Нацистські фабрики смерті

Німецька окупація коштувала життя 5, 4 мільйонам євреїв. Майже половину з них убито на схід від лінії Молотова-Рібентропа, переважно кулями, іноді газом. Решта загинула на захід від лінії Молотова-Рібентропа, переважно від газу, іноді від куль. На схід від лінії Молотова-Рібентропа впродовж другої половини 1941 року, за перші шість місяців німецької окупації, загинуло мільйон євреїв. Ще мільйон убито у 1942 році. На захід від лінії Молотова-Рібентропа євреї потрапили під німецький контроль значно раніше, але загинули пізніше. На сході найбільш продуктивних з економічного огляду євреїв — молодих чоловіків — нерідко розстрілювали негайно, у перші дні чи тижні війни. Тоді економічні аргументи звернено проти жінок, дітей і старших, які перетворилися на «дармоїдів». На захід від лінії Молотова-Рібентропа побудовано гетто, в яких євреїв мали утримувати до депортації (до Любліна, Мадагаскару чи Росії), яка так і не відбулася. Непевність щодо фінальної версії «остаточного розв'язання» між 1939 і 1941 роками означала, що євреїв на захід від лінії Молотова-Рібентропа почали використовувати як робочу силу. Такий крок слугував певного штибу економічним аргументом на користь їхнього збереження.

Масові вбивства польських євреїв у Генерал-губернаторстві і в анексованих до Німеччини польських землях розпочалися через понад два роки німецької окупації і більш ніж через рік після того, як євреїв поселено у гетто. Цих польських євреїв задушено газом у шістьох великих установах, чотири з яких були на території Генерал-губернаторства, а ще дві — на анексованих до Райху землях. Установи ці — Хелмно, Бєлжець, Собібор, Треблінка, Майданек, Аушвіц — діяли в тому чи іншому поєднанні від грудня 1941 року до листопада 1944 року. Осердям убивчої кампанії на захід від лінії Молотова-Рібентропа була операція «Райнгард», що полягала в задушенні газом 1, 3 мільйона польських євреїв у Бєлжці, Собіборі та Треблінці у 1942 році. Останнім розділом операції став Аушвіц, де газом задушено близько 200 тисяч польських євреїв і понад 700 тисяч євреїв з інших частин Європи. Більшість із них загинуло у 1943 і 1944 роках[514].

Витоки операції «Райнгард» криються у Гімлеровій інтерпретації Гітлерових бажань. Гімлер, який знав про успішні експерименти з газом над радянськими військовополоненими, поклав завдання створити нову газову установу для євреїв на свого клієнта Одила Глобочника. Сталося це приблизно 13 жовтня 1941 року. Глобочник був очільником СС та поліції у Люблінському районі Генерал-губернаторства. Саме цей район був важливим експериментальним майданчиком для расових утопій нацистів. Глобочник сподівався, що в його район депортують мільйони євреїв, яких він відправить на невільницьку працю в колоніях. Після нападу на Радянський Союз Глобочника поставлено на чолі виконання генерального плану «Ост». Хоча після того, як Радянський Союз витримав удар і грандіозний задум убивчої колонізації покладено до шухляди, Глобочник частково втілив його в життя у власному Люблінському районі, де 100 тисяч поляків виселено з їхніх домівок. Він прагнув загального «очищення Генерал-губернаторства від євреїв, а також від поляків»[515].

На кінець жовтня 1941 року Глобочник обрав місце для побудови нової газової фабрики — Бєлжець, що лежав безпосередньо на південний схід від Любліна. Зміни у планах щодо використання цього місця зраджують зсув у нацистських утопіях від убивчої колонізації до винищення як такого. У 1940 році Глобочник заснував табір невільницької праці у Бєлжці. Він гадав собі, що тут 2 мільйони євреїв вручну копатимуть протитанкові окопи. Такі фантазії він плекав через те, що одна з ранніх версій «остаточного розв'язання» передбачала депортацію європейських євреїв до Люблінського району. Зрештою, Глобочник у Бєлжці мусив змиритися з робочою силою лише у 30 тисяч євреїв. Свій оборонний проект він остаточно покинув у жовтні 1940 року. Роком пізніше, після розмови з Гімлером, він придумав інший спосіб використати надане йому місце для знищення євреїв[516].

Глобочник шукав і зрештою знайшов для німців спосіб убивати євреїв на захід від лінії Молотова-Рібентропа там, де німцям бракувало особового складу для масових розстрілів і де вони не хотіли озброювати поляків як допоміжні сили. Використання установи у Бєлжці вимагало лише жменьки німецьких командирів. Основну працю мали виконувати поневолені євреї. Охорону і роботу фабрики забезпечувало б головно ненімецьке населення, відібране з тренувального табору в Травниках у Люблінському районі. Першими робітниками з Травників стали поневолені солдати Червоної армії з таборів військовополонених. Ці люди були значною мірою радянськими українцями, хоча серед них траплялися і представники інших національностей Радянського Союзу, зокрема росіяни і навіть випадкові особи єврейського походження — відібрані, звісно, ненавмисне. Тією мірою, що їх можна було знайти, німці воліли використовувати радянських німців[517].

Зміна завдань для робітників у Травниках, як і зміни у застосуванні Бєлжця, виказувала переміну в утопіях Гітлера. За початковим задумом Глобочника, чоловіки в Травниках мали виконувати функцію поліцаїв у завойованому Радянському Союзі під німецьким командуванням. Оскільки Радянський Союз так і не вдалося завоювати, то цих людей можна було готувати для іншого спеціального завдання: експлуатації установ, у яких душитимуть газом євреїв Польщі. Коли їх набирали, чоловіки з Травників нічого не знали про загальний задум і не мали в цій політиці жодних політичних чи особистих інтересів. Польща була для них чужою країною, польські євреї — чужим народом. Слушно було б припускати, що вони мали глибоке зацікавлення в збереженні своєї роботи; завербування на неї врятувало їх від імовірної голодної смерті. Навіть якби, попри це, вони якимось чином мали відвагу опиратися німцям, то знали, що не можуть безпечно повернутися до Радянського Союзу. Вийшовши із Дулагів та Шталагів, вони поклали на себе печать німецьких колаборантів.

У грудні 1941 року одягнені в чорні уніформи чоловіки з Травників допомагали будувати рампу і рейковий відтинок, що уможливлював залізничний зв'язок із Бєлжцем. Радянські громадяни постачали робочу силу для вбивчої політики німців[518].

Бєлжець не мав бути табором. У таборах люди ночують. Бєлжець мав бути фабрикою смерті, де євреїв убивали б після прибуття.

Така установа — куди людей привозили під оманливим приводом, казали їм, що вони мають іти в душ, а тоді вбивали окисом вуглецю, — вже мала німецький прецедент. Між 1939 і 1941 роками в Німеччині використовувалися шість установ, де вбивали людей неповносправних, психічнохворих та інших, яких вважали «не вартими життя». Після експериментального вбивства газом польських неповносправних у Вартелянді канцелярія Гітлера зорганізувала таємну програму вбивства німецьких громадян. Задіяними в ній були лікарі, медсестри й очільники поліції; одним із головних організаторів акції був особистий лікар Гітлера. Медично-науковий бік убивства був простим: окис вуглецю (СО) сполучається із гемоглобіном у крові значно краще за кисень (02). Таким чином він не дозволяє червоним кров'яним тільцям виконувати свою звичну функцію постачання кисню в тканини. Жертв приводили начебто на медогляд, а тоді вели в «душові кімнати», де їх душили окисом вуглецю, який пускали з каністр. Якщо у жертв були золоті зуби, то їх позначали крейдяним хрестом на спині, щоб після смерті ці зуби видобути. Першими жертвами ставали діти — а їхні батьки отримували від лікарів брехливі листи про те, як вони померли під час лікування. Більшість із жертв програми «евтаназії» були німцями-неєвреями, хоча неповносправних німецьких євреїв просто вбивали взагалі без будь-якого відбору. На одній із установ працівники відзначили 10 тисячну кремацію, прикрасивши труп квітами[519].

