Голокост і помста

Осердям конфронтації між нацистською Німеччиною та Радянським Союзом була Білорусь. Після німецького вторгнення, у червні 1941 року, ті з її мешканців, кому пощастило вціліти, стали свідками зростання як німецького, так і радянського насилля. Їхня батьківщина була зоною німецької окупації, а також колишньою і майбутньою радянською республікою. Міста її стали полем битви армій у наступі та відступі, містечка — центрами єврейського поселення, що їх знищив Голокост. Поля її стали німецькими таборами військовополонених, і від голоду тут гинули десятки й сотні тисяч радянських солдатів. У лісах радянські партизани, німецькі поліцаї та Waffen-SS провадили знавіснілу партизанську війну. Ціла країна стала місцем символічного змагання між Гітлером та Сталіним. Змагання це представляли не лише солдати в тилу, лісові партизани і поліцаї над ровами, а й пропагандистські діячі у Берліні, Москві та Мінську, столиці республіки.

Мінськ став осередком нацистської деструктивності. 24 червня німецькі повітряні сили накрили місто бомбами; перед вступом у Мінськ сили Вермахту мусили чекати, доки згаснуть пожежі. На кінець липня німці розстріляли тисячі освічених людей і обмежили проживання євреїв північно-західними районами міста. У Мінську судилося постати геттові, концентраційним таборам, таборам військовополонених і місцям вбивств. Нарешті німці перетворили Мінськ на певного штибу макабричний театр, у якому функцію перемоги виконувало вбивство євреїв[451].

У Мінську восени 1941 року німці святкували уявний тріумф, попри те, що Москва впевнено трималася. 7 листопада, у річницю більшовицької революції, німці зорганізували захід більш драматичний, ніж просто масові розстріли. Вони змусили євреїв одягнутися у найкращий одяг, так ніби ті збиралися на святкування радянського свята. Тоді німці пошикували полонених у колони, роздали їм радянські прапори й наказали співати революційних пісень. Люди мусили всміхатися на камери, які все це знімали. За межами Мінська цих 6 624 євреїв у вантажівках завезено до колишнього складу НКВД у ближньому селі Тучинці. Єврейські чоловіки, що того вечора поверталися з силуваної праці, не застали своїх родин. Як згадував один із них: «З восьми осіб — моя дружина, мої троє дітей, моя старенька мати і її двоє дітей — не залишилося ані душі!»[452]

У самому терорі не було нічого нового. Ще не так давно, у 1937 і 1938 роках, людей із Мінська до Тучинки возили «чорні ворони» НКВД. Та навіть у розпал Сталінового Великого терору НКВД завжди діяло обачно і забирало людей по одному-двоє під прихистком ночі. Німці здійснювали масову акцію серед білого дня, влаштовану для публіки, смислово навантажену, як матеріал для пропагандистського фільму. Цей поставлений парад мав довести нацистське твердження про те, що комуністи були євреями, а євреї — комуністами. З цього, за нацистською логікою, випливало, що їхнє усунення не лише закріплювало тил групи армії «Центр», а й саме було певною перемогою. Та цей порожній вираз тріумфу, здавалося, задумано на те, аби приховати більш очевидну поразку. До 7 листопада 1941 року група армії «Центр» мала взяти Москву — а не взяла[453].

Сталін і далі сидів у радянській столиці й займався організацією власних святкувань перемоги. Він не покинув місто ані під час початкового наступу в ході операції «Барбароса», ані під час другого — операції «Тайфун» у жовтні. Забальзамований труп Леніна відіслано геть із Кремля на збереження, але Сталін залишився на місці й продовжував правити. Ленінград стояв у облозі, Мінськ і Київ було захоплено, але Москва боронилася під упертим командуванням Сталіна. 6 листопада Сталін виклично звернувся до радянських громадян. Завваживши, що німці свою кампанію назвали «війною на знищення», він пообіцяв їм те саме. У цій промові він один-єдиний раз згадав німецькі вбивства євреїв. Однак назвавши нацистський режим охочою до «погромів» імперією, він був дуже далеким від правдивої характеристики тривалого масового вбивства. Мінських євреїв, що їх завезено в Тучинку 7 листопада (на радянське свято), розстріляно 9 листопада (на націонал-соціалістичне свято). Слідом за ними пішли ще 5 тисяч жертв. Традиційні імперії ніколи не робили з євреями чогось подібного. Впродовж будь-якого дня у другій половині 1941 року німці розстріляли більше євреїв, аніж загинуло у погромах за цілу історію Російської Імперії[454].

Німецькі вбивства євреїв ніколи не відігравали значної ролі у радянському баченні війни. Із сталіністського погляду вагу мало не вбивство євреїв, а можливості політичних тлумачень цього вбивства. Німецьке ототожнення євреїв із комунізмом було не лише переконанням нацистів і приводом для масового вбивства; це ототожнення було також пропагандистською зброєю у боротьбі проти Радянського Союзу. Якщо Радянський Союз був всього лише єврейською імперією, то, звісно, (за логікою нацистів) величезна більшість радянських громадян не мала підстав його боронити. Таким чином, у листопаді 1941 року Сталін готував не лише військову, а й ідеологічну оборону Радянського Союзу. Всупереч твердженням німців, СССР не був державою євреїв; він був державою радянських народів, першими серед яких були росіяни. 7 листопада, поки євреї Мінська йшли через місто назустріч своїй смерті, Сталін оглядав військовий парад у Москві. Щоб підняти дух свого радянського населення і показати впевненість перед німцями, він відкликав червоноармійські дивізії з оборонних позицій на захід від Москви і змусив маршувати проспектами міста. У зверненні того дня він закликав радянський народ наслідувати приклад їхніх «великих предків» і згадав шістьох дореволюційних військових героїв — усі вони були росіянами. У мить відчаю радянський очільник апелював до російського націоналізму[455].

Сталін пов'язував себе і свій народ із давнішою Російською імперією, яку лише днем раніше згадував у зв'язку з погромами євреїв. Прикликаючи героїв дореволюційної історії Росії, генеральний секретар Комуністичної партії Радянського Союзу мусив радити собі із їхніми привидами. Помістивши росіян у осердя історії, він імпліцитно применшував роль інших радянських народів, разом із тими, які від німецької окупації постраждали більше за росіян. Якщо, як сказав близький товариш Сталіна Вячеслав Молотов, ішлося про «велику вітчизняну війну», то що було Вітчизною — Росія, а чи Радянський Союз? Якщо конфлікт був війною на захист Росії, то яке місце у ньому займали німецькі масові вбивства євреїв?

Публічний антисемітизм Гітлера поставив Сталіна, як і очільників усіх Союзних держав, перед глибокою дилемою. Гітлер сказав, що Союзники боролися за євреїв, а отже (побоючись, що населення їхніх країн із цим погодиться), Союзники мусили наполягати на тому, що борються за визволення пригноблених народів (але не євреїв зокрема). Сталінова відповідь на Гітлерову пропаганду впливала на історію Радянського Союзу аж до його розпаду: всі жертви вбивчої політики німців були «радянськими громадянами», але найбільшим із радянських народів були росіяни. Один із головних пропагандистів Сталіна Александр Щербаков розтлумачив цю лінію у січні 1942 року: «Російський народ — перший серед рівних у сім'ї народів СССР — несе головну вагу в боротьбі з німецькими окупантами». На той час, коли Щербаков виголосив ці слова, німці на схід від лінії Молотова-Рібентропа убили мільйон євреїв, серед яких близько 190 тисяч — у Білорусі[456].

Коли до мінського гетто, що залишилося без електроенергії та палива, прийшла холодна зима, євреї називали Мінськ «мертвим містом». Узимку 1941–1942 років у Мінську розташувалося найбільше гетто на території довоєнного Радянського Союзу, в якому мешкало близько 70 тисяч євреїв. За останнім радянським переписом населення (у 1939 році), серед 239 тисяч мешканців Мінська євреїв було близько 71 тисячі. Частина з народжених у місті євреїв утекли, перш ніж німці захопили його наприкінці червня 1941 року. Ще тисячі загинули влітку і восени; з іншого боку, єврейське населення міста зросло за рахунок тих, що раніше втекли сюди з Польщі. Ці польські євреї у 1939 році втекли від німецького вторгнення, але не зрушили далі після того, як у 1941 році німецькі війська їх наздогнали. Дорога на схід відтепер була для них закрита. Коли з цих земель зникла радянська влада, то закінчилися і радянські депортації, які, за всієї своєї вбивчості, берегли польських євреїв від німецьких куль. Неможливим став і порятунок, подібний до того, що його у 1940 році в Литві зорганізував японський шпигун Сугігара[457].

