Велика Британія у 1900-1945 РР.

Велика Британія на початку ХХ ст. «Ллойдджорджизм»

1. Закінчення «вікторіанської доби». Перебудова партійної системи.

У 1901 р зі смертю королеви Вікторії, яка правила з 1837 р., закінчився один з найвизначніших період в історії Великої Британії – «вікторіанська доба». Найбільша колоніальна держава, один з лідерів світової політики, Велика Британія вступила на межі ХІХ-ХХ ст. у період якісної трансформації соціально-політичної та економічної системи. Глибокі зміни зачепили також традиційну двопартійну модель – символ стабільності та спадкоємності політичного розвитку британського суспільства.

Уся середина ХІХ ст. пройшла у Великій Британії за переваги Ліберальної партії. Про це свідчило не тільки майже безперервне перебування урядових кабінетів вігів при владі, але й торжество ліберальної ідеології. Але у другій половині ХІХ ст. став очевидним розкол всередині британського лібералізму. Віги – прибічники класичної версії ліберальних цінностей, об’єднані навколо фритредерської ідеї, отримали впливових супротивників в особі лібералів, яких очолював У.Гладстон. Політичне кредо фракції Гладстона базувалось на ідеях реформ в інтересах середнього класу (податкової та виборчої системи, системи освіти, профспілкового руху). За лаштунками дискусій щодо цих реформ було протиріччя двох принципово різних версій лібералізму: класичний, заснований на принципі «laisser-faire» («дозвольте робити»), тобто уявленні про те, що індивідуальна соціальна творчість звільненої людини та природній, нерегламентований хід суспільного розвитку є основою ефективного вирішення будь-яких проблем, та соціальної, що сприймала свободу особистості не як самоціль, а як засіб забезпечення справедливого суспільного устрою.

Причини соціалізації ліберальної ідеології були багатопланові. З поглибленням процесу модернізації та формування основ індустріальної системи класичний лібералізм перетворився з революційної духовної парадигми на базовий соціальний принцип реально існуючого суспільства. Колишнє негативне, руйнівне трактування свободи (як необмеженого звільнення особистості) вступила у протиріччя з новою соціальною реальністю, яка вимагала від лібералізму конструктивних принципів та ідей. Суспільство, що розвивалось під прапором все більшої індивідуалізації особистості, опинилось під загрозою роз’єднання, втрати соціальної цілісності. Жорстке протиставлення особистості та суспільства, свободи і державної волі, індивідуального вчинку та суспільного закону підривало засади самої ліберальної ідеології як універсальної та загальнонаціональної. Лібералізм, що переміг, отримав характер вузько класової ідеології, і еволюція британської партії вігів продемонструвала цю закономірність особливо яскраво. «Манчестерський лібералізм» продемонстрував торжество індивідуалістичної доби, перевтілення ідеалу духовної свободи на принцип матеріальної незалежності, перетворення конкурентної боротьби в основу соціальних відносин. Разом з тим, пошуки нової соціальної альтернативи були сполучені із зрощуванням ліберальних цінностей з демократичними, намаганням повернути лібералізму образ ідеології «рівних можливостей».

Велика Британія стала першою країною, де соціальний лібералізм заявив про себе як про реальну політичну практику вже у ХІХ ст. Але його остаточній перемозі завадив розкол Ліберальної партії у 1886 р. Ініціатором розколу була група ліберал-юніоністів на чолі з Дж.Чемберленом, яка виступила проти поширення реформістської політики на питання устрою британської держави (у т.ч. надання самоуправління Ірландії, лібералізації імперської політики). Збереження унітарного устрою Великої Британії розглядалось юніоністами як невід’ємний компонент усієї програми розширення суспільних функцій держави, а зміцнення імперської системи – як матеріально основа проведення активної соціальної політики. Така позиція зблизили прибічників Чемберлена з Консервативною партією, яка вже з середини ХІХ ст. виступала під гаслами «оновленого торизму» за поміркований реформістський курс у дусі патерналізму, «державно-аристократичного патронажу», за пріоритет національних, а не індивідуальних чи класових інтересів, поступовий розвиток суспільства на основі традиційних цінностей. Ідейна близькість юніоністів і нових торі призвела до злиття двох течій, що забезпечило політичну гегемонію об’єднаної Консервативної партії на протязі наступних років. У 1895-1902 рр. при владі знаходився консервативний кабінет Р.Солсбері, а у 1902-1905 рр. – Л.Бальфура. Цей період став часом проведення політики прагматичного традиціоналізму, повернення до практики імперського протекціонізму (захист за допомогою мита торговельного простору колоніальної імперії), більш жорсткої позиції з ірландського питання.

Вибори 1906 р. супроводжувалися запеклою політичною дискусією лібералів і консерваторів про доцільність жорсткого протекціоністського курсу. Політика «особливих відносин» з колоніями шкодила найбільш сучасним, рентабельним галузям британської індустрії, які мали обмежений доступ на світові ринки через митні війни метрополії з іншими європейськими країнами. Ліберали провели виборчу кампанію під гаслами повернення до фритредерської політики «вільної торгівлі» і одночасного поновлення реформістського курсу. Переконлива перемога Ліберальної партії – 401 мандат, тобто більше ніж дві третини місць у Палаті громад – привела на посаду прем’єр-міністра одного з лідерів поміркованих лібералів Г.Кемпбелл-Баннермана. Після його смерті у 1908 р. уряд очолив Г.Асквіт. Перші роки урядування лібералів не принесли значного успіху. Фритредерська політика, яку активно підтримала частина підприємницьких кіл, потягла за собою зростання вартості життя, безробіття, соціальної напруги. В самій Ліберальній партії знову активізувались прибічники енергійної соціальної політики держави, серед яких особливо виділялись члени партії – вихідці з Шотландії, Уельсу, Ірландії.Лідером цієї фракції став молодий адвокат з Уельсу Девід Ллойд Джордж.