Завершення програми «евтаназії» співпало із Глобочниковою місією створити нову технологію для задушення газом польських євреїв. На серпень 1941 року, коли Гітлер призупинив програму, побоюючись внутрішнього спротиву, її працівники зареєстрували 70 273 смерті й створили зразок оманливого вбивства із застосуванням смертельного газу. Призупинення програми «евтаназії» залишило по собі групу поліцаїв і лікарів із низкою навиків, але без роботи. У жовтні 1941 року Глобочник викликав частину цих людей до Люблінського району, щоб ті обслуговували його установи планованого вбивства євреїв. Близько 92 із 450 осіб, що служили Глобочникові у завданні задушення польських євреїв газом, мали попередній досвід роботи в програмі «евтаназії». Найважливішим із цих людей був Крістіан Вірт, який здійснював нагляд над цією програмою. Як писав голова Гітлерової канцелярії, «значна частина моєї організації» мала застосовуватися «для вирішення єврейського питання, що пошириться на всі можливі наслідки».[520]

Досвід «евтаназійних» команд експлуатував не лише Ппобочник. Газова фабрика у Хелмно, у Вартелянді також користала з досвіду програми «евтаназії». Тоді як Глобочників Люблінський район був місцем експериментів у рамцях Гімлерової програми «зміцнення німецькости», Вартелянд під керівництвом Артура Грайзера став місцем депортації: сотні тисяч поляків звідси вивезено до Генерал-губернаторства, а сюди з Радянського Союзу прибули сотні тисяч німців. Грайзер зіткнувся з Гітлеровою проблемою у меншому масштабі: після цього переміщення ще залишалися євреї, і на кінець 1941 року не видно було слушного місця для депортації. Грайзер спромігся депортувати декілька тисяч євреїв до Генерал-губернаторства, але їхнє місце зайняли євреї, депортовані з решти Німеччини[521].

16 липня 1941 року рішення запропонував голова Sicherheitsdiens (СД) у Познані, регіональній столиці Грайзера: «Існує небезпека, що цієї зими всіх євреїв уже не вдасться прогодувати. Варто серйозно замислитися над тим, чи не полягало б найбільш гуманне вирішення в тому, щоб позбутися неспроможних до праці євреїв через використання якогось швидкодіючого препарату. Такий крок у кожному разі був би приємнішим, ніж дати їм померти від голоду». «Швидкодіючим препаратом» став окис вуглецю, що його застосовували у програмі «евтаназії». Газову вантажівку у вересні 1941 року випробували на радянських військовополонених; згодом такі вантажівки застосовувалися в окупованих Білорусі та Україні, особливо для вбивства дітей. Убивчим механізмом у Хелмно була газова вантажівка, нагляд над роботою якої здійснював Герберт Лянге. Лянге вже душив газом неповносправних у рамках програми «евтаназії». З 5 грудня німці використовували установу в Хелмно для вбивства євреїв з Вартелянду. У 1941 чи 1942 роках у Хелмно загинув 145 301 єврей. Фабрика у Хелмно діяла доти, доки єврейське населення Вартелянду зменшено посутньо — до меж функціонального табору праці всередині Лодзького гетто. Але вбивства призупинилися на початку квітня — саме тоді, коли у Люблінському районі вони лише починалися[522].

Бєлжець мав стати новим зразком — більш ефективним і тривалішим за Хелмно. Спільно з Віртом Глобочник постановив збудувати постійну установу, в якій можна було б душити газом відразу багатьох людей за стінами (як у програмі «евтаназії»), але в якій окис вуглецю можна було б надійно генерувати з допомогою моторів внутрішнього згорання (як із газовими вантажівками). Це означало, що замість стаціонарної вантажівки, як у Хелмно, мотор із машини виймали, трубами сполучали зі спеціально збудованою газовою камерою, цю камеру оточували огорожами, а тоді залізницею поєднували фабрику смерті з населеними центрами. Такими були прості інновації Бєлжця, але їх було достатньо[523].

Нацистський провід завжди вважав, що в осерді єврейської «проблеми» стояли польські євреї. Німецька окупація розділила колишніх польських громадян-євреїв на три різні політичні зони. Станом на грудень 1941 року близько 300 тисяч польських євреїв жили у Вартелянді та інших польських землях, що їх анексувала Німеччина. На них чекала смерть від газу в Хелмні. 1, 3 мільйона польських євреїв по східний бік лінії Молотова-Рібентропа від червня 1941 року гинули під час розстрілів, більшість із них — у 1942 році. Найбільшою групою польських євреїв під німецькою окупацією були ті, що жили в численних гетто Генерал-губернаторства. До червня 1941 року землі Генерал-губернаторства містили половину довоєнного населення польських євреїв, близько 1 мільйон 613 тисяч осіб. (Коли після німецького вторгнення в Радянський Союз до Генерал-губернаторства додано галицькі землі, кількість євреїв у Генерал-губернаторстві досягла близько 2 мільйони 143 тисяч. Півмільйона галицьких євреїв, на схід від лінії Молотова-Рібентропа, загинули від куль)[524].

Коли у березні 1942 року Гімлер з Глобочником розпочали вбивства польських євреїв Генерал-губернаторства, політика їхня недвозначно мала за мету знищити значне єврейське населення в Європі. 14 березня 1942 року Гімлер ночував у Любліні й розмовляв із Гпобочником. Через два дні німці розпочали депортацію євреїв з Люблінського району до Бєлжця. Увечері 16 березня у Любліні вони зібрали близько 1 600 євреїв, що не мали документів на працю, вивезли їх і задушили газом. У другій половині березня 1942 року німці — село за селом і містечко за містечком — почали чистку Люблінського району від євреїв. Герман Гефле, Глобочників заступник, який відповідав за «переселення», очолював штаб, що розробив необхідну технологію. Євреїв із менших гетто переселено в більші. Тоді євреїв із небезпечними зв'язками, підозрюваних комуністів і ветеранів Польської армії розстріляно. Останній підготовчий крок передбачав відбір із населення молодших чоловіків та інших осіб, що вважалися працездатними. Цим надано нові документи[525].

На захід від лінії Молотова-Рібентропа німці облаштували все так, щоб обмежити свою участь у власне вбивствах. На знищення гетто звернено його ж установи, його юденрат і єврейську поліцію. Люди Глобочника розпочинали акцію в певному місті з того, що зверталися до місцевої поліції безпеки, а тоді збирали загін німецьких поліцаїв. Якщо німці мали в розпорядженні єврейський поліційний загін, як було у більших спільнотах, то роботу зі зганяння інших євреїв для перевезення виконували єврейські поліцаї. У містах єврейської поліції було набагато більше, аніж німців, що віддавали їй накази. Оскільки у єврейських поліцаїв не було зброї, то застосовувати силу вони могли лише проти своїх. Іноді на допомогу їм приходили чоловіки з Травників[526].

