![]() Главная страница Случайная страница КАТЕГОРИИ: АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника |
Сімейна терапія
Сформувалася сімейна терапія як модель соціальної роботи на початку 50-х років XX ст. Її особливістю є гнучкий терапевтичний підхід у розв’язанні різноманітних проблем дорослих і дітей. Мета терапії полягає в допомозі сім’ї подолати проблеми, у сприянні її здоровому розвитій оці через зміну стосунків людини, яка має проблему, зі значущими для неї особами з найближчого сімейного та соціального оточення. Сімейна терапія — підхід, заснований на переконанні, що пояснення і розв'язання проблем людини залежать від розуміння її взаємовідносин зі значущими іншими у її минулому і сьогоденні. Цей підхід до розв’язання проблем постав із розуміння того, що природа людських проблем є радше міжособистісною, ніж особистісною, тому втручання слід спрямовувати на стосунки між людьми. Такі твердження суперечили традиційним поглядам на проблеми індивіда як на результат особистих порушень, що потребують сфокусованої на ньому терапії. Основу такої терапії становили психодинамічні втручання, у процесі використання й аналізу яких викристалізувалася сімейна терапія як окремий напрям соціальної роботи. Передумовою її був аналіз результатів психотерапії, здійснюваної в режимі індивідуального підходу. Як правило, успішна індивідуальна терапія з часом втрачала свою дію, про що свідчили рецидиви проблем клієнта після повернення його додому. Причиною цього було те, що терапевтам не вдавалося розв’язати сімейні проблеми, особливо у стосунках між батьками і дітьми. В інших випадках індивідуальна терапія мала успіх, однак виникали проблеми в іншого члена родини. Це позбавляло консультантів ілюзій щодо ефективності індивідуального підходу у психотерапії. Сімейна терапія є широким психотерапевтичним рухом, що охоплює чимало шкіл і традицій. Спочатку вона сформувалася як самостійний підхід, віддалений від соціальної роботи, психіатрії та клінічної психології. Нині представники цих дисциплін вбачають у ній суттєву противагу психоаналізу, гуманістичній, орієнтованій на клієнта і біхевіористській терапії. До формування її потенціалу доклали зусиль багато теоретиків і практиків, однак найпомітнішим є внесок британського антрополога Грегорі Бейтсона (1904—1981), з ініціативи якого симпатики сімейної терапії об’єдналися у 50-ті роки XX ст. у групу Пало Альто, а трохи згодом заснували Інститут психіатричних досліджень. Його стараннями було обґрунтовано такі концепції: подвійного зв’язку, яка розкривала взаємозв’язок між ситуацією, процесами у сім’ї і поведінковими відхиленнями (наприклад, батьки на різних рівнях комунікації дають дитині взаємовиключні приписи); комунікації як процесу, що відбувається на кількох рівнях (вербальна та невербальна комунікація, ієрархічні рівні промовців); доцільності застосування теорії систем і кібернетики, що дало змогу на концептуальному рівні побачити сім’ю, особливості її організації і процесів, що в ній відбуваються, з використанням таких понять, як «межі системи», «стабільність системи» («гомеостаз»), «зміна системи», «складність системи» та ін. Сімейні терапевти використовували на той час обмежувальні, парадоксальні втручання, а також втручання, спрямовані на те, щоб клієнти перестали робити одне й те саме, по-новому побачили ситуацію. Ці втручання стосувалися сфокусованих поведінкових проблем і проблем у стосунках. Використання сімейної терапії у соціальній роботі пов’язують з ім’ям американської дослідниці Вірджинії Сатір (1916—1988), яка у своїй книзі «Спільна сімейна терапія» (1964) обґрунтувала альтернативні методи психотерапевтичної роботи з індивідами та сім’ями. Будучи прихильницею спонтанного й парадоксального спілкування в роботі з сім’ями, В. Сатір спиралася у своїх міркуваннях і практичній діяльності на теорію комунікації і загальну теорію систем. На сучасному етапі сімейна терапія охоплює такі напрями, як структурна сімейна терапія, стратегічний, когнітивно-біхевіористський, екзистенційний підхід. Структурна сімейна терапія. Започаткована вона у Пью-Йоркській школі для хлопчиків-правопорушників наприкінці 50-х — у 60-ті роки XX ст. Сальвадором Міну- хіним і його колегами. Вони вирішили використати у своїй роботі потенціал сім’ї, оскільки вихованці школи не реагували на психоаналітичну