Коротка історія розвитку рослинництва як галузі і науки.

Галузьрослинництва йде в глибину тисячоліть. За даними академіка М. І. Вавилова, воно виникло ще у верхньому палеоліті, тобто близько 50 тис.років тому. У розкопках кам'яного віку (неоліт, мезоліт) виявили культурні рослини (П. І. Борисовський, 1974; Г. В. Коренєв, 1991). Кам'яні знаряддя, знайдені в Палестині, датовані 8—10 тисячоліттям до н. е.

У світовому землеробстві й рослинництві виділяють кілька центрів його розвитку. Це південна, східна та передня Азія, включаючи Єгипет (Індія, Китай, Межиріччя Тигру і Євфрату, країна шумерів, пізніше Вавилон, Сирія, Єгипет), в Америці — південна Америка (Болівія, Мексика, Бразилія, Перу), в СНД — Закавказзя, Середня Азія (особливо Туранська низовина), Україна — степи і лісостепи Придніпров'я за трипільської культури.

Досвід людства нагромаджувався поступово наоснові практики і передавався спершу усно, як і народний фольклор. Коли виникла писемність (за 3-5 тис.років до н. е., а можливо раніше), агрономічні знання нагромаджувалися за допомогою письма, зокрема, про це є відомості у Вавилоні, Сирії, Єгипті. Виявлено багато клинописів країни шумерів у Межиріччі Тигру і Євфрату, а також цивілізації, яка передувала шумерській культурі. Завдяки їм одержано відомості про складне інтенсивне зрошуване землеробство Вавилону. З письмових праць до нас дійшли, наприклад, закони царя Хаммурапі (бл. 1760 р. до н. е.), твори грецьких істориків і письменників, в яких відображено високе на той час мистецтво створення поливних систем, зокрема, праці Гесіода (І тис. до н. е.), Еврипіда та Аристо­теля (IV ст. до н. е.), римських письменників Катона «Про землеробство», Варона, Колумелли, Плінія про землеробство і рослинництво, візантійська енциклопедія «Геопоніки» та ін.

На Русі перші повідомлення знайдено в літописах кінця І тисячоліття до н. е. Про високий рівень землеробства скіфів-орачів, полян, тиверців, дулібів та інших свідчать розкопки. Так, у скіфському кургані був знайдений золотий колос пшениці натурального розміру. Вже в І тисячолітті до н. е. скіфи-орачі, а пізніше слов'яни торгували з Грецією добірним зерном пшениці, яку вирощували в Подніпров'ї.

У середньовічній Європі, як і наРусі, узагальненням досвіду рос­линництва займались наставники монахів (праці Петра Кресценція, Альберта Великого).

Взагалі історію розвитку рослинництва можна поділити на кілька періодів.

Перший період— первісне рослинництво мезоліту й неоліту виникло з першим поділом праці, коли людина почала вести осілий спосіб життя, приручати диких тварин і вирощувати (окультурювати) хлібні злаки, зернові бобові, коренеплоди, баштанні та інші рослини.

Другий період — рослинництво рабовласницько-античного суспільства країн Азії, Єгипту, Месопотамії, слов'янських городищ на території України, Греції, Риму, Візантії і середньовічної феодальної Європи. Причому в античних країнах — Римі, Греції, пізніше у Візантії — вирощували навіть по два врожаї на рік. Землеробам Риму вже була добре відома роль парів, бобових і сидеральних культур. Тут у І ст. до н. е. імператором Юлієм Цезарем замість зернового трипілля (в Росії протрималось до початку ХХ ст.) були впроваджені плодозмінні сівозміни. Їм дав високу оцінку французький вчений Ж. Б. Бусенго та перший доктор сільськогосподарських наук у Росії О. В. Совєтов як таким, що відповідали всім вимогам плодозміни ХІХ ст. Це стосувалося схеми плодозміни, розробленої Колумеллою. Дуже цікаві відомості наведені у книзі античного римського автора Катона «Про землеробство».

Уявлення про стан рослинництва середньовічної Європи дають праці Альберта Великого і Петра Кресценція. Значну роль у розвитку практичних основ рослинництва в Європі тих часів відіграли монастирі, де монахи — фахівці в галузі рослинництва узагальнювали досвід і розробляли настанови щодо вирощування польових та інших культур, яких суворо дотримувались. Це відповідно впливало і на рільництво в маєтках феодалів і селян.