Німецька поліція наказувала єврейській поліції зібрати єврейське населення в певному місці на певний час. На початках євреїв нерідко приваблювали до місця збору обіцянками їжі або ж кращої праці «на Сході». Тоді, здійснюючи кількаденні облави, німці з єврейською поліцією блокували окремі райони чи окремі будинки і гнали їхніх мешканців на місце збору. У більших містечках і містах, де треба було провести більш ніж одну облаву, ці заходи повторювалися з усе більшою жорстокістю. Німці прагнули виконати щоденні квоти заповнення поїздів і часом передавали ці квоти єврейським поліцаям, яким невиконання погрожувало втратою становища і життя. Під час і після акції гетто закривалося для того, щоб німецька поліція могла чинити грабунки без перешкод з боку місцевого населення[527].

Євреї, що досягали Бєлжця, були приречені. Вони прибували без зброї до закритої структури, були під охороною і не мали нагоди навіть усвідомити своє становище, не кажучи вже про початок відсічі проти німців і озброєних чоловіків із Травників. Так само, як і пацієнтам у «евтаназійних» осередках, їм повідомляли, що вони повинні зайти в певну будівлю для дезінфекції. Їм казали зняти одяг і коштовності, пояснюючи, що їх теж дезінфікують і повернуть. Тоді їх голими зганяли в камери, які наповнювали окисом вуглецю. Із євреїв, що зійшли з поїзда у Бєлжці, вціліли лише двоє чи троє; загинуло орієнтовно 434 508. Вірт командував у Бєлжці до літа 1942-го і, схоже, виконував свої обов'язки відмінно. Після цього він служив головним інспектором Бєлжця і ще двох установ, збудованих за тим самим зразком[528].

У Люблінському районі Генерал-губернаторства ця система працювала майже безвідмовно. Депортації до Бєлжця з краківського району почалися дещо пізніше з подібними результатами. Євреї з Галичини постраждали від поєднання двох німецьких убивчих методів: з літа 1941 року їх розстрілювали; з березня 1942 року — душили газом у Бєлжці. Галичина лежала на схід від лінії Молотова-Рібентропа, отже, її євреї підлягали під розстріли; однак її приєднали до Генерал-губернаторства, тож її євреї підпадали також і під страту газом. Тома Гехт, галицький єврей, що вцілів, перелічив низку смертей, якими могли померти євреї в Галичині: двоє його тіток, один дядько і двоюрідний брат загинули від газу в Бєлжці; його батька, одного з братів, тітку, іншого дядька і двоюрідного брата розстріляли; ще один його брат загинув у робітничому таборі[529].

Тим часом Глобочників штаб і чоловіки з Травників побудували за зразком Бєлжця ще одну фабрику смерті в Люблінському районі. Постала вона у Собіборі, на північний схід від Любліна. Ця установа, що діяла з квітня 1942 року і вбивала докладно так само, як Бєлжець, вкоротила віку близько 180 тисячам євреїв і залишила по собі лише 40 уцілілих. Разом зі своїми людьми Глобочник опанував усі необхідні для роботи установи процедури. Облави на людей з гетто провадили люди Гефле, німецька поліція і місцеві мешканці; порядок у таборах підтримував загін чоловіків із Травників, жменька німців і велика кількість єврейських робітників; масові вбивства відбувалися завдяки окису вуглецю, що подавався з мотору внутрішнього згорання[530].

Досягши у Бєлжці та Собіборі рівня смертності 99, 99 %, 17 квітня 1942 року Гімлер наказав розпочати побудову третьої установи — цього разу у Варшавському районі Генерал-губернаторства. Спільно із загоном людей із Травників на місце біля села Треблінки відіслано команду осіб із досвідом «евтаназії». 1 червня 1942 року тут розпочалося будівництво фабрики смерті. Роботу виконували місцеві євреї, яких убито після завершення проекту. Нагляд над будівництвом здійснював черговий ветеран програми «евтаназії». Та на відміну від Франца Штангля (у Собіборі) й Крістіана Вірта (у Бєлжці), Ірмфрід Еберль був не очільником поліції, а медиком. У минулому він очолював дві «евтаназійні» установи[531].

Еберль, видавалося, дуже радів з приводу свого найновішого завдання. «Справи у мене йдуть чудово», — писав він дружині під час побудови фабрики смерті в Треблінці. «Роботи дуже багато, і це весело». Коли робота над табором добігала кінця, він «тішився і пишався цим досягненням». Він радів, що люблінська модель Глобочника поширювалася на Варшаву[532].

Варшава, у якій жила більшість освічених класів Польщі і найбільша у Європі єврейська спільнота, була метрополією, якій не було місця у світогляді нацистів. Станом на весну 1942 року у варшавському гетто ще залишалося понад 350 тисяч євреїв.

Це було найбільше місто Генерал-губернаторства, але не його адміністративний центр. Генерал-губернатор Ганс Франк волів правити із Кракова, де забрав собі стародавній замок польських королів і вдавав із себе сучасного расового аристократа. У жовтні 1939 року він загнав «розв'язання» єврейської «проблеми» у глухий кут, коли перевіз євреїв до Люблінського району Генерал-губернаторства. У грудні 1941 року Франк сказав своїм підлеглим, що вони «мусять позбутися євреїв». Навіть тоді він не знав, як такого результату досягти. Але навесні 1942 року Франк знайшов рішення, яке йому запропонував Люблін. Відтепер Люблін мав стати не районом, що приваблюватиме до Генерал-губернаторства нових євреїв, а місцем, де євреїв, що вже тут жили, вбиватимуть. Це було бажане рішення. Чоловіки з Травників прибули до Варшави у лютому та квітні. Улітку 1942 року Франк передав контроль над працевлаштуванням євреїв, а тоді й над самими гетто в руки СС[533].

Привід для наступного загострення дало вбивство дуже високого командувача СС. Після Гітлера і Гімлера найважливішим творцем політики знищення євреїв був Райнгард Гайдрих. Крім цього, Гайдрих був типовим уособленням схильності нацистів надавати одній особі декілька посад. Коли він уже очолював головну службу безпеки Райху, його зробили головою протекторату Богемії та Моравії, анексованих до Німеччини у 1939 році чеських земель. 27 травня 1942 року він отримав поранення у ході замаху з боку чеха і словака на службі у британської розвідки — і 4 червня помер. Гітлера і Гімлера дратувала Гайдрихова звичка подорожувати без охорони, котра, на його думку, була йому непотрібна через популярність серед чехів. На чеських землях німці не провадили репресивної політики, що її можна було б порівняти з політикою в окупованій Польщі та Радянському Союзі; Гайдрих наголошено добре поводився з чеським робітничим класом[534].

Убивство Гайдриха означало втрату стратега «остаточного розв'язання», але здобуття мученика. Гітлер з Гімлером зустрілися і вели нараду третього, четвертого і п'ятого червня 1942 року. Надгробне слово виголосив Гімлер: «На нас лежить святий обов'язок помститися за його смерть, продовжити його працю і знищити ворогів нашого народу без жалю і слабкості». У відплату за вбивство Гайдриха повністю знищать чеське село Лідіце. Чоловіків розстрілюватимуть на місці, жінок відішлють до німецького концтабору в Равенсбрюку, дітей задушать газом у Хелмно[535].

