Студопедия

Главная страница Случайная страница

КАТЕГОРИИ:

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника






Малоросійська колегія – це






Білет №1

1. 17-20-ті рр 20 ст. – політика. ЦР.Політика Скоропадського.Брест.мир, універсали и т.д.

Малоросійська колегія – це

1. Перемога більшовицької революції в пролетарських центрах Росії активізувала пробільшовицькі та більшовицькі сили і в Україні. Враховуючи авторитет Центральної Ради серед трудящих, більшовики вирішили повести роботу у напрямі перетворення її у виконавчий орган Рад, очистивши, зрозуміло, попередньо від " явних і прихованих контрреволюціонерів". З метою поглинення Центральної Ради Всеукраїнським з'їздом Рад була розгорнута робота по його підготовці. На з'їзд запрошувалися представники усіх Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів губернського, міського і повітового рівня. Переваги надавались представникам Рад промислових районів і великих міст. Представництво селян обмежувалося. Одночасно більшовики зміцнювали військові позиції. У Києві вони утворили військово-революційний комітет, який став готувати нове повстання. Між більшовицькими та українськими військовими підрозділами наростали конфлікти. Раднарком Росії сприйняв як виклик домовленість між Центральною Радою України та Донським військовим урядом генерала О.М.Каледіна про взаємний пропуск військових частин. З усім цим постала реальна загроза для більшовицької Росії втратити бакинську нафту, вугілля, марганець та хліб України. 4 грудня Раднарком Росії в особі Леніна і Троцького виступив з ультиматумом до Центральної Ради. Визнаючи формально Українську Народну Республіку та національні права українського народу, Раднарком вимагав негайного скликання крайового з'їзду українських Рад і визнання радянської влади в Україні. Ультиматум закінчувався прямою погрозою: в разі неприйняття вимог протягом двох діб Раднарком вважатиме Центральну Раду " в стані війни проти радянської влади в Росії і на Україні". У відповідь на ультиматум в Україні було вирішено припинити транспортування хліба на північ і негайно організувати власну грошову систему. Це був крок до реальної незалежності, а значить- загроза для Росії залишитися без українського вугілля, хліба, цукру, м'яса. Все це могла дати Росії радянська влада України. З метою її поширення на Україну Раднарком Росії розпочав повномасштабну війну з Центральною Радою. Водночас активізувалась діяльність більшовицьких організацій всередині України. 10 грудня у Харкові проголошена радянська влада. Сюди і переїхала частина депутатів І Всеукраїнського з’їзду Рад після невдалого для більшовиків тижня роботи з’їзду в Києві. Вони об'єдналися з делегатами обласного з'їзду Рад Донбасу і Криворіжжя й конституювалися в І Всеукраїнський з'їзд Рад. З'їзд працював 11-12 грудня, висловився за встановлення радянської влади в Україні і проголосив її Республікою Рад робітничих, солдатських! селянських депутатів. Було створено структури, паралельні існуючим, які б не відрізнялись від них за формою, але мали інший зміст: радянська " Українська Народна Республіка", уряд - Народний секретаріат. Для контролю за місцевим радянським урядом Ленін призначив надзвичайного комісара України -Г.К.Орджонікідзе. На початку 1918 р. в Україні було дві влади, два уряди. З наступом більшовицьких військ українське керівництво позбулося ілюзій щодо можливостей перетворення Росії в демократичну федеративну республіку. 9 (22) січня 1918р. Мала Рада прийняла IV Універсал. Україна була оголошена повпістюпезалежноІодержшюІо.Одночасyj були узаконені права націопальних меншинств України. У середині січня розгорнувся наступ радянських військ на Київ. Військам Червоної гвардії командував В.Антонов-Овсієнко. Складалися вони з московських і петроградських загонів, солдатів Західного фронту, балтійських матросів, а також харківських, катеринославських і донбасівських червоногвардійців.На Київ просувалися загони під командуванням полковника царської армії М.Муравйова. В самому Києві більшовики підняли на збройний виступ робітників військового заводу - " Арсеналу". Захищати Київ могли лише мізерні українські сили - Український гайдамацький кіш Слобідської України, Галицько-Буковинський курінь січових стрільців та загін київських гімназистів. Спроба зупинити Червону гвардію на підступах до Києва під Бахмачем і Крутами зазнала невдачі. Під Крутами в оточення потрапили 300 київських студентів та гімназистів і всі загинули. 26 січня радянські війська зайняли Київ. За три тижні, які загони Муравйова перебували в Києві, вони встигли провести масові розстріли " контрреволюціонерів". За деякими даними число жертв перевищувало 5000 чоловік. З 20 листопада в штабі німецьких військ у Брест-Литовську йшли мирні переговори.2 грудня було підписано угоду про перемир'я. 9 грудня розпочалися переговори про мир. Проголосивши незалежність, Українська Народна Республіка стала суб'єктом міжнародного права і на запрошення Німеччини, Австро-Угорщини, Болгарії і Туреччини приєдналася до переговорного процесу. Делегація УНР була визнана єдиним репрезентантом України на переговорах. Однак Радянська Росія відтягувала час підписання мирного договору, бо це означало б втрату України. Встановивши контроль над Україною, російська делегація включила до свого складу представників українського радянського уряду і заявила про неправомочність делегації Центральної Ради. Союзники ж заявили, що є всі підстави для визнання УНР суверенною державою. 27 січня (9 лютого) 1918р. угоду між УНР і чотирма державами німецького блоку Брестським мир було підписало. За цим договором кордони між УНР та Австро-Угорщиною встановлювались на довоєнних австро-російських кордонах. Кордон з Польщею мав бути визначений спеціальною комісією. Україна зобов'язувалась поставити Німеччині велику кількість зерна, круп, м'яса. У відповідь їй обіцяли збройну допомогу у боротьбі з більшовиками. 18 лютого 1918 р. німецькі й австрійські війська чисельністю 450 тис. чоловік рушили в Україну. За короткий період вся її територія була окупована. Захоплена також значна частина Чорноморського флоту. 1 березня німецькі війська зайняли Київ. 7 березня в місто, окуповане німцями, повернулася Центральна Рада. Становище було надзвичайно тяжким, німецьке командування все більше переконувалося, що уряд УНР не в змозі виконати взяті економічні зобов’язання, оскільки практично не мав відповідного адміністративного апарату. ЦР зависає у повітрі, втрачаючи рештки соціальної опори у всіх верствах населення України. В такій ситуації на авансцену політичного життя України, дедалі активніше виходили консервативні політичні сили. Забезпечивши собі підтримку німецького командування, консервативні лідери скликали Хліборобський Конгрес, який представляв в основному середніх і дрібних земельних власників. 29.04.1918 р. на ньому було проголошено гетьманом України П.Скоропадського. Прихильники гетьмана захопили всі державні установи. ЦР була розігнана німецьким загоном. Скасовувались всі закони ЦР, замість УНР проголошувалась Українська Держава. Закон про тимчасовий державний устрій України віддавав гетьману повноту законодавчої і виконавчої влади, поновлював право приватної власності і оголошував про вибори до Українського сейму.

