Інфляція, її види і причини

У класичній економічній теорії інфляція – це процес підвищення загального рівня цін і, як наслідок, зниження купівельної спроможності грошей, або їхнє знецінення.

Термін «інфляція» (від лат. Inflation – надування) вперше почали вживати в Північній Америці в період громадянської війни 1861-1865 рр. він означає збільшення паперово-грошового обігу. Однак ознаки інфляції почали виявлятися з широким розповсюдженням грошей в економічному житті. За такими опосередкованими ознаками, як стрімке зростання заробітної плати і цін, є підстави стверджувати, що інфляція спостерігалась у Стародавній Греції (330 р. до н.е.) при завоюванні Олександром Великим Персії та в Стародавньому Римі (301 р. до н.е.), коли Е. Діоклетіан установив контроль за цінами на близько 1000 найменувань товарів.

Як правило, інфляційні процеси були безпосередньо пов'язані з війнами, епідеміями, тривалими неврожаями, іншими стихійними лихами, що спричинювали шокові зміни в чисельності населення.

У XIX ст. в Англії та Франції термін «інфляція» використовувався для пояснення надмірного зростання грошової маси, що призводило її дознецінення. Остаточно цей термін було введено в науковий обіг, щоб теоретично відобразити певний стан економіки після Другої світової війни.

Проте далеко не всяке зростання цін є інфляційним. Якщо, наприклад, ціни на одні групи товарів чи послуг зростають, і досить суттєво, а на інші групи – зменшуються, так що загальний рівень цін не змінюється, то таке зростання цін не є інфляційним. Зростання цін, зумовлене поліпшенням якості продукції, намаганням позитивно вплинути на стан довкілля (що потребує зростання витрат), зміною соціальних пріоритетів також не є інфляційним.

Інфляція – це стійке і відчутне зростання цін, яке виникло внаслідок того, що значна частина грошової маси виявилася не забезпеченою економічними благами.

Не слід ототожнювати інфляцію з грошовою емісією (законодавчо обумовленим випуском додаткових грошей в обіг). Емісія грошей може мати якінфляційний, так і не інфляційний характер. Якщо, наприклад, додатковий випуск грошей зумовлений зростанням реального обсягу національного виробництва або уповільненням руху грошей, то він не є інфляційним.

Якщо випуск грошей спрямований на покриття фінансування дефіциту державного бюджету чи зумовлений прагненням уряду утримувати безробіття на рівні, нижчому за «природний», тощо, то емісія виступає як інфляційний чинник.

Інфляція – багатофакторний, багатовимірний і складний соціально-економічний процес, властивий ринковій економіці, який може бути спричинений різними подіями. Види (форми), яких набуває інфляція залежно від ознаки, покладеної в основу її класифікації, представлені на рис. 6.5.

Рис. 6.5 Класифікація інфляції за різними ознаками

Розмаїття форм вияву інфляції потребує різних підходів до визначення причин та механізмів інфляційного процесу. Умовно всі теоретичні концепції інфляції можна розділити на дві групи: економічні та неекономічні (рис. 6.6).

Рис. 6.6 Теоретичні концепції інфляції

Неекономічні теорії можна умовно розподілити на природні (зумовлені стихійними лихами, серйозними технологічними аваріями, епідеміями тощо) та політичні – зумовлені війнами, мілітаризацією економіки та інше. Розглянемо ці концепції.

Тривалі катаклізми в природі можуть суттєво вплинути на обсяги виробництва аграрного сектора економіки. Якщо частка цього сектора в загальній структурі економіки значна, то це призведе до відчутного зростання цін насамперед па продовольство, а потім – і до зростання загального рівня цін. Якщо уряд не зможе вплинути на ситуацію, то це призведе до голоду, що ще більше поглибить інфляційні процеси.

Вплив на інфляцію політичних чинників розглянемо на прикладі мілітаризації економіки. Особливість мілітаризованої економіки полягає в тому, що для виробництва військової техніки застосовуються найпередовіші технології, використовуються високоякісні матеріали, залучаються найвищої кваліфікації науковці та інші працівники, праця яких не тільки складна, а й відповідальна, умови роботи – жорсткі, організація виробництва – досконала, рівень інтенсивності та продуктивності праці – високий. Зазначені особливості призводять до вилучення найпередовіших технологій, найдосконаліших матеріалів та найкращих науковців і працівників – виробничників із цивільних галузей, які виробляють продукти для споживчого ринку. Покриття витрат на ВПК лягає важким тягарем на державний бюджет, збільшуючи його видаткову частину і спричинюючи інфляційне фінансування бюджетного дефіциту.