Нацистська політика цілковитого винищення польських євреїв у Генерал-губернаторстві отримала назву «операція «Райнгард» на честь Гайдриха. Згадки про вбивство зробили з німців жертв і дозволили їм представити масове вбивство євреїв як помсту. У рамцях нацистського світогляду вбивство Гайдриха у травні 1942 року відіграло роль, подібну до ролі американського оголошення війни у грудні 1941 року. Воно пробудило почуття праведної солідарності серед нацистів, які відчували себе жертвами нападу, а також відвернуло увагу від правдивих джерел німецьких клопотів і політичних кроків. Гайдрих став видатною «жертвою» гаданої міжнародної єврейської змови, що несла відповідальність за війну[536].

Євреїв убивали через те, що Гітлер визначив їх убивство метою війни. Але навіть після того, як він озвучив свої бажання, час їхньої смерті зумовлювали німецькі уявлення про хід війни і відповідні економічні пріоритети. Євреї гинули із більшою ймовірністю тоді, коли німці непокоїлися про нестачу продовольства; або з меншою ймовірністю тоді, коли німці непокоїлися про нестачу робочої сили.

Гітлер оголосив про своє рішення убити всіх євреїв невдовзі після того, як сповістив, що радянських військовополонених слід використовувати як робочу силу, а не вбивати. На початку 1942 року вцілілих радянських військовополонених уведено у склад робочої сили в самій Німеччині, а Ганс Франк успішно сформував колоніальну польську економіку у своєму Генерал-губернаторстві. Для Райху, як і для окупованої Польщі, які тимчасово відчували достаток робочої сили, головним клопотом стало продовольство. У квітні 1942 року Герінг мусив оголосити обмеження харчових раціонів для німців Райху, і середній рівень спожитих калорій того року в Райху справді значно впав. Зі свого боку Франка непокоїло покращення постачання їжі для польського робітничого класу[537].

Таким чином улітку 1942 року економічні міркування в розумінні німців прискорили, а не призупинили план убити всіх польських євреїв. Коли основною бідою стала їжа, а не робоча сила, євреї перетворилися на «дармоїдів», а отже, в небезпеці опинилися навіть ті, що працювали на користь німецької економіки і Вермахту. На кінець 1942 року робоча сила Гансові Франку знову була потрібніше за продовольство, а отже, євреям, які ще залишалися, слід було зберегти життя. На той час більшість польських євреїв уже загинула. Німецька економіка була подібна до найтоншого канату, по якому євреї мусили йти — босоніж, наосліп. Цей канат єдиний відгороджував їх від смерті, він був кривавий і зрадливий, він не міг їх не підвести[538].

Побудова фабрики смерті в Треблінці завершилася 11 липня 1942 року. Через вісім днів, 19 липня, Гімлер наказав здійснити цілковите «переселення всього єврейського населення Генерал-губернаторства до 31 грудня 1942 року». Це стосувалося передусім Варшави[539].

22 липня 1942 року у Варшаві Глобочників спеціаліст із «переселення» Герман Гефле разом із своєю групою есесівських чистильників гетто проінструктували варшавський відділ поліції безпеки і відвідали голову юденрату Адама Чернякува. Гефле повідомив Чернякуві, що наступного дня той муситиме забезпечити на пересадковому пункті 5 тисяч євреїв. Чернякув, який знав про попередні чистки гетто в Люблінському районі, зрозумів, що відбувається. Щоб не брати на себе відповідальність за роль у погодженні вбивства його народу, він наклав на себе руки. Після його смерті німці вдалися до обману й наказали єврейським поліцаям розвішати оголошення з обіцянками хліба з повидлом для тих, хто з'явиться на пересадковому пункті. Перший транспорт із близько 5 тисячами євреїв відбув з Варшави до Треблінки 23 липня. Як пригадував Блюма Бергман, голодні люди були ладні на все заради крихти харчу, «навіть якщо знаєш, що тебе вб'ють»[540].

Так у варшавському гетто розпочалася операція, що її німці назвали Великою акцією. Гефле і його команда розташувалися у будинку під номером 103 на вулиці Желязній у межах гетто. Як і в інших містах та містечках Люблінського, Краківського та Галицького районів Генерал-губернаторства, вони разом із місцевими представниками поліції безпеки вдалися до примусу. З допомогою декількох сотень чоловіків із Травників і близько 2 тисяч єврейських поліцаїв протягом наступних двох місяців німці влаштовували у варшавському гетто майже щоденні облави. Позбувшись найбільш голодних, єврейська поліція взялася до груп, що здавалися безпомічними: сиріт, убогих, бездомних, в'язнів. Найстарші й наймолодші не мали ані найменшої надії. Діти, молодші за п'ятнадцять років, зникли з гетто повністю. Найменших дітей, хворих, неповносправних і старих німці розстрілювали на місці[541].

Спершу єврейська поліція поралася із завданням без особливого нагляду з боку німців. Після кількаденних депортацій голодних і безпомічних німці застосували у Варшаві те ж, що й в інших місцях: несподівана блокада житлового будинку чи частини вулиці, перевірка документів і депортація усіх євреїв, що не видалися необхідними для праці. Першу блокаду єврейська поліція під наглядом поліції німецької провела 29 липня 1942 року. Німці вирішували, які ділянки очищати в який час; єврейські поліцаї удосвіта відкривали запечатаний конверт із вказівками щодо того, які ділянки їм слід було очистити того дня. Переважно німці проводили дві акції на день, намагаючись виконати квоту[542].

Відбір людей для праці зберігав окремим особам життя, але підважував залишки духу колективного спротиву. Хоча німці дотримувалися розрізнень між робітниками з документами та всіма іншими не вельми ретельно, відбір створив підставовий соціальний поділ між євреями, які мали документи, і євреями, які документів не мали, й поширив загальне занепокоєння особистою безпекою. Люди переважно вважали, що разом зі своїми родинами зможуть залишитися в гетто, якщо матимуть потрібну роботу і потрібні папери. Така приватизація надії віщувала кінець почуттю колективу. Вся доступна енергія витрачалася на пошуки документів, а не на координацію спротиву. Ніхто наразі не намагався вирвати монополію сили в межах гетто з рук німців і єврейської поліції. Доти, доки не існувало групи євреїв, що була б ладна опиратися єврейській поліції, облави й депортації могли продовжуватися під німецьким наглядом, але за дуже обмеженої участі німецького персоналу[543].

У серпні 1942 року німці вимагали, щоб кожен єврейський поліцай щоденно приводив на депортацію 5 євреїв під загрозою депортації членів його родини. Наслідком цієї вимоги стало усунення тих, що не могли себе боронити. Великі сиротинці спустошено 5 серпня. Видатний педагог Януш Корчак повів своїх дітей на пересильний пункт. Двох із них він тримав за руки і крокував із піднятою головою. Серед 6 623 осіб, що їх того дня вивезли разом із Корчаком, були вчителі й опікуни сиріт із гетто, його колега Стефанія Вільчинська і численні інші. Старих і малих поліцаї відвезли на возах. Єврейські поліцаї вивели з хати маленьку дівчинку, поки її мати відлучилася у справі. Останні слова дівчинки збереглися: «Я знаю, що ви добра людина, пане. Будь-ласка не забирайте мене. Моя матуся вийшла на хвильку. Вона за хвилину повернеться, а мене не буде, будь-ласка не забирайте мене»[544].

За перші два місяці Великої акції на транзитний пункт відведено близько 265 040 євреїв. Ще близько 10 380 осіб убито в самому гетто. Залишалося близько 60 тисяч євреїв — переважно здорових молодих чоловіків[545].

