У кримінальному процесі.

Відповідно до ч. 1 ст. 84 КПК України доказами в кримінальному провадженні є фактичні дані, отримані у передбаченому КПК порядку, на підставі яких слідчий, прокурор, слідчий суддя і суд встановлюють наявність чи відсутність фактів та обставин, що мають значення для кримінального провадження та підлягають доказуванню. КПК України визначає докази як фактичні дані, але не розкриває терміна «фактичні дані». В науковій літературі існують різні думки з приводу того, що ж слід розуміти під даним поняттям.

Так, деякі вчені під «фактичними даними» розуміють встановлені в належній процесуальній формі факти, пов’язані із подією злочину^[1], інші - відомості про факти та власне самі факти^[2].

На мій погляд, більш правильною видається думка М.М. Михеєнко, який зазначає, що під доказами як фактичними даними слід розуміти саме відомості про факти, які мають значення для справи[3]. Оскільки, особи, які здійснюють кримінальне провадження, мають справу не з фактами та обставинами, що складають саме кримінальне правопорушення, а з певними даними, слідами, котрі залишені таким правопорушенням. Одержані в порядку, встановленому КПК, і зафіксовані відповідним чином такі відомості (інформація) і є доказами в кримінальному провадженні^[4].

Варто зазначити, що також досить дискусійним питанням залишається співвідношення понять докази та джерела доказів.

Так, М.С. Строгович, вважає, що поняття доказу має два значення: по-перше, ті факти, на основі яких встановлюється злочин або його відсутність, винність або невинність тієї або іншої особи в його вчиненні та інші обставини справи, від яких залежить ступінь відповідальності цієї особи; по-друге, ті передбачені законом джерела, з яких слідство та суд одержують відомості про факти, що мають для справи значення, і за допомогою яких ці факти встановлюють^[5].

Р.С. Бєлкін зазначає, що доказами є тільки відомості про факти, джерела ж доказів, визначені в кримінально-процесуальному законі, до поняття доказів не входять, а мають самостійних характер^[6].

Найбільш слушною є думка Ю.П. Аленіна, який зазначає, що суперечки з цього приводу не мають принципового характеру, а з практичної точки розу роздільний розгляд доказів як відомостей про факти, а джерела доказів як матеріальних носіїв таких відомостей, є цілком виправданим^[7].

Важливим для з’ясування сутності і визначення поняття «доказ» у кримінальному процесі є питання про сутність і тлумачення поняття «факт» і різних словосполучень з ним («фактичні дані», «відомості про факти», «фактичні обставини», «доказові факти»). Це важливо хоча б тому, що майже в усіх перерахованих концепціях розуміння доказів термін «факт» виступає відправною або однією з відправних категорій.

Одразу треба зазначити, що знак рівності між перерахованими словосполученнями ставити не можна, оскільки це може привести і приводить до їх вільного тлумачення і використання, до змішання фактів реальної дійсності і фактів юридичних, доказу як кримінально-процесуальної категорії із доказом як логічним прийомом і т.п. Такий стан речей гальмує розвиток теорії доказування, є однією з причин помилок, що допускаються в прокурорсько-слідчій і судовій практиці.

В поняття «фактичні дані» процесуалісти вкладають різний зміст. Одна група авторів розглядає їх, як вже вказувалося, як явища реальної дійсності. Інші автори вважають, що цим поняттям охоплюються лише відомості про факти, що містяться в процесуальних джерелах, але не самі ці факти^[8]. Зустрічається й доволі самостійне бачення досліджуваного поняття. Так, термін «фактичні дані» трактується Д.О. Бочаровим як такий, що позначає матеріальні, інформаційні та інші передумови доказових фактів: процесуальні джерела доказів, повідомлення, матеріальні об’єкти тощо^[9].

