Перспективи розвитку вільних економічних зон в Україні.

Надання спеціального режиму господарювання окремим територіям та видам економічної діяльності достатньо широко використовується при проведенні економічної політики в країнах з різними рівнями розвитку ринкових відносин. Як показує світовий досвід, стимулювати надходження іноземних інвестицій у короткі строки можливо шляхом створення особливих утворень з преференційним режимом інвестування, так званих вільних економічних зон. Результати функціонування вільних економічних зон, яких було створено у XX сторіччі понад 1 тисячу, досить неоднозначні та суперечливі, особливо в країнах, що розвиваються, і в країнах з перехідною економікою.

Світова економіка знає чимало модифікацій того, що в Україні прийнято називати вільні (спеціальні) економічні зони: вільні економічні зони, території пріоритетного розвитку, зони вільного підприємництва, зони спільного підприємництва, особливі економічні райони та ін. Усі ці економічні форми, об‘єднані загальним принципом анклавного стимулювання інвестицій, можна класифікувати за двома основними блоками. Перший, експортно-виробничий, має на меті забезпечення достатніх темпів наздоганяючого економічного розвитку. Найбільш поширені такі зони у країнах, що розвиваються (азійський, африканський, латиноамериканський регіони, Східна Європа). Другий блок — науково-технологічний, включає технополіси, технопарки, науково-технічні зони, котрі створюються з амбіційними цілями випереджального економічного зростання. Наприклад, Нідерланди мають 45 технополісів, Німеччина — 50. У Великобританії діють 25 зон і технопарків, в Японії — 20 науково-технічних зон.

Спостерігаючи за досить поширеним їх розвитком в європейських країнах, можна говорити і про можливість їх досить поширеного розвитку в Україні. Проте існує низка домінант, що сповільнюють досить поширене використання вільних економічних зон в Україні, як основи економічного розвитку. Тому актуальність даного питання в сучасних кризових умовах, коли спостерігаються спад в економічному розвитку.

В працях вітчизняних вчених В. Геєць, В. Семиноженко, Г.В. Сігуа, В.К. Васенко, вказуються основні чинники, що сповільнюють розвиток вільних економічних зон в Україні та шляхи подолання негативного впливу цих чинників. Також розглядається питання, щодо доцільності використання вільних економічних зон в Україні, як основи економічного розвитку.

Вільні економічні зони - обмежені території, міста, морські й авіаційні порти, де для національних та іноземних підприємців діють особливі пільгові економічні умови, які сприяють виконанню зовнішньоторговельних, загальноекономічних, соціальних, науково-технічних і науково-технологічних завдань.

У документах Кіотської конвенції (1973 р.) під вільною економічною зоною (або «зоною франко») розуміється частина території країни, на якій товари розглядаються як об'єкти, що перебувають за межами національної митної території. Іншими словами, територія, де дотримується принцип «митної екстериторіальності» [4, 142].

Вільні економічні зони як достатньо нове явище у світовій економіці в сучасному їх вигляді з’явились на початку 70-х років минулого століття. Однак відомо, що митна зона в Гібралтарі, так само як і зона на кшталт порто-франко в Одесі, була створена ще на поч.. ХІХ ст. [5].

Україні для створення вільних економічних зон варто врахувати досвід впровадження вільних економічних зон в Бразилії. У 1967 р. тут була створена вільна економічна зона типу – “промисловий округ вільної зони Манаус”. Цю зону називають “величезним полюсом росту бразильської економіки”. Виділена для цієї вільної економічної зони площа – 3, 6 млн. кв. м.; мета – стимулювання розвитку промислового виробництва; основний засіб досягнення мети – податкові пільги. Ця зона одержала швидкий розвиток, що в значній мірі вплинуло на оздоровлення економіки всієї Бразилії. Ядро вільної економічної зони склали приблизно 30 сировинних і паливно-енергетичних галузей, продукція яких споживалась в самій Бразилії. Експорт зони досягав тільки 3-5% виробництва. У зону було вкладено 13 млрд. дол., у галузях виробництва створено 600 промислових виробництв.

За даними Міністерства економіки Україні зареєстровано: 10 вільних економічних зон. Загальна територія, на яку поширюється режим вільних економічних зон та ТПР - 6360 тис.га, або 10, 5 % території України. Кількість областей України, на які поширюються режим вільних економічних зон та ТПР - 13. Кількість районів України, на які поширюються режими ВЕЗ та ТПР - 41. Кількість міст України, на які поширюються режими ВЕЗ та ТПР – 58 [3].

Вільні економічні зони підприємництва, які створюються та діють на Україні, регулюються Законом України " Про загальні засади створення i функціонування спеціальних (вільних) економічних зон" (від 13.10.92 р. № 2673-ХІІ).