Кожна стадія масового вбивства варшавських євреїв була такою жахливою, що будила надію на те, що принаймні недалеке майбутнє буде кращим за щойно минуле. Частина євреїв справді вважала, що робота на сході буде кращою за життя в гетто. Зібраним на транзитному пункті євреям можна було пробачити думку про те, що подорож на поїзді краща за безкінечне чекання під гарячим сонцем без їжі, води і медичної допомоги. За нагляд над транзитним пунктом відповідала єврейська поліція, члени якої часом звільняли своїх знайомих, або тих, хто міг собі дозволити їх підкупити. Як згадував історик Емануель Рингельблюм, крім готівки, єврейська поліція часом вимагала плати «натурою», тобто сексуальних послуг від врятованих жінок[546].

Ілюзії розвіювалися в поїздах. Хоча євреїв запевняли, що везуть їх до робітничого табору «на схід», частина їх мусила підозрювати, що це неправда: зрештою, люди із дозволами на працю залишилися у Варшаві. Якщо йшлося про працю, то чому першими відсилали найменших і найстарших? Цим поїздам у системі залізниці надавався найнижчий пріоритет, і подорож нерідко займала декілька днів, хоча Треблінка лежала не далі ніж на сто кілометрів на північний схід від Варшави. Євреям не давали ані їжі, ані води, і на багатьох поїздах помирала велика кількість людей. Діти злизували одне з одного піт. Матері часом викидали малих дітей із поїздів, міркуючи, що ті з більшою ймовірністю уціліють у дикій природі, аніж там, куди прямував поїзд. Інколи батьки пояснювали своїм народженим у гетто малим дітям, що можна побачити через вікно чи тріщини у дверях. Наймолодші ще в житті не бачили полів чи лісів. Побачити їх так і не судилося[547].

Поляки кричали в бік поїздів, коли ті проїжджали мимо. Жменька уцілілих євреїв із ненавистю згадувала побачені жести, в яких пальцем проводилося упоперек горла. Жести ці мали повідомити євреям, що вони невдовзі загинуть — хоча й не конче те, що поляки їм цього бажали. Частина поляків кричала за гроші; інші, може, милосердніші або з іншими потребами, просили дітей. Янкель Вєрнік пригадував власний ранній від'їзд з Варшави: «Очі мої бачили всіх і все, та я не міг усвідомити глибину нещастя». Ніхто не міг[548].

Кожен поїзд включав від 57 до 60 вагонів, або ж від 5 до 6 тисяч людей. Поїзд зупинявся на найближчій до Треблінки станції. Тоді, часом після кількагодинного або навіть кількаденного чекання, під'їжджав інший локомотив і перевозив 19 або 20 вагонів до рейкового відтинку всередині фабрики смерті в Треблінці. Цей другий локомотив штовхав, а не тягнув ці вагони, отож машиніст рухався назад і сам ніколи не дивився в бік установи і не заходив у неї[549].

Після цього чоловіки з Травників із автоматами й батогами змушували живих євреїв вийти з вагонів. Майже всі вивезені до Треблінки євреї загинули за ці перші декілька тижнів, але не так «гладко», як у Бєлжці та Собіборі, і не так, як планували німці. Постійні перевезення євреїв швидко перевищили місткість невеликих газових камер Треблінки, а отже, німці разом із людьми з Травників мусили вдатися до розстрілів. На виконання цього завдання травничан не тренували. Виконували вони його кепсько, але виконували. До серпня рейковий відтинок всередині Треблінки оточували гори трупів.

Оскар Бергер, який прибув до Треблінки 22 серпня, згадував «гори трупів, що лежали довкола». Янкель Верник згадував власне прибуття 24 серпня: «Подвір'я табору було вкрите трупами, частково одягненими, частково ні, з викривленими від страху і трепету обличчями, чорними й спухлими, із широко відкритими очима, висолопленими язиками, роздушеними черепами, потрощеними тілами». Одному євреєві, що прибув до Треблінки на день раніше, 23 серпня, ледве вдалося самому не потрапити до цієї гори. Його відібрали для праці, яка передбачала головно розчищання людських решток. Він згадував, як відбувалися вбивства у Треблінці протягом тих перших тижнів: «Після того, як ми вийшли з вагона, німці з українцями, з батогами в руках, погнали нас на подвір'я, де змусили лягти на землю обличчям донизу. Після цього вони почали обходити нас і стріляти в основу черепа». Адам Кшепіцький, який прибув 25 серпня, мав подібні враження: «Трупи людей різного віку, у різних позах, з різними виразами на обличчях у мить останнього подиху. Довкола лише земля, небо і трупи!» Наступний день, 26 серпня, згадував Едвард Вайнштайн: «І я виглянув, і побачив Пекло. Трупи на рампі, що досягали до рівня вікон вагону для худоби». Франца Штангля, німецького (австрійського) офіцера поліції, що очолював фабрику смерті в Собіборі, викликано до Треблінки провести розслідування цього хаосу. Можна припускати, що він не був тим чоловіком, якого легко було здивувати картиною смерті; до того ж, на відміну від євреїв, що їх привозили до Треблінки, він знав, чого чекати. Тим не менш, побачене його шокувало: «Той запах годі було описати; сотні, ні, тисячі трупів повсюди, розкладалися, гнили»[550].

Ірмфрід Еберль, німецький (австрійський) лікар, що очолював Треблінку, сподівався довести, що чогось вартий. Він хотів, щоб рівні смертності в його установі перевищували рівні смертності в комендантів інших таборів, голів поліції, що керували у Бєлжці та Собіборі. У серпні 1942 року він і далі приймав поїзди, навіть попри те, що кількість людей, яких треба було вбити, далеко перевищувала пропускну спроможність газових камер установи. Відтак смерть поширилася назовні: від газових камер до зони очікування на подвір'ї, а з подвір'я — до поїздів, що чекали на станції, чи на колії, чи десь далеко в окупованій Польщі. Євреї однаково гинули, майже всі; але тепер частині вдавалося втікати з поїздів. У ході попередніх перевезень до Собібора та Бєлжця таке траплялося дуже рідко[551].

Утікачі з поїздів поверталися до варшавського гетто, часто маючи уявлення про те, чого їм вдалося уникнути. Безлад також привертав увагу випадкових спостерігачів. Через численні затримки поїзди, що везли німецьких солдатів на східний фронт, могли проїхати мимо або застрягнути за одним із поїздів смерті; частина свідків робила фотографії, інших вивертало від смороду. Деякі з цих солдатів прямували на південний захід радянської Росії щоб брати участь у наступі на Сталінград. Ті німецькі солдати, які бачили поїзди до Треблінки, знали — якщо тільки хотіли знати — за що, власне, воюють[552].

Еберля усунуто з посади за некомпетентність, і в серпні 1942 року командування Треблінкою перейняв Штангль. Штангль, який згодом казав, що масові страти євреїв газом вважає своєю «професією», і що «вона йому подобається», швидко навів лад у Треблінці. Він наказав тимчасово припинити перевезення і змусив єврейських робітників поховати тіла. Коли на початку вересня 1942 року фабрику смерті відкрито знову, робота її значно більше нагадувала машину, як і задумували її творці[553].

Штангль виконував свої функції з допомогою особливо лютого помічника Курта Франца, якого єврейські робітники назвали «лялькою» (за його марноту і вродливу зовнішність). Франц любив змушувати євреїв боксувати і спостерігав за цим, він любив дивитися, як його пес нападав на євреїв, і взагалі любив спостерігати за тваринами; одного разу він наказав єврейським робітникам побудувати зоопарк. Німцям допомагали кілька дюжин чоловіків із Травників, які виконували роль охоронців, а також низку ключових функцій для роботи установи (як-то зганяння євреїв у газові камери і постачання окису вуглецю). Решту роботи виконували декілька сотень євреїв, яких залишали при житті лише для того, щоб виконувати завдання, пов'язані з масовими вбивствами та грабунком, і які прирікали себе на смерть, виказуючи найменший знак слабкості. Подібно до Бєлжця і Собібора, Треблінка була влаштована таким чином, щоб функціонувати завдяки єврейській робочій силі, тож людям з Травників робити доводилося небагато, а німцям — майже нічого[554].

