Студопедия

Главная страница Случайная страница

КАТЕГОРИИ:

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника






Особистість у світлі теорій і течій та їх значення для комунікативної практики






Теорія В. Джемса (1842-1910). Американський психолог одним із перших почав розробляти проблему особистості на науковій основі. Вивчав її в межах власної концепції свідомості, центральним поняттям якої є «потік свідомості». У самосвідомості виділяв два аспекти «Я – емпіричне» та «Я – чисте» (або об'єкт і суб'єкт). В. Джемс вважав, що «Я – емпіричне» - це об’єкт, тобто те, що пізнається; «Я – чисте» - суб'єкт, тобто те (той), що пізнає. Розглядаючи «Я – емпіричне», автор даної теорії особистість тлумачить як загальну суму всього того, що вона може назвати своїм: 1) складові елементи; 2) почуття та емоції, викликані цими елементами (самооцінка); 3) вчинки, спричинені цими елементами (піклування про самого себе та самозбереження).

Особистість розглядається як сукупність певних елементів, які розподілено на три класи (фізична особистість, соціальна особистість, духовна особистість). Так, зокрема фізична особистість містить у собі тілесну організацію, одяг, батька й матір, дружину, дітей (коли хтось помирає, то зникає й частина нас самих; або нам соромно за погані вчинки близьких, ми хвилюємося, ніби самі знаходимося на їхньому місці). Категоріями фізичної особистості є «домашня оселя», власність людини, витвори її праці. Соціальна особистість визначається належністю людини до роду людського і визнанням цього іншими людьми. Духовна особистість - це об'єднання станів свідомості, конкретних духовних здібностей і якостей людини. Почуття та емоції характеризують особистість з боку її самооцінки (вона буває 2 видів - самовдоволення і невдоволення), за нею стоять 2 протилежні класи почуттів, пов'язані з успіхом і неуспіхом. Окремі сторони особистості стикаються і суперечать одна одній. Самовдоволення особистості зумовлене тим, як співвідносяться між собою реалізовані та потенційні здібності.

Самоповага = Успіх/Домагання

За цією формулою відмова від домагань дає особистості таке ж бажане полегшення, як і їх здійснення й досягнення успіху. Самопочуття людини залежить від самої особистості, її успіхів та домагань. В. Джемс уводить поняття ієрархії особистостей: фізична особистість - духовна особистість - матеріальна і соціальна особистості - фізична особистість. Духовна особистість має бути для людини найвищою цінністю. В. Джемс вважає, що «Я – чисте» (те, що пізнає) - це суб’єкт, що мислить; душа, дух, мислення.

У праці «Принципи психології» (1890 р.) В. Джемсом обґрунтовано, що « Я-концепція» особистості — частина особистості людини, яка нею усвідомлюється. Це свідоме пізнавальне сприймання та оцінка індивідом сомого себе. Це думки про себе.

Першим кроком на шляху формування “Я-концепції” є усвідомлення того, що людина -це окремий, відділений від інших індивід (у ранньому віці). «Я-концепція» — це те, що бачить індивід, коли дивиться на себе з різних сторін, з різних точок зору, тобто як він сам визначає свої зовнішні дані, особисті якості, риси, ролі і соціальний статус. «Я-концепція» — це сукупність множин «Я-концепцій», кожна з яких сформована по відношенню до якоїсь ролі (син, дочка, студент, спортсмен, товариш).

Концепції різних аспектів можуть відрізнятися одна від одної — це допомагає пояснити різницю у поведінці індивіда в різних ролях.

Існує 4 основних аспекти «Я» (Рут Стренг, 1957): 1) загальна, основна концепція; 2) тимчасові, або перехідні концепції (залежать від настрою, ситуації, переживань); 3) соціальне «Я»- уявлення про те, що про особистість думають інші люди (під впливом їхніх думок формуються думки про себе); 4) «Я-ідеальне», яким би я хотів бути (це можуть бути реальні уявлення, занижені, завищені): занижене «Я-ідеальне» перешкоджає досягненням; завищене — може призвести до фрустрації і зниженню самооцінки; реалістичне — сприяє сприйняттю самого себе, психічному здоров’ю, досягненню реалістичних цілей.

Склавши уявлення про себе, людина має оцінити отриману картину. Цьому сприяє самооцінка. Вона може бути адекватною, високою чи низькою. Самооцінка тісно пов’язана із самоповагою: самоповага — це умова «виживання душі»; це компонент людського існування, який надає людині почуття власної гідності. Самооцінка зростає у процесі взаємодії з людьми, коли «Я» виявляється для когось значущим. Вона зростає за рахунок дрібних досягнень, похвали, успіхів.

Розуміння теорії особистості В. Джемса сприяє підвищенню рівня ефективності спілкування, оскільки враховуються особливості учасників комунікативного акту, духовність стає пріоритетом психологічної взаємодії.

Описова психологія В. Дільтея (1833-1911) та Е. Шпрангера (1882-1963). Психіку людини не можна вивчати експериментальними методами, а можна лише розуміти – вважав В. Дільтей. Головне в особистості - це її ціннісна орієнтація, яка дозволяє суб’єкту включатися в пізнання. Е. Шпрангер, поділяючи погляди В. Дільтея, розвинув його теорію. Він виділив 6 типів пізнання світу, 6 «форм життя» і відповідних їм типів людини (теоретична людина, економічна людина, естетична людина, соціальна людина, політична людина, релігійна людина).

