Суспільний добробут в системі макроекономічних показників

Валовий внутрішній продукт є достатньо точним і корисним показником функціонування національної економіки. В той же час, він не може повною мірою служити показником суспільного добробуту, під яким розуміється повнота забезпеченості населення країни матеріальними, соціально-культурними та духовними благами, рівня та якості його життя. Як ринковий показник, ВВП не відображає всієї економічної активності суспільства і залишає поза увагою багато досить суттєвих сторін добробуту і не може, таким чином, бути повною характеристикою його реального стану. Це обумовлено такими обставинами:

- існуванням неринкової діяльності, результати якої не стають об'єктами купівлі-продажу, а тому не фіксуються в макроекономічних показниках. Наприклад, майже в усіх країнах є залишки продукції, яку виготовило для власних потреб домогосподарство, але які не враховуються при обчисленні ВВП. Сюди відносяться також послуги домогосподарки, ремонт власного житла, пошиття одягу тощо.

- наявністю тіньової економіки, в яку входять не лише злочинний бізнес (наприклад, наркоторгівля), але й будь-яка незареєстрована діяльність. Доходи, отримані від нелегальної діяльності, як правило приховуються. Більшість учасників тіньового бізнесу веде нелегальну (законспіровану, щоб не сплачувати податки) діяльність, пов’язану з придбанням ресурсів і продажем товарів та послуг і тому має бути врахована у вартісній оцінці ВВП. За оцінками Світового банку, в тіньовій економіці створюється від 5 до 15% офіційного ВВП у розвинутих країнах світу і від 40 до 50% ВВП в Україні.

- ВВП виступає скоріше кількісним показником і тому не враховує, повною мірою, змін якості товарів та послуг, а також змін у складі та розподілі продукції. Скажімо, велика питома вага військової продукції, зростання видатків на утримання державного апарату, не свідчать про зростання суспільного добробуту. Більше 30% продуктів харчування, за різними оцінками фахівців, що виробляються в країнах СНД, отруєні нітратами, пестицидами, фосфатами, радіоактивними речовинами, що приводить до погіршення здоров’я жителів цих країн.

- у ВВП не находять відображення такі важливі аспекти соціального добробуту, як збільшення вільного часу, освіта, охорона здоров'я, зростання оплачуваних відпусток, задоволеності працею і духовних потреб. Але ж саме вільний час, до речі, є мірилом суспільного багатства, простором для всебічного розвитку особистості. Люди можуть мати досить великі доходи, але не мати вільного часу, щоб їх витрачати для задоволення своїх потреб, для покращення стану свого здоров’я, підвищення рівня освіти, культури, духовного рівня;

- макроекономічні показники не відображають ступінь забруднення навколишнього середовища: вони зв'язані з економічним зростанням, яке не завжди компенсує нанесену екологічну шкоду. Суспільство для виробництва необхідних благ щорічно добуває на одного жителя 25-30 тонн корисних копалин. Але через обмеженість технологічної переробки, тільки 5-7% їх використовується, як сировина для виробництва готової продукції. Все інше становлять відходи, що забруднюють довкілля і створюють тим самим загрозу життю і здоров’ю людей, самому існуванню людського суспільства. Як кажуть економісти, – «кінцевим продуктом економічної діяльності – є сміття». Більший ВВП – більше сміття. І не тільки сміття, а катастрофічні, безповоротні зміни навколишнього середовища, клімату, водного, повітряного балансу, флори та фауни тощо.

Більш точним показником добробуту суспільства можна визнати виробництво реальних ВВП і НД на душу населення. Однак країни з однаковим рівнем ВВП на душу населення в той же час можуть мати різний рівень добробуту населення, оскільки він ґрунтується і на оцінках розвитку освіти, культури, охорони здоров’я, тривалості життя, рівня смертності і народжуваності. А ці складові добробуту залежать не тільки від обсягу ВВП на душу населення, але і від багатьох других інших чинників, зокрема державної соціальної політики, що включає зокрема політику зайнятості, доходів, соціального забезпечення та соціального захисту.

Економічна теорія шукає нові підходи до підрахунку макроекономічних показників, що відбивають вклад національного виробництва в суспільний добробут. При наявності істотних розходжень в поглядах на суть самих понять добробуту, соціального захисту, справедливого чи несправедливого розподілу доходів і т.д., в цих підходах виявляється і єдність поглядів. Вона полягає в тому, що важливіші складові добробуту повинні бути пов’язані безпосередньо з людиною і враховувати всі її потреби: матеріальні, соціальні, екологічні та духовні.

Для відображення ступеня задоволення потреб суспільства пропонується, наприклад, застосування показника чистого економічного добробуту, який запропонували американські вчені Вільям Нордхауз і Джеймс Тобін, як скорегованого виміру національного обсягу виробництва, що враховує тільки споживання й інвестиції, які спричиняють безпосередній вплив на економічний добробут. Цей показник визначається шляхом додавання до ВВП позаринкової діяльності, результатів нелегальної (тіньової) діяльності підприємств, що виготовляють необхідні суспільству блага, грошове вираження збільшення вільного часу і відрахуванням з нього негативних наслідків свавілля монополій та урбанізації, результатів тіньової діяльності підприємств, що виробляють антиблага, а також негативних екологічних ефектів.