Коли чутки про Треблінку ширилися, німці вдалися до пропаганди. Польський уряд у Лондоні передавав своїм британським та американським союзникам звіти про страти газом та інші вбивства польських громадян, що їх чинили німці. Протягом літа члени уряду закликали британців та американців вдатися до відплатних акцій проти німецьких цивільних, та марно. Офіцери польського опору, Армії крайової, розважали над нападом на Треблінку, але не здійснили його. Німці заперечували убивства газом. Юзеф Шежинський, голова єврейської поліції у Варшаві й офіційний «комісар з переселення», стверджував, що отримував з Треблінки листівки. У варшавському гетто справді існувала поштова служба, яка продовжувала діяти навіть упродовж цих тижнів. Поштарі носили кашкети з яскраво-оранжевими козирками, щоб їх не хапали в облавах. Та безперечно, вони не приносили звісток з Треблінки[555].

Перевезення з Варшави до Треблінки відновилися 3 вересня 1942 року. В останньому перевезенні Великої акції, що відбулося 22 вересня 1942 року, їхали єврейські поліцаї та їхні родини. Наближаючись до станції, вони викидали з вікон кашкети та інші ознаки своєї колишньої посади чи соціального статусу (єврейські поліцаї часто походили із заможних родин). Така поведінка була розважливою, оскільки єврейські поліцаї могли чекати ворожого прийняття від євреїв у концентраційних таборах. Але Треблінка не була табором. Вона була фабрикою смерті, отже, дії поліцаїв нічого не міняли, їх задушили газом, як і всіх інших.

За декілька місяців Штангль змінив вигляд Треблінки і таким чином підвищив її вбивчу функціональність. Євреї, що прибували до Треблінки в кінці 1942 року, сходили з поїзда не на самотню рампу, оточену трупами, а всередину вдаваного залізничного вокзалу, що його єврейський робітник намалював так, щоб він нагадував справжній. Тут був годинник, розклад і каси продажу квитків. Виходячи з «вокзалу», євреї чули звуки музики, що її грав оркестр на чолі з варшавським музикантом Артуром Гольдом. Євреїв, що у цю мить кульгали, припадали чи іншим чином виказували слабкість, забирали до «клініки». Єврейські робітники з червоними пов'язками провадили їх до будівлі, позначеної червоним хрестом. За цією будівлею хворих євреїв пострілом у шию над ровом вбивали переодягнені лікарями німці. Головним катом був Август Міте, якого єврейські робітники називали «ангелом смерті», Малах Га-Мавет. Ті євреї, що могли рухатися самі, проходили декілька кроків до своєрідного подвір'я. Тут чоловіків відділяли від жінок: чоловіки праворуч, жінки ліворуч — казали їм німецькою та їдишем[556].

На подвір'ї євреїв змушували роздягнутися догола під приводом, що перед наступним перевезенням «на схід» їм слід пройти дезінфекцію. Євреї мусили акуратно скласти свій одяг і шнурівками зв'язати мешти докупи. Вони мусили віддати всі коштовності; у жінок робили обшук порожнин. Тоді частину жінок відбирали для згвалтувань; частину чоловіків із декількох поїздів відбирали для праці. Після цього жінки долучалися до всіх інших, а чоловіки проживали ще декілька днів, тижнів чи навіть місяців як підневільні робітники[557].

Усі жінки йшли до газових камер без одягу і без волосся. Кожна жінка мусила зустрітися з єврейським «перукарем». Релігійні жінки, що носили перуки, мусили їх віддати. Навіть у цю останню мить перед смертю різні особи реагували по-різному. Для частини жінок обстригання волосся слугувало підтвердженням казки про «дезінфекцію»; для інших — доказом, що їх ось-ось уб'ють. Волосся цих жінок мали використовувати для пошиття панчіх для німецьких залізничних службовців і для обшивки капців, що їх носили члени команд німецьких підводних човнів[558].

Обидві групи, спершу жінки, а тоді чоловіки, голі, принижені й безпомічні, мусили бігти через тунель. Тунель цей був декілька метрів завширшки і близько ста метрів завдовжки; німці називали його «дорогою до раю». На кінці тунелю євреї могли завважити велику зірку Давида, зображену на підпірці над входом до темної кімнати. Тут же висіла церемоніальна завіса із написом на івриті: «Це дорога до Бога. Праведні пройдуть». Мабуть, небагато із них завважували ці деталі, коли їх грубо заганяли досередини двоє охоронців при вході, обоє з Травників. Один із охоронців тримав шматок труби, інший шаблю, обоє кричали і били євреїв. Тоді один із них зачиняв і замикав двері й просив «Води!» — то був останній складник обману, в якому ця приречена і замкнена в газовій камері група вже не мала потреби, але який здійснювався для тих, хто ще міг чекати назовні. Третій чоловік із Травників опускав важіль, після чого танковий мотор помпував у камеру газ[559].

Через якісь двадцять хвилин травничани відкривали задні двері газової камери, і єврейські робітники забирали тіла. Внаслідок відчайдушних сіпань і передсмертної агонії тіла спліталися кінцівками і часто були дуже крихкими. Як згадував робітник Треблінки Хіль Райхман, з ними ставалася «страшна метаморфоза». Трупи, як і сама камера, були вкриті кров'ю, калом і сечею. Єврейські робітники мали помити кімнату для того, щоб наступна група людей не сумнівалася в брехні про дезінфекцію і не запанікувала при вході. Після цього робітники мали відокремити тіла і покласти їх обличчям догори на землю. Це робилося для того, щоб свою роботу могла виконати команда єврейських «стоматологів», які витягали золоті зуби. Іноді обличчя трупів були цілком чорними, наче обпаленими, а щелепи стискалися так міцно, що «стоматологи» заледве подужували їх відкрити. Після видобуття золотих зубів єврейські робітники відтягали тіла до ям, де їх мали поховати. Весь процес, від сходження живих євреїв на «вокзалі» до поховання їхніх тіл, займав не більше двох годин[560].

Узимку 1942–1943 років німці почали ділити євреїв не на дві, а на три групи: чоловіки, старші жінки і молоді жінки. Молодих жінок до газу відсилали в останню чергу, бо німці полюбляли розглядати їхні роздягнені тіла на морозі. На цей час трупи палили, а не закопували. Вогнища розкладали на величезних решітках із залізничних рейок на бетонних колонах. Від краю до краю ці решітки сягали тридцяти метрів. Навесні 1943 року вогнища в Треблінці палали цілий день і цілу ніч, часом поїдаючи розтлілі трупи, що їх викопували із землі єврейські робітники, а часом тіла щойно задушених. Жіночі тіла, у яких було більше жирової тканини, горіли краще за чоловічі, тож робітники навчилися складати їх на дно купи. Животи вагітних жінок мали схильність розриватися, показуючи плід. Холодними весняними ночами 1943 року німці стояли біля вогнів, пили і грілися. Черговий раз людських істот зведено до калорій, до одиниць тепла. Спалювання мало усунути сліди злочину, але єврейські робітники докладали зусиль, щоб цього не сталося. Скелети вони залишали цілими, а також закопували послання в пляшках, щоб їх знайшли інші[561].