Теоретична людина - та, що прагне до пізнання закономірностей світу, стосунків між людьми. Незалежно від фаху, для неї основним є ­ осмислення того, що відбувається довкола. Життя вона уявляє у вигляді «віяла проблем». Економічна людина шукає користь у пізнанні. Її мислення має прагматичну спрямованість на створення корисного на основі природничонаукових знань і використання техніки. Естетична людина сприймає довкілля як гармонійне та дисгармонійне, намагається пізнавати світ через естетичні враження у вигляді форми, кольору, ритму (це стосується не лише професій художника, музиканта і т. ін.). Соціальна людина прагне знайти себе в іншій людині, жити заради інших; вона тягнеться до всеосяжної любові, любові до людства. У цій любові розчиняються межі її індивідуальності. Політична людина тягнеться до суто адміністративної влади, до такої влади, що відповідає вищим духовним вимогам, базується на справжніх духовних цінностях і на цій основі детермінує мотиви та дії інших людей. Релігійна людина - це тип людини, ціннісна орієнтація якої полягає в пошуку смислу життя, його витоків, вищої духовної цінності ­ Бога. Вона може й не належати до жодної з церков, не виконувати обрядів.

У цій класифікації Е. Шпрангер показав, що люди відрізняються не лише темпераметом, конституцією, поведінкою, а передусім цінностями своєї духовної орієнтації. Це утворює духовну індивідуальність особистості, її духовну сутність, що, своєю чергою, робить спілкування з нею нестандартним.

Біхевіористичний підхід, або теорія научіння. Дана теорія є відповіддю на ідеї теорії психоаналізу, а також наслідком розвитку психології як науки. Її представниками були І. Павлов, Д. Уотсон, Б. Скіннер. Основною ідеєю підходу є та, що важливе значення у формуванні людської поведінки відіграє неперервний вплив соціального оточення. На думку вчених, соціальні, особливо сексуальні ролі людей, більшість форм їхньої соціальної поведінки формуються в результаті спостереження за такими соціальними моделями, як батьки, вчителі, друзі, емоційно важливі люди.

Особистість, згідно з теорією научіння - результат взаємодії індивіда з навколишнім середовищем, яке він хоче пізнати, щоб визначити, в яких ситуаціях його поведінка є адекватною і відповідає суспільним нормам, а в яких ні. Таким чином, в теорії научіння виявляється поведінковий аспект розуміння особистості. Вона пояснює, як можна змінювати поведінку людей залежно від дій в конкретних ситуаціях.

Дана теорія допомагає продуктивній організації управлінського спілкування. Ті керівники, які застосовують її на практиці, попереджують прояви небажаної і стимулюють бажану поведінку підлеглих. У професійному середовищі є багато факторів, що контролюються керівником і можуть мати як позитивний, так і негативний вплив: 1) заробітна плата; 2) прагнення працівника зберегти робоче місце; 3) престиж і статус; 4) зворотній зв'язок.

Когнітивний підхід (Д. Роттер). Людина є пасивним створінням, що перебуває під контролем зовнішнього середовища. Характер її реакцій на ситуації, що виникають, найчастіше визначається тією когнітивною інтерпретацією, яку дає вона сама (Д. Роттер, 1966).Специфіка сприймання людиною власної поведінки та її наслідків більшою мірою залежить від особливостей її особистості. Вони виявляються в тому, що одні люди причини створення свого образу вбачають у внутрішніх чинниках, інші - в зовнішніх обставинах. Це дозволило Роттеру поділити людей на «зорієнтованих на внутрішнє» і «зорієнтованих на зовнішнє». Перші впевнені, що в будь-яку мить зможуть вплинути на оточення і завжди беруть на себе відповідальність за те, що з ними сталось. Це активні, динамічні люди, здатні аналізувати проблеми і відповідати за свої вчинки, виявляти слабкі і сильні сторони ситуацій, що склалась. За невдачі - докоряють собі. Це керівники-інтернали.

Інші люди впевнені в існуванні зовнішнього контролю; в тому, як склався їхній образ, спосіб життя, винні інші люди. Це більш пасивні і менш працездатні особистості, які легко пояснюють свої невдачі браком здібностей Вони - екстернали.

Тобто саме цей підхід лежить в основі поділу керівників на інтерналів та екстерналів, що має бути враховано у спілкуванні з ними. За володіння такою інформацією поведінка керівника може бути прогнозованою, що дозволить підлеглому завчасно обирати стратегії взаємодії з ним та, за потреби, використовувати відповідні механізми психологічного захисту.

Значення даної теорії полягає в тому, що вона дозволяє врахувати всю складність взаємозв’язку між людиною та ситуаціями, що виникають. Водночас зауважимо й щодо недоліків: автор теорії не пояснює, чому людина схильна бачити причини своєї поведінки у самій собі, інша - в інших людях. На це питання дають відповідь інші теорії особистості.