Під фактами варто розуміти перевірені за допомогою доказів, достатньо встановлені знання про об’єктивну соціальну дійсність. Тому не можна визнати правильним ототожнення доказів з фактичними даними, як це зроблено законодавцем у ч. 1 ст. 84 КПК України. Обставини підлягають встановленню не за допомогою фактичних даних, а за допомогою доказових даних, тому що за своєю правовою природою фактичні дані не можуть бути тотожні доказам, як не може бути тотожною інформація про будь-який об’єкт самому об’єкту. Таким чином, законодавець не проводить відмінності між процесуальними засобами та метою доказування в кримінальному процесі.

Отже, визначення доказів як «фактичних даних» або як «фактів» не зовсім точно відображає їх природу та юридичне значення. Більш прийнятним та науково обґрунтованим є використання щодо доказів терміна «відомості про факти».

Відповідно до ч. 2 ст. 84 КПК України процесуальними джерелами доказів є: показання, речові докази, документи, висновки експертів. Слушною видається думка С.М. Сівочека, який акцентує увагу на тому, що необхідно відрізняти процесуальні та матеріальні джерела доказів – матеріальними джерелами доказів є будь-які предмети реального світу та особи, тоді як процесуальними джерелами доказів є лише передбачені КПК носії інформації, процесуально закріплені в матеріалах справи^[10].

Поняття «доказ» та поняття «джерело доказу» органічно пов’язані між собою, знаходяться в тісній взаємодії, але немає підстави і для змішування відомостей про обставини, що підлягають доказуванню у кримінальному провадженні, з їх джерелами. При всій своїй взаємозумовленості відомості та їх джерела є невід’ємними сторонами доказу.

Всі джерела доказів можна поділити на документи та речові докази. З числа документів виділені як самостійні джерела показання (ст.ст. 85-87 КПК України) та висновки експертів (ст.98 КПК України).

Доволі дискусійною у теорії кримінального процесу проблемою є систематизація і класифікація доказів, тобто приведення їх у порядок, зумовлений правильним, планомірним розташуванням та взаємним зв’язком, розподіл на групи за спеціальними ознаками і властивостями. Оскільки характеристика судових доказів дається з різних сторін у зв’язку з багатогранністю цього юридичного поняття, то й класифікація доказів допустима за декількома підставами.

Докази можна класифікувати за їх процесуальними джерелами на: показання, висновок експерта, речові докази, документи (ч. 2 ст. 84 КПК України).

Показання у кримінальному провадженні – це різновид процесуальних джерел доказів, що являють собою відомості, надані в усній або письмовій формі визначеним КПК України колом суб’єктів щодо відомих їм обставин, що становлять предмет доказування у кримінальному провадженні. КПК України встановлені різновиди показань як процесуальних джерел доказів в залежності від суб’єкта їх надання. Відповідно до ст. 95 КПК показання у кримінальному провадженні можуть надаватися підозрюваним, обвинуваченим, свідком, потерпілим та експертом.

Речові докази – це предмети матеріального світу, на яких залишилися будь­-які сліди злочину, які у зв’язку зі злочином піддавалися будь-­яким змінам, переміщенню в просторі, були створені злочинними діями та ін. Підставою для віднесення об'єкта до речових доказів є: відображення в ньому у некодованій формі ознак події кримінального правопорушення, особистості учасників, обставин кримінального правопорушення; наявність у ньому змін, пов'язаних із його вчиненням; знаходження в певному місці у певний час, в певної особи.

Документом, самостійним джерелом доказів, є письмовий або оформлений іншим способом акт, що містить в собі певну інформацію, зміст якої має відношення до справи. Документи можуть містити дані, зафіксовані за допомогою різних знаків – букв, цифр; це можуть бути плани, схеми, креслення, матеріали фото-­ й кінозйомки, аудіо­ і відеозаписи та інші носії інформації, отримані у встановленому законом порядку.