Економічні теорії інфляції можна поділити на монетарні та немонетарні.

Монетаристи вважають інфляцію чисто грошовим феноменом. Вона зумовлена м'якою грошовою політикою та бюджетною політикою держави (дефіцитним фінансуванням, надмірним розширенням внутрішнього кредиту, помилковою грошовою політикою національного банку).

Прихильники монетарної теорії аналізують інфляцію, скориставшись рівнянням обміну

, (1.1)

де М – загальна сума грошей, яка необхідна країні для забезпечення грошового обігу протягом року (номінальна кількість грошей);

V – кількість обігів грошей у їх обміні на товари (швидкість обігу грошей);

P – середній рівень цін на товари та послуги в країні;

Y – обсяг товарів і послуг на рік (обсяг національного виробництва).

Рівняння грошового обігу (1.1) запропоноване американським економістом І. Фішером. Воно показує, що загальна сума грошей, яка витрачається в економіці впродовж року, дорівнює загальній вартості вироблених товарів, наданих послуг, виконаних робіт.

Розглянемо динамічний варіант рівняння (1.1):

,

де Δ M – приріст номінальної кількості грошей;

Δ V – приріст швидкості руху грошей;

Δ P – приріст рівня інфляції (приріст рівня цін);

Δ Y – приріст реального доходу.

Розділимо отримане рівняння відповідно на ліву та праву частини рівняння (1.1). Отримаємо:

,

або

,

де – темп приросту номінальної кількості грошей;

– темп приросту швидкості руху грошей;

– рівень інфляції (темп приросту рівня цін);

– темп приросту реального доходу.

Виконавши елементарні перетворення, отримаємо:

.

Припустивши, що добутки та достатньо малі, маємо рівність

. (1.2)

З рівняння (1.2) можна визначити рівень інфляції:

. (1.3)

Інфляційні процеси виникають, коли рівень інфляції > 0, тобто:

1) > при = 0 (темп приросту номінальної вартості грошей більший за темп приросту реального доходу в разі сталої швидкості обігу грошей).

Інфляція за таких умов спричинюється або банківською системою, яка послабила контроль над грошовою базою в процесі створення чекових грошей, або населенням, яке використовує свої боргові зобов’язання як засіб платежу;

2) > при = 0 (темп приросту швидкості обігу грошей більший за темп приросту реального доходу в разі незмінної номінальної кількості грошей).

У такому випадку зменшення попиту домогосподарств на реальні касові залишки є наслідком удосконалення техніки розрахунків або заміни грошей на цінні папери, які виконують функцію нагромадження.

Монетаристи вважають, що скорочення попиту на гроші, зумовлене високими альтернативними витратами утримання реальних касових залишків, прискорює темп інфляції.

Отже, основними причинамиінфляції, за монетарними, є:

- грошова емісія, не забезпечена товарною масою;

- кредитна емісія;

- криза валютно-фінансової системи;

- зростання бюджетного дефіциту та державного боргу; мілітаризація економіки, яка є причиною збільшення видатків бюджету, додаткового поглинання матеріальних і трудових ресурсів, а отже, вилучення із сфери виробництва споживчих товарів, збільшення споживчого попиту з боку зайнятих в оборонній промисловості;

- державна монополія;

- монополізм підприємств;

- механізм оподаткування (при збільшенні податку на прибуток проявляється тенденція до зниження обсягів виробництва).

Прихильники немонетарних теорій виводять умови існування інфляції з рівняння (1.3) і зводять його до такої нерівності:

> , (1.4)

тобто вони вбачають умову існування інфляції в ситуації, за якої сума темпів приросту номінальної кількості грошей і приросту швидкості обігу грошей перевищуватиме темпи приросту реального доходу.

На відміну від монетаристів, прихильники немонетарної теорії в нерівності (1.4) вбачають тільки умову, а не причину існування інфляції.

Причинами інфляціїприхильники немонетарної теорії вважають:

1) зростання витрат виробництва внаслідок:

- перевищення темпів зростання заробітної плати над темпами зростання продуктивності праці;

- перевищення темпів зростання податків над темпами зростання доходів;

- зростання цін на сировину та енергоресурси;

2) зростання сукупного попиту, не пов'язаного зі зростанням грошової маси. Причиною збурення сукупного попиту в цьому випадку є оптимістичні очікування підприємців щодо майбутньої кон'юнктури в умовах повної зайнятості. За цих умов зростання сукупного попиту зумовлює зростання рівня цін, яке урівноважить сукупний попит і сукупну пропозицію;

3) структурні зрушення в сукупному попиті, які виявляються в зростанні попиту на нові престижні товари при зростанні добробуту населення, що призводить до зростання їх цін, але на інші товари вони не знижуються, і зменшується їхня пропозиція, таким чином загальний рівень цін зростає;

4) зміни структури ринку, пов'язані із владою монополій, олігополій та держави, яка реалізується в адміністративному монопольному зростанні цін.