2. Малоросійська колегія — колегія Російської імперії, утворена 1722 року замість Малоросійського приказу для контролю за діяльністю українського гетьмана і генеральної старшини.Складалася із шести офіцерів російських полків, розквартированих в Україні. У цивільних справах підкорялася сенату, а у військових — головнокомандуючому військами в Україні. Першу Малоросійську колегію очолював бригадний генерал Степан Вельяминов. Територіально розташовувалася в Глухові. Колегія була найвищою установою в Україні, вище гетьмана. Гетьман мав лише дорадчий голос. У 1727 р. Малоросійська колегія була ліквідована і відновлена влада гетьмана.

 


Білет №2
1.Початок 2 Св.війни, її характер.Українське питання в політиці інших країн.

2.Зборівський мирний договір це...
3.а)Особливості Неолітичної революції
б)Написати положення 4 Універсалу УЦР

1. Наприкінці 30-х років Версальсько-Вашингтонська система, не витримуючи натиску міцніючої Німеччини та її сателітів, починає тріщати по всіх швах. За цих умов українське питання поступово висувається на одне з чільних місць у міжнародній політиці. Напередодні Другої світової війни роз'єднаність українських земель, їхнє перебування у складі чотирьох держав, що мали різний соціально-політичний устрій, були важливим дестабілізуючим чинником політичного життя Європи. Це робило українське питання клубком серйозних суперечностей, а «українську карту» — серйозним козирем у великій дипломатичній грі.

Українське питання у вузькому розумінні — це питання про місце і роль українського чинника у внутрішньому житті держав, до складу яких входили українські землі, у широкому — це питання про умови і механізм возз'єднання українських земель та створення власної української державності.

Напередодні Другої світової війни чітко визначилися три групи країн, зацікавлених у вирішенні українського питання. Перша група — СРСР, Польща, Румунія, Чехословаччина — країни, до складу яких входили українські землі, їхня основна мета — втримати вже підвладні землі й приєднати нові. Друга група — Англія, Франція і частково США (тобто країни — творці Версальсько-Вашингтонської системи), які своїм втручанням у вирішення українського питання або, навпаки, дипломатичним нейтралітетом задовольняли свої геополітичні інтереси. Третя група — Німеччина, яка, борючись за «життєвий простір», претендувала на українські землі, і Угорщина, яка, будучи невдоволеною умовами Тріанонського мирного договору 1920 p., домагалася повернення Закарпатської України. Драматизм ситуації полягав у тому, що багатомільйонний український народ самостійно не міг вирішити українського питання. Все залежало від балансу інтересів різних, насамперед великих держав і від співвідношення сил, які могли ці інтереси захистити.

Ініціатором рішучих дій у вирішенні українського питання напередодні Другої світової війни стала Німеччина. Через декілька місяців після приходу фашистів до влади — у березні—травні 1933 р. — Розенберг здійснює напівофіційні візити до Локарно і Лондона, де під час таємних нарад з італійськими та англійськими політичними діячами обґрунтовує «план поділу Росії шляхом відриву від Рад України». Уже в червні 1933 р. на міжнародній економічній і фінансовій конференції у Лондоні відкрито висувається вимога про передачу гітлерівцям України «для раціональнішого використання цієї родючої території». Ця вимога міститься у меморандумі, проголошеному главою німецької делегації Гугенбергом. І хоча у відповідь на радянську ноту з цього приводу німецька сторона заявила, що зазначені в меморандумі твердження належать особисто Гугенбергу і не погоджені з урядом, — це був тільки дипломатичний маневр. Українські орієнтири стають дедалі чіткішими у фашистських планах зовнішньополітичної експансії. У 1936 p., виступаючи в Нюрнберзі на з'їзді нацистської партії, Гітлер заявив, що якби завоювати Україну, Урал і Сибір, то «кожна німецька господарка відчула б, наскільки її життя стало легшим».