Психоаналіз Зігмунда Фрейда (1856-1939).Одна з найвидатніших теорій особистості була створена Зігмундом Фрейдом. З. Фрейд уподібнив психіку айсбергу, в якого лише невеличка частина виступає над поверхнею води і є сферою свідомого. Більша його частина перебуває під водою – це сфера несвідомого, в якій можна знайти прагнення, пристрасті, витіснені думки й почуття, що здійснюють контроль над свідомими думками і вчинками людини. Ученим виокремлено еротичні (інстинкти життя) та руйнівні (інстинкти смерті) інстинкти. Енергія інстинктів життя називається «лібідо»(спрага, інстинкт самозбереження, сексуальний потяг). Інстинкти смерті – це деструктивні сили, які можуть бути спрямовані як у середину індивіда (мазохізм або самогубство), так і назовні (ненависть, агресія).

Відповідно до поглядів З. Фрейда, структуру особистості утворюють три основних компоненти: «Воно», «Я» і «Над-Я». «Воно» (Ід) - це базова і найдавніша структура психічного життя особистості. У ній зосереджені інстинктивні, примітивні, спадкові аспекти особистості. Це інстинктивні прагнення, емоції, спогади, забуті дитячі образи, вороже ставлення до своїх батьків, невтілені сексуальні бажання. Все це свідомість відкидає і сприймає як неприйнятне. «Воно» - темне, хаотичне, біологічне несвідоме, вільне від обмежень, не знає законів. Провідні компоненти «Ід» - це сексуальні та агресивні потяги, які вимагають негайного втілення, реалізації.

Друга структура особистості - «Я» (Его), на думку З. Фрейда, також є вродженою і розташовується як у свідомому шарі, так і в передсвідомості. Таким чином, ми завжди можемо усвідомити своє «Я», хоча це й нелегко. На відміну від «Ід», природа якого виявляється в пошуку задоволення, «Его» підпорядковується принципу реальності, мета якого - збереження цілісності організму. Принцип реальності дає можливість індивідууму гальмувати, переадресовувати або поступово давати вихід грубої енергії «Ід» у рамках соціальних обмежень. «Его» здатне спрямовувати поведінку в потрібне русло, щоб інстинктивні потреби задовольнялися безпечним для самого індивідуума і для інших людей способом. «Его» відповідає за довільну поведінку, може контролювати і пригнічувати інстинкти, прагне до послаблення напруги і посилення задоволення.

«Над-Я» (Суперего) - це третій, найпізніший компонент особистості, інтерналізована версія суспільних норм і стандартів поведінки, морально-етична інстанція особистості. Людина не народжується із «Суперего». «Суперего» у процесі соціалізації формується з «Его» і слугує цензором вчинків та думок останнього. Це внутрішня репрезентація традиційних цінностей та ідеалів суспільства в тому вигляді, який сформовано виховними впливами, насамперед сім’ї. «Суперего» виконує такі функції: совість, самоспостереження і формування ідеалів.

Система життєво важливих потреб, що складає зміст «Воно», постійно вимагає задоволення і несвідомо спрямовує психічну активність людини, регулюючи її психічні процеси і стани. Несвідомі потяги, що йдуть від «Воно» знаходяться в стані конфлікту з соціальними і моральними нормами поведінки, які містяться в «Над-Я», тому між «Воно» і «Над-Я» існують постійні і неминучі суперечності. Вони вирішуються за допомогою «Я» - свідомості, що, діючи відповідно до принципу реальності, намагається розумно примирити обидві конфліктуючі сторони таким чином, щоб потяги «Воно» були максимально задоволені і при цьому не було порушено норми суспільної моралі.

Можливість підтримувати своє психічне здоров’я залежить від механізмів психологічного захисту, які допомагають людині пом’якшити конфлікт між «Воно» і «Над-Я». Головними з них є: витіснення (перенесення в підсвідомість думок і почуттів, що викликають страждання); проекція (процес, за допомогою якого людина приписує власні неприйнятні думки і почуття іншим людям, покладаючи таким чином на них провину за свої недоліки); заміщення (переадресація агресії з одного об’єкта на інший); сублімація (заміна сексуальних або агресивних потягів на соціально прийнятні форми поведінки). У кожної людини є свій набір захисних механізмів, сформованих у дитинстві. Проте, не дивлячись на наявність захисту, витіснені бажання прориваються у свідомість у формі сновидінь, фантазій, «випадкових» обмовок, неочікуваних дій і вчинків. Отже, придушені мотиви продовжують діяти і істотним чином впливають на поведінку людини.

З. Фрейд визначив порядок розгортання психосексуальних стадій протягом дозрівання організму (біологічний чинник розвитку) і вважав, що ці стадії універсальні і властиві всім людям, незалежно від їх культурного рівня. Періодизацію вікового розвитку З. Фрейда називають психосексуальною теорією особистості, оскільки центральна лінія його теорії пов’язана з сексуальним інстинктом. Назви стадій розвитку особистості (оральна, анальна, фалічна, генітальна) вказують на основну тілесну (ерогенну) зону, з якою пов’язано відчуття задоволення. Основні чинники розвитку особистості в психосексуальній теорії Фрейда: внутрішній (біологічне дозрівання, реформування кількості і спрямованості сексуальної енергії) і зовнішній (соціальний, вплив спілкування з батьками). Цінність даного підходу в тому, що вперше було вказано на значущість періоду дитинства у подальшому розвитку особистості.