Мінськ був провінційною столицею генерал-комісаріату Білорусь. Генерал-комісаріат займав близько чверті радянської Білорусі: східна її частина залишалася під військовою адміністрацією, південну приєднано до райхскомісаріату Україна, а Бялисток занексував Райх. Разом із трьома окупованими балтійськими державами генерал-комісаріат Білорусь утворював райхскомісаріат Остлянд. Білоруські євреї, чи то на землях, підвладних цивільній окупаційній владі, чи у східнішій зоні військової окупації, опинилися в тилу операції «Тайфун». З наступом Вермахту вони гинули; коли Вермахт застрягав, частину з них на якийсь час залишали живими. Неспроможність німців захопити Москву наприкінці 1941 року врятувала решту євреїв Мінська, принаймні тимчасово. Поки підкріплені з Далекого Сходу дивізії Червоної армії тримали оборону радянської столиці, батальйони німецької поліції порядку було переміщено на фронт. Саме на цих поліцаях за інших обставин лежало б завдання розстрілювати євреїв. Коли в кінці листопада німецький наступ загруз, армія зрозуміла, що чобіт і шинелей, відібраних від мертвих або полонених радянських солдатів, не вистачить на холодну зиму. Єврейським робітникам у Мінську доведеться виготовляти нові шинелі й чоботи, а отже, життя їм доведеться зберегти до кінця зими[458].

Оскільки Москва трималася, німці мусили відмовитися від початкових планів щодо Мінська: місто не можна було заморити голодом; навколишні землі не можна було очистити від селян; якась частина його євреїв муситиме ще певний час жити. Німці ствердили свою зверхність у Мінську, змусивши колони військовополонених маршувати через гетто і місто. В кінці 1941 року, коли військовополонені з великою ймовірністю вмирали від голоду, частина їх врятувалася втечею саме до мінського гетто. Воно на той час усе ще було місцем безпечнішим за табори військовополонених. Тут упродовж останніх декількох місяців 1941 року загинуло менше людей, аніж у ближніх Дулагах та Шталагах. Величезний Шталаг 352, мабуть, найсмертоносніший із усіх таборів військовополонених, становив із себе комплекс бараків у Мінську та навколо міста. У таборі на вулиці Широкій, саме посеред міста, перебували як військовополонені, так і євреї. Колишній штаб НКВД у Тучинці тепер діяв як німецька в'язниця і місце страт[459].

В окупованому Мінську сутність німецької політики полягала у навіженому і непередбачуваному терорі. Карнавальна хода смерті 7 листопада 1941 року була лише одним із низки інцидентів, що сіяли серед євреїв страх і сум'яття щодо їхньої долі. Особливі приниження застосовувалися до євреїв, знаних і шанованих перед війною. Відомого науковця змусили повзати по центральній площі гетто, Ювілейній, із футбольним м'ячем на спині. Після цього його застрелили. Німці забирали євреїв до себе в особисте рабство, щоб ті прибирали їхні будинки й чистили одяг. Німецький (австрійський) лікар Ірмфрід Еберль, що потрапив до Мінська після туру для виконання своїх професійних обов'язків (задушення газом неповно-справних) у Німеччині, писав своїй дружині, що в цьому «раю» йому непотрібні гроші. Коли місто відвідав Гімлер, для нього влаштували показову страту євреїв, яку знімали кінокамери. Видається, що згодом він переглядав зйомки своїх відвідин та масового вбивства[460].

Особливих страждань зазнали єврейські жінки. Попри постанови, що забороняли «расову ганьбу», частина німців швидко спізнала смак згвалтувань як вступу до вбивств. Принаймні одного разу німці влаштували «конкурс краси» серед єврейських жінок, яких забрали на цвинтар, — змусили роздягнутися догола, а потім убили. У гетто німецькі солдати ночами змушували єврейських дівчат танцювати голяка; вранці залишалися лише трупи. Перла Агінська згадувала побачене одного осіннього вечора 1941 року в темному помешканні у мінському гетто: «Маленька кімнатка, стіл, ліжко. Тілом дівчини стікала кров з глибокої чорнуватої рани в грудях. Було зрозуміло, що дівчину згвалтували і вбили. Навколо її статевих органів були вогнепальні рани»[461].

Насилля — не впевненість, а терор — не панування. Впродовж перших дев'яти місяців окупації, від літа 1941 року до початку весни 1942-го, попри вбивства і гвалтування, німці не спромоглися повністю підкорити собі Мінськ.

Мінськ був незвичним містом. Його соціальна структура бентежила німецький розум; не допомагав у розумінні й досвід німців у окупованій Польщі. Тут, у радянському метрополісі, історія євреїв пішла іншим ходом, аніж у Польщі. Двадцять років соціальних можливостей і політичного примусу зробили свою справу. Освічені міські євреї тут не були організовані в жодну традиційну спільноту, оскільки комуністи знищили єврейські релігійні та суспільні установи у 1920-х та 1930-х роках. Молодше покоління євреїв вирізнялося високим рівнем асиміляції — до тієї міри, що багато з них у радянських документах значилися як «білоруси» або «росіяни» за національністю. Хоча перед 1941 роком це, мабуть, небагато для них означало, але в умовах німецького правління могло врятувати життя. Частина євреїв Мінська мала білоруських чи російських друзів або колег, які нічого не знали про їхнє віросповідання чи національність, або яких ці питання не цікавили. Подиву гідним прикладом незнання свого єврейського походження був Ісай Казинець, який організував комуністичне підпілля у Мінську. Про те, що він — єврей, не знали ані його друзі, ані вороги[462].

Радянська влада принесла з собою певного кшталту толерантність та асиміляцію — коштом звички коритися і виконувати накази Москви. Політична ініціатива в Сталіновому Радянському Союзі не винагороджувалася. Кожен, хто з надмірною ревністю реагував на будь-яку ситуацію чи навіть політичну лінію, підпадав під ризик зі зміною цієї ситуації чи лінії. Таким чином радянське правління загалом і Великий терор 1937–1938 років зокрема навчили людей не вдаватися до спонтанних дій. Людей, що відзначилися у Мінську 1930-х років, розстріляло НКВД під Куропатами. Навіть коли в Москві мусили розуміти, що радянські громадяни у Мінську мали власні підстави чинити опір німцям, комуністи усідомлювали, що цього недостатньо, аби захистити їх від майбутніх переслідувань після повернення комуністів. Казинець і всі місцеві комуністи вагалися створювати будь-яку організацію, бо знали, що сталінізм противиться будь-якій спонтанній дії знизу. Покинуті самі на себе, вони терпіли б Гітлера зі страху перед Сталіним[463].

Активізувати мінських євреїв та комуністів до дії допомогла стороння особа — польсько-єврейський комуніст Герш Смоляр. Його незвичне поєднання радянського та польського досвіду подарувало йому вміння (а також, можливо, і наївність), потрібні для руху вперед. Початок 1920-х років він провів у Радянському Союзі й володів російською — головною мовою Мінська. Повернувшись до Польщі, де комуністична партія була поза законом, він призвичаївся до роботи в підпіллі і дій проти місцевих органів влади. Як особа, що її заарештувала й ув'язнила польська поліція, він уник досвіду сталінських масових розстрілів, що так тяжіли над Мінськом. Під час Великого терору 1937–1938 років, коли польських комуністів запрошували до Радянського Союзу з метою розстріляти, він перебував за гратами. Як особа, що вийшла із польської тюрми, коли Радянський Союз напав на Польщу у вересні 1939 року, Смоляр почав служити новому радянському режимові. У червні 1941 року він пішки втік від німців і дістався аж до Мінська. Після німецької окупації міста він почав організацію підпілля в гетто і переконав Казинця у дозволеності організації загальноміського підпілля. Казинець хотів знати, кого Смоляр представляв; Смоляр правдиво повідомив йому, що діє лише від власного імені. Це запевнення, схоже, переконало Казинця в тому, що Смоляр насправді мав повноваження з Москви, аби працювати глибоко в підпіллі. Двоє чоловіків знайшли собі велику кількість охочих змовників як у гетто, так і за його межами; на початок осені 1941 року як у гетто, так і в місті діяв надійний комуністичний підпільний рух[464].