Українське питання активно застосовувалося для заспокоєння західних держав. Так, у розмові з одним високопоставленим представником правлячих кіл Англії в Берліні в травні 1936 р. Герінг підкреслив: «Ми вам гарантуємо, що... ніколи на вас не нападемо. Захопивши Україну, ми раз і назавжди встановимо економічну рівновагу і тим самим не тільки захистимо Європу від більшовизму, але й розв'яжемо всі проблеми, які стоять тепер перед Німеччиною». Очевидно, рішуча позиція (значною мірою Імітаційна) Гітлера в українському питанні на цьому етапі була зумовлена не стільки конкретними стратегічними планами щодо України, скільки тактичними цілями. По-перше, Німеччина намагалася зробити поступливішою позицію Англії і Франції при вирішенні європейських справ. І мета була досягнута: політика «умиротворення» — логічний результат чітко проголошеної орієнтації німецької експансії на схід. По-друге, українське питання дало змогу Гітлеру приховати справжній західний напрямок основного удару на початку Другої світової війни.

Намагаючись відвести від себе загрозу агресії та спрямувати її на схід, зіштовхнути нацизм з більшовизмом, уряди Англії та Франції пішли на Мюнхенську змову (29— ЗО вересня 1938 p.), що поклала початок руйнації Чехословацької держави. Чехословацька проблема в цей період стала центральною в європейській політиці, а питання подальшої долі Закарпатської України — однією з головних складових цієї проблеми. Підтвердження цього знаходимо у звіті співробітника американського посольства у Варшаві Д. Біддла «Погляди на можливі німецькі плани щодо «Великої України», направленому 15 грудня 1938р. президенту і держсекретарю США. У ньому зазначається, що «напередодні Мюнхенської конференції і на ранньому етапі постмюнхенського періоду питання незалежності Української держави було одним із центральних».

Крім Німеччини, свою зацікавленість у подальшій долі Закарпатської України енергійно демонстрували Угорщина та Польща. Особливо активною була Угорщина, яка домагалася відокремлення чехословацької території, заселеної угорцями, і надання словакам і західним українцям права на самовизначення. Таке «піклування» хортистів мало на меті не що інше, як приєднання до Угорщини усієї Чехословаччини та Закарпаття. Польща підтримувала угорські загарбницькі плани, сподіваючись на те, що, коли буде встановлено спільний угорсько-польський кордон у Карпатах, вона матиме змогу створити під власним керівництвом «інтермаріум» — блок малих і середніх держав між Балтійським і Чорним морями і, таким чином, стати важливим суб'єктом європейської політики.

Домагаючись свого, польська дипломатія постійно акцентувала увагу Німеччини на антирадянській спрямованості майбутнього утворення, підкреслюючи, що «довжина польсько-румунського кордону відносно невелика і що за допомогою спільного польсько-угорського кордону через Закарпатську Русь ми створили б міцніший бар'єр проти Росії». Маючи власні інтереси у цьому регіоні, а також боячись посилення держав, так би мовити, своєї вагової категорії, проти польських та угорських планів щодо Закарпаття виступили Румунія та Югославія. З проголошенням автономії Карпатської України Гітлер майстерно використовує українське питання як засіб тиску і шантажу у відносинах не тільки з противниками, а й із потенціальними союзниками. У цей період у Німеччині, очевидно, не лише з пропагандистською метою вивчали питання про створення «Великої України».

6 березня 1939 р. Гітлер вирішив остаточно ліквідувати Чехословаччину, окупувавши Богемію і Моравію і давши дозвіл на окупацію Угорщиною Карпатської України.

У ніч з 13 на 14 березня 1939 р. угорська армія розпочала воєнні операції в районі Мукачево. Прем'єр А. Волошин віддав наказ видати резервну зброю Карпатській січі. Після зіткнень із чеськими військами під командуванням генерала Прхала, що намагалися роззброїти карпатоукраїнські війська, Карпатська січ бере під контроль територію країни, хоча в цей час угорські війська вже захопили перші українські села: Підгіряни, Кольчино і Коропець. За цих обставин А. Волошин через Хустське радіо проголошує самостійність Карпатської України, направивши до Берліна телеграму, у якій зазначалося, що самостійність проголошується «під охороною Рейху». У відповідь Німеччина не тільки відмовила в підтримці, а й порадила не чинити опору угорським військам. Характеризуючи позицію Берліна, А. Волошин сказав кореспонденту агентства «Рейтер»: «Німці ганебно нас обманули».