У теорії особистості 3. Фрейда містяться як деякі продуктивні наукові положення (про складність, багатоплановість структури особистості, про свідоме й несвідоме, про внутрішні суперечності особистості), так і суперечливі погляди на природу особистості. Найбільшій критиці були піддані погляди на мотивацію людської поведінки, яку З.Фрейд пов’язував переважно з природженими інстинктивними (сексуальними та руйнівними) потребами, на фатальний антагонізм між свідомим і несвідомим та між індивідом і суспільством. Виникла потреба у подоланні біологізаторських поглядів на особистість, у соціалізації фрейдистської теорії особистості, що й було здійснено неофрейдистами (К. Г. Юнг, А. Адлер, Е. Фромм).

Аналітична психологія К. Юнга. Один із учнів З. Фрейда Карл Юнг (1875—1961), швейцарський психолог, засновник аналітичної психології, відмежувався від свого великого вчителя у поглядах на пансексуалізм як головну рушійну силу поведінки людини. До основних понять вчення Юнга відносять поняття про інтроверсію та екстраверсію, відкриття чотирьох основних психічних функцій, дослідження колективного несвідомого, особливий погляд на структуру особистості, а в зв’язку з цим - створення аналітичної психотерапії. За К. Юнгом, психіка людини має три рівні: свідомість, особисте несвідоме і колективне несвідоме.

Визначальну роль у структурі особистості відіграє колективне несвідоме. Воно утворюється з різних рівнів, які визначаються загальнолюдською, національною та расовою спадщиною. Колективне несвідоме виявляється у вигляді архетипів - первинних образів, оскільки вони пов’язані з міфічними і казковими темами. Архетипи організовують не лише індивідуальну, але і колективну фантазію (наприклад, є основою міфології народу, його релігії, визначають психологію народу, його самосвідомість). Через актуалізацію певних архетипів культура робить вплив і на становлення індивідуальної психіки людини. К. Юнг зарахував до архетипів основні складові структури особистості, виділяючи такі елементи: Персону, Его, Тінь, Аніму (у чоловіків), Анімус (у жінок) і Самість.

Персона - це візитна картка «Я», це та частина нашої особи, яку ми показуємо світу, якими ми хочемо бути в очах інших людей; вона включає типові для нас ролі, стиль поведінки та одяг, манеру говорити, мислити, одягатися; це характер, соціальна роль, здатність самовиражатися у суспільстві. Его - центр свідомості, і тому відіграє основну роль у свідомому житті: створює відчуття усвідомленості і послідовності наших думок та дій, відповідальне за зв’язок свідомого і несвідомого. Его збирає розрізнені дані особистого досвіду в єдине ціле, формуючи з них цілісне і усвідомлене сприйняття власної особи. Тінь - центр особистого несвідомого, що поєднує бажання, переживання, тенденції, які заперечуються індивідом як несумісні з існуючими соціальними стандартами. При цьому, чим більше домінує Персона в структурі особистості, тим більшою є Тінь, оскільки людині необхідно витісняти в несвідоме все більшу кількість нереалізованих бажань. К. Юнг не вважав за можливе просто позбавитися від Тіні, не визнавати її, оскільки вона - природна складова особистості, і людина без Тіні так само неповноцінна, як і без інших частин душі. Найшкідливіше, з його погляду, не помічати, ігнорувати Тінь, тоді як уважне ставлення до Тіні, прагнення до аналізу її змісту допомагають подолати її негативний вплив.

Аніма (у чоловіка) або Анімус (у жінки) - це ті частини душі, які відображають інтерсексуальні зв’язки, уявлення людини про протилежну стать.

Самість - архетип цілісності особистості, самість об’єднує свідоме і несвідоме, що взаємно доповнюють одне одного до цілісності. К. Юнг відводив архетипу «самості» центральну роль як потенційному центру особистості, на відміну від «Его», як центру свідомості.

Особисте несвідоме складається з переживань, що були колись свідомими, але потім стали забутими або витісненими зі свідомого. За певних умов вони стають усвідомленими. Структурні одиниці особистого несвідомого являють собою сукупність почуттів, думок та спогадів.

К. Юнг створив типологію особистості, в основі якої лежить спрямованість людини на себе або на зовнішнє. Відповідно до цього, він поділяв людей на інтровертів та екстравертів. Інтроверти в процесі індивідуалізації звертають більше уваги на внутрішню частину своєї душі, будують свою поведінку на основі власних ідей, власних норм і переконань. Екстраверти, навпаки, більше зорієнтовані на Персону, на зовнішню частину своєї душі, вони легше встановлюють соціальні зв’язки і краще усвідомлюють, що відбувається навколо них. Щодо походження типів, то, за К.Юнгом, вони визначаються не обставинами життя людини, а її природженими властивостями.

Згідно з аналітичною теорією, особистість — це сукупність природжених і реалізованих архетипів, а структура особистості визначається індивідуальною своєрідністю співвідношення окремих властивостей архетипів, рівнями несвідомого і свідомого, а також екстра- або інтровертованістю особистості. Розуміння ціє теорії дозволяє прогнозувати дії комунікантів під час спілкування.