Третій періодрозвитку рослинництва охоплює XVIII — ХІХ ст. Це період розвитку мануфактурного капіталізму, який зумовив зростання чисельності міського населення, потребу у продовольстві та сировині для фабрик і заводів, а звідси і збільшення посівних площ зернових, технічних і кормових культур, розвиток тваринництва. Все це сприяло бурхливому розвитку сільськогосподарської науки, появі великої кількості наукових і науково-практичних праць, організації товариств, наприклад, Вільного Економічного Товариства в Росії.

Четвертий період започаткований так званим «зеленим рухом» (Grim Bewequnq) — зеленою революцією у 1900-х роках. Він фактично триває і тепер.

П’ятий — інтенсивний періодрозвитку рослинництва розпочався у другій половині ХХ ст. Віг по суті є продовженням «зеленої революції», проте ґрунтується на сучасних досягненнях біології, генетики, селекції, землеробства, агрохімії, молекулярної і генної інженерії, що дало змогу перейти до сучасних інтенсивних технологій вирощування високопродуктивних сортів сільськогосподарських культур на базі високоефективної механізації і електрифікації виробничих процесів, програмування врожайності, широкого використання електронно-обчислювальної техніки. Цей період розвитку рослинництва останнім часом характеризується посиленням руху за усунення негативного впливу антропогенного фактора на агроланд-шафти. Широке застосування хімічних засобів вирощування польових культур надвисоких норм мінеральних добрив, пестицидів (гербіцидів, інсектофунгіцидів), дефоліантів, десикантів тощо призвело до небажаних і навіть загрозливих наслідків для навколиш­нього природного середовища та рослинницької продукції і негативного її впливу на здоров'я людей. Тому цей період у розвитку рослинництва в Україні та інших республіках СНД характеризується посиленням руху в напрямі усунення негативного впливу надмірної хімізації рослинництва. Цьому дуже важливому питанню присвячено багато наукових публікацій. Серед західних авторів можна на­звати працю Г. Канта «Біологічне рослинництво: можливості біолого-динамічних систем» (1986), у якій досить детально викладено сувору необхідність і напрями біологізації рослинництва, звільнення його насамперед від так званого «захисту» рослин шляхом надмірного застосування шкідливих хімічних препаратів, а також міне­ральних добрив.[2]

У зв'язку з необхідністю проведення серйозних заходів щодо по­ліпшення екологічних умов агроландшафтів ставиться питання про застосування моніторингу — всебічного контролю умов, які складаються на полях внаслідок безвідповідального застосування хімікатів.

У розвиток світової агрономічної науки значний внесок зробили українські та російські вчені, які висунули й опрацювали ряд оригінальних наукових ідей ще у XVIII ст., тобто значно раніше, ніж у Західній Європі. Так, учений-енциклопедист М. В. Ломоносов ще в середині XVIII ст. вважав першочерговим державним завданням дослідження питань сільськогосподарського виробництва. Завдяки його турботам у 1862 р. було засноване Вільне Економічне Товариство, яке займалося всебічним вивченням та узагальненням питань розвитку сільськогосподарського виробництва.

М. В. Ломоносов першим показав походження чорнозему, висунув низку цінних положень щодо вирощування сільськогосподарських культур на різних ґрунтах, довів необхідність вивчення стану сільського господарства, узагальнення кращого вітчизняного і зарубіжного досвіду. За його ініціативою в Російській академії наук був створений клас землеробства. Слід зазначити, що праці А. Тейєра про землеробство й рослинництво були опубліковані на 40 років пізніше (1809-1812 рр.) після праці А. Т. Болотова «Про розподіл полів» (1771 р.) і через 20 років після видання професором І. М. Комовим книги про землеробство (1788 р.). У цих працях вперше було поставлене питання про системи землеробства, плодозміни, необхідність вирощування багаторічних трав, обробіток ґрунту, удобрення тощо.

Питання інтродукції природних рослин донині викликає великий інтерес. Так, серед величезної кількості родин і видів, зокрема, кормових рослин, як уже зазначалось, використовується всього кілька десятків.