Залишити по собі якісь інші сліди жертвам було дуже складно. Хіль Райхман прибув до Треблінки із сестрою. Щойно побачивши установу, він поставив валізи на землю. Його сестра не розуміла, чому він так учинив. Останніми словами, що їх вона від нього почула, були «усе даремно». Райхмана відібрали для праці. Перебираючи одяг, він «натрапив на сукню, в яку була одягнена сестра. Я зупинився, взяв сукню, тримав у руках, думав». Тоді сукню треба було передати далі, а він мусив працювати. Тамара та Ітта Вілеберги залишили свої клунки одягу поруч. Їхній брат Самуель, один із єврейських робітників, випадково знайшов їхній одяг, який сплівся докупи, «наче у сестринських обіймах». Оскільки жінкам обстригали волосся, то вони мали декілька останніх хвилин на те, щоб поговорити з іншими євреями, які, можливо, пережили б їх і пам'ятали б їхні слова. Рут Дорфман змогла почути від свого перукаря слова розради — її смерть буде швидкою, — а також поплакати з ним. Ганна Левінсон сказала своєму перукареві втекти і розповісти світові, що відбувалося у Треблінці[562].

Контролювати своє майно євреї могли лише з великою завбачливістю. Переважно рухоме майно (якщо таке в них було) вони інстинктивно зберігали на собі в надії, що це майно вдасться згодом обміняти чи використати як хабар. Інколи, усвідомивши, що їх чекає, євреї викидали гроші й коштовності з поїзда, щоб не збагачувати своїх катів. Як правило, це ставалося поблизу Треблінки. У межах установи шукати коштовності мали єврейські робітники, які, звісно, поклали частину їх у свої кишені. Ці коштовності вони згодом давали чоловікам з Травників, які мали право виходити за межі Треблінки, в обмін на їжу із навколишніх сіл. Чоловіки з Травників віддавали коштовності місцевим жінкам і повіям, які, схоже, приїжджали аж із Варшави. Отримавши венеричні захворювання, травничани зверталися по допомогу до єврейських лікарів серед робітників. Так постало особливе замкнуте коло місцевої економіки, що його один свідок згадував як оздоблену і занепалу «Європу»[563].

Завдяки таким зв'язкам єврейські робітники, які ще жили у 1943 році, щось знали про зовнішній світ і хід війни. Чоловіки з Травників, як правило, могли читати російською, і їм вдавалося отримувати радянську пропаганду і радянську пресу. Вони належали до мільйонів радянських громадян, що в тій чи іншій якості працювали на німців, отож, чули плітки. Вони знали про німецьку поразку під Сталінградом у лютому 1943 року, а отже, про неї дізналися і євреї. Робітники самі бачили, що у 1943 році перевезення сповільнилися, а отже, цілком слушно почали побоюватися, що причина їхнього існування скоро зникне. На той час переважна більшість польських євреїв були вже мертвими. Підозрюючи, що їхню установу скоро закриють, частина єврейських робітників 2 серпня 1943 року розпочала бунт, захопила зброю і підпалила деякі частини установи. Декілька сотень робітників утекли через діру в огорожі; декілька десятків цих осіб пережили війну. Серед них були Хіль Райхман та інші робітники, які написали мемуари про Треблінку[564].

Установу справді закрили 17 листопада 1943 року. Останніми її жертвами стали тридцятеро останніх єврейських робітників, які демонтували установу. Насамкінець їх поділили на групи по п'ятеро осіб і розстріляли. Кремацію кожної групи влаштовували ті євреї, що ще залишалися. Останню групу з п'яти осіб спалили чоловіки з Травників. Приблизно у цей же час німці розпочали масову розстрільну акцію проти інших єврейських робітників, які ще працювали в концентраційних таборах Генерал-губернаторства. У ході цієї операції, знаної як «Свято врожаю», загинуло близько 42 тисяч євреїв[565].

Сауль Куперганд, один із близько 50 вцілілих Треблінки, розумів, що «умови тут диктували числа». 265 040 варшавських євреїв, депортованих у ході Великої акції, ретельно полічили. За якісь чотирнадцять тижнів, що минули від 4 серпня до середини листопада, у Треблінці від газу загинуло принаймні 310 тисяч євреїв з Радомського району Генерал-губернаторства. У підсумку в Треблінці вбито близько 780 863 осіб. Більшість із них були польськими євреями із Генерал-губернаторства. Більшість із тих євреїв Генерал-губернаторства, що не загинули від газу в Бєлжці чи Собіборі, загинули у Треблінці. Загалом операція «Райнгард» забрала життя близько 1, 3 мільйона польських євреїв[566].

Призначення Треблінки ставало дедалі зрозумілішим із продовженням війни. Це призначення полягало в тому, щоб позбавити занепадаючу расову імперію її єврейського населення і здобути незначну перемогу та її страшні плоди. Тіло можна спалити для отримання тепла; воно також може годувати мікроорганізми, що дають землі плодючість. Навіть людський попіл удобрює грунт. Після того, як Треблінку демонтовано, німці використали цеглу з газових камер на побудову ферми і перетворили поля вбивств на господарство. Жменька чоловіків із Травників погодилася залишитися тут фермерами. У цьому крилося страхітливо дослівне відчитання нацистської фантазії порятунку землі шляхом знищення єврея. Єврейські трупи і попіл мали удобрювати землю, що мала дати врожаї для німецького споживання. Та збіжжя тут не сходило[567].

Після закриття Треблінки центр Голокосту пересунувся на захід, до особливої установи, що лежала на анексованих і доданих до Райху польських землях, — у Аушвіц. Цей табір побудовано у 1940 році. Аушвіц діяв як концентраційний табір майже за рік до того, як Німеччина напала на Радянський Союз, і більш ніж за рік до того, як Гітлер розтлумачив докладне значення «остаточного розв'язання». На відміну від фабрик смерті в Треблінці, Собіборі та Бєлжці, що їх засновано з єдиною метою вбивати польських євреїв, комплекс у Аушвіці зазнав певної еволюції зі зміною німецької політики щодо євреїв та інших. Розвиток табору в Аушвіці ілюструє перетворення мрії про східну колонізацію на програму винищення євреїв.

Збудований у Аушвіці у 1940 році німецький табір мав вселяти страх польському населенню. Після нападу на Радянський Союз улітку 1941 року до поляків приєдналися радянські військовополонені, і табір застосовували як місце страти для обох груп. Гімлер прагнув зробити з Аушвіца зразок колоніальної економіки СС, за якою захоплені землі ворожої нації можна було віддати німецькій фірмі, що експлуатувала б рабську працю для виготовлення необхідних для воєнної економіки Німеччини товарів. Оскільки Аушвіц мав доступ до джерел води і до залізничного сполучення, Гімлер, як і вище керівництво фірми IG Farben, бачило в ньому ідеальний майданчик для виготовлення штучної гуми. Єврейських робітників Гімлер шукав у Словаччині, чиї очільники були раді їх позбутися. Гімлер озвучив свій задум у жовтні 1941 року; протягом року Словаччина депортувала 52 628 своїх єврейських громадян. Майже всім їм судилося загинути[568].