У реальному житті інфляцію спричинюють як монетарні, так і немонетарні чинники.

Сучасна економічна наука розрізняє два типи інфляції:

- інфляцію попиту;

- інфляцію пропозиції (витрат).

Залежно від темпів інфляції та її виливу на економіку виділяють помірну (повзучу), галопуючу та гіперінфляцію.

Помірній інфляції властивий не надто швидкий темп зростання рівня цін (до 10% за рік).

Галопуюча інфляція передбачає річне зростання цін від 10 до 200% за рік.

Гіперінфляція характеризується темпом зростання цін, який перевищує 200% річних.

Наведена кількісна характеристика форм інфляції залежно від швидкості зростання рівня цін є важливою, але не визначальною. Найважливішого значення набуває з'ясування впливу різних форм інфляції на економічну поведінку господарюючих суб'єктів та на економіку в цілому.

При помірній інфляції підприємці та фінансові структури ще можуть адекватно реагувати на зміни, що відбуваються на ринку. Відповідним чином може реагувати й уряд, коригуючи свою соціально-економічну політику.

Західні економісти розглядають помірну інфляцію як елемент нормального розвитку економіки, оскільки, на їхню думку, незначна інфляція (супроводжується відповідним зростанням грошової маси) здатна за певних умов стимулювати розвиток виробництва, модернізацію його структури. Зростання грошової маси прискорює платіжний обіг, здешевлює кредити, сприяє активізації інвестиційної діяльності та зростання виробництва. Зростання виробництва, у свою чергу, приводить до відновлення рівноваги між товарною і грошовою масами при більш високому рівні цін. Середній рівень інфляції у країнах ЄС у передкризовий період становив 3-3, 5%. Разом з тим, завжди існує небезпека виходу повзучої інфляції з-під державного контролю. Вона особливо велика в країнах, де немає відпрацьованих механізмів регулювання господарської діяльності, а рівень виробництва невисокий, зі структурними диспропорціями.

Інфляція негативна не сама по собі, а лише у випадку, коли її темпи досить високі. Позитивний потенціал помірної інфляції полягає в тому, що, знецінюючи гроші, вона стимулює інвестиційний процес.

Галопуюча інфляція – це така ситуація в економіці, коли:

- підприємці постійно підвищують ціни;

- банки неухильно підвищують плату за кредит;

- невпинно падає купівельна спроможність населення;

- економіка перебуває у фазі такої напруженості, коли на межі можливого здійснюється регулювання та координація міжгалузевих зв'язків;

- постійно коригується соціальна політика;

- активно діють банківські структури.

При галопуючій інфляції можливостей для узгодження дій стає обмаль, передбачуваність і стабільність розвитку обмежена до краю. Якщо економіка не втрималась у межах галопуючої інфляції й остання продовжує прискорюватись, вона переходить у форму гіперінфляції. Галопуюча інфляція означає кризу грошової системи, вона небезпечна для економіки та потребує строкових антиінфляційних заходів. Галопуюча інфляція переважає у країнах, які розвиваються. Гіперінфляція – це крах грошової системи. При гіперінфляції ціни зростають астрономічними темпами, розходження цін і заробітної плати стає катастрофічним, руйнується благополуччя навіть найбільш забезпечених верств суспільства. За умов гіперінфляції:

- руйнуються господарські зв'язки;

- масово банкрутують підприємства;

- припиняють свою діяльність підприємці.

Найбільше потерпає від гіперінфляції населення. Воно втрачає будь-яку довіру до національної валюти та до обіцянок уряду. Люди «тікають» від грошей і «ганяються» за товарами, стимулюючи тим самим прискорення руху грошової маси та штучного зростання сукупного попиту. Тобто розгортається ажіотажний попит, розкуповуються, насамперед, ті товари, що можуть бути засобом часткового збереження (нерухомість, предмети мистецтва, дорогоцінні метали). Усе це згубно впливає на економічну ситуацію, посилюючи гіперінфляційні процеси. Але змінити «парадоксальність» поведінки споживачів закликами уряду неможливо. Інфляційні очікування породжують інфляцію навіть тоді, коли об'єктивних умов для її існування немає. За наявності таких умов інфляційні очікування посилюють інфляційний процес. Попит стає ажіотажним, ціни невпинно зростають, гроші стрімко втрачають свою вартість, їх прагнуть швидше позбутися, розкручуючи гіперінфляційну спіраль.