Підпілля вело підривну діяльність у органах німецького контролю над єврейським життям — юденраті та єврейській поліції. На окупованих територіях Радянського Союзу, так само, як і в окупованій Польщі, німецька влада загнала євреїв у гетто, якими керувала місцева єврейська рада, знана, як правило, за німецьким терміном Judenrat. У містах окупованої Польщі до юденрату нерідко входили євреї із видатним становищем у довоєнній спільноті, часто ті ж люди, що очолювали єврейські суспільні структури, які були законними у незалежній Польщі. У Мінську така тяглість єврейського проводу була неможливою, оскільки комуністи знищили суспільне життя євреїв. Німцям нелегко було знайти осіб, що представляли б єврейські еліти і були б звичними до укладання компромісів з місцевою владою. Видається, що мінський юденрат вони обрали більш чи менш навмання — і дали маху. Цілий юденрат співпрацював із підпіллям[465].

Наприкінці 1941-го та на початку 1942 років євреї, що хотіли втекти із гетто, могли розраховувати на підтримку юденрату. Єврейських поліцаїв виставляли далеко від місць, де готувалися спроби втечі. Оскільки мінське гетто оточував лише колючий дріт, то хвилинна відсутність поліційної уваги дозволяла людям тікати до лісу, який лежав зовсім близько за містом. Найменших дітей через колючий дріт передавали неєвреям, які погоджувалися їх забрати, або ж віддавали до сиротинців. Старші діти вивчили маршрути втечі й слугували провідниками між містом і розташованим неподалік лісом. Одна з таких провідниць, Сіма Фітерсон, носила із собою м'яча, яким бавилася, щоб попередити тих, що ішли за нею, про небезпеку. Діти адаптувалися швидко і добре, але все одно були у страшній небезпеці. Щоб відзначити перше Різдво під німецькою окупацією, вищий очільник СС та поліції Еріх фон дем Бах-Целевський надіслав родинам есесівців у Німеччину тисячі пар дитячих рукавиць і шкарпеток[466].

На відміну від євреїв у інших окупованих німцями місцях, євреї Мінська мали куди тікати. У ближньому лісі вони могли шукати радянських партизанів. Вони знали, що німці захопили безліч військовополонених, частина з яких втекла до лісу. Ці люди залишалися в лісах, бо знали, що німці застрелять їх, або ж заморять голодом. Сталін у липні 1941 року закликав відданих комуністів організовувати партизанські загони у ворожому тилу — в надії встановити над цим спонтанним рухом якийсь контроль, перш ніж рух набере ваги. Централізація ще не була можливою; солдати ховалися в лісі, а комуністи, якщо не втекли, то всіляко намагалися приховувати від німців своє минуле[467].

Однак діячі мінського підпілля намагалися також підтримувати своїх озброєних товаришів. Принаймні одного разу члени підпілля в гетто визволили з табору на вулиці Широкій офіцера Червоної армії; він став значним партизанським очільником у приміських лісах і, у свою чергу, рятував євреїв. Єврейські робітники на німецьких заводах крали зимовий одяг і взуття, що виготовляли для солдатів групи армії «Центр», і переправляли їх партизанам. Робітники на збройних фабриках робили те саме. Юденрат, до обов'язків якого входив і збір регулярних грошових «пожертв» від єврейського населення гетто, відводив частину цих грошей партизанам. Німці згодом виснували, що цілий радянський партизанський рух коштами забезпечує гетто. Такий висновок був перебільшенням, що постало зі стереотипних уявлень про багатство євреїв, але допомога з мінського гетто була невигаданою[468].

Партизанська війна була страшним сном німецьких військових стратегів, і офіцерів німецького війська вчили займати строгої постави. Їх навчено у радянських солдатах бачити слуг комуністичних політофіцерів, які вчили їх вести партизанську боротьбу на протизаконний «азіатський» манер. Партизанська війна була (і залишається) незаконною тому, що підважує звичай, за яким армії у військових формах спрямовують насильство одна проти одної, а не проти навколишнього населення. В теорії партизани захищають цивільне населення від ворожого окупанта; на практиці вони, як і окупант, мусять жити з того, що забирають у цивільних. Оскільки партизани переховуються серед цивільного населення, то накликають (часто навмисне накликають) на це населення помсту окупанта. Відтак акції помсти діють як пропаганда і вербування у партизани, або ж не залишають окремим уцілілим іншого вибору, крім як податися до лісу. Оскільки німецьких військ завжди було мало і в них завжди була потреба на фронті, то військова і цивільна влада ще більше боялася безладу, що його могли принести партизани[469].

Білорусь із її численними лісами й болотами була ідеальною територією для партизанської війни. Голова німецького генерального штабу згодом плекав фантазії щодо застосування атомної зброї, щоб очистити болотисту місцевість Білорусі від людського населення. Доступу до такої технології він, звісно, ще не мав, але фантазії вказують на безжальність німецького стратегічного планування і страхи, що їх викликала складна місцевість. Політика армії щодо попередження партизанської війни полягала в тому, щоб «вселяти в населення такий жах, щоб воно втрачало усяку волю опиратися». Бах, вищий очільник СС та поліції, пізніше сказав, що за вбивство цивільних у антипартизанських акціях зрештою відповідало Гімлерове прагнення убити всіх євреїв і 30 мільйонів слов'ян. Попереджувальний терор, видавалося, коштував німцям небагато, оскільки люди, яких він стосувався, і так мали померти (внаслідок «плану голоду» або ж генерального плану «Ост»), Гітлер, який у партизанській війні бачив нагоду знищити потенційний спротив, енергійно зреагував, коли Сталін у липні закликав місцевих комуністів опиратися німцям. Ще перед вторгненням у Радянський Союз Гітлер звільнив своїх солдатів від правової відповідальності за дії проти цивільного населення. Тепер він хотів, щоб солдати і поліція убивали кожного, хто «бодай би криво погляне на нас»[470].

Німцям нескладно було контролювати партизанський рух наприкінці 1941 року, а тривалі масові вбивства євреїв вони просто назвали слушною помстою. У вересні 1941 року біля Могилева влаштовано антипартизанські навчання; апогеєм заходу став розстріл тридцяти двох євреїв, серед яких було 19 жінок. Загальна лінія проголошувала, що «там, де є партизани, там є і євреї; а там, де є євреї, є і партизани».

Пояснити, чому саме це було правдою, було важче. Своєрідне пояснення надавали антисемітські уявлення про слабкість і лицемірство євреїв: військовокомандувачі рідко припускали, що євреї стануть до зброї, але часто вважали, що вони стоять за партизанськими діями. Відповідальний за безпеку в районі Мінська генерал Бехтольсгайм вважав, що «якщо у певному селі вчинено акт саботажу, і в цьому селі знищать усіх євреїв, то можна бути певним, що знищено і виконавців, або принаймні людей, що за ними стоять»[471].

У цій атмосфері, коли партизани були слабкими, а німецька помста — антисемітською, більшість євреїв Мінська не квапилися тікати до лісу. У Мінську, попри всі жахіття, вони принаймні були вдома. Попри регулярні масові вбивства, на початок 1942 живими залишалася принаймні половина євреїв Мінська.

У 1942 році радянський партизанський рух зріс на силі у ту ж мить, як вирішилася доля білоруських євреїв — і з тієї ж причини. У грудні 1941 року, стоячи перед обличчям «світової війни», Гітлер озвучив своє бажання вбити всіх євреїв Європи. Наступ Червоної армії був однією з головних причин послаблення німецьких позицій у Білорусі — і знову задеклароване прагнення Гітлера знищити всіх євреїв. Радянські сили у наступі навіть спромоглися на початку 1942 року відкрити прогалину в німецьких лініях. Цей простір між групами армій «Північ» і «Центр», що називався Суразькими воротами, залишався відкритим протягом півроку. До вересня 1942 року комуністи могли відправляти надійних солдатів контролювати партизанів, що діяли в Білорусі, і постачати їх зброєю. Таким чином органи радянської влади встановили більш чи менш надійні канали комунікації. У травні 1942 року в Москві засновано Центральний штаб партизанського руху[472].