Ллойд Джордж не був серйозним теоретиком, але завдяки своїй красномовності, пристрасній манері виступів та легкому перу він швидко став уособленням нового покоління лібералів. Ключовим компонентом їхньої програми було заперечення соціал-дарвіністських принципів та визнання зростаючої ролі держави у регулюванні суспільних відносин. При цьому «нові» ліберали відкидали протиставлення лібералізму як суто індивідуалістичної ідеології та соціалізму як суто колективістської. Соціальний лібералізм вони розуміли як гармонійну доктрину, що відображала єдність цих двох начал в людській особистості. Відповідно, і поняття «соціальна справедливість» органічно увійшло в ідейний арсенал «нових» лібералів. Ллойд Джордж підкреслював, що якщо «старий» лібералізм мобілізував народ на свій бік в ім’я суспільного прогресу, то «новий» лібералізм орієнтований на конкретні соціальні реформи в інтересах аутсайдерів суспільства – орендарів, робітників, бідняків, старих людей. Такий курс, на думку прибічників Ллойд Джорджа, відповідав загальнонародним інтересам, оскільки формував основи дійсно свобідного суспільства, що забезпечую незалежність кожної особистості. Визнання ж важливості добробуту кожного індивіду і кожної соціальної групи передбачало торжество ідеї соціального примирення, розвиток діалогу між працею і капіталом.

Зростання популярності Ллойд Джорджа змусило лідерів партії не тільки включити його до складу кабінету, але й надати йому у 1909 р. впливову посаду канцлера казначейства. Вже перший підготовлений відомством Ллойд Джорджа бюджет викликав гостре зіткнення партійних фракцій лібералів і консерваторів у парламенті. Особливе невдоволення опозиції викликало введення статей про пенсії за старістю (з 70 років), про матеріальну підтримку бірж праці. Прогнозоване зростання соціальних видатків, а також збільшення у чотири рази фінансування воєнно-морських озброєнь змусило уряд запропонувати у рамках нового бюджету реформу податкової системи, що передбачала значне збільшення податків з великих прибутків, на земельну власність, спадок, торгівлю спиртними напоями. Після довгого обговорення в Палаті громад і проведення двох позачергових виборів законопроект був переданий до Палати лордів, де лише завдяки втручанню короля Георга V він отримав підтримку більшості. Крім передбачених у ньому заходів у рамках політики ллойдджорджизму, у наступні роки був введений також Закон про компенсації при нещасних випадках на виробництві, 8-годинний робочий день для гірняків, Закон про страхування робітників на випадок безробіття або хвороби (за рахунок внесків самих робітників, підприємців та держави). Великий резонанс у суспільстві викликав Закон про гомруль (1914) – самоуправління Ірландії під контролем англійського віце-короля.

Політика ллойдджорджизму зустріла схвалення широких верств населення. Водночас лібералам не вдалось відновити колишні тісні контакти з тред-юніонами. Більше того, на початку ХХ ст. відбулась консолідація робітничого руху під прапорами соціалістичної ідеології. У 1900 р. у Лондоні був створений профспілковий комітет робітничого представництва для проведення у парламент робітничих депутатів. У гострій боротьбі з урядом профспілки відстояли право стягувати кошти зі своїх членів на політичну діяльність. У переддень виборів 1906 р. Комітет був перетворений на Лейбористську партію, сформовану за принципом колективного членства, – партія включила низку тред-юніонів, Незалежну робітничу партію, Соціал-демократичну федерацію т інші групи. Лідером лейбористів став маловідомий молодий політик Рамсей Макдональд. Впливові керівники тред-юніонів поступилися йому посадою керівника партії у надії послабити позиції центрального керівництва. Однак за короткий час Макдональду вдалося консолідувати партію та перетворити її на одну з найбільших соціалістичних партій Європи та реальну силу на британській політичній арені. Вже на виборах 1906 р. лейбористи отримали 29 місць у парламенті. Ідеологічним кредо партії став соціал-реформізм, ідеали ненасильницької трансформації суспільства на принципах соціальної відповідальності і соціальної взаємодопомоги. «Ми повинні створити устрій соціальної демократії…, примирити особисті права з діяльністю суспільного організму, особисту свободу з соціальною організацією, демократію з державною самосвідомістю», – писав Макдональд у книзі «Соціалістичний рух».

Криза двопартійної системи Великої Британії, пов’язана з появою альтернативних політичних рухів і внутрішньою боротьбою у традиційних партіях, призвів до конституційної кризи 1910 р. На фоні жорсткої дискусії про бюджет були проведені позачергові парламентські вибори. Лібералам вдалось зберегти контроль над урядом, але вони втратили абсолютну більшість у Палаті громад. У свою чергу Палата лордів вперше за довгий час активно втрутилась у політичну боротьбу, використовуючи свої прерогативи у галузі законодавчого процесу. Криза була подолана після прийняття у 1911 р. «Акту про парламент». У відповідності з цим законом Палата громад отримала право долати вето Палати лордів при русі законопроектів. Одночасно термін повноважень нижньої палати парламенту скоротився з 7 до 5 років. Реформа призвела до суттєвого посилення позицій уряду, який спирався на парламентську більшість. Це мало велике значення в умовах посилення протиріч у розвитку британської економіки.

2. Економічне становище Великої Британії на початку ХХ ст.

Впродовж декілька століть Велика Британія залишалась найбільш могутньою промисловою державою, що панувала на світових ринках, морських торговельних комунікаціях, у сфері колоніального суперництва. Ситуація швидко змінилась наприкінці ХІХ ст., коли лідерству Великої Британії кинули виклик країни «молодого капіталізму», яких пізніше завершився промисловий переворот і була створена індустріальна інфраструктура на основі новітніх техніко-технологічних розробок. У британській промисловості цьому стандарту відповідали лише ті галузі, широкий розвиток яких розпочався саме на рубежі ХІХ-ХХ ст. – енергетична, хімічна, сталеливарна, а також військове виробництво. Саме цю сферу охопив у першу чергу процес монополізації. Великі трестові об’єднання, такі, як «Армстронг – Уітворс», «Дорман – Лонг», «Віккерс», складалися головним чином у військово-промисловому секторі та важкій індустрії. В інших, так званих «старих галузях» процес монополізації проходив надзвичайно повільними темпами. У гірничовидобувнчій, металургійній, текстильній галузях переважали самостійні підприємства з невеликим уставним капіталом, які мали менші інвестиційні можливості, не були орієнтовані на постійну модернізацію техніко-технологічної бази виробництва. Монополістичні об’єднання, які виникали у них, були мало чисельними і мали характер торговельних асоціацій. Найбільше кількість картелів у цей період виникла у паперовому, скляному, бавовняному виробництві. Але утворення монополій картельного типу не могло суттєво форсувати концентрацію виробництва та його подальшу модернізацію. Невелика концентрація виробничих потужностей обумовила все більш очевидне відставання Великої Британії у розвитку енергетичної бази промисловості. У 1913 р. сумарна потужність електростанцій тут складала 908 тис. кВт, що було у 2, 4 рази менше порівняно з Німеччиною та у 9 разів менше порівняно із США. Недостатня енергоозброєність британських підприємств у свою чергу гальмувала стандартизацію виробництва, введення новітніх конвеєрних ліній.