Індивідуальна психологія А. Адлера (1870— 1937). Відомим учнем Фрейда, який виступив проти біологізаторських тенденцій свого вчителя, був А. Адлер. Він заснував так звану індивідуальну психологію. На відміну від глибинної психології З. Фрейда, в теорії А. Адлера немає жодних постулатів про приховані неосяжні сили і структури психічного життя. Головною силою, яка визначає поведінку і життя людини, є відчуття спільності з іншими людьми, що стимулює соціальні контакти і орієнтацію на інших людей. А. Адлер вважав соціальне почуття природженим, хоча специфічність взаємин людей визначається характером суспільства, в якому проживає людина. Отже, у цьому аспекті точка зору А. Адлера так само біологічна, як і погляди З. Фрейда і К. Юнга. У той же час Адлер був єдиним, хто вважав найважливішою тенденцією в розвитку особистості її прагнення зберегти в цілісності свою індивідуальність, усвідомлювати і розвивати її. З. Фрейд в принципі відкидав ідею про унікальність кожної особистості, досліджуючи те загальне, що властиве сфері несвідомого. На думку А. Адлера, структура особистості єдина і тому не може бути розчленованою на три інстанції («Воно», «Я» та «Над-Я»). Детермінантою розвитку особистості є потяг до вищості, прагнення влади, самоствердження. Однак цей потяг не завжди може бути реалізований, наприклад, внаслідок дефектів у розвитку або за несприятливих соціальних умов виникає почуття неповноцінності.

Теорія особистості А. Адлера є добре структурованою системою, що базується на декількох базових поняттях: фіктивний фіналізм, прагнення до переваги, почуття неповноцінності і компенсації, суспільний інтерес, стиль життя, креативне «Я».

Фіктивний фіналізм (фіктивні цілі) — суб’єктивні причини психологічних явищ. Психологічні феномени неможливо зрозуміти, не беручи до уваги принцип фіналізму: лише фінальні цілі можуть пояснити людську поведінку. Фінальна мета може бути фікцією, тобто недосяжним ідеалом, але є реальною стимул-реакцією і дає остаточне пояснення поведінки.

Прагнення до переваги є поштовхом до вирішення людиною життєвих проблем. Прагнення до переваги є природженим і веде людину до вершин розвитку. Це могутній динамічний принцип.

Почуття неповноцінності включає всі почуття, які виникають у зв’язку із соціальною або психологічною недосконалістю, окрім переживань, пов’язаних із фізичною слабкістю і хворобою. Почуття неповноцінності за нормальних обставин є великою рушійною силою: бажання подолати свою неповноцінність дає поштовх до розвитку особистості.

Суспільний інтерес є природженим, тобто люди — соціальні істоти, які прагнуть зробити суспільство досконалим.

Життєвий стиль є системною основою функціонування особистості, тобто це цілісність, якій підпорядковані структурні частини особистості.

Креативне «Я» створює суб’єктивну, динамічну, єдину, таку, що володіє унікальним життєвим стилем особистість, надає сенс життю, творить мету і продумує засоби її досягнення.

А. Адлер надавав великого значення позиції дитини в сім’ї (порядку народження) для розвитку стилю її життя та способу вирішення життєвих проблем. Створені А. Адлером психологічні портрети типової дитини в різних вікових позиціях є суттєвим внеском вченого в сучасну психологію.

Індивідуальна психологія А. Адлера заперечує фатальний зв’язок психічного розвитку особистості з органічними інстинктами; цей розвиток керований логікою суспільного життя. Однак, погляди А. Адлера у наш час сприймаються як надмірно механістичні, що надто спрощують складні діалектичні зв’язки між індивідом і суспільством.

Гуманістичний психоаналіз Е. Фромма (1900-1980). Найбільш «соціалізованим» ученням неофрейдизму визнається теорія відчуження Еріка Фромма, який стверджував, що проблему відчуження, яку висунув К. Маркс у суспільно-економічному аспекті, слід поширити й на психічну діяльність людини. В умовах науково-технічного поступу людина втрачає зв’язки зі світом та з іншими людьми. Виникає відчуження людини, яке Е. Фромм називає « негативною свободою». Людина стає «вільною від усього» і тому відчуженою. Цей стан пригнічує людину і породжує неврози. Людина потерпає під тягарем свободи, вона не хоче бути «вільною», вона прагне мати певні стосунки з іншими людьми, спілкуватися з ними, але навколишній світ не дає їй такої можливості. Внаслідок цього людина стає самотньою.

Для Е. Фромма відчуження є фатальною основою людських взаємин. Нестерпність тягаря відчуження може перерости в почуття агресії і виявлятися або в реакціях садизму та мазохізму, або в протилежному стилі поведінки - конформізмі, коли люди, що не витримують самотності, пристосовуються одне до одного, рятуючись від відчуження.

Е. Фромм підкреслював двоїсту природу людини. З одного боку, вона тягнеться до незалежності, а з іншого - хоче позбавитися цієї незалежності, яка призводить до відчуження. Для подолання відчуженості Е. Фромм пропонує формувати в людей гуманістичні цінності, в основі яких лежить почуття любові. Це почуття притаманне найбільш розвиненому типу соціального характеру людини - духовному, продуктивному. Потреба в любові передбачає два її види - любов до себе і любов до інших людей. Відчуження згубно діє на людину, породжує неврози, а любов сприяє її оздоровленню і загалом - покращанню суспільства.

У прагненні до подолання відчуженння стимулювальними чинниками є чотири екзистенціальні потреби: у встановленні зв’язків (зближення з іншим через підпорядкування, владу або любов), у подоланні себе (здатність піднятися над своїм пасивним існуванням, будуючи або руйнуючи власне життя), у почутті укорінення (яке породжує почуття стабільності світу, що знову стає для людини рідною домівкою), у самоідентичності («Я - це Я, і ніхто інший»), у системі поглядів (розвиток послідовного, виваженого погляду на дійсність). Е.Фромм вважав, якщо незадоволена хоча б одна з цих потреб, результатом стає психічне захворювання людини.

