києвом, двома столицями Української РСР. Німці взяли Київ 19 вересня 1941 року, набагато пізніше, ніж передбачав план; окупації передували гострі дискусії, що робити з містом. Відповідно до Генерального плану «Ост», Гітлер хотів зруйнувати його. Але командири на місцях потребували переправи через Дніпро, щоб продовжити наступ на схід. 30 вересня окупанти заборонили привозити в місто будь-які харчі. Вони керувалися тією логікою, що в такий спосіб продовольство лишатиметься в селі у розпорядженні армії, а згодом німецької цивільної адміністрації. Але довколишні селяни все одно пробиралися в місто і навіть торгували на ринках. На відміну від радянської влади в 1933 році, німцям не вдалося надійно ізолювати місто[345].

Вермахт утілював не початковий «план голоду», а радше загострював ситуацію з продовольством там, де німці вбачали в цьому вигоду. Німецькому командуванню не йшлося про голодну смерть усього населення Києва, воно лише прагнуло передовсім забезпечити потреби самих німців. Але така політика все одно нехтувала людським життям і спричинила загибель до 50 тисяч людей. У грудні 1941 року один киянин записав, що німці святкують Різдво, але місцеві жителі «ходять, мов тіні, скрізь суцільний голод». Така політика в Харкові призвела до загибелі 20 тисяч осіб. Зокрема в 1942 році померли 273 дитини в місцевому сиротинці. Саме поблизу Харкова в 1933 році голодні селянські діти намагалися їсти плоть одне одного в сиротинці. Харківські діти, хоч і в меншій кількості, знову помирали тією самою страшною смертю[346].

Плани Гітлера стосовно Ленінграда, старої столиці Російської імперії, перевершували найбільший кошмар Сталіна. Ленінград стояв на Балтійському морі, до фінської столиці Гельсинкі та естонської столиці Таллінна було ближче, ніж до Москви. Під час Великого терору фіни стали жертвами однієї з найкривавіших національних кампаній — Сталін вважав, що Фінляндія може заявити претензії на Ленінград. У листопаді 1939 року Сталін напав на Фінляндію, яка, згідно з пактом Молотова-Рібентропа, належала до радянської сфери впливу, ним викликав ненависть фінів. У ході Зимової війни фіни завдали Червоній армії колосальних втрат і підірвали її репутацію. Врешті-решт у березні 1940 року фіни мусили поступитися десятою частиною своєї території, і Сталін створив довкола Ленінграда буферну зону. У червні 1941 року Гітлер отримав в особі фінів союзника, адже вони прагнули повернути свої землі і взяти реванш в ході війни, яку вважали «продовженням». Але Гітлер не збирався займати місто й передавати його фінам. Він волів стерти Ленінград з лиця землі. Гітлер хотів знищити тамтешнє населення, зрівняти місто з землею, а вже тоді передати цю територію фінам[347].

У вересні 1941 року фінська армія відрізала Ленінград із півночі, а група армій «Північ» почала блокаду й бомбардувала місто з півдня. Не всі німецькі командири були в курсі планів Гітлера стосовно радянських міст, але всі вважали, що Ленінград треба заморити голодом. Едуард Вагнер, генерал-інтендант німецької армії, писав дружині, що все 3, 5-мільйонне населення Ленінграда буде покинуто напризволяще. Містян, мовляв, надто багато для «продовольчого пакету» армії, і «сентиментальності тут не місце». Околиці було заміновано, щоб люди не могли втекти. Про здачу міста не йшлося, але в кожному разі німці не збиралися її приймати. Їхня мета була — заморити Ленінград голодом. На самому початку блокади, 8 вересня 1941 року, німецькі бомби знищили міські продовольчі склади та нафтосховища. У жовтні 1941 року від голоду й супутніх хвороб померло 2500 осіб. У листопаді ця цифра сягнула 5 500, у грудні — 50 тисяч. За час блокади, яка закінчилася в 1944 році, в Ленінграді померло близько мільйона людей[348].