Однією з основних проблем " виживання" вільних економічних зон в Україні є проблема розбіжності декларованих цілей, цілей, реально переслідуваних при їх створенні, їх протиріччя, як інтересам регіонів, так і країни в цілому. Керівники регіонів бачать, як правило, в таких зонах лише одну " одномоментну" привабливу сторону - перспективу отримання пільг по повному або частковому звільненню від податків. Багато хто вважає, що вільні економічні зони допоможуть їм позбутися проблем регіону, вирішити які самі вони не в змозі: поганий стан інфраструктури, спаду виробництва, безробіття, важкої соціальної обстановки, екологічних проблем. І при цьому не думають про те, хто ж тоді в таку " вільну зону" прийде зі своїм капіталом? Для того, щоб вільні економічні зони починали приносити очікувані від них результати, необхідно створити відповідні умови щоб зацікавити інвесторів [5, 25]. Для цього перш за все потрібно створити відповідну інфраструктуру, кошти на розвиток якої має виділити держава, але дивлячись на дефіцитність українського бюджету, можна говорити про недофінансування розвитку вільних економічних зон з боку держави, що зменшує зацікавленість інвесторів. Тому потрібно знаходити інвесторів, які б погодились взяти на себе частину витрат держави, що по-перше зменшить державні видатки, а по-друге сприятиме розвитку вільних економічних зон. Для прикладу Китай зміг залучити інвесторів тільки після виконання величезної будівельної програми зі створення у своїх вільних економічних зон найсучаснішої інфраструктури: дороги, зв’язок, готелі. До 80% усіх затрат лягли на бюджет країни, а іноземні інвестиції прийшли у вільні економічні зони після створення необхідних для ведення бізнесу умов.

ВЕЗ і ТПР займають 10, 5 % території України. Проте обсяг виробництва продукції підприємств, розташованих у ВЕЗ, становив лише 4-5% від загального обсягу продукції, виробленої на підприємствах України.

Досить гостро постає проблема відставання розвитку ВЕЗ від планових показників. За весь період функціонування ВЕЗ і ТПР до 2008 року очікувалося досягти таких показників: залучення інвестицій — понад 17, 1 млрд. дол. (фактично в — 2, 1 млрд., або 12, 2% від запланованого); створення нових та збереження існуючих робочих місць — 387, 4 тис. (фактично — 137, 7 тис. або 35, 5% від запланованого). Загалом обсяг використаних суб’єктами спецрежимів внутрішніх та зовнішніх інвестицій становив 9, 8 млрд. гривень при розмірі наданих податкових пільг у 8, 4 млрд. гривень [2, 64].

Ще однією проблемою, що негативно впливає на розвиток ВЕЗ є недосконалість законодавчої основи їх функціонування. Закон «Про загальні засади створення і функціонування спеціальних (вільних) економічних зон», прийнятий у 1992 році, визначає лише загальні принципи їхньої роботи і не задає критеріїв ефективності. А рамкового закону про ТПР взагалі не існує. Території пріоритетного розвитку, які за визначенням мали б залучати інвестиції у депресивні регіони, не отримали законодавчо визначених критеріїв. Вирішення цього питання через прийняття спеціального законну дало б можливість не лише покращити ефективність роботи ВЕЗ через встановлення критеріїв ефективності, але й дасть можливість очистити економіку від фіктивно створених зон.

Важливо відзначити також ще одну з найважливіших проблем України – це нестабільність її законодавства та здійснюваної урядом політики. Низька активність іноземців пояснюється нестабільністю умов ведення бізнесу в Україні загалом і в вільних зонах зокрема. Наприклад, у 1999 році було запроваджено мораторій на створення нових ВЕЗ і ТПР, а пізніше — й на нові інвестпроекти в межах існуючих зон. Такі законодавчі кульбіти, звісно ж, унеможливлюють для інвесторів отримання прибутку не тільки у довгостроковій, але й навіть у короткій перспективі. Тому приймаючи відповідний закон, який би регулював діяльність ВЕЗ, потрібно зменшити можливість зміни певних законодавчих актів, хоча б на протязі року.

Щодо вирішення проблеми фінансування з боку держави, то можна сказати про те, що ввозячи продукцію і користуючись пільгами, можна залучити кошти, які будуть використані для розвитку інфраструктури ВЕЗ.

Тому підводячи підсумки, можна говорити про те, що в світовій практиці розвиток ВЕЗ дає позитивний поштовх для розвитку економіки країни, тому і Україні потрібно розвивати ВЕЗ на своїй території, але при цьому важливо здійснити такі заходи:

¾ здійснити фінансування з боку держави для розвитку інфраструктури ВЕЗ;

¾ забезпечити стабільність законодавчих актів, що стосуються діяльності ВЕЗ, вирішивши таким чином питання нестабільності законодавства;

¾ здійснювати постійний контроль за діяльністю ВЕЗ і застосовувати санкцій в разі недотримання встановлених критеріїв і стандартів їх діяльності.