Іншою вразливою областю британської економіки буле сільське господарство. Британський аграрний сектор особливо постраждав після розширення у 1870-х рр. постачання на європейські ринки дешевого американського хліба, а також у зв’язку з початком експорту австралійського замороженого м’яса після революційних винаходів у галузі холодильної справи у 1890-х рр. Господарства зернової орієнтації почали масово розорятися. За період 1871-1901 рр. посівні площі у Великій Британії скоротились з 8, 2 до 5, 9 млн. акрів. Фермери переходили до інтенсивного птахівництва, збільшували виробництво технічних культур. Але масштабна структурна перебудова вимагала підтримки могутнього агропромислового капіталу. При його відсутності аграрна криза розтягувалась на довгий час.

На тлі різкого прискорення світового економічного розвитку на межі ХІХ-ХХ ст. Велика Британія не зуміла добитись адекватних темпів зростання та перемістилась за рівнем промислового розвитку на третє місце. Якщо світове виробництво збільшилось у 1870-1914 рр. у 5 разів, то у Великій Британії – лише у 2, 2 рази. Питома вага британського промислового виробництва у світовому скоротилась з 32% до 20%. У такій ситуації все більшу роль відігравало використання ресурсів величезної колоніальної імперії, яка включала на початок ХХ ст. Канаду, острови Вест-Індії, колонії «Австралазії» (Австралію, Нову Зеландію, Новий Уельс, Вікторію) та прилеглі тихоокеанські острови, Індію, території у Південній Африці. За період з 1900 по 1913 рр. площа колоніальних володінь Великої Британії збільшилась з 17, 8 до 19, 7 млн.кв.км, а чисельність населення – з 352, 5 до 376, 7 млн. чел. Від економічних зв’язків з колоніями все більше залежала динаміка розвитку всієї британської економіки. Вже з середини 1880-х рр. подолання кожної циклічної кризи перевиробництва було безпосередньо пов’язане тут з зовнішньоекономічним впливом: у 1880-ті рр. – з «південноафриканським бумом», відкриттям золотих та діамантових розсипів у Південній Африці, зростанням інвестицій в Австралії, у 1890-ті рр. – з відкриттям китайських ринків і початком політики протекціоністського захисту імперського економічного простору від тех. держав, у 1904-1907 рр. – з отриманням нафтової концесії у Південному Ірані.

Зростаюча залежність британської економіки від ресурсів колоніальної імперії безпосередньо відобразилась і на специфіці розвитку національної фінансової системи. Загальна тенденція централізації капіталу була притаманна Великій Британії не менше, ніж іншим імперіалістичним державам. Мобілізація грошових коштів у рамках акціонерних кампаній набула особливо великого масштабу у 1885-1905 рр., коли масово почали випускатись дрібні акції номіналом до 1 фунта ст. За відносно короткий термін відбулось злиття більш ніж 300 банків. а 1913 р. вже більше 70% вкладів було зосереджено у 12 найбільших банках країни. Але вся ця фінансова могутність дише у мінімальній ступені була спрямована на промислове інвестування всередині країни. Капітал став ключовим компонентом експорту. На 1900 р. загальна сума британських інвестицій за кордоном досягла 2 млрд.ф.ст., а у 1913 р. – вже 4 млрд.ф.ст. За цим показником Велика Британія займала тверде перше місце у світі, випереджаючи за обсягом вивезеного капіталу Францію і Німеччину разом. Важливо відмітити, що британські зарубіжні капіталовкладення відзначались високою рентабельністю. Щорічний прибуток від них складав у 1905-1913 рр. від 100 до 180 млн.ф.ст. При цьому до 75% капіталовкладень спрямовувались у колонії, передусім у сферу залізничного і портового будівництва, а також у експортні галузі сільського господарства. Збереження широких економічних зв’язків з колоніями створювало сприятливу кон’юнктуру для розвитку британського судно будівництва, продукція якого за період 1870-1913 рр. збільшилась втричі. Досить швидко розвивалась і вся транспортна мережа. Обсяг залізничних перевезень виріс за цей же час у 7 разів, оборот суден збільшився у 16 разів. Зростали прибутки від фрахту, страхування морської торгівлі, використання портових послуг. Все це дозволяло зберігати активний платіжний баланс і порівняно легко долати циклічні кризи. Але торговельний баланс Великої Британії у ці роки значно погіршився. За останню третину ХІХ ст. темпи зростання імпорту у 2 рази перевищували збільшення експорту. Британські товари з високою собівартістю поступалися місцем більш дешевим та, часто-густо, більш якісним американським і німецьким. Наслідком стало невпинне скорочення частки Великої Британії у світовій зовнішній торгівлі, яка становила у 1870 р. 22%, у 1900 р. – 19%, у 1913 р. – 15%. Збереження та розширення колоніальної імперії, перетворення її на зачинений, захищений економічний простір ставало життєво важливим для британської економіки.

3. Зовнішня політика Великої Британії на початку ХХ ст.