Гітлерове вголос задеклароване рішення знищити всіх євреїв Європи підняло ототожнення євреїв із партизанами до рівня певної абстракції: євреї підтримували ворогів Німеччини, а отже, їх треба було знищувати на випередження. Єврейську загрозу Гімлер з Гітлером ототожнювали із загрозою партизанською. Логічний зв'язок між євреями і партизанами був примарним і проблематичним, але значення його для євреїв Білорусі — серця партизанської війни, було цілком ясним. У зоні військової окупації — тилу групи армій «Центр» — убивства євреїв поновилися в січні 1942 року. Одна з айнзацкоманд на своїх вантажівках зображала зірку Давида як знак своєї місії з пошуку і вбивства євреїв. Очільники айнзацгрупи В постановили вбити всіх євреїв у довіреній їм зоні до 20 квітня 1942 року — дня народження Гітлера[473].

Цивільна окупаційна влада Мінська також пішла за новою лінією. Генеральний комісар Білорусі Вільгельм Кубе 19 січня 1942 року зустрівся з очільниками поліції. Всі вони, схоже, погодилися з його формулюванням: хоча велике «колоніально-політичне» завдання Німеччини на Сході вимагало вбивства усіх євреїв, частину з них доведеться тимчасово залишити живими для виконання примусової праці. Вбивчі акції у Мінську розпочнуться у березні й будуть скеровані проти населення, що залишалося в гетто протягом дня — поки робітничі бригади працювали за його межами[474].

1 березня 1942 року німці наказали юденрату на наступний день надати квоту у 5 тисяч євреїв. Підпілля гетто сказало представникам юденрату не торгувати єврейською кров'ю, чого вони, мабуть, і так не хотіли. Замість того, щоб допомагати німцям виконати свою квоту, деякі з єврейських поліцаїв сказали євреям ховатися. Коли 2 березня квоти не було досягнено, німці розстріляли дітей і зарізали всіх вихованців єврейського сиротинця. Вони вбили навіть декількох робітників, що поверталися додому. Загалом того дня загинуло близько 3 412 осіб. Одним із єврейських дітей, що того дня зумів утекти, був Фелікс Липський. Його батько як польський шпигун загинув під час Сталінового Великому терору — як і багато людей у ті часи, одного дня він зник, і більше його ніхто не бачив. Тепер його син бачив трупи своїх знайомих у ямах. Він згадував відтінки білого кольору: шкіру, білизну, сніг[475].

Після невдачі ранньоберезневої акції 1942 року німці розбили мінське підпілля і прискорили масові вбивства євреїв. Наприкінці березня — на початку квітня вони заарештували 251 діяча підпілля, як євреїв так і неєвреїв, разом із головою юденрату. (Казинця, організатора підпілля, страчено в липні). Приблизно у той же час Мінськ відвідав Райнгард Гайдрих, який, схоже, наказав побудувати тут фабрику смерті. СС розпочало роботу над новим комплексом під Малим Трастянцем за межами Мінська. Починаючи від травня 1942 року, тут загинуть близько 40 тисяч осіб. Дружини німецьких службовців згадували Малий Трастянець як місце, де можна було їздити на конях і де були хутряні шуби (відібрані єврейських жінок перед розстрілом)[476].

За останні липневі дні 1942 року загинуло близько 10 тисяч мінських євреїв. У останній день місяця прощального листа до батька написала Юніта Вішняцька: «Я прощаюся з тобою перед смертю. Я дуже боюся цієї смерті, бо малих дітей у масові могили кидають живцем. Прощавай назавжди. Цілую, цілую»[477].

Інколи замість того, щоб розстрілювати менших дітей, німці справді кидали їх у ями з трупами, щоб вони задихнулися під землею. Мали вони під руками й інші засоби вбивства, що дозволяли не спостерігати закінчення молодих життів. Вулицями Мінська роз'їжджали газові вантажівки, водії яких шукали полишених без нагляду єврейських дітей. Люди застосовували до цих вантажівок ту ж назву, якою декілька років перед тим називали вантажівки НКВД в часі Великого терору: «душогубки»[478].

Діти знали, що станеться з ними, якщо їх упіймають. Піднімаючись рампою назустріч смерті, вони просили для себе останнього шматка пошарпаної гідності: «Будь-ласка, панове, — казали вони до німців, — не бийте нас. Ми можемо й самі дійти до вантажівок»[479].

На весну 1942 року євреї Мінська бачили ліс як місце, безпечніше за гетто. Герш Смоляр і сам мусив покинути гетто і податися до партизанів. З близько 10 тисяч тих мінських євреїв, що пробралися до радянських партизанських загонів, війну пережила, мабуть, половина. Смоляр теж був серед уцілілих. Та партизани не конче вітали євреїв. Партизанські загони існували для того, щоб подолати німецьку окупацію, а не для того, щоб допомогти цивільному населенню її пережити. Євреїв без зброї часто завертали, так само чинили з жінками і дітьми. Навіть озброєним єврейським чоловікам іноді відмовляли — бувало, їх навіть вбивали заради їхньої зброї. Партизанські очільники боялися, що євреї з гетто були німецькими шпигунами. Це звинувачення було не таким абсурдним, як може здаватися. Німці справді захоплювали дружин, а тоді наказували єврейським чоловікам, якщо ті хотіли ще побачити свої родини, йти до лісу і повертатися з інформацією[480].

Становище євреїв у лісі поступово покращилося протягом 1942 року, коли вони утворили власні партизанські загони. Центральний штаб партизанського руху, зрештою, підтримав такий крок. Ізраель Лапідус сформував загін із 50 осіб. 106-й загін Шолема Зоріна налічував удесятеро більше партизанів і здійснював набіги на мінське гетто, щоб рятувати євреїв. У окремих випадках радянські партизани створювали диверсії, що дозволяло євреям тікати з гетто. Одного разу партизани напали на німецький загін, що вирушав на ліквідацію одного з гетто. Освальд Руфайзен, єврей, що працював перекладачем у німецькій поліції в містечку Мір, проносив у місцеве гетто зброю і попередив його мешканців про плановану ліквідацію[481].

Інший єврей, Тувія Бєльский, врятував, мабуть, більше євреїв за будь-якого іншого партизанського очільника. Особливий дар Бєльського полягав у розумінні небезпек провадження партизанської війни. Бєльський походив із західної Білорусі, тобто з тієї частини північно-східної Польщі, що її комуністи анексували у 1939 році, а потім у 1941 році відступили німцям. Він служив у Польській армії, а тому мав військовий вишкіл. Він і його родина добре знали ліси, мабуть, через те, що займалися дрібною контрабандою. Але тактичне відчуття Бєльського не міг пояснити жоден окремий досвід. З одного боку, за свою мету він вважав радше порятунок євреїв, аніж убивство німців. Він і його партизани, як правило, намагалися уникати бою. «Не кваптеся битися й гинути», — казав він. «Нас залишилося так мало, що мусимо рятувати життя. Врятувати єврея значно важливіше, ніж убивати німців». З іншого боку, він успішно співпрацював із радянськими партизанами, попри те, що їхнє першочергове завдання полягало саме у знищенні німців. Хоча мобільний табір Бєльського значною мірою складався із жінок і дітей, він зміг добитися від комуністів визнання свого статусу як партизанського очільника. Тактика першочерговості порятунку, а не опору, допомогла Бєльському врятувати понад тисячу людей[482].

У рамках все активнішого радянського партизанського руху, що підпадав під дедалі більшу субординацію Москви, Бєльський був аномалією. На початок 1942 року в Білорусі діяло (за радянськими підрахунками) близько 23 тисяч партизанів; ця кількість, імовірно, подвоїлася на час, коли у травні сформовано Центральний штаб, і ще раз подвоїлася до кінця року. У 1941 році партизани ледве могли залишатися живими; у 1942-у вони могли досягати визначених військових та політичних цілей. Вони закладали міни і знищували залізничні шляхи й локомотиви; мали ховати від німців продовольство і нищити німецьку адміністрацію. На практиці найбезпечніший спосіб атакувати німецьку окупаційну структуру полягав у вбивствах беззбройних членів цивільної адміністрації: голів невеликих містечок, учителів, землевласників та їхні родини. Такі дії не були надміром — вони були виразом офіційної політики радянського партизанського руху до листопада 1942 року. Партизани прагнули отримати повний контроль над територіями, що їх називали «партизанськими республіками»[483].