індивідуальну терапію. У сучасному світі структурна сімейна терапія є найпоширенішим напрямом сімейної терапії. Успішно працює і нині створений С. Мінухіним Сімейний центр у Нью-Йорку. Структурна терапія ґрунтується на ідеї, відповідно до якої проблематична сімейна організаційна структура не дає змоги сім’ї долати стреси як у своїх межах, так і поза ними, а також адаптуватися до змін. Її представники зосереджують свої зусилля на реструктуризації сім’ї, етапами якої є: приєднання; планування; здійснення зміни через виклик, кинутий симптому, структурі сім’ї, світосприйняттю і сімейній реальності; перевизначення ситуації; зміна меж; порушення рівноваги. Після цього сім’я починає використовувати приховані ресурси і модифікує спою структуру. Найчастіше застосовують такий підхід у роботі з сім’ями, які одночасно переживають багато труднощів, у яких ростуть підлітки-правопорушники, а також із сім’ями, чиї діти скаржаться на психосоматичні проблеми. Стратегічний напрям у сімейній терапії. Представники його, працюючи з проблемними сім’ями, головним завданням вважають зміну ролі батьків у патологічних трикутниках (батько — мати — дитина), здійснюють імпаурмент (наснаження) батьків у проблемних ситуаціях (наприклад, залишення дому дітьми старшого підліткового віку), допомагають сім’ям у виробленні протидії жорстокості і насильству, використовують у певних ситуаціях парадоксальні інтервенції (втручання, що кидає виклик стереотипній взаємодії членів сім’ї), відповідно до проблематичних симптомів витлумачують ситуації. Особливо ефективний він у роботі з дитячими поведінковими проблемами, проблемами підлітків, які втікають з дому, у протидії сексуальному насильству, подоланні подружніх проблем. Когнітивно-біхевіористський напрям сімейної терапії. За твердженнями його прихильників, незадовільні стосунки батьків і дітей спричинені примусовим характером взаємодії, нечіткими її правилами, слабким підкріпленням соціально коректної поведінки, а також негативними уявленнями, думками кожної із сторін про іншу. Подібні ознаки властиві проблематичним подружнім стосункам (слабке взаємне підкріплення, примусові цикли взаємодії, негативне емоційне визнання розбіжностей, нерозвинуті навички подолання проблем спілкування, а також негативні уявлення одне про одного). Когнітивно-біхевіористські втручання, що мають на меті поліпшення поведінки дітей, передбачають використання системи винагород для підтримання схвальних вчинків, а також сприяння батькам в опануванні ефективних методів цілеспрямованого, адекватного меті впливу на своїх дітей. У спрямованій на зміну поведінки терапевтичній роботі з підлітками і подружніми парами довели свою продуктивність умовні угоди, які передбачають певні дії за відповідну поведінку («якщо ти готуєш вечерю, я помию тарілки», «якщо я купую продукти, то можу вийти в місто погуляти з друзями»). Для розвитку комунікативних навичок підлітків і дорослих, їх умінь долати проблеми використовують спеціальні тренінги. Поглибленню інтегрованості подружніх пар сприяють терапевтичні втручання з метою формування у клієнтів спокійного ставлення до розбіжностей, адаптації до незмінних аспектів у стосунках, толерантного сприйняття чужих вчинків, вияву своїх емоцій і дій. Екзистенційний напрям сімейної терапії. Для тих, хто поділяє екзистенційну теорію, сім’я є системою, в якій усі компоненти (індивіди) мають однакове значення. Тому, щоб змінити ціле, необхідно змінити всі його компоненти. У зв’язку з цим слід переконати кожного індивіда у неправомірності певного способу функціонування сім’ї. На практиці такий підхід реалізується в тому, що клієнт описує події у своїй сім’ї, надаючи їм певного значення. Консультант, намагаючись змінити ситуацію в сім’ї, у розмові з клієнтом спростовує зміст, яким той наділяє описані події. Такі дії соціального працівника мають на меті шляхом спростування змісту описаних клієнтом подій заперечити їх форму, оскільки клієнт переконаний, що у його сумнівах щодо правомірності способу функціонування сім’ї почне народжуватися кращий її устрій. Для консультантів, які використовують екзистенційний підхід, важливо кинути виклик, зламати устої сім’ї. Цього досягають за допомогою діалогу. Почувши фразу від одного члена сім’ї, консультант ставить питання іншому члену сім’ї на іншу тему, маючи на меті переключення