Документи слід відмежовувати від документів-речових доказів. Документи визнаються речовими доказами в тих випадках, коли вони мають ознаки, зазначені в статтею 98 КПК України, тобто якщо документи являють собою матеріальні об’єкти, які були знаряддям вчинення кримінального правопорушення, зберегли на собі його сліди або містять інші відомості, які можуть бути використані як доказ факту чи обставин, що встановлюються під час кримінального провадження, в тому числі предмети, що були об’єктом кримінально протиправних дій, гроші, цінності та інші речі, набуті кримінально протиправним шляхом.

Висновок експерта – це результат діяльності експерта з проведення експертизи, що являє собою складений відповідно до вимог закону документ, в якому викладаються фактичні дані, отримані в процесі дослідження, повідомляються наукові відомості з досліджуваних питань та формулюються висновки експерта^[11].

Висновок експерта є процесуальним документом, тому після проведення необхідних досліджень експерт складає його в письмовій формі, де повинно бути зазначено: коли, де, ким (прізвище, освіта, спеціальність, науковий ступінь, звання, посада експерта), на який підставі була проведена експертиза, хто був присутній при проведенні експертизи, питання, що були поставлені експертові, які матеріали експерт використав та які провів дослідження, мотивовані відповіді на поставлені запитання. Це положення передбачене у КПК України і воно є загальним для дачі висновків експертами. Висновок експерта відрізняється від усіх інших доказів тим, що він, як правило, базується на даних науки і техніки і виникає в результаті вже зібраного доказового матеріалу по справі; і все ж не є більш цінним джерелом доказів. Більш цінним джерелом доказів служить те, яке містить достовірно встановлені факти, а бути впевненим у достовірності фактів можна лише тоді, коли вони оцінені.

Поділ доказів на первинні і похідні допомагає визначити шлях перевірки доказів. При отриманні відомостей з «інших рук» обов’язково має бути з’ясоване їх першоджерело. Якщо фактичні дані формувалися, у свідомості людини або на предметі безпосередньо в результаті злочинного діяння, то ми маємо справу з первинним доказом (першоджерелом). Якщо ж фактичні дані формувалися у свідомості людини або на предметі в результаті якої-небудь пізнішої дії (а не безпосередньо кримінальним правопорушенням), то ми маємо справу з похідним доказом. Похідні докази – це такі, які також відбили на собі встановлювані обставини, але не безпосередньо, а опосередковано, тобто через якийсь інший доказ або інший носій інформації, не залучений в кримінальний процес, але який мав можливість (хоч би теоретично) такого залучення^[12]. Похідними називаються докази, що містять відомості, отримані з інших, проміжних джерел.

Похідний доказ може містити спотворення, викликані неточностями в передачі отриманої інформації. Проте у ряді випадків вони набувають ключового значення, зокрема, якщо втрачений первинний доказ. За допомогою похідних доказів виявляються і перевіряються первинні докази.

Залежно від відношення до предмета обвинувачення усі докази діляться на обвинувальні і виправдувальні.

Обвинувальні докази – докази, які придатні для викриття особи у скоєнні злочину, підтверджують чи встановлюють обвинувачення або вказують на обставини, що обтяжують покарання^[13].

Поділ доказів на обвинувальні і виправдувальні повністю відповідає прямим вказівкам закону, який вимагає, щоб у кожній справі було виявлено всі обставини, як ті, що викривають, так і ті, що виправдовують обвинуваченого, а також обставини, що обтяжують і пом'якшують його відповідальність. Не завжди докази бувають тільки обвинувальними або тільки виправдувальними. У практиці трапляються випадки, коли доказ є обвинувальним в одній своїй частині і виправдувальним – в іншій.

Поділ доказів на прямі і непрямі засновано на тому, що одні з доказів містять відомості про обставини, що становлять предмет доказування, інші – про так звані «доказові», «проміжні», «допоміжні» факти. Прямими доказами є такі фактичні дані, які містять інформацію про обставини, що входять в предмет доказування, а непрямі – містять інформацію про побічні факти, з яких можна зробити висновок про шукані у справі факти.

Роль та значення кожного процесуального джерела доказів відіграє своє значення на кожній стадії кримінального провадження.