За всієї ефективності, партизанські операції несли неминуче знищення цивільному населенню Білорусі — як єврейському, так і неєврейському. Коли радянські партизани перешкоджали селянам віддавати продовольство німцям, вони фактично гарантували, що німці уб'ють цих селян. Їм погрожували радянські автомати; вбивали їх німецькі автомати. Щойно німці доходили до висновку, що втратили контроль над певним селом на користь партизан, вони просто підпалювали будинки й поля. Якщо вони не могли забезпечити собі зерна, то могли не віддати його комуністам, запевнивши, що ті його не зберуть. Коли радянські партизани підривали поїзди, вони знали, що це фактично означає знищення навколишнього населення. Коли радянські партизани закладали міни, то знали, що частина цих мін здетонує під тілами радянських громадян. Для прочісування мінних полів німці змушували місцеве населення, білорусів та євреїв, іти ними, взявшись за руки. Радянське керівництво здебільшого мало переймалося такими втратами людського життя. Загиблі перебували під німецькою окупацією, а відтак були людьми ненадійними і життя їх важило ще менше, ніж життя пересічних радянських громадян. Німецькі акції помсти також поповнювали лави партизанів, оскільки на вцілілих часто не чекала ані домівка, ані хліб, ані родина[484].

Радянський провід не надто переймався лихом євреїв. Після листопада 1941 року Сталін жодного разу не виділяв євреїв як жертв Гітлера. Деякі партизанські командири намагалися захищати євреїв. Але радянські комуністи, як і американці та британці, схоже, серйозно не розважали над безпосередніми військовими діями для порятунку євреїв. Логіка радянської системи завжди противилася незалежним ініціативам і цінувала людське життя дуже низько. Як підневільна робоча сила, євреї у гетто підтримували німецькі воєнні зусилля — отже, їхня смерть над ровами мало хвилювала московських владців. Ті євреї, що не сприяли, а навпаки — перешкоджали німцям, зраджували небезпечну здатність до ініціативи, а отже, згодом могли опиратися і радянському правлінню. За сталіністською логікою, євреї були підозрюваними у будь-якому разі: якщо вони залишалися в гетто і працювали на німців, або ж якщо вони залишали гетто і виказували здатність до незалежних дій. Давніша неквапливість місцевих мінських комуністів себе виправдовувала: Центральний штаб партизанського руху в Москві трактував їхню організацію як прикриття гестапо. Людей, що рятували євреїв Мінська і постачали їжею радянських партизанів, названо знаряддям Гітлера[485].

Єврейські чоловіки, що потрапляли до партизанів, «почувалися вже визволеними», як згадував Лев Кравець. Єврейським жінкам переважно було тяжче. Стандартним звертанням до дівчат і жінок у партизанських загонах було слово «баба», і жінки, як правило, не мали іншого вибору, як шукати чиєїсь протекції. Можливо, саме це мала на увазі Роза Герасимова, яка згадувала, що «власне, життя було нестерпним, але партизани мене врятували». Деякі партизанські очільники, як євреї, так і неєвреї, намагалися створювати захищені «родинні табори» для жінок, дітей і старих. Діти, яким пощастило потрапити в такі родинні табори, бавилися у своєрідні хованки — у їхній грі німці полювали на євреїв, яких захищали партизани. Стосовно них це було правдою. Тим не менш, хоча партизани врятували близько 30 тисяч євреїв, у висліді складно сказати, чи їхні дії провокували, чи стримували вбивство євреїв. Партизанська війна у ворожому тилу забирала німецьку поліцію і війська з фронту в оточені землі, де поліцаям і солдатам майже завжди було простіше вбивати євреїв, аніж вистежувати й боротися з партизанами[486].

У другій половині 1942 року антипартизанські операції німців практично годі було відрізнити від масового вбивства євреїв. 18 серпня 1942 року Гітлер наказав до кінця року «знищити» білоруських партизан. На той час було вже зрозуміло, що євреї теж мали загинути до цього ж терміну. Евфемізм «спеціальна обробка», що означав розстріли, зустрічається у звітах як щодо євреїв, так і щодо білоруських цивільних. Обидва процеси грунтувалися на колоподібній, але тим не менш переконливій логіці: спершу в 1941 році, коли якихось загрозливих партизанських утворень ще не існувало, євреїв слід було розстрілювати «як партизанів»; коли ж у 1942 році такі утворення з'явилися, то пов'язаних із ними селян слід було знищувати «як євреїв». На еквівалентності між євреями і партизанами наголошувано знову і знову — так поставало нисхідне риторичне коло, що могло дійти свого завершення тільки із остаточним знищенням обох груп[487].

На середину 1942 року кількість євреїв різко зменшувалася, але кількість партизанів різко зростала. Це ніяк не вплинуло на логіку нацистського мислення, за винятком того, що методи поводження з білоруським цивільним населенням стали ще більш подібними до методів поводження з євреями. Коли боротьба з партизанами ускладнилася через потужність їхнього руху, а боротьба з євреями ускладнилася через надто низьку їх чисельність, німці почали насилати на неєврейське населення Білорусі чимраз разючіші хвилі вбивств. Із погляду німецької поліції, «остаточне розв'язання» і антипартизанські кампанії злилися докупи.

Щоб це продемонструвати, вистачить одного прикладу: 22 і 23 вересня 1942 року 310-й батальйон поліції порядку відряджено для знищення трьох сіл за нібито зв'язки з партизанами. У першому селі, Борках, поліція зібрала все населення, вивела чоловіків, жінок і дітей на сімсот метрів за межі села і роздала лопати, щоб люди копали собі могили. Поліцаї розстрілювали білоруських селян без перерви від 9: 00 ранку до 6: 00 вечора і убили 203 чоловіки, 372 жінки і 130 дітей. Поліція порядку зберегла життя 104 особам, що їх класифікувала як «надійних», хоча годі уявити собі, як вони могли вважатися надійними після того, що побачили. Батальйон дійшов до наступного села Заблойць о 2: 00 ночі й оточив його о 5: 30. Усіх мешканців солдати зігнали у місцеву школу, а тоді розстріляли 284 чоловіків, жінок і дітей. У третьому селі, Борисовці, батальйон доповів про вбивство 169 чоловіків, жінок та дітей. Через чотири тижні цей батальйон поставлено ліквідувати євреїв у робітничому таборі. Коли 21 жовтня вони вбили 461 єврея, то послуговувалися подібними методами. Єдина відмінність полягала в тому, що тут не було потреби захоплювати населення зненацька, оскільки воно вже перебувало під вартою у таборі[488].

Попри нові наступи, єдиною переможною війною для німців у 1942 році була «війна» проти євреїв. Група армії «Північ» продовжувала облогу Ленінграда. Група армій «Центр» не наблизилася до Москви. Група армій «Південь» мала захопити Волгу і нафтові запаси Кавказу. Частина військ групи армії «Південь» дійшла до Волги в серпні 1942 року, але не змогла взяти Сталінград. Німецькі війська прорвалися через південну Росію до Кавказу, але до зими не добилися контролю над чільними районами. Цей наступ став останнім великим німецьким наступом на східному фронті. На кінець 1942 року німці вбили принаймні 209 089 євреїв у Білорусі. Однак убивства єврейських цивільних ніяк не зашкодили Червоній армії, ба навіть не сповільнили партизанів[489].

У 1942 році німці відчували брак особового складу в тилу й потребували тримати війська на фронті. Відтак вони прагнули підвищити ефективність антипартизанської війни. Головою антипартизанської кампанії в районах під цивільною владою Гімлер призначив Баха, місцевого вищого очільника СС та поліції. На практиці відповідальність за кампанію лягла на плечі його заступника Курта фон Готберга, п'яниці, чию кар'єру в СС урятував Гімлер. Готберг не отримав бойових поранень, але втратив частину ноги (і посаду в СС), коли на своєму автомобілі в'їхав у фруктове дерево. Гімлер заплатив за його протез і поновив його на посаді. Призначення до Білорусі стало для Готберга нагодою довести свою відвагу, і за цю нагоду він ухопився. Після поліційного вишколу, що тривав лише місяць, Готберг сформував власну бойову групу, яка діяла від листопада 1942 по листопад 1943 року. За перші п'ять місяців кампанії його солдати доповіли про вбивство 9 432 «партизанів», 12 946 «підозрюваних у партизанській діяльності» і близько 11 тисяч євреїв. Іншими словами, бойова група розстрілювала в середньому по двісті осіб щодня. Майже всі вони були цивільними[490].

