Психосоціальна терапія

У межах психодинамічного підходу у 60-ті роки XX ст. зародилася психосоціальна терапія. Тоді стосовно неї вжива­ли назву «робота з випадком» (case-work), яка функціонувала в одному синонімічному ряду з терміном «соціальна робота». Однак ця назва втратила свою актуальність, оскільки чима­ло соціальних працівників не використовують цей підхід.

Витоки психосоціального підходу криються в новатор­ській на свій час праці Мері Річмонд «Соціальний діагноз» (1917), яка виходила із необхідності виваженої оцінки можливих методів допомоги людині, сім’ї з огляду на їх економічні, особисті, внутрісімейні чинники. Багато цін­них ідей для психосоціального підходу містили ідеї амери­канської дослідниці Хелен Перлман, котра критикувала поширений у тодішній практиці соціальної роботи процес «вивчення — діагноз — лікування», запропонувавши власну систему «проблема — рішення», що розширювала можливості клієнтів у подоланні проблем.

Психосоціальна школа, становлення якої пов’язують з ім’ям американського фахівця Флоренс Холліс, розвинула психодинамічні підходи в соціальній роботі, водночас ма­ ючи багато спільного з функціональними підходами. З ча­сом вона запозичила багато цінних ідей у гуманістичної теорії, теорії ролей, сімейної терапії, завдяки чому пере­творилася на комплексну модель.

Психосоціальна терапія — комплексний підхід у соціальній робо­ті, який передбачає тривалий соціальний супровід клієнта соціаль­ним працівником.

Ця модель ґрунтується на прагненні соціального пра­цівника вичленити проблеми із середовища, підсилюючи при цьому сильні сторони Я клієнта і його механізми. За допомогою цих механізмів і достатньої підтримки соціаль­ного працівника клієнт знаходить у собі сили для подолан­ня своїх проблем.

Наважившись на використання психосоціальної тера­пії, соціальний працівник повинен передусім встановити зв’язки між соціальними та психологічними проблемами клієнта. Йдеться про те, що соціальна проблема клієнта може бути наслідком психічного захворювання, недостат­ньої його адаптованості до дійсності, зловживання психо- активними речовинами тощо. У межах психосоціального втручання здійснюється складна діагностика стану клієн­та, адже працівнику потрібно розуміти структуру особис­тості клієнта, особливості його сім’ї, культурну спадщину, прихильність до певних символів. Крім цього, консультант повинен усвідомлювати, чого саме очікує клієнт від допо­моги. З’ясувавши причину, сутність, взаємозв’язки проб­лем клієнта, соціальний працівник переходить до роботи з конкретним випадком, яка охоплює такі ключові процеси:

психологічну допомогу (сприяння в психосоціальній стабілізації; посилення здатності клієнта адекватно бачи­ти об’єктивну реальність; розвиток проникливості, завдя­ки якій клієнт отримує змогу розуміти вплив на його стан минулих і наступних емоцій);

модифікацію середовища (робота з оточенням клієнта).

Інколи клієнтів поділяють на тих, кому потрібна якась

конкретна допомога, і на тих, хто потребує довготривалого консультування. При цьому в межах психосоціального підходу більшу увагу приділяють структурі особистості, психотерапевтичній роботі, аніж вдалому використанню організаційних заходів (сприянню в отриманні матеріаль­ної допомоги, доступу до освіти, розв’язанні житлових проблем тощо).

«Випадком» для психосоціальної терапії можуть бути індивід або група людей, пов’язаних родинними зв’язками. Однак у кожному разі робота має бути індивідуально спрямованою. Наприклад, у сім’ї, в якій сталося насилля, слід окремо працювати з дитиною, матір’ю і батьком. При цьому соціальним працівникам важливо мати на меті клю­човий аспект психосоціальної терапії — «особу в ситуа­ції», оскільки робота з конкретними випадками спрямову­ється на поліпшення взаємовідносин між людьми в межах ситуацій їхнього життя.