 

У такій критичній ситуації 15 березня о 15 годині розпочав роботу сейм Карпатської України. Він офіційно проголосив незалежність Карпатської України, обрав президентом А. Волошина, прийняв конституційний закон із 8 статей, у якому законодавче закріплено синьо-жовтий прапор, герб, що містив тризуб, національний гімн «Ще не вмерла Україна», українську мову було проголошено державною.

Уже у квітні 1939 р. в Берліні відбулася таємна зустріч лідерів української політичної еміграції та представників «третього рейху». Згодом із членів ОУН та колишніх вояків Карпатської січі німці почали формувати групи підривної діяльності проти Польщі. З цією метою було створено центри спеціальної підготовки в таборах поблизу Відня, Брно, Брауншвейга, Ганновера, у Східній Пруссії.

Гітлер чудово розумів, що СРСР, маючи власні інтереси в Західній Україні, ні в якому разі не допустить, щоб цей вигідний стратегічний плацдарм був зайнятий німецькими військами і перетворився на засіб постійного тиску на Радянський Союз. Розглядаючи війну з Польщею як прелюдію до агресії проти Франції та Англії, керівництво «третього рейху», очевидно, вирішило, що настав час для такого альянсу з СРСР, який вже давно уявлявся Гітлеру у вигляді тимчасового «союзу для війни».

Сталін зазначив, що невщухаюча галаслива кампанія на Заході навколо «українського питання» має на меті «розлютити Радянський Союз проти Німеччини, отруїти атмосферу і спровокувати конфлікт із Німеччиною без видимих на те підстав». Далі він застерігав: «Звичайно, цілком можливо, що в Німеччині є божевільні, які мріють приєднати слона, тобто Радянську Україну, до комашки, тобто до так званої Карпатської України. І якщо справді є такі навіжені, можна не сумніватися, що в нашій країні знайдеться необхідна кількість гамівних сорочок для таких божевільних».

Проте поступатися своїми інтересами СРСР не збирався. Вже в завершальній фазі переговорів з міністром закордонних справ Німеччини Ріббентропом ввечері 22 серпня 1939 р. радянське керівництво висунуло вимоги про визнання інтересів СРСР на Балтиці, у Південно-Східній Європі, а також про відмову Гітлера від планів типу «Великої України». 23 серпня 1939 p. Молотов і Ріббентроп підписали договір про ненапад між СРСР і Німеччиною терміном на 10 років. Крім цього, було підписано і таємний протокол, який містив положення, що стосувалися українських земель: «У разі територіально-політичного перевлаштування областей, які входять до Польської держави, межа сфер інтересів Німеччини і СРСР приблизно буде проходити по лінії рік Нареву, Вісли і Сяну». Тобто, відмова рейху від претензій щодо України набула форми розмежування «сфер інтересів».

22 червня 1941 р. після сигналу «Дортмунд» фашистська Німеччина раптово напала на СРСР. Сконцентровані в мобільні угруповання «Північ», «Центр» і «Південь» німецькі армії швидко просувалися на Ленінград, Москву та Київ. До середини червня фронт стратегічного наступу гітлерівських військ досяг 3000 км, глибина вторгнення на головних напрямках — 400—600 км. За три тижні війни 28 радянських дивізій було повністю розгромлено, а ще 72 дивізії втратили понад 50% особового складу — це 3/5 військ, що перебували в західних округах. Уже 16 липня Гітлер ставив питання про приєднання до третього рейху радянських територій — України, Білорусії, Прибалтики та інших районів.

Основними причинами поразок Червоної армії на початку війни були раптовість фашистського нападу; матеріальна непідготовленість до війни, незавершеність процесу переозброєння СРСР; відсутність надійних союзників, міжнародна ізоляція Радянського Союзу; розпорошення сил Червоної армії на кордонах, масові репресії наприкінці 30-х років проти армійського командного складу; некомпетентність воєнно-стратегічного керівництва тощо.

Український напрямок для Гітлера був одним із головних, і це виявлялося в процесі експансії проти СРСР. Уже 18 серпня 1941 р. він припиняє наступ на Москву і переорієнтовує вістря головних ударів на Ленінград і Київ, наголошуючи, що наступ на столицю України — «безпосереднє стратегічне завдання».

Така зміна акцентів була зумовлена багатьма чинниками: економічними — захоплення України суттєво підривало військово-промисловий потенціал СРСР і забезпечувало Німеччину ресурсами для ведення війни (напередодні війни частка УРСР в Радянському Союзі становила у видобутку вугілля 50, 5%, залізної руди — 67, 6, у виплавленні чавуну — 64, 7, сталі — 48, 9%); воєнними — окупація України не тільки створювала вигідний плацдарм для подальшої експансії, а й давала змогу «нейтралізувати» Крим, який Гітлер називав «радянським авіаносцем для нанесення ударів по румунських нафторозробках»; морально-політичними — взяття Києва могло підняти рейтинг Німеччини на міжнародній арені, вселити впевненість у фашистські війська і зневіру в перемогу в Червоній армії.

На території України групі німецьких армій «Південь», якою командував генерал-фельдмаршал фон Рундштедт, протистояли війська Київського особливого і Одеського воєнних округів. На цьому напрямку німці мали незначну кількісну перевагу в живій силі 1: 1, 4, але значно поступалися у техніці: у радянських частинах було в 1, 3 раза більше гармат і мінометів, у 4, 9 раза — танків і в 2, 4 раза літаків. Проте навіть за таких сприятливих для Червоної армії обставин втримати німців на радянському кордоні не вдалося.