Усі інші з'єднання за кількістю скоєних звірств перевершила спеціальна СС-команда Дірлевангера, що прибула до Білорусі в лютому 1942 року. У Білорусі, та й на всіх театрах Другої світової війни мало хто міг зрівнятися з Оскаром Дірлевангером за рівнем жорстокості. Він був схильним до насильства алкоголіком і наркоманом. Після Першої світової війни належав до правих збройних утворень у Німеччині й початок 1920-х років провів за тортурами над комуністами й написанням дисертації з планової економіки. У 1923 році він вступив до нацистської партії, але скомпрометував своє політичне майбутнє через дорожні аварії та сексуальні зв'язки з неповнолітньою. У березні 1940 року Гімлер постановив його на чолі спеціальної «бригади браконьєрів». Ця частина складалася зі злочинців, ув'язнених за полювання на чужу власність. Деякі з високопоставлених нацистів романтизували цих солдатів, бачачи в них чистий примітивний німецький тип, що противиться тиранії закону. Цих мисливців спершу відіслано до Любліна, де до частини приєдналися інші злочинці, зокрема вбивці й особи клінічно божевільні. У Білорусі Дірлевангер зі своїми мисливцями воював із партизанами. Та частіше вони вбивали цивільних у віддалених селах. Улюблений метод Дірлевангера полягав у тому, щоб зігнати населення села в стайні, підпалити стайню, а тоді з кулеметів розстрілювати всіх, хто намагатиметься втекти. Виконуючи свої обов'язки в Білорусі, вояки Дірлевангера вбили принаймні 30 тисяч цивільних[491].

Дірлевангерова частина була однією із низки утворень Waffen-SS та поліції порядку, скерованих до Білорусі для підкріплення пошарпаного регулярного війська. На кінець 1942 року німецькі солдати були надзвичайно виснажені. Їх переслідувало усвідомлення поразки, не стримували звичні законні обов'язки перед цивільним населенням, а до того ж, їм наказано ставитися до партизанів із максимальною жорстокістю. Настановлені на антипартизанську боротьбу солдати мусили боротися з ворогом, що міг з'явитися й зникнути будь-якої миті, а також знав місцевість так, як не знали її вони. Тепер солдати Вермахту співпрацювали з поліцією і СС, чиє чільне завдання протягом довшого часу полягало в масовому вбивстві цивільних, передовсім євреїв. Усі знали, що вони мали знищувати партизанів. За таких обставин рівень загибелі серед цивільних мусив бути жахливо високим, незважаючи на деталі німецької тактики.

Головні німецькі акції середини 1942 року, так звані великі операції, мали своєю метою вбивати білоруських цивільних на додачу до білоруських євреїв. Неспроможні подолати партизанів, німці вбивали людей, що могли сприяти їхній боротьбі. Частинам оголошувано щоденну квоту вбивств, яку вони виконували шляхом оточення сіл і розстрілу більшості чи всіх їх мешканців. Вони розстрілювали людей над ровами. У випадку Дірлевангера і тих, хто наслідував його приклад, людей палили у стайнях або ж підривали, змушуючи розчищати мінні поля. Восени 1942 і на початку 1943 року німці ліквідували гетто і цілі села, що асоціювалися з партизанами. В ході операції «Болотяна лихоманка» бригада Дірлевангера вбила 8 350 євреїв, які ще жили у гетто в Барановичах. Після цього бригада вбила ще 389 «бандитів» і 1 274 «підозрюваних у бандитизмі». Очолював ці напади Фрідріх Єкельн, вищий очільник СС та поліції райхскомісаріату Остлянд — той самий, що зорганізував масові розстріли євреїв у Кам'янці-Подільському в Україні, а також ліквідацію ризького гетто в Латвії. Операція «Горнунг» у лютому 1943 року розпочалася з ліквідації слуцького гетто, тобто із розстрілу близько 3 300 євреїв. На південний захід від Слуцька німці вбили ще близько 9 тисяч людей[492].

На початок 1943 року населення Білорусі, особливо молоді чоловіки, потрапило в осердя смертельної боротьби між німецькими силами і радянськими партизанами, що зводила до абсурду ідеологію обох сторін. Німці, які відчували брак особового складу, вербували в поліційні сили (і в «самооборонну» міліцію) місцевих чоловіків. Чимало з них перед війною були комуністами. Зі свого боку, партизани у 1943 році почали вербувати білоруських поліцаїв на службі в німців, оскільки ці люди мали бодай якусь зброю і вишкіл[493].

Те, на чиєму боці білоруси вирішували битися — якщо мали вибір, — визначали поразки Вермахту на полі бою, а не місцеві політичні чи ідеологічні преференції. Літній наступ групи армій «Південь» зазнав невдачі, а цілу 6-у армію знищено у битві під Сталінградом. Коли у лютому 1943 року звістка про поразку Вермахту дійшла до Білорусі, то 12 тисяч поліцаїв і членів міліції покинули німецьку службу і перейшли до радянських партизанів. Згідно з одним звітом, лише 23 лютого до такого кроку вдалося 800 осіб. Це означало, що частина білорусів, які у 1941–1942 роках на службі у нацистів вбивали євреїв, у 1943 році приєдналися до радянських партизанів. Більше того: людьми, що вербували цих білоруських партизанів, політичними офіцерами серед партизанів часом були євреї, що уникнули смерті від рук білоруських поліцаїв, утікши із гетто. Євреї, що рятувалися від Голокосту, вербували його виконавців[494].

Лише євреї, чи та жменька їх, що залишалася в Білорусі у 1943 році, мали зрозумілу причину бути на одному боці, а не на іншому. Оскільки у цій війні вони були очевидним і задекларованим ворогом, оскільки німецька ворожість означала загибель, то вони були якнайглибше зацікавлені в тому, щоб приєднатися до комуністів, незважаючи на небезпеки партизанського життя. Для білорусів (і росіян, і поляків) ризик поділявся рівномірніше, але можливість невтручання дедалі зменшувалась. Білоруси, які билися й гинули на одному чи іншому боці, нерідко опинялися на своєму місці волею випадку — ішлося про те, хто був у селі, коли туди з'являлися радянські партизани чи німецька поліція із вербувальними місіями. Вербування це часто полягало в тому, що молодих чоловіків зганяли на службу. Оскільки обидві сторони знали, що їхні члени потрапили до них значною мірою випадково, то новобранцям улаштовували гротескові перевірки відданості — скажімо, змушували вбивати взятих у полон друзів чи членів родини, що билися на іншому боці. Поки дедалі більшу частину населення Білорусі затягувало до партизанів чи в різноманітні поліційні та воєнізовані утворення, що їх нашвидкуруч організовували німці, такі події лише виявляли суть ситуації: Білорусь стала суспільством, поділеним іншими супроти себе самого[495].

У Білорусі, як і деінде, місцеву політику німців зумовлювали широкі економічні міркування. У 1943 році німців більше непокоїла нестача робочої сили, аніж продовольства. Через це німецька політика щодо Білорусі змінилася. Війна проти Радянського Союзу тривала, а Вермахт щомісяця ніс тяжкі втрати. Через це німецьких чоловіків треба було забирати з німецьких фірм та фабрик і відсилати на фронт. Та щоб німецька економіка далі функціонувала, цих чоловіків треба було кимось замінити. У жовтні 1942 року Герман Герінг проголосив надзвичайну директиву: білоруських чоловіків із підозрілих сіл слід було не розстрілювати, а відсилати до Німеччини як підневільних робітників. Працездатних осіб «відбирали» на працю, а не вбивали — навіть якщо вони піднімали зброю проти Німеччини. За Герінгом, тепер вони могли запропонувати Райхові лише свою працю, яка важила більше за їхню смерть. Оскільки радянські партизани контролювали чимраз більше білоруської території, то до Німеччини у будь-якому разі доходило чимраз менше продовольства. Якщо білоруські селяни не могли працювати на користь Німеччини у Білорусі, треба було змусити їх працювати в Німеччині. Така логіка несла з собою величезну кількість смертей. У грудні 1942 року Гітлер сформулював те, на що Герінг лише натякав: жінок і дітей, що їх вважали менш придатними до праці, слід було розстрілювати[496].