Гіперінфляція властива країнам в окремі періоди, коли вони переживають докорінну ломку своєї економічної структури. Особливість гіперінфляції в тому, що звичайні функціональні взаємозв'язки і звичні важелі управління цінами не діють. На повну потужність працює друкарський верстат, розвивається спекуляція. Виробництво дезорганізується. Щоб зупинити чи пригальмувати гіперінфляцію, треба вживати надзвичайних заходів. Немає однозначного уявлення про те, як боротися з гіперінфляцією.

У багатьох країнах, які пережили гіперінфляцію, спостерігалося таке явище: темпи зростання цін випереджали темпи зростання кількості грошей в обігу, наприклад, в Угорщині в 1945-1946 рр. – у 4000 разів. Гіперінфляція мала місце і в Україні в 1993 р.

Розглянуті форми інфляції властиві відкритій інфляції. Таку інфляцію можна вимірювати, аналізувати, зіставляти різні варіанти її приборкання та усунення.

Відкрита інфляція характерна для країн ринкової економіки, де взаємодія попиту та пропозиції сприяє відкритому необмеженому зростанню цін.

Крім того, є ще прихована інфляція. Це такий стан в економіці, коли зростання рівня цін не спостерігається, але наявний дефіцит товарів та послуг, має місце штучне обмеження споживчого попиту.

Ознаки прихованої інфляції:

- тимчасове заморожування доходів та цін;

- установлення тотального державного контролю за цінами;

- установлення цін «стелі» та «підлоги» тощо.

Прихована інфляція не може бути виміряна безпосередньо. Але є опосередковані методи її вимірювання:

- співвідношення між контрольованими державою цінами та цінами ринку;

- зниження рівня товарно-матеріальних запасів;

- втрати часу на пошук необхідних товарів;

- співвідношення між «вимушеними» заощадженнями та величиною касових залишків тощо.

Отже, прихована інфляція характеризується зовнішньою стабільністю (при активному втручанні держави), але зростанням дефіциту товарів, що також знижує реальну вартість грошей.

Таким чином, відкрита інфляція проявляється у тривалому зростанні рівня цін, прихована – у посиленні товарного дефіциту; перша характерна для ринкової, друга – для централізованої планової економіки.

Прикладом прихованої інфляції може бути економіка 80-х років колишнього Радянського Союзу. На початок 80-х років кожний четвертий радянський карбованець, а в 1985-1990 рр. кожний третій не мав товарного забезпечення.

Уявлення економічних суб'єктів про рівень цін у майбутньому суттєво впливають на їхню поведінку. Прагнення теоретичного осмислення впливу інфляційних очікувань на економічну поведінку суб'єктів макроекономіки знайшло своє відображення в теоріях адаптивних очікувань та раціональних очікувань.

Теорія адаптивних очікувань ґрунтується на передумові, що формування уявлень про майбутній стан економіки в господарюючих суб'єктів відбувається на основі екстраполяції (пролонгування) тенденцій розвитку економічних процесів у минулому на майбутнє. Стисло кредо представників цієї теорії можна сформулювати так: «Люди вчаться на набутому досвіді».

Теорія раціональних очікувань ґрунтується на передумові, що очікування господарюючих суб'єктів стосовно економічної системи формуються як на основі екстраполяції тенденцій попереднього періоду, так і на основі можливостей майбутнього. Інакше теорія раціональних сподівань може бути сформулювала так: «Наше сьогодення визначається не тільки нашим минулим, а й нашим майбутнім».

Противники теорії раціональних очікувань критикують її за те, що раціональні очікування можуть формувати вчені, а не пересічні учасники економічного процесу. Прихильники цієї теорії підкреслюють, що вони не вважають, що будь-який індивід має достатній рівень знань та економічної інформації, щоб бути здатним формувати раціональні очікування. Але ті суб'єкти, які через своє становище змушені приймати виважені управлінські рішення, що зачіпають не тільки їхні власні інтереси, а й долю багатьох інших суб'єктів та економіки в цілому, зобов'язані цікавитися необхідною інформацією та звертатися до експертів за консультаціями щодо можливих тенденцій та їхніх змін у майбутньому економіки. До таких суб'єктів належать керівники корпорацій, президенти компаній, промислових та фінансових об'єднань.

Процес, протилежний інфляційному, називають дефляцією (лат. Deflation – видування, здування), коли загальний рівень цін падає і купівельна спроможність грошей підвищується.

За економічним змістом дефляція – стійке і тривале зниження рівня цін.

Уповільнення темпів інфляції називають дезінфляцією.