На тлі посилення між партійної боротьби у Великій Британії на початку ХХ ст. галузь зовнішньої політики перетворилась чи не на єдине поле компромісів та єдності провідних політичних сил. Останньою подією, що викликала гостру полеміку у парламенті та на сторінках преси, стала англо-бурська війна 1899-19002 рр. Щоправда, її противники у тому числі лідери Ліберальної партії Г.Кемпбелл-Баннерман, Д.Ллойд Джордж, виступали не стільки проти самої війни, скільки проти перетворення колоніальної експансії у переважаючий напрям політики, проти імперіалізму як засобу вирішення внутрішніх проблем британського суспільства. Після успішного звершення війни з приєднанням південноафриканських республік до колоніальної імперії та на тлі загострення міжнародної ситуації питання про доцільність участі країни у територіальному розподілі світу сумнівів вже не викликало. У той же час уроки англо-бурської війни змусили правлячі кола Великої Британії суттєво переглянути правові ідеологічні засади взаємовідносин з колоніями. Політика «імперіалізму», яка ще нещодавно розумілась у дусі ультраколоніалістських висловлювань Дж.Чемберлена і С.Родса, почала розглядатись в якості створення все більш тісного політико-економічного простору, який об’єднував метрополію та колонії на підставі взаємовигідних відносин. У рамках нової політики було розширено самоуправління деяких найбільших колоній. До утворених наприкінці ХІХ ст. домініонів додалися Нова Зеландія (1907) і Південна Африка (1910). З 1907 р. почали скликатись імперські конференції для консультацій з домініонами з найважливіших політичних і військових питань. Лише в Індії британський уряд не тільки не пішов на поступки національному руху, але й значно посилив охоронну політику.

Англо-бурська війна здійснила безпосередній вплив і на європейський курс Великої Британії. Майже всезагальний осуд цього конфлікту наочно продемонстрував усю небезпеку міжнародної ізоляції у період складання військово-політичних блоків та поглиблення міжімперіалістичних конфліктів. Більше того, все більш помітний експансіонізм Німеччини змусив британських політиків поставити під сумнів доцільність повторення спроб дипломатичного зближення з цією країною та відмови від пошуку інших союзників. Перші кроки у цьому напрямку були здійснені на самому початку ХХ ст. Поступка у питаннях про канадсько-американські кордони на Алясці і спорудження каналу через Панамський перешийок дозволили значно покращити відносини з США. Але переважання в американському керівництві ізоляціоністських настроїв перетворювало США скоріше на потенційного, ніж реального союзника. Більш важливу роль для зміцнення позицій Великої Британії на Далекому Сході відіграло зближення з Японією, яке завершилось укладенням союзного договору (1902). Відповідно до нього обидві сторони визнавали право одна одної на втручання у внутрішні справи Китаю та Кореї для захисту власних інтересів і гарантували нейтралітет на випадок, якщо це втручання викличе війну союзника з третьою державою. При зіткненні союзника з двома і більше країнами договір передбачав обов’язкову військову допомогу.

Загострення відносин з Німеччиною змусило британську дипломатію переглянути політичний курс відносно Росії та Франції. Ще у 1890-х рр. Велика Британія знаходилась у стані майже відкритого протистояння з цими двома країнами, що було обумовлено зіткненням інтересів в Афганістані, Ірані, Туреччині, Південній Африці. Необхідність пошуку надійних союзників в Європі змусила офіційний Лондон піти на значні поступки майже в усіх питаннях. 8 квітня 1904 р. була укладена англо-французька угода про вирішення усіх суперечливих проблем щодо колоніальних володінь і сфер впливу (яка отримала назву «сердечна угода» – «Антант кордіаль»). Остаточно військово-політичний блок Антанти склався з підписанням аналогічного англо-російського договору (1907).

Утворення Антанти свідчило про те, що Велика Британія остаточно визнала Німеччину своїм головним супротивником. Особливо турбувало британських політиків нарощування Німеччиною морських озброєнь. У 1905 р. у Великій Британії був закладений броненосець нового покоління, назва якого – «Дредноут» – стала спільною для всього класу подібних суден. Невдовзі будівництво таких же кораблів розпочалось у Німеччині. Поява дредноутів суттєво змінила воєнно-морський паритет. Броненосці старого типу значно поступалися їм за усіма технічними характеристиками. Віднині морська перевага все більше залежала від здатності провідних держав нарощувати гонку озброєнь та використовувати для неї весь потенціал національної індустрії. Це підштовхувало обидві сторони до відкритого конфлікту. У березні 1912 р. британський парламент прийняв закон про необхідність закладення двох дредноутів проти одного німецького. У травні того ж року розпочалось перекидання частини військових суден з Гібралтару у Північне море. Атлантичні комунікації залишались під захистом французького флоту. У цей же період Велика Британія надала дипломатичну підтримку своїм союзникам у балканському питанні. Після зриву чергових англо-німецьких переговорів на початку 1914 р. стало зрозумілим, що Велика Британія стоїть на порозі війни.

4. Велика Британія у роки Першої світової війни.

Мало хто з англійських політиків передбачав напередодні війни, яку ціну буде змушена заплатити їхня країна за участь у ній. «Наш флот був повинен контролювати моря в інтересах союзників, наше багатство було повинно допомагати фінансувати їхні замовлення за кордоном, наша ж армія повинна була грати у війні другорядну роль», – згадував про плани британського уряду Ллойд Джордж. Але масштаб військових подій змусив напрягти сили усієї нації. Більше 10% населення було мобілізовано, 750 тис. англійців було вбито на полях війни, більше 1, 7 млн. поранено. Таких втрат Велика Британія ніколи не зазнавала. Не менш тяжким було фінансове становище. За підрахунками російських союзників Велика Британія витрачала на початку війни щоденно 17, 5 млн. карб., а наприкінці війни – щоденно 78, 5 млн. карб. Внутрішній борг зріс у 10 разів – до 6, 6 млрд.ф.ст., зовнішній становив 1, 2 млрд.ф.ст. (у т.ч. США –850 млн.ф.ст.). Вперше у своїй історії Велика Британія перетворилась на країну-боржника. Дуже тяжкі наслідки мала втрата за роки війни 70% торговельного флоту. При цьому суднобудування у роки війни скоротилось – з 1200 тис. тонн у 1913 р. до 772 тис. тонн у 1918 р. Загалом промислове виробництво скоротилось на 20%, відчувалась гостра нестача сировини. Припинення житлового будівництва, зростання податків та дорожнеча загострили соціальну ситуацію всередині країни. Під час війни значно послабились зв’язки з колоніями. Утворився пасивний торговельний баланс – при скороченні імпорту англійських товарів у роки війни стабільно зростав імпорт. Якщо у 1914 р. у країну було завезено товарів на 696 млн.ф.ст., то у 1918 р. – вже на 1316 млн.ф.ст. Залежність від імпорту ще більше загострювала проблему зовнішнього боргу та фінансової кризи.