Поряд із традиційними, в економічній літературі розглядаються також нові макроекономічні показники. До них відносять індекс людського розвитку, індекс економічної свободи та рівень глобалізації.

Індекс людського розвитку включає в себе такі складові як тривалість життя, грамотність та охоплення населення навчанням, ВВП на душу населення за паритетами валют. Цей індекс був розроблений у 1990 році пакистанським економістом Махбубом уль-Хаком і почав використовуватися з 1993 року ООН у щорічному звіті по розвитку людського потенціалу.

Крім загального, розраховується індекс людського розвитку для чоловіків і жінок, різних соціальних груп, а також географічних регіонів.

Максимально можливе значення ІЛР – 1, мінімальне – 0. Індекс людського розвитку менший 0, 5 прийнято рахувати «низьким розвитком», а більшим 0, 8 – «високим розвитком». Індекс людського розвитку, рівний 1, буде мати країна, у якій середня тривалість життя дорівнює 85 рокам (це фіксований верхній поріг для всіх країн), ВВП на душу населення складає 40000 дол. США (це також фіксований верхній поріг для всіх країн), в яких 100% населення є грамотними, а всі, хто має відповідний вік, відвідують початкову або середню школу, навчаються у вищому або середньому навчальному закладі. Ближче всіх на сьогодні до цього показника знаходиться Норвегія, ІЛР якої дорівнює 0, 944.

Індекс людського розвитку рівний 0 буде мати країна, у якій середня тривалість життя дорівнює 25 рокам (це установлений нижній поріг для всіх країн), ВВП на одну особу (по паритету купівельної спроможності) – 100 дол. США (це також фіксований нижній поріг для всіх країн), у якій 100% населення є неграмотними і ніхто не отримує ніякої освіти. Ближче за всіх до такої крайності знаходиться на сьогодні Сьєра-Леоне, ІЛР якої дорівнює 0, 275.

Україна, за більшістю показників індексу людського розвитку, знаходиться на 76 місці у світі і суттєво відстає від всіх країн Євросоюзу, зокрема: Угорщини (займає 36-е місце), Польщі (37-е місце), Словенії (42-е місце), Болгарії (53-е місце) і Румунії (60-е місце), а також від Росії (67-е місце) і Білорусії (64-місце). Індекс людського розвитку для України складає 0, 791, індекс тривалості життя – 0, 717, індекс освіти – 0, 953, індекс ВВП на душу населення – 0, 704.

Недоліком показника індексу людського розвитку є те, що по його величині не можна судити про відносну важливість його складових структурних елементів, наприклад, про те, з якої власне причини та чи інша країна змінила своє положення у загальному рейтингу країн – по причині зміни рівня душового доходу або, наприклад, рівня грамотності населення чи охоплення його навчанням.

Другим новим макроекономічним показником в системі національних рахунків є рівень економічної свободи, який відображає рівень державного (урядового) втручання в економічні процеси. Як агрегований показник, він включає до десяти основних факторів і близько 50 змінних. До найбільш важливих і визначальних чинників індексу економічної свободи можна віднести торговельну і грошову політику, політику оподаткування, державне регулювання і втручання уряду в економічне життя, потоки капіталів та іноземних інвестицій, контроль за цінами та рівнем заробітної плати, розвиток банківської справи, гарантованість та захищеність прав власності, доля чорного ринку, тіньової діяльності.

Всі країни світу, за рівнем економічної свободи, відносять до вільних, в основному вільних, в основному невільних та репресивних. Величина індексу економічної свободи оцінюється в балах від 1 до 5: від найбільшої економічної свободи до найбільшого державного впливу(тобто чим вищий бал, тим сильніший державний вплив на економіку і навпаки). Виходячи з цього, найвищий рівень економічної свободи спостерігався в кінці ХХ ст. у Гонконзі – 1, 25; Сінгапурі – 1, 3, а найменший – на Кубі – 5. Для України, Росії та Білорусії він становив відповідно 3, 8; 3, 45 і 4, 04.

І, нарешті, рівень глобалізації, який також є агрегованим показником, що акумулює у собі наступні параметри: рівень економічної інтеграції; персональні контакти; технологія та участь країни в міжнародних організаціях і структурах; міжнародна діяльність. Чим вищі ці показники, тим вищий рівень глобалізації і навпаки. Проведені дослідження показали, що країнами з найвищим рівнем глобалізації є Ірландія, Швейцарія та Сінгапур. США та Франція займають відповідно 12 та 13 місця серед розвинених країн світу.

І все ж і індекс людського розвитку, і індекс економічної свободи та рівень глобалізації, залучення до світової інфраструктури хоча і впливають на рівень життя людей, його якість, але, як стверджують більшість дослідників цієї проблеми, їх не можна ототожнювати з рівнем задоволення життям, рівнем добробуту і людським щастям. Ці поняття потребують інших показників і інших методів порівняння, як у часі, так і у просторі з врахуванням конкретних умов розвитку, національних особливостей, історичних традицій і соціальних пріоритетів.