Психосоціальна модель передбачає систематизований і структурований вплив соціального працівника на клієнта, тривалі стосунки між ними. Головне її завдання полягає у зміні особистості клієнта, стосунків та (або) соціальної си­туації. На відміну від психотерапії, яка є сферою діяльнос­ті психологів і спрямована на виявлення глибоко прихова­них почуттів, соціальна робота має справу з балансом сил і модифікує їх, працюючи над поведінкою або спогадами особистості.

Наріжним фактором психосоціальної роботи є неупереджене ставлення, повага до особистості клієнта. Вона визнає право клієнта на самовизначення, обов’язок соці­ального працівника вмотивувати необхідність майбутніх його змін, наголошує на важливості його особистої згоди на ці зміни. Наприклад, у Швеції людині, затриманій по­ліцією в нетверезому стані, згідно з чинним законодав­ством, запропонують пройти бесіду в соціальній службі для з’ясування, чи не є вона залежною від психоактивних речовин. При цьому з’ясовують соціальний і психічний стан людини, інформують її про наявні ресурси допомоги. Людина може погодитися на проходження психосоціальної терапії для досягнення певних особистих змін, а може підмовитися від неї. Отже, створення мотивації є найваж­ливішою і найскладнішою роботою як на початковій стадії психосоціальної терапії, так і в процесі втручання. Нама­гаючись досягнути конкретного результату на цьому етапі, соціальний працівник повинен діяти тактовно і психоло­гічно грамотно, контролюючи свої емоції, цілеспрямовано виявляти свої почуття.

Найвикористовуванішим методом роботи за психосоці­альної моделі є бесіда — метод отримання інформації, на­дання емоційної, психологічної, психіатричної допомоги у процесі вербальної комунікації. Спрямована вона на ней­тралізацію актуальних для клієнта «межових» проблем. На відміну від бесіди за класичного психодинамічного під­ходу психосоціальна бесіда не занурює клієнта в його ми­нуле. Для неї важливо підвести клієнта до розгляду всіх аспектів його становища, допомогти йому розкритися. У процесі бесіди фахівець здійснює спостереження, обсте­ження клієнта, робить висновок щодо його відносин на момент взаємодії, особливостей оточення та подій із жит­тя. При цьому він стимулює рефлексію (самопізнання, споглядання, усвідомлення свого внутрішнього світу) клієнта стосовно ситуації, аналізуючи впливи його пове­дінки на інших та на самого себе. Клієнти також вивча­ють, як зовнішні подразники впливають на їх внутрішні реакції і поведінку. Головне для такої роботи — щоб клі­єнт зрозумів, усвідомив обмеження і вимоги, які накла­дають на його поведінку соціальна служба, працівник, власні почуття з приводу проблеми, що спонукала звер­нутися по допомогу.

Для забезпечення процесу змін соціальний працівник допомагає клієнтові зрозуміти динамічні патерни його по­ведінки, стимулює рефлексію щодо зразків поведінки, особливо якщо він, використовуючи захисні стратегії (ви­тіснення, проекція, заміщення, ворожість, ухиляння та ін.), уникає об’єктивних оцінок себе, свого становища, сво­єї поведінки, що ускладнює досягнення результату. Особ­ливо корисним є обговорення гострих проблем (наприк­лад, емоційних) і почуттів (наприклад, страх, який не має раціонального пояснення).

Бесіду може підкріплювати використання технічних засобів (аудіо- та відеоплеєрів, комп’ютерів, радіо, теле­фону), що може посилити вплив на клієнта. Велике прак­тичне значення мають тривалість, регулярність і кіль­кість зустрічей. Психосоціальна модель зазвичай передба­чає тривалі і глибокі стосунки між фахівцем і клієнтом. При цьому фахівці повинні усвідомлювати не тільки те, як клієнти реагують на них, а й власне ставлення до того чи іншого клієнта, адже без цього неможливо правильно оцінити характер взаємостосунків і уникнути небажаних ситуацій.