То був особливо виразний приклад німецької кампанії збору невільних робітників зі сходу, що розпочався з поляків Генерал-губернаторства, поширився на Україну, а тоді дійшов кривавої кульмінації в Білорусі. На кінець війни у Райху працювало близько 8 мільйонів іноземців зі сходу, переважно слов'ян. Навіть за стандартами нацистського расизму це був доволі химерний результат. Німецькі чоловіки подалися за кордон і вбили мільйони «недолюдей» лише для того, аби завезти до Німеччини мільйони інших «недолюдей» робити роботу, яку робили б самі, якби не займалися за кордоном убивствами «недолюдей».

Ця нова політика вимагала від німецьких поліцаїв та солдатів убивати білоруських жінок і дітей для того, щоб їхніх чоловіків, батьків і братів забирати на невільницьку працю. Відтак весняні й літні антипартизанські операції 1943 року були кампаніями збору рабів, а не бойовими діями. Однак, оскільки радянські партизани іноді чинили опір полюванням на рабів і пов'язаним із ним масовим убивствам, німці зазнавали втрат. У травні та червні 1943 року, в ході операцій «Стрілець» і «Циганський Барон» (названих на честь опери і оперети) німці прагнули захопити залізничні шляхи в Мінській області, а також робітників для праці в Німеччині. Вони доповіли про вбивство 3 152 «партизанів» і депортацію 15 801 робітника. Та вони й самі втратили 294 солдатів. Співвідношення 1: 10 є абсурдно низьким, якщо припускати (помилково), що вбиті партизани, про яких говорили німці, справді були партизанами, а не (здебільшого) цивільними, але втрата ця однаково була відчутною[497].

У травні 1943 року в ході операції «Котбус», німці намагалися очистити від партизанів район, що лежав на відстані 140 кілометрів на північ від Мінська. Німецькі частини знищували село за селом, зганяючи їхнє населення в стайні й спалюючи ці стайні дотла. Впродовж наступних днів у цих селах можна було побачити залишених напризволяще свиней і псів зі спаленими людськими кінцівками в пащах. Офіційна кількість мертвих становила 6 087 осіб; але сама лише бригада Дірлевангера доповіла про 14 тисяч загиблих від операції. У більшості своїй загиблі були жінками і дітьми; близько 6 тисяч чоловіків відправлено робітниками до Німеччини[498].

До апогею цю економічну логіку влітку 1943 року довела операція «Герман», названа так на честь Германа Герінга. За період від 13 липня до 11 серпня німецькі бойові групи мали обрати територію, убити всіх її мешканців, за винятком чоловічої робочої сили, забрати всю рухому власність, а тоді спалити все, що залишалося. Після відбору робітників із місцевого білоруського та польського населення, жінок, дітей та старших осіб розстрілювали. Ця операція проводилася в західній Білорусі — на землях, що їх у 1939 році від Польщі анексував Радянський Союз, а потім у 1941 році захопили німці[499].

Польські партизани, які вважали, що ці землі слід повернути Польщі, теж билися в тих лісах. Таким чином антипартизанські акції німців скеровувалися як проти радянських партизанів (що представляли державу, яка правила тут у 1939–1941 роках), так і проти польського підпілля (що боролося за незалежність і територіальну цілісність Польщі в кордонах 1918–1939 років). Польські сили належали до польської Армії крайової і були підзвітними польському урядові в екзилі у Лондоні. Польща була однією з Союзних держав, тож, у принципі, польські й радянські війська спільно боролися проти німців. Та оскільки і Радянський Союз, і Польща претендували на ці землі радянської західної Білорусі (з радянського погляду) чи північно-східної Польщі (з польського), то на практиці все було складніше. Польські бійці опинилися в пастці між радянськими і німецькими військами. Коли польські війська відмовлялися коритися Москві, радянські партизани влаштовували бійні польських цивільних. Так, 8 травня 1943 року в Налибоках радянські партизани розстріляли 127 поляків[500].

Улітку 1943 року офіцери Червоної армії запросили офіцерів Армії крайової на перемовини, а тоді вбили їх по дорозі до місця зустрічі. Командувач радянського партизанського руху вважав, що на солдатів Армії крайової слід доносити німцям, які відтак розстрілювали поляків. Тим часом польські війська терпіли також і від німецьких нападів. Польські командувачі в різні моменти налагоджували зв'язок як із комуністами, так і з німцями, але не могли укласти справжнього союзу ні з ким: зрештою, поляки хотіли відновити незалежну Польщу в її довоєнних кордонах. Складність цієї мети з відступом Гітлерової влади і приходом на її місце Сталінової увиразнювалася в болотах Білорусі[501].

Райони, очищені від населення під час операції «Герман» і наступних операцій 1943 року, німці називали «мертвими зонами». Знайдені у мертвій зоні люди підлягали знищенню. 45-й безпековий полк Вермахту в квітні 1943 року вбивав цивільних у ході операції «Великодній кролик». До цієї справи долучилися залишки айнзацгрупи й, відіслані до Білорусі навесні 1943 року. Вони прийшли з південної Росії та південної України, куди відступали рештки групи армій «Південь» після поразки під Сталінградом. Там айнзацгрупа D мала прикривати німецький відступ, убиваючи цивільних усюди, де виникав опір. У Білорусі її солдати забирали всю худобу й палили села там, де не зустрічали жодного опору. Айнзацгрупа D вже не прикривала відступ Вермахту, як чинила південніше, а готувалася до такого відступу[502].

Перехід до тактики «мертвих зон» імпліцитно означав визнання того, що до Білорусі скоро повернеться радянська влада. Група армій «Південь» (дуже зменшена й інакше названа) відступала. Група армій «Північ» усе ще тримала в облозі Ленінград, хоча сенсу в цьому вже не було. Сама Білорусь ще лежала в тилу групи армій «Центр», але такій ситуації судилося тривати недовго.

Деякі німецькі військові й цивільні очільники інколи в час німецької окупації Білорусі усвідомлювали, що тактика масового терору зазнавала невдачі і що для перемоги над Червоною армією слід було знайти інший спосіб підняти білоруське населення на підтримку німецького правління. Та іншого способу знайти було годі. Як і на всіх окупованих територіях Радянського Союзу, німці добилися того, що більшість населення прагнула повернення радянської влади. Відряджений у Білорусь німецький спеціаліст із пропаганди доповідав, що йому нічого сказати населенню[503].

Найдраматичнішою спробою зібрати підтримку місцевого населення стала створена за німецької підтримки Російська народна визвольна армія (РОНА за російською абревіацією). Очолював її Броніслав Камінський, радянський громадянин російської національності й польського (а також, можливо, німецького) походження, що його у 1930-х, схоже, було вислано в радянське спеціальне поселення. Він назвався противником колективізації. Німці дозволили йому розпочати експеримент із місцевого самоврядування в містечку Локоть на північному заході Росії. Тут Камінського постановили на чолі антипартизанських операцій, а місцевому населенню справді дозволили залишати собі більшу частку вирощеного зерна. Коли війна повернула проти німців, Камінського з цілим його апаратом відправлено з Росії до Білорусі, де він мав зіграти подібну роль. Камінський мав наказ боротися з радянськими партизанами в Білорусі, та разом зі своєю групою ледве міг боронити свою базу. Зрозуміло, що місцеве білоруське населення трактувало РОНА як чужинців, що відбирали землю, водночас говорячи про право власності[504].

У 1942–1943 роках голова генералкомісаріату Білорусь Вільгельм Кубе зробив спробу відійти від низки підставових принципів німецького колоніалізму в надії підняти населення на спротив Червоній армії. Він спробував вдатися до національних поступок, підтримуючи білоруські школи і влаштовуючи різноманітні білоруські дорадчі органи та військові утворення. У червні 1943 року він навіть скасував колективізацію сільського господарства і видав указ, що дозволяв білоруським селянам бути власниками своєї землі. Ця політика було подвійно абсурдною: по-перше, значну частину сільської місцевості контролювали партизани, які вбивали людей, що противилися колгоспам; по-друге, німецька армія і поліція доволі категорично відкидали право власності, бо грабували й палили господарства, вбивали землеробські родини і відсилали землеробів на силувану працю в Німеччину. Оскільки німці не поважали права білоруських селян на життя, то цим селянам нелегко було поважно сприймати їхні нові обіцянки щодо приватної власності[505].

