Історичне значення та уроки боротьби українського народу за незалежність у 1917-1920рр.

Укр. націон. революція 1917-1920рр. мала велике істор. значення. Після тривалого історичного періоду русифікації, національного та соціального гноблення вперше у XXст. український народ створив свою незалежну державу. Створення та діяльність національних урядів привчала жителів міст і сіл України відчувати себе українцями. Тому за якихось 4 роки процес національного будівництва зробив величезний крок уперед. До 1917 р. України як геополітичної реальності на існувало, і тільки загибель Рос. імперії привела до появи УНР. Поразка Німеччини і розпад Австро-Угорщини дали українській революції новий історичний шанс. УНР відродилася, виникла ЗУНР, і обидві українські держави формально об'єдналися. Одначе країни-переможниці беззастережно підтримали Польщу, яка претендувала на основну частину західноукраїнських земель. В умовах, що склалися, лідери УНР потрапили в міжнародну ізоляцію і виявилися безсилими перед збройними силами радянської Росії. Багаторічна боротьба УНР за виживання закінчилася поразкою. Хоча радянська форма української державності виявилася фіктивною, на географічній карті світу все ж таки з'явилася країна з чітко окресленими кордонами. Це був найважливіший наслідок національно-визвольної боротьби українського народу. Ще одним важливим наслідком цієї боротьби було те, що вона стала прикладом для наступних поколінь українців. Без героїчних подій 1917-1920рр. було б неможливе проголошення державної незалежності в 1991р. Водночас поразка національної революції в 1917-1920рр. змушує зробити певні висновки і винести історичні уроки цієї боротьби. Головний урок полягає в необхідності єдності всіх національно-патріотичних сил для досягнення спільної мети - незалежності. 2й урок полягає в необхідності взаємних поступок, компромісів різних націон.-патріот. сил, без чого єдність їхніх дій неможл. 3й урок полягає в тому, що досягнення незалежн. неможл. без глибоких соц.-економ. реформ, які відкриють перспективу покращання життя основної маси населення. 4й урок полягає з необхідності враховувати зовнішньопол. ситуацію, домагатися підтримки незалежн. Укр. головними державами світу.