Е. Фромм був упевнений, що для кожного історичного періоду характерний прогресивний розвиток індивідуальності згідно з прагненням людей до особистої свободи. Проте значного рівня автономії і свободи вибору люди досягають ціною втрати почуття безпеки і появою почуття особистої незначущості. Подолання почуття самотності, власної незначущості і відчуженості вимагають відмови від особистої свободи і пригнічують розвиток індивідуальності. Е.Фромм описав декілька стратегій «утечі від свободи»: авторитаризм, що визначається як «тенденція поєднати себе з іншим, щоб набути сили, втраченої індивідуальним «Я». Мазохічна форма авторитаризму виявляється в надмірній залежності, підпорядкованості і безпомічності, садистська форма - в експлуатації інших, домінуванні і контролі над ними; деструктивність - подолання почуття неповноцінності шляхом знищення, підкорення або приниження інших; конформність - абсолютне підпорядкування соціальним нормам, що регулюють поведінку, бажання бути «таким, як усі».

Учіння Е. Фромма демонструє гуманістичну спрямованість, відображає певні соціально-психологічні реалії. Водночас, у ньому соціальні явища дещо підмінюються психологічними, а основні тенденції поведінки людини мають надто фатальний характер.

Епігенетична теорія розвитку особистості Е. Еріксона (1902-1994). Теоретичні формулювання Е. Еріксона стосуються винятково розвитку его, хоча він і стверджував, що його ідеї не більш, ніж подальший систематичний розвиток концепції З. Фрейда про психосексуальний розвиток відповідно до нових відкриттів у соціальних і біологічних науках. Проте Е.Еріксон рішуче відійшов від класичного психоаналізу за чотирма важливими пунктами. По-перше, з позиції Еріксона, саме его складає основу поведінки і функціонування людини, у чому видно зсув акценту від «Ід» до «Его». Егопсихологія описує людей як більш раціональних, таких, які приймають усвідомлені рішення і свідомо вирішують життєві проблеми. У той час, як З. Фрейд вважав, що «Его» бореться, намагаючись розв’язати конфлікт між інстинктивними спонуканнями і моральними обмеженнями, Е. Еріксон доводив, що его — це автономна система, що взаємодіє з реальністю за допомогою сприйняття, мислення, уваги і пам’яті. По-друге, Е. Еріксон розвивав новий погляд щодо індивідуальних взаємин з батьками і культурним контекстом, в якому існує сім’я. Якщо З. Фрейда цікавив вплив батьків на становлення особистості дитини, то Е. Еріксон підкреслює історичні умови, в яких у дитини формується его. По-третє, теорія розвитку его охоплює весь життєвий простір індивідуума, тобто від дитинства до зрілості і старості. Фрейд же обмежився вивченням впливу ранніх дитячих переживань і не приділяв увагу питанням розвитку за межами генітальної стадії. Нарешті, по-четверте, у З. Фрейда та Е.Еріксона різні погляди на природу і розв’язання психосексуальних конфліктів. Метою З. Фрейда було розкриття сутності й особливостей впливу на особистість несвідомого психічного життя, а також пояснення того, як рання травма може призвести до психопатології в зрілості. Е. Еріксон вбачав своє завдання в тому, щоб привернути увагу до здатності людини переборювати життєві труднощі психосоціального характеру, стверджуючи, що кожна особиста і соціальна криза є своєрідним викликом долі, що спрямовує особистість до розвитку.

У деяких питаннях ідеям Е. Еріксона та З. Фрейда властива теоретична єдність. Наприклад, обидва теоретики сходяться в тому, що стадії розвитку особистості наперед визначені, і порядок їх перебігу є незмінним. Е. Еріксон також визнає біологічні й сексуальні основи всіх мотиваційних і особистісних диспозицій та приймає фрейдівську структурну модель особистості.

Основний вклад Е.Еріксона у вивчення особистості полягає в тому, що, поряд із фрейдівськими стадіями психосексуального розвитку, він показав, що людина одночасно проходить стадії психосоціального розвитку і стадії розвитку его та довів, що розвиток особистості продовжується все життя і кожна стадія розвитку може мати як позитивний, так і негативний результати. Кожна стадія розвитку его складається з психологічних, біологічних і соціальних компонентів і базується на досягненнях попередніх стадій. Перша стадія, або криза, — «вбиральна», коли задовольняється оральна потреба і формується довіра до оточуючого світу. На цій стадії утворюється проекція особистості. На другій стадії дозріває м’язово-руховий апарат, що призводить до почуття впевненості, самостійності. Третя стадія — це становлення юнацтва, знаходження цілей, уміння планувати, вибір друзів. На четвертій стадії формується рефлексія, виникають сумніви щодо свого місця в житті. П’ята і шоста стадії — це зрілість особистості, стійкість її інтересів, коли вона керується у своїй поведінці нормами суспільства. І, нарешті, сьома стадія — це або досягнення неповторності особистості, або приречення на безвихідь. Теорія Е. Еріксона про періоди розвитку его суттєво вплинула на психологію і суміжні галузі наукового знання.