Інколи психосоціальна робота спрямована на подо­лання виявленого під час терапії дефіциту знань у клієн­та, для чого соціальний працівник вишукує можливості для відвідування школи, курсів, гуртків. Дефіцит знань може виявитися у вихованні дітей, налагодженні стосун­ків тощо.

Нерідко соціальний працівник бачить необхідність у безпосередній роботі із соціальним оточенням клієнта або у створенні груп спілкування для самотніх батьків, участь у зібраннях яких може виявитися значно ефектив­нішою, ніж індивідуальна робота з ними.

Загалом психосоціальна модель передбачає доповнен­ня бесід доцільною за певних ситуацій діяльністю, а іноді й наданням інших соціальних послуг. Однак ключовою в ній все ж є пояснювальна рефлексія, а не дія. Наприклад, особам, які звільняються з місць позбавлення волі, зде­більшого притаманні неадекватні самооцінка і рівень прагнень, порушення емоційно-комунікативних функцій, негативні настанови, психотравми і комплекси. Психосо­ціальна робота з ними може бути спрямована на зміну сте­реотипів поведінки, оцінок, мотивації, покликану допо­могти індивідам успішно функціонувати в нових умовах. У багатьох країнах психосоціальну терапію інколи здій­снюють у виправних закладах, службах пробації та інших корекційних установах, де вона є важливою складовою ро­боти з людиною, яка скоїла правопорушення.

В Україні ця модель не набула достатнього поширен­ня, оскільки здійснюваний нині соціальними працівника­ми деяких служб супровід (патронаж) клієнтів орієнтова­ний переважно на соціальне обслуговування, частково — зміну стосунків із оточенням, але не на модифікацію ін­дивідуального сприйняття. Попри те елементами психосоціального підходу послуговуються працівники новостворених реабілітаційних центрів, особливо для людей із різними типами залежностей, недержавних центрів соці­альної адаптації для осіб, які звільняються з місць поз­бавлення волі.

Психосоціальна терапія ефективна в роботі з клієнта­ми, які недостатньо контролюють свою поведінку, а напру­гу й агресивність спрямовують на людей, які з ними взає­модіють. Часто їх поведінка не відповідає моральним нор­мам і законам держави. Звичним для них є зловживання алкогольними і наркотичними речовинами, що нерідко вкорінене у родинній традиції.

У 80-ті роки XX ст. психосоціальна модель соціальної роботи дещо втратила популярність, що було спричинено неефективними спробами соціальних працівників само­тужки втручатися у складні ситуації своїх клієнтів. За­мість неї почали застосовувати командну мультидисциплінарну роботу, яка ґрунтується на інших принципах і передбачає спільну, узгоджену діяльність представників різних професій щодо розв’язання проблем клієнта. Ре­зультати її менше залежать від стабільності персоналу со­ціальних служб, яка є першою передумовою психосоціальної терапії, вкоріненої у глибинні особистісні стосунки со­ціального працівника і клієнта.

Усе активніше соціальні служби стали практикувати й короткострокове втручання (зосереджену на завданні мо­дель, кризове втручання), яке спрямоване на досягнення очікуваного результату за значної економії засобів. Крім того, у багатьох економічно розвинутих країнах утвердив­ся погляд на соціальних працівників як на адміністрато­рів, «продавців послуг», що суттєво модифікувало ідею їх усвідомленої особистої співпраці з клієнтами. Внаслідок цього психосоціальна модель трансформувалася у модель «ведення випадку» (менеджмент конкретного випадку), за якої соціальний працівник є посередником в отриманні клієнтом послуг від інших організацій або здійснює при­мусовий соціальний контроль за особами з девіантною, де- лінквентною поведінкою. Такий підхід помітно обмежує терапевтичні стосунки між ними.

Однак такі тенденції не можуть спростувати ефектив­ності і значущості у психосоціальній терапії, яка ґрунту­ється на індивідуалізованому й емпатичному підходах. Во­на і надалі залишатиметься актуальною у професійній со­ціальній роботі.