Закарпаття ще 1939 р. було окуповане Угорщиною; Північна Буковина, Ізмаїльщина та «Трансністрія» (Задністров'я — землі між Південним Бугом і Дністром з центром в Одесі) були підпорядковані Румунії; «дистрикт Галичина» приєднувався до створеного гітлерівцями на польській території «генерального губернаторства»; на окупованій території УРСР створювався рейхскомісаріат «Україна» (.'{39, 2 тис. км2); Чернігівська, Сумська, Харківська і Ворошиловградська області УРСР та територія Криму перебували під владою воєнних властей.

Рейхскомісаріат «Україна» очолив Еріх Кох, якого в третьому рейху називали «другим Сталіном». Для управління було створено величезний адміністративний апарат. Центром рейхскомісаріату стало м. Рівне. Фашистський окупаційний режим в Україні мав виконати три основні завдання: забезпечити продовольством, матеріальними і людськими ресурсами потреби фашистської воєнної машини; вивільнити від українського населення шляхом фізичного знищення, депортацій та вивезення на роботу до Німеччини «лебенсраум» (життєвий простір) для арійської раси; сприяти колонізації значної частини окупованих земель, заселенню цілих районів німецькими переселенцями (останнє завдання планувалося здійснити протягом 30-ти повоєнних років, але фашисти почали його реалізовувати вже під час війни).

Отже, у практиці фашистського окупаційного режиму в Україні виконання тактичних завдань експансії, пов'язаних з веденням війни (забезпечення продовольством, матеріальними і людськими ресурсами потреб німецької воєнної машини, придушення будь-якого опору місцевого населення, вивільнення від українських жителів шляхом фізичного знищення, депортацій та вивезення на роботу до Німеччини «життєвого простору» для арійської раси) створювало базу для дострокової реалізації головного стратегічного завдання — колонізації значної частини окупованих українських земель, заселення районів німецькими переселенцями.

Роз'єднаність українських земель, перебування їх у складі різних держав були не лише болючою проблемою великої європейської нації, а й одним із складних моментів політичного становища в Центральній та Східній Європі передвоєнної доби. Україна постійно привертала увагу багатьох європейських країн, але їх цікавило тільки те, як би загарбати українські землі й перетворити їх на свою колонію.

У 1925 р. було утворено Українське національне-демократичне об'єднання (УНДО) на чолі з К. Левицьким. У 1929 р. у Відні під керівництвом Є. Коновальця постала Організація українських націоналістів (ОУН), яка ставила за мету здобуття незалежності України. Посилився національно-визвольний рух у Закарпатті. 11 жовтня 1938 р. Закарпаття отримало від Чехословаччини автономію, яка, однак, була ліквідована угорською окупацією. Карпатська Україна, що проголосила свою незалежність 15 березня 1939 р., практично того ж дня припинила своє існування. Угорщина повністю окупувала Закарпаття. Нового удару по західноукраїнських землях було завдано 23 серпня 1939 р., коли В. Молотов і Й. Ріббентроп підписали радянсько-німецький пакт про ненапад. Таємним протоколом передбачалося розмежування сфер інтересів обох держав, а Західна Україна поряд з іншими територіями мала увійти до складу СРСР. Лемківщина та Холмщина потрапляли до німецької зони.

1 вересня 1939 р. нападом Німеччини на Польщу почалася Друга світова війна. 17 вересня польський кордон перетнули війська Червоної армії. Офіційною радянською пропагандою це було кваліфіковано як «визвольний похід» у Західну Україну. 22 вересня було встановлено попередню демаркаційну лінію між військами агресорів, а 28 вересня СРСР і Німеччина уклали договір про дружбу. 11 лютого 1940 р. в Москві була підписана економічна угода, згідно з якою на 15 травня 1941 р. Німеччина отримала від СРСР 632 тис. тонн хліба, 232 тис. тонн бензину, 23, 5 тис. тонн бавовни, 50 тис. тонн марганцю, 900 кг платини тощо. У Бресті, Пінську, Ковелі відбулися спільні військові паради, що мало символізувати дружбу СРСР та Німеччини.

У згаданому таємному протоколі йшла мова також про інтереси СРСР стосовно Південного Сходу Європи, зокрема Бессарабії. В кінці червня 1940 р. СРСР, скориставшись невтручанням Німеччини та її тиском на румунський уряд, зайняв Бессарабію, заселені українцями території Буковини та румунський округ Герца.