Труднощі війни вимагали консолідації усіх політичних сил та корегування ними своїх традиційних програмних установок. Колишнє керівництво лібералів та сам прем’єр-міністр Г.Асквіт виявились нездатними до радикальних заходів. Ініціаторами повної перебудови державно-політичного механізму виступили Ллойд Джордж та лідер консерваторів А.Бонар Лоу. У жорсткій і не зовсім коректній політичній боротьбі Ллойд Джорджу вдалося відсунути Асквіта, очоливши у 1916 р. і Ліберальну партію, і коаліційний уряд за участю усіх найбільших партій. «Військовий кабінет», як звали уряд Ллойд Джорджа, розгорнув надзвичайну активність, намагаючись внести перелом у хід війни. У 1916 р. була утворена Федерація британської промисловості. В її складі на кінець війни було вже більше 18 тис. фірм із загальним капіталом 4 млрд.ф.ст. Федерація стала основним інструментом державного планування та регулювання промислового виробництва. У першу чергу це стосувалось нових галузей – хімічної, авіаційної, а також сталеливарної. Для підтримки вітчизняних виробників уряд запровадив надзвичайно високе ввізне мито – 33, 3% від вартості товару («мито Маккени»). Активно стимулювалось також аграрне виробництво. Закон 1917 р. зафіксував мінімальну заробітну плату сільськогосподарських виробників і гарантував високі ціни на продукцію. Ці заходи дозволили забезпечити оранку нових 3, 75 млн. акрів землі, збільшити збирання зернових на 32%, картоплі – на 59%. В останній період війни розпочалось розгортання програми щодо підтримки демобілізованих солдат, збільшилась заробітна плата у галузях військового виробництва.

Значний внесок у перемогу зробили британські колонії. У 1917 р. для координації дій метрополії та колоній був утворений імперський військовий кабінет, до складу якого увійшли представники британського уряду і прем’єр-міністри домініонів. Одночасно Ошибка! Ошибка связи. було надане право безпосередньо контактувати з головою уряду метрополії, а не через міністерство колоній, як це було раніше. Крім Ошибка! Ошибка связи. у склався також інститут високих комісарів – постійних представників домініонів у Лондоні. Імперська воєнна конференція 1917 р. ухвалила важливе політичне рішення про те, що взаємовідносини метрополії і домініонів «повинні ґрунтуватись на повному визнанні домініонів як автономних націй Імперського союзу держав». При цьому існуюча практика імперського контролю за внутрішніми справами і ступінь автономізації домініонів зберігались.

Внаслідок безпрецедентної мобілізації усього свого економічного і політичного потенціалу Велика Британія зуміла значно збільшити військове виробництво та активізувати свою участь у ході військових дій в останній період війни. Війна на морі фактично стала виграною вже у 1917 р., коли були зірвані німецькі плани блокування британських островів під час «тотальної підводної війни». Сили австро-німецького блоку танули. Після надзвичайно важкої кампанії 1918 р. війна, що коштувала Великій Британії третину національного багатства, закінчилася перемогою Антанти.

5. «Розбудити Англію!» Внутрішня політика уряду Ллойд Джорджа у 1919-1921 рр.

Перші післявоєнні парламентські вибори у грудні 1918 р. пройшли на тлі розколу «національної коаліції». Ще у червні 1918 р. конференція Лейбористської партії винесла рішення про припинення «виборчого перемир’я» з консерваторами та лібералами та вихід з правлячої коаліції. Напередодні виборів лейбористи опублікували нову програму партії, яка передбачала проведення низки достатньо радикальних заходів у соціально-економічній сфері, у т.ч. націоналізацію стратегічно важливих галузей (залізниць, торговельного судноплавства, вугільної промисловості, військових підприємств, виробництва електроенергії), встановлення загальнообов’язкового мінімуму заробітної плати, активізацію державної політики у галузі зайнятості, скорочення тривалості робочого дня. Авторами програми були С.Вебб, який репрезентував помірковане крило лейбористів, пов’язане з фабіанським рухом, та А.Гендерсон, один з найбільш авторитетних політиків соціал реформістської орієнтації. Значну роль у її розробці зіграли також тред-юніони, які все більше включались у політичний процес. Керівництво лейбористів покладало надії на розширення електорату партії за рахунок введення відповідно до нового статуту 1918 р. індивідуального членства (при збереженні колективного членства). Але у складі партії виявилось чимало прихильників співробітництва з загальнонаціональною коаліцією. Усі чотири представники Лейбористської партій в уряді – Д.Пікер, Г.Уордль, Г.Барнс, Г.Робертс – визнали за краще зберегти свої посади та вийти з партії.

Розкол відбувся і у керівництві Ліберальної партії. Фракція Г.Асквіта виступила з вимогою повернутись до більш традиційної політики, уникнути «розчинення» партії у складі «національної коаліції». Ллойд Джордж, у свою чергу, виступав за зміцнення коаліції, збереження загальнонаціональної ідеологічної платформи. У центрі його виборчої кампанії було гасло «Зробити Англію країною, вартою її героїв». На протязі 1918 р. уряд провів низку заходів, які були співзвучними довоєнному курсу «ллойдджорджизму». Була проведена парламентська реформа, яка надала виборче право усім чоловікам, старшим 21 року, з відповідним цензом осілості або володіння якоюсь комерційною будівлею та частково жінкам – старшим 30 років, які володіли нерухомістю з прибутком 5 ф.ст. на рік. Одночасно у значній мірі були ліквідовані архаїчні форми виборчої системи, пов’язані з традиціями корпоративного представництва, – зрівняні системи виборів у містах та графствах, скорочена кількість округів з двома депутатськими місцями. Великий суспільний резонанс викликала реформа освіти з запровадженням обов’язкового навчання дітей віком до 14 років та безкоштовною початковою освітою. Оскільки ліквідувати дитячу працю було неможливо, уряд поклав на місцеві органи влади обов’язок контролю за цією сферою. Ще до закінчення війни уряд здійснив також низку заходів щодо матеріальної підтримки демобілізованих солдат і робітників, які звільнялись внаслідок закриття військового виробництва. Але про повне відродження ідеології ллойдджорджизму мова не йшла. Обидві фракції Ліберальної партії ратували за демонтаж системи жорсткого державного регулювання, який виник у роки війни, але по-різному оцінювали перспективи співробітництва з іншими політичними силами.