Ленінград не вимер з голоду повністю, бо в місті працювали органи радянської влади, які розподіляли хлібні пайки, а крім того, радянському керівництву вдалося з великим ризиком організувати підвіз харчів у місто. По льоду Ладозького озера вивозили людей і підвозили продовольство. Тієї зими температура опускалася до мінус 40, і місто замерзало без продовольства, палива й води. Однак міські органи радянської влади далі функціонували. Енкаведисти так само проводили арешти, допити й кидали людей у в'язниці. В'язнів теж переправляли через Ладогу; серед 2, 5 мільйона людей, яких енкаведисти відправили в ГУЛАГ упродовж війни, були й ленінградці. Міліція і пожежники виконували свої обов'язки. Дмітрій Шостакович служив добровольцем у пожежному загоні, коли писав третю частину Сьомої симфонії. Бібліотеки далі видавали книжки, науковці писали й захищали докторські дисертації[349].

Перед росіянами (та людьми інших національностей) постали ті самі дилеми, що й перед українцями та казахами (і не тільки) десять років тому, під час голоду й колективізації. Банда Звєрєва, ленінградська дівчинка, яка пережила блокаду, з любов'ю й захопленням згадувала потім свою матір. Вона «була красивою жінкою. Я би порівняла її обличчя з Моною Лізою». Батько дівчинки був фізиком і мав нахил до мистецтва, він вирізав складаним ножиком дерев'яні фігурки грецьких богинь. Одного дня наприкінці 1941 року, коли родина вже голодувала, батько пішов на роботу, сподіваючись добути продуктові картки. Його не було кілька днів. Якось уночі Банда прокинулася й побачила, що над нею із серпом у руці стоїть мати. Дівчинка почала боротися й здолала матір — чи радше «тінь, яка від неї лишилася». Вона вважала, що мати керувалася добрими намірами: швидка смерть звільнила б доньку від страждань. Наступного дня батько приніс харчі, але вже було пізно, мати померла кілька годин тому. Вони загорнули її тіло в ковдри і залишили на кухні, щоб поховати, коли замерзла земля відтане. У квартирі було так холодно, що тіло не розкладалося. Навесні батько Ванди помер від пневмонії[350].

Такі історії повторювалися в блокадному Ленінграді сотні тисяч разів. Віра Костровіцька, як і багато інших ленінградських інтелектуалів, вела щоденник блокади. Жінка походила з польської родини і кілька років тому під час репресій втратила чоловіка. Тепер вона спостерігала, як від голоду помирають її сусіди-росіяни. У квітні 1942 року вона написала про незнайомця, якого спостерігала кожного дня: «Притулившись до стовпа, на снігу сидів чоловік, високий, закутаний у ганчір'я, з рюкзаком за плечима. Він усе тулився до того стовпа. Напевно, він ішов на Фінляндський вокзал, втомився й присів. Два тижні, поки я ходила в лікарню, він «сидів»:

1. без рюкзака,

2. без ганчір'я,

3. у спідньому,

4. голий,

5. скелет з проваленими кишками»[351].

Найвідоміший дитячий щоденник блокади належить 11-річній Тані Савичевій:

«28 грудня 1941 року. Женя померла о 12.30 ранку 1941 року».

«Бабуся померла 25 січня о 3 годині 1942 року».

«Льока помер 17 березня о 5 годині ранку 1942 року».

«Дядя Вася помер 13 квітня о 2 годині ночі. 1942 рік».

«Дядя Льоша, 10 травня о 4 годині дня. 1942 рік».

«Мама — 13 травня о 7 годині 30 хвилин ранку. 1942 рік».

«Савичеви померли».

«Померли всі».

«Зосталася лише Таня»[352].

Таня Савичева померла у 1944 році.

Що більше вермахт контролював місцеве населення, то ймовірніше йому доводилося голодувати. В таборах військовополонених — єдине місце, де вермахт мав абсолютний контроль, — люди помирали в безпрецедентних масштабах. Саме тут втілювали щось на кшталт початкового «плану голоду».