Отож відтоді майже всі українські землі, котрі перед тим перебували у складі інших держав, були зібрані докупи в межах СРСР. З одного боку, цей факт мав безумовне позитивне значення: возз'єднання західноукраїнських земель об'єктивно відповідало одвічному прагненню нашого народу до єдності, соборності. Але не можна не враховувати того, хто, навіщо та якими методами робив це. Сталін, ведучи політичний торг із Гітлером, насамперед дбав про подальше розширення своєї імперії, про створення «зони безпеки» на західних кордонах. Йшов жорсткий процес насильницької радянізації. Були заборонені всі українські партії, культурно-освітні організації, союзи, гуртки, греко-католицька церква, заклади «Просвіти», понад 80 різноманітних видань. Радянське керівництво смертельно лякала сама можливість впливу національне налаштованої Галичини на радянську Україну. Ось чому влада з такою наполегливістю насаджувала в Західній Україні відпрацьовану в СРСР тоталітарно-комуністичну систему. Репресії проти населення ставали дедалі більш жорстокими та масовими

22 червня 1941 р. Німеччина напала на СРСР. У загарбницьких планах фашистів Україна займала особливе місце. Згідно з планом «Ост» Німеччина мала намір депортувати з України десятки мільйонів людей, переселивши сюди колоністів-німців. Частину її земель передбачалося передати сателітам гітлерівської Німеччини.

Вже перші дні війни показали слабкість СРСР. Незважаючи на масовий героїзм бійців, Червона армія, командний склад якої став жертвою сталінських репресій ще в передвоєнні роки, швидко відступала. До середини серпня 1941 р. німецькі війська захопили Галичину, Західну Волинь, Буковину, Бессарабію. 19 вересня фашисти взяли Київ, у жовтні — Одесу й Харків. До кінця 1941 р. була окупована майже вся Україна. Величезними були людські та матеріальні втрати.

Сподівання західних українців на те, що з приходом сюди німців і відступом більшовиків для них настане покращення, не справдилися. Хоча військові підрозділи ОУН на початку війни разом з німцями вели боротьбу проти Червоної армії, Гітлер і думки не мав про те, що Україна може стати самостійною державою. Це особливо стало ясним, коли проголошена у Львові 30 червня 1941 р. Українська держава була швидко зліквідована, а ініціаторів прийняття Акта про незалежність України — С. Бандеру і Я. Стецька — було запроторено до концентраційного табору Заксенгаузен.

По всій Україні встановлювався окупаційний режим, який жорстоко переслідував усіх, хто чинив йому спротив. 20 серпня 1941 р. із значної частини республіки, окупованої німцями, був створений Райхскомісаріат Україна на чолі з фашистським катом Е. Кохом. Однак усе це не могло придушити опір населення. Зокрема, активну боротьбу проти окупантів розгорнули радянські партизанські формування. В окупованому Києві була створена Українська Національна Рада — політично-громадський центр під орудою ОУН. Діяли підпільні більшовицькі та націоналістичні організації, польські партизанські загони та ін. Якщо діяльність радянських партизанів концентрувалася в основному на Лівобережжі, то збройні формування ОУН, насамперед Українська повстанська армія, діяли на теренах Західної України. У липні 1944 р. було створено Українську головну визвольну раду. Більшовики однак, вбачали в ОУН— УПА посібників Німеччини, своїх ворогів. З цієї причини антинацистський рух в Україні послаблювався, його сили нерідко витрачалися на братовбивчу боротьбу між собою.

Події на фронтах, особливо після поразок Німеччини під Сталінградом та Курськом, стали розвиватися вже на користь антигітлерівської коаліції. Стратегічна ініціатива остаточно перейшла до Червоної армії. Почалося визволення Лівобережної України. Червона армія мала потрійну перевагу над німецькою в кількості військ, майже п'ятикратну — в техніці, значна частина якої поставлялася союзними державами, насамперед США та Великою Британією. Поповнена величезними людськими ресурсами, Червона армія розгорнула енергійний наступ. Протягом літа—осені 1943 р. були звільнені Харків, Чернігів, Полтава, у вересні — Донбас, а 6 листопада був звільнений Київ. Переможне форсування Дніпра завершувало корінний перелом у війні.

 

2. Збо́ рівський до́ говір (8 серпня 1649) — угода укладена між королем Речі Посполитої Яном ІІ Казимиром з одного боку і Військом Запорозьким на чолі з гетьманом Богданом Хмельницьким з другого.Зборівський договір підсумував першу фазу в історії Хмельниччини і легалізував самоврядність українських козаків в межах Речі Посполитої. Ця самоврядність втілилася у козацькому державному утворенні — Війську Запорозькому, також відомому як Гетьманщина.Він складається з 12 статей.


3а. Особливості Неолітичної революції:

-Ріллю обробляли дерев'яною мотикою з кам'яним чи кістяним наконечником, пізніше - ралом.

- Зерно на борошно мололи кам'яними зернотерками (жорнами).

- Збіжжя жали кістяними або крем'яними серпами.

-Розводили велику і дрібну рогату худобу, коней, свиней.

- Розвивалося общинне ремесло.

-Використовувався перший штучний матеріал — кераміка. – дало змогу покращити способи приготування їжі

- Для щоденного вжитку використовували миски, немальовані горщики сірого кольору.

- Зародилося прядіння і ткацтво, з'явився ткацький верстат.

- Виник наземний транспорт — лижі, віз, сани, волокуша.

- Худобу використовували як тяглову силу.

- досить розвинена система обміну.

- відтворююче господарство стало домінуючим.(утвердж різних галузей відтвор. господарства.)

- почали споруджувати човни;

-культура розпадається на етнічні культури

 

Неолітична революція:

1. Винайдення і поширення якісно нових способів виготовлення знарядь праці.