15. Політика " українізації" у 20-х роках та її наслідки. Термін " українізація" означає виховання кадрів з представників корінної національності, впровадження в роботу партійного, радянського і господарського апаратів апаратів рідної для населення мови, розширення мережі шкіл та інших навчальних закладів з навчанням рідною мовою, розвиток національної культури. Політику українізації почали провадити тому, що розмах національно-визвольної боротьби в національних районах у 1917-1920 рр. підказував радянському керівництву, що без задоволення мінімальних національних вимог пригноблених народів доля більшовизму в республіках завжди буде під загрозою. Саме з урахуванням цієї обставини побудовано політику коренізації, яка після XII з'їзду РКП(б) (1923 р.) здійснювалася в усіх радянських республіках, а в Україні набула форми українізації. Багато більшовиків України сприйняло курс на українізацію з величезним ентузіазмом. Важливе значення мало й те, що керували чоловим у справі українізації Наркоматом освіти в 20-ті роки переконані прихильники національного відродження - Г.Гринько, О.Шумський і М.Скрипник. Завдяки їхній діяльності українська мова поширювалася в освіті та науці (все діловодство, службове листування, мова публічних виступів, зовнішніх проявів влади - написів, вивісок, печаток, мова періодичної преси, підручників, наукових видань тощо). Для службовців, викладачів встановили термін (переважно один рік) переходу на українську. Діяли державні курси вивчення мови і культури з випускними іспитами. Відбувалася українізація окремих військових частин (дві офіцерські школи і кавалерійська дивізія), церкви (Українська автокефальна православна). Завдяки політиці українізації у 1926 р. 65% діловодства велося українською мовою. Понад 97% українських дітей у 1929 р. навчалися рідною мовою. У вишах 1933 р. було 55% студентів-українців проти 30% у 1923 р. Рішуче українізували " пресу. Майже 90% газет і понад 59% книжок у 20-ті роки видавалися українською мовою. Усі вистави оперних театрів йшли українською мовою. Кіностудії 1928 р. випустили 36 кінофільмів лише українською; радіомовлення, що виникло 1924 р., велося тільки українською мовою. Бурхливий розвиток української літератури у 20-ті роки дав підстави дослідникам порівнювати його з добою Відродження. Особливість цього часу - розмаїття літературних напрямів, виникнення і розпад численних письменницьких груп. Деякі з них перебували під впливом Пролеткульту - радянської літературно-художньої та просвітницької організації, для якої було характерне нігілістичне ставлення до " буржуазної" культури минулого. У Харкові виникли масові письменницькі організації: " Плуг" (1922- 1932 рр.) - спілка селянських письменників, до якої входили Сергій Пилипенко, Петро Панч, Андрій Головко та інші, і " Гарт" (1923-1925 рр.) - спілка пролетарських письменників, яку очолювали Василь Еллан-Блакит-ний, Микола Хвильовий, Володимир Сосюра. Існували також групи " непролетарських" письменників: неокласики (Зеров, Рильський, Михайло Драй-Хмара), символісти (Тичина, Загул, Меженко), футуристи (Семенко, Гео Шкурупій). У Києві 1924 р. утворилася літературна група " Ланка", згодом перейменована на МАРС (Майстерню революційного слова). Вона об'єднувала Григорія Косинку, Валеріана Підмогильного, Євгена Плужника та інших письменників. У 1925 р. після розпаду " Гарту" виникла Вільна академія пролетарської літератури (ВАПЛІТЕ). До неї увійшли письменники, які стали гордістю української літератури: П. Тичина, М. Бажан, В. Сосюра, Ю. Смолич, Ю. Яновський, Петро Панч. Ідейним лідером ВАПЛІТЕ був Хвильовий, першим президентом - Михайло Яловий (Юліан Шпол). Однак українізація ніколи не розглядалася її ініціаторами як самоціль. Вона мала бути підпорядкована процесу перебудови культури України за принципом марксизму-ленінізму та існувати лише в тих межах, які не суперечили інтересам вищого державного та партійного керівництва. Коли українізація вийшла за передбачені партією рамки, її почали згортати. У 1933 р. почався відхід від українізації, активних її учасників репресували, а радянська влада повернулася до політики русифікаторства українців. Було звинувачено в " націоналізмі" й морально чи фізично знищено керівників українізації (у 1933 р. доведений до відчаю М.Скрипник заподіяв собі смерть). З 1933 р. розпочалася недекларована ліквідація українізації (" контрукраїнізація"), яка мала такі головні наслідки: - було ліквідовано нечисленний, але справді український за переконаннями прошарок у КП(б)У та державних органах; - знецінення і падіння престижності всього українського;

- посилення страху за свою долю свідомих українців, особливо з кіл інтелігенції; - неконтрольована міграція українців з Батьківщини; - глибока провінціалізація української культури і науки, поглиблення почуття меншовартості; - відмова від української мови як засобу спілкування, поширення вживання суржика; - національне відступництво, відмова від українства в ім'я збереження життя (про це, зокрема, свідчить додавання до прізвищ закінчень -ов, -єв, -ін); - збільшення змішаних шлюбів, здатних захистити від звинувачень у " націоналізмі"; - до посилення русифікації національних меншин України (за винятком, звісно, російської) та ін.

Отже, українізація була суперечливим явищем, у якому воєдино поєдна-

лися як певні, хоча і тимчасові, здобутки (українською мовою викладалося в 4/5 шкіл, понад 1/2 технікумів, 1/4 інститутів, видавалося 90% газет, 1/2 книг, 2/3 діловодства тощо), так і негативні події та процеси,