Новітня історія воєн ще не бачила такої кількості полонених за такий короткий час. У ході однієї-єдиної операції під Смоленськом група армій «Центр» взяла в полон 348 тисяч солдат супротивника; група армій «Південь» захопила в полон під Києвом 665 тисяч осіб. Лише під час цих двох вересневих операцій німці взяли в полон понад мільйон чоловіків (і невелику кількість жінок). На кінець 1941 року в німецький полон потрапило близько 3 мільйонів радянських солдат. Для німців це не стало несподіванкою. Німецькі армії мали просуватися ще швидше, а тому чекали, що в полон потрапить ще більше людей. Плани передбачали подібну ситуацію. Однак жодних приготувань стосовно військовополонених німці не вели, принаймні у звичному сенсі. Традиційні закони війни передбачають, що полонені матимуть їжу, дах над головою і медичну допомогу — за умови, що ворог гарантує те саме[353].

Гітлер волів обернути традиційну логіку навспак. Жахливе ставлення до червоноармійців мало вселити в німців страх, що потойбіч лінії фронту з ними проводитимуться так само, і вони битимуться до останнього, тільки б не даватися в руки ворога. Виглядає скидається на те, що Гітлер не міг змиритися з думкою, що солдати вищої раси можуть здатися в полон недолюдям-червоноармійцям. Сталін дотримувався схожої думки: червоноармійці живими не здаються. Варіанту, що радянські солдати можуть відступати й здаватися в полон, він навіть не розглядав. Їм належало лише наступати, знищувати ворога й гинути смертю хоробрих. У серпні 1941 року Сталін оголосив, що радянських військовополонених вважатимуть зрадниками, а їхні родини підлягатимуть арешту. Коли син Сталіна потрапив у німецький полон, Сталін заарештував власну невістку. Жорстка наступальна доктрина Червоної армії призводила до того, що в полон потрапляла маса радянських солдат. Командири боялися віддавати наказ про відступ, бо це загрожувало їм різними покараннями, аж до розстрілу. Тому солдати тримали позиції надто довго, потрапляли в оточення й полон. Політика і Гітлера, і Сталіна однаково штовхала радянських солдат у полон, а військовополонених не вважала людьми[354].

Радянських полонених шокувала дика жорстокість тюремників-німців. Полонені червоноармійці тяглися довгими колонами з поля битви в табори, зазнаючи по дорозі жорстоких побоїв. Наприклад, солдати, захоплені в полон під Києвом, пройшли просто неба чотириста кілометрів. Один із полонених згадував, що коли виснажений солдат сідав на узбіччя, охоронець «під'їжджав на коні й бив його батогом. Чоловік далі сидів, похиливши голову. Тоді охоронець діставав гвинтівку або пістолет». Поранених, хворих і виснажених розстрілювали просто на місці, їхні тіла підбирали й ховали місцеві люди[355].

Транспортуючи радянських полонених залізницею, німці використовували відкриті товарні вагони. У пункті призначення на цих відкритих вагонах лежали вже сотні, а то й тисячі замерзлих трупів. Смертність у дорозі сягала 70 відсотків. За час транспортування загинуло до двохсот тисяч полонених. На окупованій території СРСР німці створили близько 80 таборів військовополонених; дійшовши туди, солдати ледве стояли на ногах від виснаження, голоду, хвороб і ран[356].

Зазвичай табір військовополонених — споруда нескладна, збудована одними солдатами для інших, але призначена зберегти життя. Такі табори виникають у непростих умовах і нових для солдат місцях; але їх будують люди, які знають, що їхні товариші так само можуть потрапити в полон до ворога. Німецькі табори на території СРСР мали інше призначення — це були табори смерті. Теоретично вони поділялися на три типи: Дулаг (транзитний табір), Шталаг (основний табір для рядових і офіцерів запасу) і менший Офлаг (для офіцерів). На практиці всі три типи таборів нерідко являли собою майдан просто неба, оточений колючим дротом. Імен полонених не записували, просто рахували кількість. Про закони та звичаї війни і близько не йшлося. Імена записували навіть у німецьких концтаборах. Жодних запасів продовольства не робили, даху над головою не було, медичну допомогу також не надавали. Не було лазарету, дуже часто навіть туалетів. Як правило, не було й накриття від негоди. Офіційна норма харчування для полонених не дотягувала до мінімального рівня виживання, та й ту часто в'язні не отримували. На практиці хоч якусь їжу гарантовано отримували лише міцніші полонені, яких призначали охоронцями[357].