2. Виникнення нових видів виробництва та виготовлення штучних продуктів.

3. Перехід до осілого способу життя.

4. Активне формування стад свійських тварин, використання їх як тяглової сили.

5. Суттєві зрушення в демографічній сфері.

 

 

3б. Умови IV Універсалу:

1. УНР проголошується незалежною, вільною суверенною державою українського народу;

2. З усіма сусідніми країнами УНР прагне жити у мирі та злагоді;

3. Влада в Україні належить народу України, від імені якого, допоки не зберуться українські Установчі збори, буде правити ЦР;

4. Піддано жорстокій критиці політику більшовиків, яка веде до громадянської війни;

5. УЦР зобов'язується вести боротьбу проти прибічників більшовиків в Україні;

6. УЦР зобов'язувалась негайно почати мирні переговори з Німеччиною;

7. УЦР планує провести земельну реформу в інтересах селян;

8. Держава має встановити контроль над торгівлею та банками

Білет №5
1. Примусова колективізація в Україні.Голодомор 32-33рр.
2.Кошовий отаман - це
3.1 Цитата з документу. Щось про РНК, котрі здавали питання про бажання зупинити війська. (питання - що це за документ?)
3.2 Встановити вірні відповіді(приклад і що це є) інфляція, депопуляція, трудова міграція

У 20-х роках товарна продукція зернового господарства України порівняно з дореволюційним часом знизилась майже на половину. Воснові цієї відсталості лежала розпорошеність, роздрібненість і загальний низький рівень сільськогосподарського виробництва і пов'язаний з ним напівнатуральний характер цього виробництва.

Цей напрям був визначений у 1927 р. на XV з'їзді ВКП(б). На початку 1928 р. Сталін та його оточення внесли в рішення з'їзду корективи, суть яких полягала в іще більшому обмеженні елементів ринку, що залишилися від НЕП, у насильницькій ліквідації всіх форм сільськогосподарської кооперації, а також «куркульства як класу». Єдиною формою організації виробництва на селі мали стати колгоспи й радгоспи. Все це мало здійснитися за три-чотири роки. Тих, хто виступив проти «лінії партії», оголосили «ворогами народу» і репресували

У 1929 р. на пленумі ЦК ВКП(б) було зазначено, що Україна повинна в найкоротший термін упровадити колективізацію, показуючи приклад іншим республікам СРСР. І вона почала показувати такий приклад. Якщо у жовтні 1929 р. в Україні було 10 суцільно колективізованих районів, то вже в грудні того ж року їх було 46. Встановлення колгоспно-радгоспної системи супроводжувалося насильницькою експропріацією землі, худоби, реманенту. Робилося все для того, щоб убити одвічне прагнення селянина мати власну землю та вчитися продуктивно працювати на ній. Забираючи майже все, селян силоміць заганяли до колгоспів, а незгодних репресували. Фактично йшлося про розселянювання українських хліборобів. Тяжкими були для України й наслідки масових депортацій. Наприкінці 20-х років 850 тис. українських селян були примусово переселені в нсобжиті райони Польського півострова та Сибіру. На розселянювання хліборобів була спрямована і політика «ліквідації куркульства як класу», адже тоді постраждало й чимало середняцьких господарств.

У січні 1930 р. керівні органи встановили й терміни проведення колективізації для різних регіонів. Україну було віднесено до другої групи регіонів, де колективізаціюпланувалося закінчити восени 1931 р. або навесні 1932 р. Окремо розглядалося питання про долю найзаможнішого прошарку селянства. «Ліквідація куркульства як класу» стала одним з головних практичних заходів «всеосяжної колективізації». Згідно з нею всі куркульські господарства поділялися на три категорії. До першої належали «економічно міцні» господарства учасників та організаторів антирадянських виступів та терористичних актів. Відповідно до рішень судових органів їх треба було «ізолювати» в тюрмах або концтаборах. До другої категорії — «економічно міцні» господарства, які не чинили ніякого опору. їх разом з сім'ями виселяли до північних районів країни. «Менш міцним» господарствам (фактично це були середняки), які не чи нили ніякого опору, повиннібули надаватись невеликі земельні ділянки за межами колгоспних масивів.

Перший етап розкуркулювання тривав в Україні з січня до початку березня 1930 р. За цей час під розкуркулювання підпало 61887 господарств Примусова колективізація з усуспільненням майже всього майна, репресіями і свавіллям, розкуркулювання, яке зачіпало інтереси й долю не тільки заможних селян, викликали незадоволення й масові виступи селян.

Це змусило керівництво більшовиків дещо відступити. Піс ля визнання «деяких помилок» і дозволу виходити з колгоспів, відсоток колективізації почав різко зменшуватись. З 10 березня по 20 червня, протягом 100 днів, з колгоспів вийшло півтора мільйона селянських господарств, тобто майже половина колгоспників. Восени в колгоспах залишалося менше третини селян України, причому залишилися в основному бідняки.

Новий наступ на селян почався восени 1930 р. Вишукуючи нових куркулів, залякували селян. Одноосібника намагалися за душити також податками. За таких умов селянин змушений був іти до колгоспу. І вже скоро колгоспний лад «переміг». До кінця 1932 р. у республіці було колективізовано майже 70% селянських господарств.