Усі напрями неофрейдизму можна розглядати як спробу соціологізації біологізаторської за своєю суттю фрейдистської концепції особистості. Неофрейдисти висунули фундаментальні проблеми — внутрішньої структури особистості, місця «Я» в ній, механізмів формування та функціонування особистості, ролі свідомого й несвідомого, регуляції поведінки та діяльності, механізмів психологічного захисту особистості тощо. Загалом же, завдяки фрейдизму та неофрейдизму, психологічна наука збагатилася багатьма ідеями, які не втратили свого значення й досі.

Соціокультурна психологія Карен Хорні ( 1885 - 1952).На відміну від К. Юнга і А. Адлера, які підкреслювали, що не погоджуються з З.Фрейдом з принципових питань, пов’язаних насамперед із структурою особистості та механізмами її розвитку, К. Хорні стверджувала, що вона лише прагне скоригувати деякі недоліки теорії Фрейда, залишаючись його послідовницею з принципових питань. Проте спроби вийти за межі ортодоксального фрейдизму, недолік якого полягає, на її думку, в біологічній спрямованості цієї концепції, призвели К. Хорні до перегляду основних положень теорії З. Фрейда.

К. Хорні стверджувала, що в структурі особистості домінують не інстинкти агресії або лібідо, а несвідоме почуття тривоги, занепокоєння, яке вона називала почуттям корінної тривоги і вважала, що воно пов’язане із самотністю і безпорадністю, що «з’являється у дитини в потенційно ворожому їй світі». Таким чином, в її теорії зберігається не лише ідея З. Фрейда про значення несвідомого, але і його думка про антагонізм між зовнішнім світом і людиною. К. Хорні вважала, що причинами розвитку цієї тривоги можуть бути помилки сімейного виховання (непослідовна поведінка батьків, глузування, невиконання обіцянок, надмірна опіка або ж емоційна відчуженість батьків). З часом корінна тривога виявляється в усіх взаєминах людини та в її світосприйнятті. Отже, причини невротичної поведінки варто шукати у порушеннях взаємин батьків і дітей.

Невротичні особистості формуються в умовах явного дефіциту теплоти і безпеки в стосунках з батьками, оскільки, прагнучи до безпеки і подолання тривоги, дитина вибирає і формує властиву для неї захисну стратегію. Карен Хорні описала десять таких захисних стратегій, визначивши їх як невротичні потреби, або тенденції особистості:

• у любові та схваленні (не заспокоюване нічим прагнення бути об’єктом любові та захоплення, підвищена чутливість до критики, непривітності з боку інших);

у партнері-керівникові (надмірна залежність від інших, страх отримати відмову або залишитись самотнім; переоцінка любові);

у чітких обмеженнях (надання переваги такому життєвому стилю, за якого першочергове значення мають обмеження, встановлений порядок, невимогливість, схильність задовольнитись малим і підпорядковуватись іншим);

у владі (домінування і контроль над іншими як самоціль, презирливе ставлення до проявів слабкості).

в експлуатації інших (страх бути використовуваним іншими, страх виглядати «тупим в їхніх очах»);

у суспільному визнанні (бажання бути об’єктом захоплення з боку інших, залежність уявлень про себе від статусу);

у захопленні собою (прагнення створити прикрашений образ своєї особи, позбавлений недоліків, обмежень, потреба в компліментах та лестощах);

у честолюбстві (сильне прагнення бути кращим, незважаючи на наслідки, страх невдачі);

у незалежності (уникнення будь-яких стосунків, що передбачають певні обов’язки, дистанціювання від усіх і всього);

у бездоганності та неподоланності (спроби бути морально не-погрішимим та бездоганним у всіх відношеннях, підтримка враження досконалості та доброчесності).

Названі типи стратегії виступають як передумовою «споконвічного конфлікту», так і захисними механізмами. Ці засоби психологічного захисту породжують чотири «великих неврози» нашого часу: 1) невроз прихильності — пошуки любові та схвалення за будь-яку ціну; 2) невроз влади — гонитва за владою, престижем та володарюванням; 3) невроз покори — конформізм; 4) невроз ізоляції — втеча від суспільства.

Важливим відкриттям К. Хорні є введення поняття «Образ Я». Вона вважала, що цей образ складається з двох частин - знання про себе і ставлення до себе. При цьому, в нормі, адекватність «образу Я» пов’язана з його когнітивною частиною, тобто із знаннями людини про себе, які повинні відображати її реальні здібності і прагнення. У той же час, ставлення до себе має бути позитивним. К.Хорні вважала, що існує декілька «образів Я» - «Я» реальне, «Я» ідеальне і «Я» в очах інших людей. В ідеалі усі ці три «образи Я» повинні бути однаковими, лише в цьому випадку можна говорити про нормальний розвиток особистості та її стійкість до неврозів. Якщо ідеальне «Я» відрізняється від реального та людина не може до себе позитивно ставитись, і це заважає нормальному розвитку особистості, то таке «Я» викликає напруженість, тривогу, невпевненість у собі, тобто є основою невротизації.

Так само як і А. Адлер, а пізніше Е. Фромм, К. Хорні прийшла до висновку про домінуючий вплив суспільства, соціального оточення на розвиток особистості. Вона також доводила, що людина може змінюватися і продовжувати свій розвиток протягом життя, тому не існує фатальної приреченості на невроз, про яку говорив З. Фрейд.