Радянських полонених спершу вражало таке ставлення з боку солдат вермахту. Один чоловік спершу думав, що «німці вчать нас поводитися по-товариськи». Він не міг уявити, що морити голодом — це свідома установка, і гадав, що німці хочуть бачити прояви солідарності радянських полонених, коли ті діляться між собою їжею. Цей солдат і запідозрити не міг, що нацистська Німеччина, як і Радянський Союз, використовує голод як інструмент державної політики. Гірка правда виявилася інакшою: ціла суть німецької політики стосовно військовополонених полягала в тому, що їх не вважали повноцінними людьми, такими самими солдатами; про жодних «товаришів» чи товариське розуміння не могло бути й мови. Травневі інструкції 1941 року нагадували німецьким солдатам про «нелюдську жорстокість» росіян на полі бою. У вересні німецька охорона отримала інструкції, з яких випливало, що прояви м'якості стосовно полонених підлягають покаранню[358].

Восени 1941 року полонені у Дулагах і Шталагах почали голодувати. Сам Герінг визнав, що «план голоду» в цілому нереальний, але радянські полонені мали голодувати — німецька окупаційна влада приділяла цьому першочергову увагу. Німецька влада по суті імітувала й загострювала практику радянського ГУЛАГу — тим, хто міг працювати, німці видавали більше харчів і в такий спосіб пришвидшували смерть слабших людей. 21 жовтня 1941 року пайку тих, хто не міг працювати, знизили на 27 відсотків. Для багатьох полонених це мало цілком теоретичний характер, адже в таборах регулярної видачі харчів не було, а в більшості таборів найслабші діставали їжу взагалі зрідка. Генерал-іннендант армії Едуард Вагнер 13 листопада 1941 року висловився про табірну політику прямо: полонених, які не можуть працювати, «годувати не будуть». В'язні в таборах шукали все, що хоч трохи надавалося в їжу: траву, кору, хвою. Єдиним доступним їм м'ясом були собаки. Зрідка комусь вдавалося дістати конину. Під регіт охоронців полонені наввипередки хапали недоїдки. Коли почалися випадки канібалізму, німці трактували їх як наслідок убогості радянської цивілізації[359].

Жахливі умови війни ще більше пов'язували вермахт з ідеологією націонал-соціалізму. Звісно, німецька армія зазнавала дедалі більшої нацифікації ще з 1933 року. У 1934 році Гітлер усунув загрозу з боку Рема і СА, а в 1935 році оголосив програму переозброєння Німеччини і військовий призов. Фюрер поставив німецьку промисловість на службу армії і здобув кілька реальних перемог у 1938-му (Австрія, Чехословачнина), 1939-му (Польща) і 1940 році (Данія, Норвегія, Люксембург, Бельгія і, найголовніше, Франція). Гітлер мав кілька років на те, щоб вибрати у вищому командуванні собі фаворитів і усунути тих, чий світогляд здавався йому надто традиційним. Перемога над Францією в 1940 році зблизила армійське командування з Гітлером, адже офіцери повірили в таланти фюрера.