уваги. Такі проблеми, як убивство, страхи, спокуса, кровозмішання, вони обговорюють упереміш із банальними фразами, розповідями про випадки із життя інших людей, жартами, натяками, вмовляннями, обуреннями, намагаючись порушити старі зв’язки у системі та об’єднати членів родини на новій основі. Згідно з екзистенційною формулою консультант не повинен керувати створенням нових структур і не відповідає за те, що вони не створюються. Спільними для всіх напрямів сімейної терапії є такі теоретичні положення: Необхідно змінювати дисфункціональний гомеостаз (стабільний стан) сім’ї. Однак методи досягнення змін представники різних напрямів обирають залежно від своїх теоретичних поглядів. Слід більше вивчати стереотипи поведінки і переконання, а не почуття й емоції, що дає змогу створити у процесі втручання можливості для формування нових стереотипів. Соціальний працівник (консультант) повинен уявляти себе частиною сімейної системи, намагатися реагувати на обставини так, наче він є членом сім’ї, прийняв її норми і правила. Це дасть йому змогу продуктивно використати професійну та емоційну силу свого «Я», парадоксальні твердження. Процес сімейної терапії охоплює такі етапи: планування (передбачає визначення того, кого саме з членів сім’ї або значущих інших доцільно запрошувати на зустріч, а також з’ясування порядку та умов роботи); оцінювання (передбачає, з одного боку, формалізацію стосунків між консультантом і сім’єю шляхом укладання угоди, а з іншого, — налагодження довірливих взаємин, тобто терапевтичного робочого альянсу, а також аналіз проблем сім’ї); втручання (визначення очікуваного результату від застосування сімейної терапії, домовленості, яким чином досягатиметься мета втручання, проведення консультаційних зустрічей, в процесі яких фахівцям доводиться долати опір клієнтів); розірвання або укладання повторної угоди (підготовка клієнтів до завершення терапії, обговорення зривів у поведінці та підтримки зміненої поведінки в майбутньому) (рис. 1.6).
А. Затухаючі сесії Б. Обговорення стабільних аспектів і процесу змін В. Робота з рецидивами Г. Формулювання процесу розірвання угоди як епізоду у відносинах Рис. 1.6. Процес сімейної терапії Першим кроком сімейної терапії є приєднання соціального працівника до системи (сім’ї, групи, організації тощо). Цього досягають у процесі спілкування, встановлення діалогу. Не зациклюючись на негативних характеристиках окремих членів сім’ї чи проблемах її функціонування, консультант підтримує все позитивне у кожному з них, стає джерелом їх самоповаги. Наслідком таких його дій є запобігання можливим збуренням у сім’ї. Далі фахівець допомагає клієнтам змінити своє сприйняття проблеми і реакцію на неї. Його виклик сім’ї може бути прямим і непрямим, відкритим і прихованим, простим і парадоксальним. Головне для нього — змінити чи переформулювати уявлення сім’ї про проблему, підштовхнути її членів до пошуків альтернативної поведінки й альтернативних реакцій. Приєднуючись до сім’ї, фахівець стає учасником системи і головним агентом змін. Він визначає спочатку проблему сім’ї, складає схему стосунків у ній. Приєднавшись до сім’ї, він одночасно стежить за тим, що в ній відбувається, обирає місце у різних підсистемах цієї системи, піддаючи сумніву розмежування ролей і функцій. За такої стратегії використовують прийоми розмежування, порушення рівноваги і навчання взаємодоповненості. Щоб переконати сім’ю в можливості розширити, модифікувати її уявлення про реальність, використовують такі техніки: інсценування (консультант просить членів сім’ї відтворити на словах для нього певні схеми взаємодії; у цей час він вживається в сімейну реальність і реорганізовує дані, змінюючи їхнє значення, вводить нові елементи, пропонує альтернативні способи дій відповідно до терапевтичної системи); фокусування (відібравши елементи, що мають терапевтичне значення, соціальний працівник організовує взаємодію членів сім’ї навколо певної теми, яка надає цим елементам нового значення); посилення напруги (соціальний працівник непомітно провокує зіткнення членів сім’ї, що посилює терапевтичний вплив). Техніки сімейної терапії створюють нову терапевтичну реальність, яка кидає виклик проблематичній реальності сім’ї, симптому її «хвороби» і становищу його носія. Однак серед учених, фахівців побутують різні погляди стосовно