Література. 1. Белова E.С. Одаренность малыша: раскрыть, понять, поддержать

1. Белова E.С. Одаренность малыша: раскрыть, понять, поддержать. – М., 1998. – С. 68 – 96.

2. Гильбух Ю.З. Умственно одаренный ребенок. – К., 1992. – С. 5-24.

3. Ищенко И.П. Соотношение интеллектуальной и творческой одаренности у детей 4-6 лет. – М., 1993. – С.3-4.

4. Клименко В.В. Как воспитать вундеркинда. – Харьков, 1996. – С.12-39.

В історії вивчення феномену обдарованості найбільш дискусійним питанням було і залишається питання про те, під впливом чого з'являються обдаровані люди, що є причиною надзвичайно раннього вияву у них здібностей. В розв'язанні цього питання дослідники прагнуть встановити роль тих основних факторів, які впливають на розвиток дитини. Надзвичай­но багато дискусій точились щодо ролі у ранньому вияві обдарованості природних (спадковість) та соціальних (середовище, виховання) факторів.

Однією з найдавніших є думка про виключну роль спадковості у про­яві обдарованості, а отже і здібностей, таланту. Прихильники її виходять із концепції вродженості здібностей, тобто певної сформованості їх уже в успадкованому людиною генофонді. В процесі життя відбувається тільки розгортання цих здібностей, їх розвиток. Підтвердженням вірності цієї думки вчені схильні були вважати численні факти прояву здібностей до певного виду ді­яльності у декількох поколінь однієї родини (наприклад, музичні родини Бахів, Моцартів, живописців Васнецових, літераторів Дюма, фізиків Кюрі).

Найвідомішим послідовником теорії вродженості таланту був англійський психолог та антрополог XIX ст. Френсіс Гальтон. Під впливом вчення Ч. Дарвіна про природній відбір та походження видів він намагався довести вродженість таланту та передавання його по спадковості. Ф. Гальтон вивчив родоводи близько 1000 талановитих людей Англії, які, як виявилося, належали всього до 300 сімей. Це дозволило вченому припустити, що саме у цих родинах на наявна геніальність, яка передається по спадковості.

Метою Ф. Гальтона було " покрашення людської породи" шляхом поєднання у шлюбах ді­тей еліти, які повинні були отримати по спадковості від своїх батьків високі здібності та передати, в свою чергу, свою талановитість нащадкам. Ідеї Ф. Гальтона знайшли широку підтримку у вищих прошарках англійського суспільства, виникла навіть спеціальна наукова дисципліна, що вивчала закономірності покращення людської породи – " євгеніка" (Євгеній – породистий, даровитий). На жаль, поширеність цих ідей стала не­гативно відбиватись не тільки на науковій теорії, а й на суспільній " практиці", зокрема, вона породила тези щодо розумової та особистісної неповноцінності певних людських рас (негроїдної раси в першу чергу), які знайшли своє втілення у расизмі та фашизмі.

Однак, навіть якщо абстрагуватись від соціальних наслідків, теорії вродженості таланту не дають відповіді на багато важливих питань. Зо­крема, чому в одних людей їх природна (вроджена) обдарованість прояв­ляється дуже рано, в ранньому та дошкільному віці, а інші талановиті люди (та навіть деякі визнані генії) в дитинстві були абсолютно орди­нарними, а то й вважались просто нездарами (наприклад, Ч.Дарвін, Б. Паскаль – французький філософ, математик, фізик, А. Ейнштейн, О. Голдсміт – американський письменник, В. Скотт та ін.).

Розмірковуючи над цією проблемою, ще в кінці XIX сторіччя англійський психолог Дж. Селлі у праці під назвою " Геній та скороспілість" пов'язує ранній прояв обдарованості із її типами: намагається довести, що одні види здібностей проявляються раніше, інші – пізніше. Він про­понує таку послідовність типів таланту по частоті ранніх проя­вів:

1) музичний талант;

2) обдарованість у галузі живопису та скульптури;

3) літературний талант;

4) обдарованість в області історії;

5) філософський талант;

6) обдарованість у галузі природничих наук.

Своєрідною перевіркою достовірності отриманих Дж. Селлі даних стало цікаве дослідження, проведене Л. Терменом та його ученицею К. Кокс. На основі детального вивчення архівних матеріалів, які стосувались біографій 100 талановитих людей минулого, вони зробили висновок, що насправді " легендарна" дитяча бездарність багатьох визнаних геніїв – не що інше, як артефакт (тобто, результат неправильної оцінки факту, неточності сприймання тощо). Причинами цього дослідники вважали невідповідність шкільної програми, характеру навчання пізнавальним схильностям та інтересам майбутнього генія. Л. Термен запропонував спеціальну методику, з допомогою якої ретроспективно були визначені IQ багатьох видатних людей минулого. Зроблений ними висновок: будь-який відомий талант у гуманітарній області і в дитячі роки відзначався великим інтелектуальним потенціалом. Якби в періоди життя цих людей існувало б добре відоме зараз тестування на основі тесту Станфорд-Біне, показники IQ у більшості з них були б не нижчими 140 балів.