У 1942 році до комплексу додано ще один великий заклад, внаслідок чого, на додачу до концтабору і місця страт, Аушвіц перетворився на фабрику смерті. Командувач закладу Рудольф Гесс був ветераном концтаборів у Дахау та Бухенвальді, а не вбивчих камер програми «евтаназії». Під його командуванням Аушвіц став особливого кшталту гібридною одиницею — закладом примусової праці із прилученою фабрикою смерті. Неєврейські працівники і далі прибували і працювали в жахливих умовах. Євреїв, що прибували до Аушвіца, відтепер відбирали для праці, а «непридатних» (відчутну більшість) негайно вбивали газом. У 1942 році у двох камерах (знаних як бункер 1 і бункер 2) в Аушвіці задушено близько 140 146 євреїв, що їх не відібрали для праці. Після лютого 1943 року більшість євреїв гинули у нових газових камерах, що їх побудували у розташованому поруч Біркенау, а тіла їхні спалювали у прилучених до нього крематоріях. У газових камерах Аушвіца-Біркенау шашки циклону Б сублімували при контакті з повітрям, утворюючи газ, що вбивав у співвідношенні 1 міліграм на 1 кілограм ваги тіла. Цианід убиває на клітинному рівні, перешкоджаючи мітохондріям у клітинах виробляти енергію для підтримання життя[569].

Як і інші п'ять фабрик смерті, Аушвіц розташовувався на території окупованої Польщі. Однак він був чільним місцем знищення єврейського населення, що походило з-поза меж Польщі. Хоча такі євреї гинули і на п'ятьох інших фабриках смерті, переважною більшістю їхніх жертв були польські євреї. Аушвіц був єдиною із шістьох подібних установ, де польські євреї не становили більшість загиблих. Аушвіц став місцем убивств приблизно у той же час, коли нищівна політика німців поширилася за межі окупованих Польщі та Радянського Союзу на інші спільноти європейських євреїв. У 1942 році Адольф Айхман та інші працівники єврейського відділу, що діяв у рамцях головної служби безпеки Райху, розпочали депортації із Франції, Бельгії та Нідерландів. У 1943 році Айхман організував перевезення євреїв із Греції та окупованої Італії. Доки Мусоліні був при владі, а його країна була союзницею Німеччини, фашистська Італія не відсилала своє єврейське населення Гітлерові. Та після того, як американці, британці, канадійці й поляки висадилися в південній Італії, а італійці капітулювали, північну частину країни окупували німці й самі заходилися депортувати євреїв. У 1943 році в Аушвіці газом задушено близько 220 тисяч євреїв[570].

У 1944 році німці вже не могли розстрілювати радянських євреїв, оскільки німців було витіснено з Радянського Союзу. Установи операції «Райнгард» закрито через наближення Червоної армії. Того року Аушвіц став місцем впровадження «остаточного розв'язання». Майже всі з близько 600 тисяч євреїв, що їх німці вбили впродовж 1944 року, загинули у Аушвіці. Більшість із них були угорськими євреями. Угорщина, як і Італія, не відсилала своїх євреїв на фабрики смерті доти, доки залишалася суверенною країною і союзницею Німеччини. (Як правило, євреям у країнах-союзницях Німеччини велося не так погано, як у країнах, що їх Німеччина окупувала). Після того, як у березні 1944 року угорський провід спробував перейти на інший бік у війні, німці встановили у країні власний уряд. Новий фашистський режим Угорщини почав депортувати єврейське населення країни у травні. За вісім тижнів до Аушвіца прибуло близько 437 тисяч угорських євреїв. Близько 110 тисяч із них відібрано для праці, і багато із цих осіб уціліли. Принаймні 327 тисяч із цієї групи загинуло. Впродовж війни до Аушвіца відіслано близько 300 тисяч польських євреїв, із яких близько 200 тисяч загинуло. Разом угорські та польські євреї утворюють більшість єврейських жертв Аушвіца[571].

Аушвіц став кульмінацією Голокосту, піком, якого Голокост досяг тоді, коли більшість радянських і польських євреїв під німецьким правлінням уже загинули. Із близько мільйона радянських євреїв, що загинули в Голокості, у Аушвіці загинуло менше 1 %. Із близько 3 мільйонів польських євреїв, що загинули в Голокості, Аушвіц забрав життя лише близько 7 %. Майже 1, 3 мільйона польських євреїв загинули на схід від лінії Молотова-Рібентропа, переважно від куль. Ще близько 1, 3 мільйона польських євреїв загинули від газу в ході операції «Райнгард» у Генерал-губернаторстві (понад 700 тисяч у Треблінці, близько 400 тисяч у Бєлжці, 150 тисяч у Собіборі і 50 тисяч у Майданеку). Ще 350 тисяч загинули від газу на анексованих до Райху землях (до 200 тисяч у Аушвіці додалося 150 тисяч у Хелмно). Більшість із решти польсько-єврейських жертв розстріляно в часі зачистки гетто (близько 100 тисяч) або в ході операції «Свято врожаю» (42 тисячі) чи у численних менших акціях та індивідуальних стратах. Ще багатьох інших убили голод чи хвороби в гетто, або ж праця в концентраційних таборах[572].

Відчутна кількість загиблих у Аушвіці — понад 200 тисяч осіб — не були євреями. Тут, у стратах або від праці, загинуло також близько 74 тисячі поляків-неєвреїв і близько 15 тисяч радянських військовополонених. За винятком тих радянських військовополонених, що їх душили газом експериментально, цих людей не відсилали до газових камер — але ромів та синті відсилали.

Хоча їх не переслідували із тим же завзяттям, що євреїв, на ромів та синті («циган») поширювалася вбивча політика там, де поширювалася влада німців. Їх розстрілювали айнзацгрупи в окупованому Радянському Союзі (близько 8 тисяч задокументованих випадків); на них поширювалися накази щодо вбивств у відплатних акціях у Білорусі; їх розстрілювала поліція в окупованій Польщі; вони гинули разом із євреями у відплатних акціях у Сербії; гинули у концтаборі в Хорватії, маріонетковій союзниці Німеччини (близько 15 тисяч); вони ставали жертвами етнічних чисток на землях, що їх завоювала німецька союзниця Румунія; їх убивали газом у Хелмні в січні 1942 року (близько 4 400), а тоді в Аушвіці у травні 1943 (близько 1 700) і серпні 1944 року (близько 2 900, після того, як значно більше загинуло від голоду, хвороб і нелюдського поводження). Німці вбили принаймні 100 тисяч — ймовірніше, вдвічі або втричі більше — ромів і синті[573].

Хоча з газових камер Аушвіца живим не вийшов ніхто, у концтаборі з цим же іменем уціліло понад 100 тисяч осіб. Ім'я це пам'ятатимуть після війни як темну тінь за залізною завісою і натяк на глибшу темряву далі на схід. Менш ніж сотні єврейських робітників пощастило побачити «Райнгардівську» фабрику смерті зсередини і вціліти. Та навіть Треблінка залишила в повітрі низку слідів.

В'язні Треблінки співали пісень — з наказу німців, але і для себе. За вбитих щодня євреїв лунало «Ел мале рахамім». Вояки СС слухали цю музику зовні. Як згадував один із єврейських робітників, чоловіки з Травників принесли з собою зі сходу «дивний дар прекрасної пісні». То були пісні приземленіші й простіші — народні польські пісні, що нагадували робітникам Треблінки про життя за межами табору і надихали їх готувати втечі. Ті пісні нагадували про любов і дурощі, а отже, про життя і волю. У Треблінці відбулося декілька весіль — між робітниками й жінками, що виконували для німців хатню роботу[574].

Єврейські перукарі, що обтинали волосся тисячам жінок, пам'ятали вродливих.