Утім, саме відсутність перемоги у війні з Радянським Союзом зробила вермахт і нацистський режим мало не синонімами. Влаштовувані вермахтом восени 1941 року визиски й голод загнали його в моральну пастку, єдиним виходом з якої здавався націонал-соціалізм. Традиційні солдатські цінності належало лишити в минулому — тяжке становище армії виправдовувало деструктивні настанови. Звісно, німецькі солдати мусили щось їсти, але вони їли, щоб мати сили продовжувати вже фактично програну війну. Продовольство, ясна річ, забирали в села, але це лише множило зайві страждання. Позаяк штабне командування і бойові офіцери вермахту втілювали незаконну і вбивчу політику, їм не залишалося виправдання, крім того, що пропонував Гітлер: людські істоти — це споживачі продовольства, яких слід позбутися, а слов'яни, євреї й азіати — народи Радянського Союзу — це недолюди, лише витратний матеріал. Подібно до українських комуністів у 1933 році, німецькі офіцери в 1941-му використовували голод як інструмент політики. В обох випадках багато посадовців попервах виступали проти такої політики або мали стосовно неї застереження, але врешті-решт брали участь у злочинах режиму та піддавалися моральним настановам своїх лідерів. Вони розчинилися в системі, а система обернулася катастрофою.

Саме вермахт організував і керував першою мережею таборів у гітлерівській Європі, де люди вмирали тисячами, десятками тисяч, сотнями тисяч, а в кінцевому підсумку мільйонами.

Деякі з найбільш зловісних таборів для військовополонених розташовувалися в Білоруській РСР; на кінець листопада 1941 року смертність у них досягла двох відсотків на день. У Шталагу № 352 під Мінськом, який запам'ятався одному солдатові як «суцільне пекло», полонених за колючим дротом тримали так щільно, що їм важко було зробити навіть крок. Справляти і малу, і велику нужду доводилося просто там, де стоїш. У цьому таборі померло 109 500 людей. У Дулагу № 185, Дулагу № 127 і Шталагу № 341 в місті Могилів у Східній Білоруси свідки бачили за колючим дротом гори трупів. У цих таборах загинуло від 30 до 40 тисяч полонених. У Дулагу № 131 у Бобруйську табірні споруди охопила пожежа. Тисячі в'язнів згоріли заживо, ще 1 700 було вбито при спробі втечі. Загалом у Бобруйську загинуло щонайменше 30 тисяч осіб. У Дулагах № 220 і № 121 у Гомелі половина в'язнів знайшла хоч якийсь прихисток у вигляді закинутих стаєнь. Інші взагалі не мали даху над головою. У грудні 1941 року смертність у цих таборах зросла від 200 осіб на день до 400, а потім 700. У Дулагу № 342 в Молодечному умови були такі жахливі, що полонені подавали письмові рапорти з проханням розстріляти їх[360].

Табори на окупованій Україні нічим не відрізнялися. Охоронці в Шталагу № 306 у Кіровограді доповідали, що полонені їдять тіла застрелених товаришів, а іноді починають ще до того, як людина померла. Розалія Волковська, якій пощастило вижити в жіночому таборі у Володимирі-Волинському, бачила, що випало на долю чоловіків у місцевому Шталагу № 365: «Ми, жінки, бачили згори, що багато чоловіків їли трупи». У Шталагу № 346 у Кременчуці, де в'язням давали максимум двісті грамів хліба на день, трупи кидали в яму кожного ранку. Іноді живих ховали разом із мертвими — так само, як під час голоду 1933 року. У кременчуцькому таборі загинуло щонайменше 20 тисяч осіб. У Дулагу № 162 в Сталіно (сучасний Донецьк) на крихітному майданчику в центрі міста за колючим дротом тримали 10 тисяч полонених. Люди могли тільки стояти. Лягали на землю лише ті, хто був при смерті, бо тих, хто лягав, просто затоптували. Там померло до 25 тисяч осіб — на їхнє місце зігнали інших полонених. Один із найбільших таборів, Дулаг № 160, стояв у Хоролі, що на південний захід від Києва. Попри те, що він розташовувався в колишній цегельні, в'язням заборонили користуватися її приміщеннями. Тих, хто намагався сховатися від снігу або дощу, розстрілювали. Коменданту табору подобалося дивитись, як полонені б'ються між собою за їжу. Він, бувало, гарцював на коні в натовпі в'язнів і затоптував їх на смерть. У цьому та інших таборах під Києвом загинуло до 30 тисяч людей[361].