Теорія самоактуалізації Абрахама Маслоу (1907-1970). Американський психолог А. Маслоу був одним із основоположників гуманістичної психології. Головною характеристикою особистості вважав потяг до самоактуалізації, самовираження, до творчості та любові, в основі яких лежить гуманістична потреба нести людям добро. Він стверджував, що людині не властиві природжені інстинкти жорстокості й агресії, як вважав З.Фрейд. Потреба в самоактуалізації властива здоровій людині, а найбільшою мірою – видатним людям. Суспільство може процвітати, якщо воно знаходить шляхи розвитку здорових, сильних, розумово повноцінних особистостей. Поступ суспільства відбувається не революційним шляхом, не соціальними перетвореннями, а задоволенням гуманістичних потреб людини.

За А. Маслоу, ядро особистості утворюють гуманістичні потреби в добрі, моральності, доброзичливості, з якими народжується людина і які вона може реалізувати за певних умов. Ці потреби задовольняються лише за рахунок задоволення інших потреб, передусім – фізіологічних. Відомим психологом була обґрунтована ієрархія потреб: 1). фізіологічні потреби (в їжі, житлі, відпочинку, сексі); 2) потреби в безпеці (як гарантія задоволення фізіологічних потреб); 3) соціальні потреби (становище в суспільстві, дружба, любов); 4) егоїстичні потреби (зовнішні: статус, престиж, повага; внутрішні: самоповага, упевненість, свобода); 5) самоактуалізація (повна реалізація творчого потенціалу. На основі даної була розроблена й ієрархія професійної мотивації. Ієрархія не має ні механічного, ні хронологічного характеру.

Дана теорія є важливою для організації ділового спілкування. Деякі люди можуть прагнути до самовираження, не чекаючи визнання чи отримання статусу. В інших — ієрархія може бути хаотичною або зовсім перевернутою. Незадоволення потреби є своєрідним стимулом у роботі підлеглого. Задоволений запит втрачає значення стимулу. Керівникові слід пам’ятати, що задоволення потреб може суперечити інтересам справи. Однак її можна вирішити, якщо максимально наблизити умови так, щоб задоволення власних потреб співпадало із задоволенням потреб колективних.

Теорія поля Курта Левіна (1890-1947). Німецький психолог Курт Левін обґрунтував, що поведінка людини — це функція поля, в якому вона проявляється; поля, яке утворюється взаємозалежними факторами: 1) особистістю; 2) зовнішнім середовищем.

Будь-який тип поведінки завжди є результатом взаємодії особистості та середовища. Для керівника дана теорія відкриває певні можливості впливу на поведінку підлеглих: 1) він може спробувати змінити середовище або ситуацію, в якій перебуває проблемна особистість; 2) впливати на особистість; 3) випробувати комбінацію обох можливостей. Поведінка кожної людини є складним феноменом, але на неї можна і потрібно впливати, викликаючи бажані реакції, що стимулюють ефективну професійну діяльність.

Уявлення про дані теорії, концепції поведінки особистості допоможуть керівникові досягати успіху у професійній діяльності та організовувати ефективне ділове спілкування.

Запитання, завдання

1).Визначте, в яких випадках поведінка є індивідною, а в яких - особистісною. Відповідь обґрунтуйте.

1. Порух голови у відповідь на звук від прочинених дверей.

2. Відповідь на телефонний дзвінок.

3. Відповідь під час іспиту.

4. Кашель.

5. Людина хоче спати, але в потрібний час встає з ліжка.

6. Стримування себе під час конфлікту.

7. Плач немовляти.

8. Відсмикування руки від гарячого предмета.

9. Зажмурювання очей на яскравому світлі.

10. Мимовільне запам’ятовування подій.

11. Стримування сліз.

12. Виконання небезпечного завдання.

2). З якими захисними механізмами пов’язані вчинки і способи поведінки людей?

1. Працівник, який вчасно не підготував звіт, виправдовує затримання, звинувачуючи в цьому колег.

2. У Японії на підприємствах наявні кімнати психологічного розвантаження: стоять опудала різних керівників, до яких ви можете підійти і висловити все, що ви про них думаєте і навіть можете їх побити.

3. Підлеглий постійно забуває прізвище свого керівника.

4. Працівник, якого часто тероризує керівник, деспотично поводиться із членами своєї сім’ї.

5. Учень, якого образила вчителька, вдома знущається з тварин.

6. Студент погано склав іспит. Заспокоює себе тим, що він знав усе, а викладач упереджено поставився до нього.

7. Колеги посварилися декілька років тому. Вони продовжують працювати в одній установі, однак не розмовляють один з одним, не вітаються.

8. Президент Росії причину анексії Криму пояснює тим, що його покликали на допомогу громадяни, чиї права обмежували.

9. Людина, яка свого часу не змогла вступити до ВНЗ та не оволоділа улюбленим фахом, при першій нагоді демонструє свою зневагу до вищої школи.

10. Син хоче бути схожим на батька і цим прагне заслужити його повагу.

11. Виявлено, що скупі люди схильні помічати скупість інших, агресивні – жорстокість інших.

3) Чому З. Фрейд, який був небагатою людиною, впродовж свого життя неодноразово відхиляв матеріально вигідні пропозиції (робота для модних журналів, консультування фільмів для голлівудських режисерів тощо)? Якою теорією особистості можна пояснити поведінку видатного вченого?


Поделиться с друзьями:

mylektsii.su - Мои Лекции - 2015-2024 год. (0.024 сек.)Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав Пожаловаться на материал