Навіть якби Кубе якимось чином досяг успіху, його політика виявляла неможливість німецької колонізації на сході. Німецькі плани щодо слов'ян передбачали голод і виселення; Кубе хотів правити і битися з їхньою допомогою. Систему колгоспів слід було зберігати для здобування продовольства; Кубе хотів її знищити і дозволити білорусам займатися землеробством на власний розсуд. Відступаючи водночас від радянської та німецької політики, Кубе виявляв їхню засадничу подібність на селі. Як радянська самоколонізація, так і німецька расова колонізація передбачали навмисну економічну експлуатацію. Але оскільки німецька політика була більш вбивчою, а німецькі вбивства — свіжішими в пам'яті місцевих мешканців, то радянська влада стала їм здаватися меншим злом, навіть визволенням. Край експериментам Кубе поклали радянські партизани. У вересні 1943 року він підірвався на бомбі, яку покоївка підклала йому під ліжко[506].

У Білорусі, більш ніж будь-де інде, нацистська і радянська системи накладалися одна на одну і взаємодіяли. Порівняно невелика територія країни стала місцем інтенсивних бойових дій, партизанських кампаній і масових звірств. Ці землі були тиловою зоною німецької групи армій «Центр», яка понад усе прагнула захопити Москву, а також ціллю червоноармійських дивізій білоруського фронту, які планували сюди повернутися. Повністю їх не контролювали ані німецька адміністрація, ані партизани, однак і ті, й інші вдавалися до терору за браком надійних матеріальних чи моральних спонук до лояльності. У Білорусі мешкала одна з найгустіших популяцій євреїв, приречених на знищення, але незвично здатних до спротиву. Видається ймовірним, що у Мінську та Білорусі Гітлеру противилося більше євреїв, ніж будь-де інде — хоча, за рідкісними винятками, вони не могли опиратися нацистському правлінню, водночас не сприяючи радянській владі. Загони Бєльського та Зоріна були найбільшими єврейськими партизанськими утвореннями в Європі[507].

Тут не було сірого прошарку, межевої зони, маргінального простору; до цієї ситуації годі було застосувати заспокійливі кліше соціології масового вбивства. Усе було чорним на чорному. Німці вбивали євреїв як партизанів, і численні євреї стали партизанами. Євреї, що стали партизанами, сприяли радянському режимові й брали участь у радянській політиці накликання помсти на цивільне населення. Партизанська війна в Білорусі була гротесковим спільним зусиллям Гітлера та Сталіна, які разом ігнорували закони війни та інтенсифікували конфлікт за лініями фронту. Після провалу операції «Барбароса» та операції «Тайфун» німці були приречені. Початкова антипартизанська політика, як і численні інші чинники німецького планування, залежала від швидкої й тотальної перемоги. Особового складу вистачало на вбивство євреїв, але не на боротьбу з партизанами. За браком достатньої кількості особового складу німці вдалися до вбивств і залякування. Терор слугував для помноження сил — та, зрештою, помножив сили Сталіна.

Існував радянський партизанський рух, а німці намагалися його придушити. Та на практиці німецька політика була просто масовим убивством. Один звіт Вермахту повідомляв про розстріл 10 431 партизана, але здобуття лише 90 автоматів. Це означало, що майже всі вбиті насправді були цивільними. Заподіявши свої перші 15 тисяч смертей, спеціальна команда Дірлевангера втратила лише 92 солдатів. Без сумніву, багато з них загинуло від дружнього вогню і п'яних нещасних випадків. Подібне співвідношення можливе лише тоді, коли жертвами є беззбройне цивільне населення. Під прикриттям антипартизанських операцій німці убивали білоруських (чи єврейських, чи польських, чи російських) цивільних у 5 295 різних населених пунктах окупованої радянської Білорусі. Декілька сотень із цих сіл і містечок спалено дощенту. Загалом у ході антипартизанської кампанії німці вбили близько 350 тисяч осіб, з яких принаймні 90 % були беззбройними. Німці вбили у Білорусі півмільйона євреїв, 30 тисяч з яких загинули від антипартизанських операцій. Було незрозуміло, як саме числити ці тридцять тисяч осіб: як євреїв, що загинули в ході «остаточного розв'язання», чи як білоруських цивільних, що загинули від антипартизанських відплатних акцій? Німці й самі часто не робили розрізнення з причин дуже практичних. Як написав у своєму щоденнику один німецький командувач: «Спалених у будинках і бункерах бандитів і євреїв не рахували»[508].

Із 9 мільйонів осіб, що мешкали на території радянської Білорусі у 1941 році, близько 1, 6 мільйона вбили німці в акціях не на полі битви. До цього числа увійшли близько 700 тисяч військовополонених, 500 тисяч євреїв і 320 тисяч осіб, зачислених до партизан (які в абсолютній більшості були беззбройним цивільним населенням). Ці три загальні кампанії становлять три найбільші німецькі злочини у східній Європі, і разом вони вдарили по Білорусі з величезною силою і жорстокістю. Ще декілька сотень тисяч мешканців радянської Білорусі загинули в бою як солдати Червоної армії[509].

До загальної кількості смертей доклалися і радянські партизани. Станом на 1 січня 1944 року вони доповіли про вбивство 17 431 осіб як зрадників на території радянської Білорусі; це число не містить цивільних, убитих з інших причин, ані цивільних, убитих впродовж наступних місяців. Загалом партизани у Білорусі вбили десятки тисяч людей у власних акціях помсти (або ж як класових ворогів у відібраних від Польщі західних регіонах). Ще декілька десятків тисяч осіб, що мешкали в цьому регіоні, з певністю загинули після арештів, здійснених під час радянської окупації 1939–1941 років, особливо під час радянських депортацій 1940–1941 років, чи то в дорозі, чи в Казахстані[510].

2 мільйони осіб — таким є розважливе й обережне припущення щодо кількості загиблих на території нинішньої Білорусі під час Другої світової війни. Ще понад мільйон осіб утекли від німців, а ще 2 мільйони депортовано як підневільну робочу силу або ж з інших причин виселено з місць початкового мешкання. Починаючи з 1944 року, комуністи виселили ще чверть мільйона осіб до Польщі і ще десятки тисяч — до ГУЛАГу. На кінець війни половину населення Білорусі вбито або переселено. Подібного не можна сказати про жодну іншу європейську країну[511].

Наміри німців були страшнішими за їх досягнення. Заморені голодом військовополонені в мінському Шталагу 352 та інших таборах військовополонених становили лише частину смертей, що їх передбачав «план голоду». Чистки селян відбувалися на меншій шкалі, аніж масова депопуляція Білорусі, що її передбачав генеральний план «Ост». Близько мільйона білорусів зазнали експлуатації як підневільна робоча сила, хоч їх не завжди запрацьовували до смерті, як передбачалося. Могилів, де почалося масове винищення міських євреїв і де проводилися антипартизанські навчання, мав стати великою фабрикою смерті. Нею він не став; крематорії, що їх СС замовив для Могилева, зрештою, схоже, опинилися в Аушвіці. Мінськ теж мав стати місцем фабрики смерті з власними крематоріями. Після завершення вбивств саме місто мали зрівняти із землею. Вільгельм Кубе мріяв про побудову на місці Мінська німецького поселення Асгард — на честь мітичної домівки скандинавських богів[512].

Єдиною з нацистських утопій, яку було зреалізовано, стало знищення євреїв, хоча й воно відбулося не цілком так, як планували німці. У Білорусі, як і деінде, «остаточне розв'язання» стало тим злочином, що у здійсненні набрав радикальніших форм, аніж у задумі. Радянські євреї мали загинути від виснаження, будуючи німецьку імперію, або ж зазнати виселення далі на схід. Це виявилося неможливим; більшість із євреїв на сході загинули там, де жили. У Мінську було декілька винятків: євреї, що втекли й уціліли, часто коштом участі в спіралі масового насильства; а також євреї, яким зберегли життя як робочій силі, — вони загинули трохи пізніше від інших і часом на більшій відстані від дому. У вересні 1943 року деяких із останніх євреїв Мінська вивезено на захід, на землі окупованої Польщі, в установу під назвою «Собібор»[513].

Там вони побачили фабрику смерті, незнану навіть у Білорусі, де, здавалося, вже відкрилися всі земні жахіття.