Радянських полонених тримали також у багатьох таборах в окупованій Польщі, на території Генерал-губернаторства, юрисдикцію якого розширили на південний схід після нападу на СРСР. Учасники польського опору доповідали про масову загибель радянських полонених взимку 1941–1942 років. За десять днів, 21–30 жовтня 1941 року, в таборах на території Генерал-губернаторства загинуло 45 690 осіб. У Шталагу № 307 у Дембліні впродовж війни загинуло до 80 тисяч радянських полонених. Шталаг № 319 у Хелмі забрав життя 60 тисяч червоноармійців; Шталаг № 366 у Седльці — 55 тисяч; Шталаг № 325 у Замості — 28 тисяч; Шталаг № 316 у Седльці — 23 тисячі. Загалом у Генерал-губернаторстві від голоду померло до півмільйона радянських полонених. На кінець 1941 року найбільшу групу жертв німецької окупаційної влади в Польщі становили не місцеві поляки і не місцеві євреї, а радянські полонені, яких німці доправили на захід і замордували морозом та голодом. Попри нещодавнє радянське вторгнення в Польщу, польські селяни нерідко намагалися підтримати хоч якимись харчами голодних радянських полонених. У відповідь німці стріляли у польських жінок, які несли глечики з молоком, і палили цілі польські села[362].

Та навіть якби радянські полонені мали добре здоров'я й отримували належне харчування, рівень смертності взимку 1941–1942 року був би високий. Слов'яни, всупереч думці, яка побутувала в німців, не мали вродженого імунітету від холоду. На відміну від солдат вермахту, червоноармійці іноді мали зимове обмундирування; німці забирали його собі. Військовополонені зазвичай лишалися без даху над головою й теплого одягу, а надворі стояли люті морози. Дуже часто табори стояли просто в чистому полі, від зимових вітрів не рятували ані дерева, ні пагорби. Полонені голими руками видряпували собі в мерзлій землі ями, в яких можна було перебути ніч. У гомельському таборі три червоноармійці грілися, щільно тулячись один до одного. Вони по черзі спали посередині, в найтеплішому місці, зігрітому тілами товаришів. Комусь із них судилося вижити й розповісти про це[363].

Сотні тисяч військовополонених стали свідками вже другого політично вмотивованого голоду в Україні впродовж якихось восьми років. Тисячі солдат із радянської України вдруге пухли від голоду, вдруге спостерігали випадки канібалізму. Немає сумніву, що багато людей, яким пощастило пережити перший масовий голод, померли під час другого. Небагатьом українцям судилося пережити обидва голоди, як-от Іванові Шулинському. Його батька вислали як куркуля, він добре пам'ятав голод 1933-го і казав людям, що родом з «голодного краю»[364]. Розрадою в німецькому полоні йому була українська народна пісня:

Дивлюся на небо та й думку гадаю,

Чому я не сокіл, чому не літаю,

Чому мені, Боже, ти крильців не дав?

Я землю б покинув і в небо злітав!

Далеко за хмари, подальше від світу,

Шукать собі долі, на горе привіту,

І ласки у зірок і сонця просить,

У світі їх яснім все горе втопить.

Під час німецького голоду в 1941 році, так само як і під час радянського голоду 1933-го, багато місцевих жителів в Україні намагалися хоч якось допомогти нужденним голодним людям. Жінки, бувало, клопоталися про звільнення чужих чоловіків. Дівчата виходили заміж за полонених, які працювали поза таборами. Німці іноді це дозволяли, адже в такому разі чоловіки працюватимуть під німецькою окупацією і вироблятимуть харчі для німців. У місті Кременчук, де ситуація з продовольством не була такою катастрофічною, працівники з таборів, ідучи на роботу, бувало, лишали порожні торби в місті — співчутливі місцеві жителі клали туди харчі, а повертаючись ввечері назад, в'язні підбирали торби. У 1941 році умови дозволяли допомагати в'язням — урожай був дуже добрий. Жінки (майже завжди це робили саме вони) намагалися передати полоненим харчі під час смертельної дороги в табір або вже в таборах. Однак, як правило, більшість комендантів у таборах військовополонених не дозволяли цивільному населенню наближатися до таборів із харчами. Людей відганяли попереджувальними пострілами. Іноді бували і жертви[365].