Важливе значення для розвитку рослинництва мало вивчення можливого використання природної рослинності. Велика заслуга в цьому учених І. І. Лепехіна і Р. С. Паласа, які понад 200 років тому (1767— 1773 рр.) описали, вивчили і дали оцінку рослинності південних і південно-східних степів України та Росії.

Слід зазначити, що передусім на базі широких досліджень в Україні була створена школа агрономічного (генетичного) ґрунтознавства на чолі з В. В. Докучаєвим. Цей учений вважав, що для поліпшення умов вегетації польових культур, зменшення негативного впливу засух, водної та вітрової ерозії необхідно садити польові лісосмуги. Насамперед йому треба завдячувати за те, що лісосмуги на всій території України відіграють і відіграватимуть свою позитивну роль у підвищенні і стабілізації врожайності польових культур, збереженні ґрунтів, поліпшенні їх водного режиму, пе­реведенні поверхневого стоку на підземний. Останнє відомий учений В. Р. Вільямс (1934, 1936) вважав одним з найважливіших завдань агролісомеліорації. В Кіровоградській області й досі є польові лісосмуги, закладені Докучаєвим. Порівняння його даних про вміст у ґрунті гумусу з теперішніми показниками свідчить про значну втрату природної родючості чорноземами в Україні.[3]

В Україні в 40-ві роки під керівництвом академіка П. А. Власюка вперше була розроблена програма отримання 500 ц/га коренеплодів цукрових буряків. Відомий тоді селекціонер картоплі А. Г. Лорх розробив програму вирощування 400 ц/га бульб.

Розвиток рослинництва як галузі і наукової дисципліни невіддільний від селекції та насінництва, а останнім часом — і біотехнології, завдяки яким створюють і розмножують нові сорти та гібриди. Загальновідомі заслуги в розробці методів селекції і створенні нових сортів польових культур І. В. Мічуріна. Заслуженою славою користувався в свій час (30 — 50-ті роки) сорт пшениці Українка, який вивів І. М. Єремеєв у співавторстві з іншими селекціонерами. В 1956 р. цей сорт буввизнаний ЮНЕСКО міжнародним стандартом якості пшениць. Його використовували при виведенні нових сортів пшениці селекціонери П. П. Лук'яненко, В. М. Ремесло, В. П. Кузьміна, І. Г. Калиненко, В. М. Мамонтова, Г. П. Ластович та ін. Чудові сорти соняшнику створили В. С. Пустовойт та Л. А. Жданов. У селекції цукрових буряків відомі імена А. Л. Маз-лумова та О. К. Коломієць; кукурудзи — Б. П. Соколова, В. Е. Козу-бенка, М. І. Хаджінова; озимої пшениці — Ф. Г. Кириченка; у створенні пшенично-пирієвих гібридів — М. В. Цицина, картоплі —A. Г. Лорха та П. І. Альсмика і багатьох інших.

Слід відмітити теоретичне і практичне значення праць з питань посухо- і морозостійкості рослин М. А. Максимова, І. І. Туманова, B. І. Разумової; з інтродукції, біології, екології польових культур, особливо кормових — І. Н. Синської (ВІР).

Нині в Україні рослинництво як наукова дисципліна розвивається спільними зусиллями кафедр рослинництва сільськогосподарських вузів та інститутів Національної академії аграрних наук.

Національна академія аграрних наук України розпочала свою діяльність як Всеукраїнська академія сільськогосподарських наук 22 травня 1931 р.(з грудня 1990 р.-Українська академія аграрних наук).У нинішньому статусі діє із 6 січня 2010 р.згідно з Указом Президента України № 8/2010 «Про надання Української академії аграрних наук статусу національної».)

Велика роль у цьому плані обласних державних сільськогосподарських дослідних станцій та сортодільниць.

Вагомий внесок у розвиток рослинництва сучасних вчених, що працюють в Україні й СНД О. С. Алексєєва, Д. М. Алімов, Ф. Ф. Адамень, А. О. Бабич, М. А. Бобро, В. Г. Влох, Г. Г. Гатауліна, В. С. Глуховський, В. П. Гудзь, В. І. Жарінов, О. Г. Жатов, Г. П. Же-мела, О. І. Зінченко, В. Ф. Зубенко, В. Х. Зубенко, Г. П. Квітко, М. О. Кіндрук, О. П. Коломієць, та ін..