Крім прибічників Ллойд Джорджа з Ліберальної партії, уряд зміг спертися лише на консолідовану підтримку консерваторів. Під час виборів учасники цієї коаліції отримали відповідно 136 та 348 депутатських мандатів з 707. Консерватори змогли суттєво розширити та консолідувати свій електорат, тоді як відносний успіх лібералів Ллойд Джорджа можна було віднести скоріше до результатів активної пропагандистської кампанії. Вибори 1918 р. отримали назву «вибори хакі» – так настійливо під час них звучала тема війни, що завершувалась. Суттєві втрати під час виборів зазнали і лейбористи. При значному зростанні їхньої фракції у парламенті серед депутатів не виявилось багато лідерів партії –Рамсея Макдональда, Сіднея Вебба, Артура Гендерсона, Філіппа Сноудена та ін. Підсумки виборів наочно довели, що усі провідні політичні сили Великої Британії вступали у складний період внутрішньої перебудови, яка у найближчий час повинна була суттєво змінити також загальну конфігурацію британської двопартійної моделі.

Ллойд Джордж зберіг у новому уряді посаду прем’єр-міністра, але ключові посади в уряді були віддані консерваторам. А.Бонар-Лоу став лордом – зберігачем печатки, У.Черчілль – військовим міністром, Д.Керзон – міністром іноземних справ. Лейтмотивом нової урядової програми стало гасло «Розбудити Англію!». Ллойд Джордж вважав, що єдиний засіб швидко вивести країну з стану економічного шоку полягає в стимулюванні часткової підприємницької ініціативи, перегляді принципів державного регулювання. Але цей розрахунок не виправдався. Післявоєнна структурна перебудова промисловості ще більше поглибила спустошливі наслідки війни. Реанімація підірваної економічної системи на підставі стихійних ринкових механізмів не могла бути міцною і швидкою. Не дивлячись на деяке пожвавлення, промислове виробництво залишалось усі ці роки на досить низькому рівні: у 1920 р. – 90% від показників 1913 р., у 1921 р. – 61.5%, у 1923 р. – 82, 9%. Особливо серйозно постраждали вугільна, суднобудівна, текстильна, металургійна галузі. Ненабагато краще було становище у сільському господарстві, де уряд проводив політику підтримки фермерів. У 1920 р. був прийнятий закон, який гарантував тверді ціни на зернові культури. Але згортання сільськогосподарського виробництва зупинити не вдалось. У 1920-1923 рр. посівні площі скоротились з 9352 тис. акрів до 7171 тис. акрів.

Значне падіння оптових цін у перші післявоєнні роки через вузькість ринку збуту, зруйнування транспортної інфраструктури, нестачу інвестиційної активності знижували рентабельність виробництва та погіршували торговельний баланс Великої Британії. За період післявоєнної кризи об’єм експорту знизився на 44, 6%, а імпорту – на 39, 8%. На високому рівні було безробіття. З особливо гострими проблемами уряд зіткнувся у фінансовому секторі. На погашення держаного боргу щорічно витрачалось близько 40% бюджету. Вже у 1919 р. уряд був змушений оголосити про відмову від золотого паритету фунта стерлінгів. Цей захід викликав короткотермінове оживлення промислового виробництва, але призвів до стрімкого зростання інфляції. У 1920 р. в обігу знаходилось 353 млн.ф.ст. порівняно з 33 млн.ф.ст. у 1914 р. В умовах фінансової кризи уряд був змушений піти на скорочення соціальних програм і суттєве підвищення податків. Сумарне зростання рівня оподаткування у Великій Британії у перші післявоєнні роки був одним з найбільших у Європі. Якщо у 1914 р. сума щорічних податкових надходжень складала 163 млн.ф.ст., то до 1923 р. вона вже досягла 674 млн.ф.ст. Усі ці економічні проблеми викликали надзвичайне загострення соціально-політичного становища в країні.

Період 1918-1921 рр. співпав з одним з найбільш могутніх сплесків робітничого руху у Великій Британії. Крім природної реакції на погіршення умов життя під час війни, активізація мас відображала загальну динаміку цивілізаційної кризи індустріального суспільства, яке підійшло до якісного порогу у своєму розвитку. Обмеженість суспільної моделі, яка заснована на постулатах класичного лібералізму, безумовній перевазі радикальної прогресистської психології, технізації мислення та соціальних зв’язків, стала очевидною вже на межі ХІХ-ХХ ст. Перша світова війна штовхнула у політику ті верстви населення, які виявились найбільш вразливими в умовах торжества індустріальної системи. З окопів світової війни повертались люди, які звикли до природності насилля як форми соціальної поведінки, бажали домогтись радикального і швидкого вирішення своїх проблем. У той же час у Великій Британії – країні «старого капіталізму» з еволюційним, природнім характером модернізацій них процесів не існувало скільки-небудь значних факторів широкої фашизації суспільства. Не такими великими порівняно з країнами континентальної Європи виявились масштаби післявоєнної соціально-економічної кризи. Як наслідок, масовий рух протесту носив досить організований характер и майже повністю спирався на робітничі тред-юніони. Його відрізняла очевидна де ідеологізованість, замкненість на конкретні економічні вимоги. Характерно, що Британська комуністична партія, що утворилась у 1920 р., так і не змогла стати достатньо впливовою політичною силою. Керівництво БКП спочатку навіть намагалось домогтись вступу на правах колективного члена в Лейбористську партію. Але ці спроби закінчились невдачею.