доцільності використання її у певних ситуаціях. Вітчизняні вчені здебільшого доводять її правомірність як чинника подолання емоційних розладів у сім’ях психічно хворих методом реконструкції сімейних стосунків. Вони вважають сімейну терапію одним з інноваційних методів соціальної роботи, групової психотерапії, яка під силу тільки спеціально підготовленим фахівцям. Значно ширшим бачить проблемне поле сімейної терапії сучасний британський фахівець Філіпа Селіман, доводячи її ефективність як у роботі з групами клієнтів (підлітковий вік, люди похилого віку, прийомні батьки тощо), повними випадками (фактами сексуального, фізичного насилля, захворювання на СНІД, невідвідування школи), гак і з широкою проблематикою, коли в сім’ї «не склалися стосунки». Традиційно сімейна терапія є груповою, але може бути й індивідуальною. Наприклад, під час роботи із 45-річним чоловіком, який потерпав від постійного головного болю, що не мав медичного пояснення, від невпевненості в собі, невлаштованості особистого життя, консультант разом із ним змалював його генограму (батьки і сестра вже померли), спробувавши відтворити ситуацію в його сім’ї. Сімейна терапія полягала в тому, щоб допомогти дорослому чоловіку кинути виклик прищепленим йому в дитинстві стереотипам, переглянути власні переконання, не ображаючи пам’яті батьків. Сімейна терапія поширена в багатьох країнах. У Швеції, наприклад, її використовують клініки, які працюють з підлітками, що перебувають на початкових етапах зловживання наркотичними речовинами. їх персонал здійснює переважно індивідуальні втручання до того, як молода людина стає залежною від цих речовин. Одночасно з необхідною у критичних ситуаціях медичною допомогою вони надають психологічну і соціальну допомогу, до якої з перших кроків залучають сім’ю. Паралельно здійснюється робота на груповому і суспільному рівнях. Принциповим є консультування батьків, вчителів, осіб, які контактують з дитиною в її повсякденному житті. В Україні фахівці у роботі з сім’ями також почали використовувати сімейну терапію. Наприклад, у деяких наркологічних диспансерах спеціально підготовлені сімейні терапевти працюють із сім’ями, у яких є проблеми вживання психоактивних речовин, допомагаючи їм побачити слабкі місця у внутрісімейній взаємодії, налагодити сімейні стосунки і завдяки цьому зміцнювати добровільну відмову від вживання наркотичних речовин. Використання цієї моделі пов’язане і з певними обмеженнями. Одне з них полягає в тому, що підготовка фахівців із сімейної терапії є складним і тривалим процесом, який охоплює засвоєння теоретичних знань, набуття практичних навичок під наглядом супервізора. На перших порах майбутній консультант спостерігає за роботою досвідчених колег, отримуючи необхідні пояснення щодо особливостей взаємодії фахівця і клієнта. Пізніше він пробує під опікою наставника працювати з сім’єю. Обов’язком і правом наставника є звернення уваги на огріхи, навіть втручання у взаємодію, якщо його менш досвідчений колега втрачає контроль над ситуацією. Адже те, що відбувається, не завжди добре сприймається клієнтами. Складність у використанні сімейної терапії також пов’язана з неоднозначним визначенням таких феноменів, як «сім’я», «родина», розумінням їхніх меж і функцій. Використання сімейної терапії спричинює певні моральні проблеми, адже «виклик» устоям і щоденній практиці сім’ї інколи вступає в суперечність із гуманістичними та комунікаційними теоріями, які закликають поважати переконання і цінності клієнта. Прихильників сімейної терапії інколи критикують за їх прагнення займатися лише «легкими» випадками, емоційною корекцією стосунків, тоді як у реальному житті існує безліч ситуацій, що потребують складних, організаційно і матеріально затратних заходів. Сімейна терапія набуває дедалі більшого поширення в економічно розвинутих країнах, середній клас яких, задовольнивши свої матеріальні потреби, не може реалізувати багато інших. Це нерідко створює напруженість, розлади, а то й гостріші проблеми в сім’ях. їм доводиться звертатися до соціальних служб по консультації, поради щодо налагодження сімейних стосунків, виховання дітей тощо. Традиційно сімейними проблемами є народження дитини з функціональними обмеженнями, бідність, старість, девіантна поведінка дітей, у подоланні яких не обійтися без використання сімейної терапії.
|