Спосіб організації таборів на сході виказував зневагу до людського життя, життя слов'ян, азіатів і євреїв; саме ця зневага уможливила голод і страждання. Під час війни рівень смертності полонених червоноармійців у німецьких таборах становив 57, 7 відсотка. У перші вісім місяців операції «Барбароса» він мусив бути ще вищим. У німецьких таборах, де тримали полонених солдат армій союзників, рівень смертності становив менше 5 відсотків.

Восени 1941 року щодня помирало більше радянських військовополонених, ніж померло британських і американських полонених за цілу Другу світову війну[366].

* * *

Так само, як німці не мали змоги довільно знищувати ціле радянське населення, неможливо було знищити радянську державу одним ударом. Але немає сумнівів, що німці намагалися це зробити. Концепція «блискавичної перемоги» передбачала, що німці захоплять територію СРСР так швидко, що солдати вермахту і айнзацгрупи, які йшли за ними слідом, устигнуть ліквідувати радянську політичну еліту й політруків Червоної армії. Офіційні «Інструкції з поведінки солдат в Росії», видані 19 травня 1941 року, вимагали проводити «каральні дії» стосовно чотирьох груп: агітаторів, партизанів, саботажників і євреїв. «Інструкції про ставлення до комісарів» від 6 червня 1941 року уточняли, що захоплених політруків слід розстрілювати[367].

Насправді місцеве радянське керівництво встигло втекти на схід; що вищу посаду займала людина, то ймовірніше підлягала евакуації або отримувала ресурси для самостійної організації відступу. Радянський Союз був країною гігантських розмірів, а Гітлер не мав союзника, який наступав би з іншого напрямку й міг перехопити таких людей. Німецька політика масового знищення населення могла завдати удару по радянському керівництву лише на реально окупованих територіях — в Україні, Білорусії, Прибалтиці й на незначній частині Росії. Ці землі не становили більшість території СРСР, а відповідні кадри якогось критичного значення в радянській системі не відігравали. Радянських керівників розстрілювали, але це не мало якихось відчутних наслідків для радянської держави. Більшість загонів вермахту легко справлялися з «комісарським наказом» — 80 відсотків прозвітували, що ліквідовують комісарів. Військові архіви зберегли відомості про 2252 випадки розстрілу комісарів солдатами вермахту; реальне число ймовірно більше[368].

Розстрілами цивільного населення займалися передусім айнзацгрупи, цю роботу їм уже доводилося виконувати в Польщі у 1939 році. Так само, як у Польщі, айнцазгрупи мали ліквідувати певні політичні групи, від яких залежало повноцінне функціонування держави. Слідом за вермахтом на територію СРСР вступили чотири айнзацгрупи: айнзацгрупа A йшла за групою армій «Північ» через Прибалтику на Ленінград, айнзацгрупа B — за групою армій «Центр» через Білорусію на Москву, айнзацгрупа C йшла за групою армій «Південь» Україною, айнзацгрупа D йшла за 11-ю армією через крайній південь України. У телеграмі від 2 липня 1941 року Гайдрих роз'яснив попередні усні накази: айнзацгрупи мали знищувати чиновників-комуністів, євреїв, що обіймали посади в партійному і державному апараті, та інші «небезпечні елементи». Подібно до засад «плану голоду», за знищенням людей стояли політичні резони: найбільш вразливими виявлялися ті, що сиділи за колючим дротом. У середині липня з'явилися накази провести масові розстріли в Шталагах і Дулагах. 8 вересня 1941 року айнзацкомандам наказали «просіяти» склад військовополонених і ліквідувати державних і па