Безумовним лідером робітничого руху того часу став т.зв. «Троїстий союз» – альянс трьох найбільших тред-юніонів шахтарів, транспортників та залізничників. Профспілки вимагали проведення широкої націоналізації, підвищення заробітної плати, подальшого правового врегулювання умов найму. Частково вимоги, які висувались під час страйків, задовольнялись підприємцями. Але уряд жорстко припиняв спроби найбільших профспілок надати страйковому руху загальнонаціонального характеру. У серпні 1920 р. був запроваджений закон про надзвичайні повноваження, який передбачав право короля на введення надзвичайного стану не лише після виникнення, але й при загрозі антиурядового виступу. При введенні Ошибка! Ошибка связи. уряд отримував право видавати накази, які мали силу закону, і ухвалювати будь-які заходи, які необхідні для припинення протизаконних дій тих чи інших осіб, включаючи судочинство за спрощеною схемою. Жорсткими репресивними заходами уряд спромігся збити напругу робітничого руху. Переломними моментом стала т.зв. «чорна п’ятниця» – відмова лідерів Ошибка! Ошибка связи. у» 15 квітня 1921 р. від проведення загального страйку через загрозу запровадження Ошибка! Ошибка связи. 1921 р. була утворена Генеральна рада конгресу тред-юніонів, керівництво якого зайняло помірковану соціал-реформістську позицію.

6. Зовнішня політика Великої Британії після закінчення Першої світової війни. Політична поразка ллойдджорджизму.

На тлі складного внутрішнього становища в країні та відмови уряду від послідовного продовження політики соціального лібералізму основною сферою реалізації принципів Ошибка! Ошибка связи. у стала зовнішня політика. Стратегія уряду Ллойд Джорджа виходила з устремління сприяти переходу від насильницької, експансіоністської логіки міждержавних відносин до стабільної міжнародної системи при провідній роді великих держав як гарантів нового мирового порядку. Роль Великої Британії розглядалась при цьому як одна з найважливіших. Така позиція закладала підстави особливого британського підходу до визначення основ пацифістської зовнішньої політики, яка сполучала загальні принципи ненасильницького, правового врегулювання міжнародних відносин при дотриманні паритету національних інтересів.

Першим і найрезультативнішим кроком на шляху реалізації нової зовнішньополітичної програми стала участь британської делегації під керівництвом самого прем’єр-міністра на Паризькій мирній конференції. Ллойд Джорджу вдалося блокувати найбільш радикальні пропозиції по німецькому питанню, які висувала Франція, у т.ч. територіальні претензії відносно західних районів Німеччини и про стягнення у межах репараційних виплат 800 млрд. зол. марок. Згодом після декількох раундів міжнародних переговорів Лондонська конференція 1921 р. визначила загальну суму виплат у 132 млрд. зол. марок. Велика Британія отримала право на 22% цієї суми.

Велика Британія активно підтримала утворення Ліги Націй, а у межах її мандатної системи домоглась значного зміцнення своїх колоніальних володінь. У травні 1920 р. офіційно були оформлені мандати Великої Британії на Ірак, Палестину, Трансіорданію, Танганьїку, частину Того і Камеруну, острів Науру у Тихому океані. Британські домініони отримали мандати на Південно-Західну Африку, острови Самоа, частину Нової Гвінеї. Таким чином, з бувших німецьких колоній Велика Британія отримала під свій контроль території площею в 21 млн.кв.км, з населенням у 5, 5 млн. чел., а також території із складу колишньої турецької імперії площею у 500 тис.кв.км з населенням 4 млн. чел. При цьому сам Ллойд Джордж розглядав утворення мандатної системи не як продовження імперіалістичної політики, а як важливу складову частину міжнародного правового простору, яка дозволяє регламентувати та диференціювати політику великих держав відносно країн, не здатних до самостійного забезпечення власного суверенітету.

Велика Британія зіграла важливу роль і при проведенні Вашингтонської конференції наприкінці 1921 р., яка завершила складання нової системи міжнародних відносин. Але її результати у самій Великій Британії були зустрінуті із значно більшим скептицизмом. Великій Британії не вдалося зберегти союзницький договір з Японією 1902 р. – його змінив «Договір чотирьох» о взаємних гарантіях острівних володінь США, Великої Британії, Японії та Франції на Тихому океані. Внаслідок цієї угоди, а також прийнятих Конференцією рішень щодо китайського питання Велика Британія втратила колишні позиції в регіоні, тоді як ще напередодні Першої світової війни англійці контролювали до 45% судноплавства в китайських водах і 50% зовнішньої торгівлі Китаю. У відповідності до «Договору п’яти» було встановлено фіксоване співвідношення військово-морських озброєнь США, Великої Британії, Японії, Франції та Італії у пропорціях 5: 5: 3: 1, 75: 1, 75. Тим самим Велика Британія відмовилась від т.зв. «стандарту двох держав» – традиційного правила, за яким британський воєнно-морський флот повинен був завжди дорівнюватись за силою флотам двох найбільш могутніх держав.

Велике тертя з консервативною частиною уряду викликало прагнення Ллойд Джорджа домогтись мирного врегулювання відносин з Радянською Росією. Ще на Паризькій мирній конференції британський лідер виступав разом з американським президентом Вільсоном за компромісне вирішенні «руського питання», розгортання діалогу з усіма політичними силами, які претендували на зверхність у Росії. Але навесні 1919 р. конференція схилилась до підтримки ідеї інтервенції. Поступово, по мірі завершення громадянської війни в Росії Ллойд Джордж повернувся до ідей відновлення конструктивних відносин з більшовицьким урядом, що зміцнив свої позиції. Першим кроком стало підписання радянсько-англійського торговельного договору (1921). Показово, що хід переговорів з цього питання контролював особисто прем’єр-міністр, тоді як міністр іноземних справ представник Консервативної партії Д.Керзон вважав за краще дистанціюватись від цього процесу. Відкритих форм протистояння всередині уряду набуло через рік при підготовці Генуезької конференції. Лідери консерваторів Черчілль, Чемберлен, Керзон рішуче виступили проти визнання Ошибка! Ошибка связи. ї де-юре та розширення економічних і політичних відносин з нею. Ллойд Джорджу вдалось тимчасово перехопити ініціативу, але спроба схилити радянський уряд на Конференції до визнання довоєнних боргів Росії закінчилось невдачею. Укладення Раппальського договору Ошибка! Ошибка связи. та Німеччини було сприйнято у Великій Британі як ознака поразки стратегії Ллойд Джорджа.