Важливу роль генотипу у формуванні розумових здібностей та дитячій обдарованості підтвердили дослідження, проведені на основі запропонованого Ф. Гальтоном близнюкового методу (відмінності у IQ у однояйцевих близнюків склали 9, 2 бали, а у двояйцевих - 17, 7 бали).

Такі дані можна вважати науково обґрунтованим підтвердженням ідей про значну роль спадковості у розвитку ранньої обдарованості у ді­тей. Разом з тим, надавати спадковості виключної ролі, безперечно, не можна.

Протилежною до охарактеризованої вище є точка зору, в основі якої лежать ідеї про природну рівність людських можливостей (в тому числі і розумових здібностей), а отже про можливість при певних умовах зробити талановитими всіх дітей. Провідна роль надається соціальним факторам розвитку. В історії педагогіки найяскравішим виразником цієї ідеї був французький просвітитель К.А. Гельвецій.

На початку XIX сторіччя пастор із німецького містечка Лохау Карл Вітте здійснив спробу довести цю ідею на практиці. Він стверджував, що все залежить від належного виховання у перші 5-6 років життя дитини. Чекаючи народження своєї дитини, він розробив спеціальну систему її виховання та пообіцяв, що зробить свого сина видатною людиною. І дійсно: у 10-річному віці його син Карл Вітте-молодший уже вступив до Лейпцігського університету та всього за рік блискуче закінчив його. В 13 років хлопчик став доктором філософії, у 14 – отримав ще одну докторську ступінь, у юриспруденції. У 18 – він уже професор університету. Цей експеримент справив досить сильне враження на опонентів Вітте-старшого, хоча, безперечно, не можна з впевненістю стверджувати, що успіхи хлопчика не були обумовлені і його природною обдарованістю.

Між тим, у описаної концепції е прихильники і в наш час. Так вважають деякі психологи (Б.С. Алякринський, В.В. Клименко). Зокрема, останній у книзі " Як виховати вундеркінда" пише, що від народження всі діти мають приблизно однакові внутрішні можливості для розвитку. Тому не зовсім правомірно визначати обдарованість лише як наявність у дитини виняткових здібностей. В кожної здорової дитини є природні передумови розвитку здібностей і таланту. Існують також певні вікові закономірності розкриття у людини механізмів таланту (схема: задатки → здібності → талант) Тому вундеркінд – це дитина, у якої раніше, ніж у її однолітків, проявляється дія механізмів таланту. Оскільки залежить це від соціальних факторів, автор підкреслює, що вундеркінд – явище сутосоціальне. У руслі своєї концепції Клименко дає цікаву відповідь на питання: чому одні діти стають вундеркіндами, а інші – ні? Причина – у помилках сімейного, а потім суспільного виховання дитини. Найтиповіші з них:

1) обмеження рухової активності дитини (дитина не включає в дію свій енергопотенціал, який " згоряє" безцільно, а енергопотенціал – це є передумова розвитку творчих здібностей);

2) дефіцит пізнавального спілкування (запитання дітей і реакція на них дорослих: спочатку доцільно не залишати без відповіді, а пізніше – не спішити давати готову відповідь);

3) дефіцит спільної з дорослим діяльності;

4) неправильно організований процес навчання (за схемою: знання - вміння - навички).

Ці ж самі помилкиможуть стати причинами " затухання" обдарованос­ті у більш старшому віці.

Ю.З. Гільбух додав до цих причин:

1) відсутність у структурі обдарованості творчого компонента;

2) відсутність потенційних можливостей для розвитку необхідних вольових якостей;

3) зміни у зовнішніх умовах, до яких данина не була своєчасно підготовлена (перехід у середні та старші класи школи).

Третя точка зору на роль спадкових та соціальних факторів у розвитку обдарованості знаходиться, так би мовити, посередині обох вище охарактеризованих. Якраз вона, очевидно, є найближчою до істини. Суть її полягає у тому, що жодному з факторів не надається виключної переваги. В дослідженні І. Іщенко підкреслюється, що хоча у розвитку інтелектуальних здібностей дітей важливе значення мають природні задатки дитини, основні компоненти творчої обдарованості розвиваються протягом життя, причому творчий потенціал не реалізується автоматично, а лише під впливом життя та соціального оточення, що приводить, зокрема, до різних типів розвитку обдарованості.

Для розвитку обдарованості ди­тини важлива наявність таких загальних умов:

· багате культурне та інформаційне середовище, у якому дитина живе у сім'ї;

· ставлення до дитини з боку дорослих (вчителів, вихователів), в основі якого лежать любов до дитини (важлива для розвитку у неї позитивної Я-концепції);

· допомога та підтримка дитини;

· включення дітей у різні види творчості.

Лекція 3

Тема: Типологія обдарованості

План

1. Аналіз різноманітних класифікацій обдарованості.

2. Співвідношення інтелектуальної та творчої обдарованості у дошкільному віці.

3. Критерії загальної та спеціальної обдарованості дошкільників.