Ще одним приводом для розколу урядової коаліції стало колоніальне питання. Ллойд Джордж наполягав на лібералізації зовнішньоекономічних відносин та на відмові від пріоритету охоронної імперської політики. Однак лідери Консервативної партії вбачали у цьому загрозу підвалинам британського впливу у світі і домоглись більш жорсткого урядового курсу відносно національно-визвольного руху в колоніях. Відповіддю стали два повстання в Єгипті, внаслідок яких Велика Британія була змушена відмовитись від протекторату над цією країною, лише зберегти контроль над Суецьким каналом. Різко активізувалась опозиційна діяльність Індійського національного конгресу. Домініони Канада, Австралія та Північна Африка все більш рішучо вимагали статусу автономних держав у складі Британської імперії. Посилаючись на свій внесок у перемогу над Німеччиною, використовуючи свою участь у Паризькій конференції із статусом самостійних делегацій у складі загальної імперської делегації (з підписанням мирних договорів від власного імені), домініони домоглись також права самостійного вступу в Лігу націй. Це стало підставою для якісного перегляду не лише прерогатив метрополії та домініонів у сфері зовнішньої політики, але й самої проблеми державного суверенітету домініонів.

Особливо відчутну поразку понесла британська дипломатія на Середньому Сході. У 1919 р. в Афганістані до влади прийшов новий правитель Аманулла-хан, який проголосив проведення незалежного курсу. Після короткочасного військового конфлікту британському уряду довелось піти на визнання повного суверенітету Афганістану у питаннях зовнішньої і внутрішньої політики. Спроба зберегти вплив Великої Британії у регіоні Середнього Сходу за рахунок укладення договору з Іраном про фактичний протекторат над цією країною також не принесла успіху. У 1920-1921 рр. в Ірані розгорнувся могутній національно-визвольний рух, під впливом якого іранський меджліс відмовився від ратифікації договору з Великою Британією. Нарешті, очевидним провалом закінчилась спроба уряду Ллойд Джорджа втрутитись у розвиток подій навколо Туреччини, яка відмовилась після кемалійської революції від виконання умов Севрського мирного договору. За прямої підтримки британської дипломатії Греція, армія якої ще з 1919 р. знаходилась на території Західної Фракії, була втягнута у відкритий військовий конфлікт із сусідньою країною. У 1922 р. грецька армія була розбита турками, а спроби британського уряду заручитись підтримкою Югославії, Румунії та домініонів для можливого воєнного втручання не знайшла підтримки.

Остаточною причиною падіння уряду Ллойд Джорджа стало ірландське питання. В Ірландії, як і в Шотландії, Уельсі, на межі ХІХ-ХХ ст. опозиційний рух почав набувати все більш радикальні форми. Показово, що при утворенні Британської соціалістичної партії ключову роль зіграла Шотландська соціалістична робітнича партія, ірландські соціалісти, Південно-Уельський комуністичний союз. Але найбільшу активність у цих регіонах, передусім в Ірландії, виявляв національний рух. Ще у 1908 р. радикальна частина прибічників самоуправління Ірландії утворила рух шинн-фейнерів («шинн фейн» – «ми самі»), яке поставило за мету повне звільненні країни. Британська Ліберальна партія виступила за компромісне вирішення питання шляхом надання Ірландії достатньо широкого самоуправління, яке не передбачало якихось політичних прав. У 1914 р. уряд запровадив закон про гомруль – самоуправлінні Ірландії під контролем англійського віце-короля. Але проти цього рішення виступила значна частина північних графств Ірландії – Ольстера, де мешкало багато англійців і шотландців, а також на відміну від домінуючого в Ірландії католицизму був поширений протестантизм. Уніоністи – прибічники союзу («унії») з Англією домоглись нерозповсюдження на Ольстер системи самоуправління. Це викликало збройне повстання шиннфейнерів у 1916 р. Не дивлячись на його розгром, партія шиннфейнерів взяла участь у виборах у 1918 р. у британський парламент і отримала 73 з 103 «ірладських» місць. З цих 73 осіб 36 знаходилось у в’язницях, деякі були змушені переховуватись від переслідування влади за кордоном. У січні 1919 р. у Дубліні зібрались 27 депутатів, що заливались на волі, та утворили сепаратний ірландський парламент («дайл ейреанн»). Ірландія була проголошена «суверенною та незалежною нацією». Президентом Ірландської республіки був обраний лідер шиннфейнерів Де-Валера. Була утворена Ірландська республіканська армія, автономний державний апарат. Відповіддю британського уряду стало запровадження в Ірландії у січні 1920 р. військового стану. Але загроза повномасштабних військових дій змусила уряд Ллойд Джорджа піти на укладення у липні 1921 р. перемир’я з повстанцями, а у грудні 1921 р. – на підписання компромісної угоди про утворення незалежної ірландської держави. Ольстер залишився у складі Об’єднаного королівства Великої Британії та Північної Ірландії. На території Ірландської республіки зберігались англійські воєнно-морські бази. Велика Британія контролювала також зовнішню політику Ірландії. Це рішення призупинила розростання військового конфлікту. Але Ольстер перетворився на постійне вогнище громадянської та конфесійної напруги на території Великої Британії. Рішення уряду викликало невдоволення у достатньо широких верствах британського суспільства. Не вдалося згодом також зберегти військово-політичний контроль над Ірландською республікою. Угода 1921 р. була відкинута більшістю партії шиннфейнерів. В Ірландії розпочався новий етап громадянської війни, під час якого прибічники Де-Валера зазнали поразку. Президентом став лідер радикального крила шиннфейнерів Гріффітс. Всі ці події значно послабили позиції уряду і викликали розкол у правлячій коаліції.