Колективізація супроводжувалась масовим забиванням селянами власної великої рогатої худоби, свиней, овець. Стан сільського господарства було погіршено в результаті знищення заможного прошарку селянства — людей, які вміли працювати. Тому валові зборизерна в Україні зменшились: у 1932 р. вони становили 78, 6% від рівня 1923 p., поголів'я коней — 66, 7% (від 1928 p.); великої рогатої худоби — 58, 2%, свиней — 37, 7%.

Одним з найстрашніших наслідків колективізації став голодомор 1932 — 1933 pp. Цілеспрямована політика хлібозаготівель стала безпосереднім приводом голоду в Україні. У 1930 р. в Україні було заготовлено 400 млн. пудів хліба, у 1931 р. — 380 млн. (що було досягнуто шляхом вилучення значної частини посівного фонду).

Розміри держпоставок продукції колгоспам заздалегідь не визначалися. Вважалося, що вся їхня товарна продукція мала здаватися державі. Але в умовах фактичної заборони на вільну торгівлю саме поняття «товарна продукція» стало невизначеним. План здачі хліба та іншої продукції колгоспам встановлювався такий, що після його виконання на трудодні майже нічого не лишалося. Колгоспники змушені були розраховувати в основному на свої присадибні ділянки. Повна матеріальна незацікавленість у розвитку громадського господарства змушувала їх імітувати працю, а не працювати по-справжньому. Підірвані розкуркулюванням і колективізацією, продуктивні сили сільського господарства дедалі більше деградували через абсурдно деформовані відносини, які встановилися між державою та одержавленими колгоспами.

У результаті цього хлібозаготівлі в колгоспах проходили все важче. Заготівлі з урожаю 1931 р. тривали але до весни 1932 р. Заготівельники тоді вимели в селян абсолютно все, у 44 районах України розпочався повальний голод з численними смертними випадками. Уже тоді були зареєстровані факти людоїдства.

Після голодної зими посівна 1932 р. опинилася під загрозою. Фізично ослаблені та голодні і невдоволені селяни були не спроможні ефективно працювати в полі. На 20 травня 1932 р. в республіці засіяли лише трохи більше половини запланованих площ.

В 1932 р., запровадивши паспортну систему в містах, влада фактично прикріпила селян до колгоспної землі, зробила їх державними кріпаками.

Отже, в результаті «соціалістичної колективізації» радянська влада досягла багатьох цілей. Заможне і здатне до продуктивної праці селянство (куркулі, значна частина середняків) було винищено. Інша частина селян, насамперед найбідніших, була загнана до колгоспів, унаслідок чого сталося розселянювання українських хліборобів. Через масові репресії значною мірою був підірваний генофонд українського народу в цілому і українського селянства зокрема. Не зуміла радянська влада досягти лише того, заради чого офіційно й була запроваджена «соціалістична колективізація», — створення високопродуктивного сільського господарства, піднесення життєвого рівня населення.

Постановою вищого партійного керівництва ЦК ВКП(б) та уряду СРСР від 14 грудня 1932 р. репресії проти колгоспного активу, особливо комуністів, а також районної керівної партійно-радянської ланки як засіб проведення хлібозаготівель фактично були узаконені. Дії місцевих керівників, що опиралися вивозові зерна, кваліфікувалися як «антирадянські», «націоналістичні», «контрреволюційні». Повідомлення про розстріли «шкідників» усе частіше вміщувалися в газетах.

Репресивна політика хлібозаготівель «збагатилася» висилкою у віддалені райони країни сотень і тисяч селянських родин. Ще одним з надзвичайних методів «боротьби за виконання плану хлібозаготівель стало занесення на «чорну дошку» тих колгоспів, які особливо відставали у виконанні планів. Рішення про занесення на «чорну дошку» супроводжувалось припиненням поставок будь-яких товарів у дане село, його жителі позбавлялись права на виїзд. На колгоспи, занесені на «чорну дошку», накладалися грошові штрафи, у них забиралася худоба, їх трудівники позбавлялися навіть надії на якусь допомогу.

7 січня 1933 р. Й. Сталін, виступаючи на пленумі ЦК ВКП(б), заявив, що матеріальне становище робітників і селян СРСР поліпшується з року в рік. «У цьому, — твердив він, — можуть сумніватися хіба тільки вороги Радянської влади...» Ця заява звучала особливо цинічно на тлі тих трагічних подій, що відбувалися в цей час в Україні. 24 січня 1933 р. ЦК ВКП(б) приймає постанову, в якій відзначає, що «вважає установленим, що парторганізації України не справилися з покладеним на них завданням по організації хлібозаготівель...»

Узимку 1932 — 1933 pp. багато колгоспників залишилися без зерна і посівного матеріалу, колгоспники й одноосібники — без продовольства, худоба — без фуражу. Виснажене до краю три річною продрозкладкою село, що весь час балансувало на грані виживання, нарешті цю грань перетнуло. Коли в селян вичерпалися останні приховані запаси, голодування переросло в масо вий голодомор, який охопив усю Україну. Значно збільшилася смертність населення, особливо серед старих та дітей, траплялися випадки канібалізму, типовим явищем стала голодна дистрофія, тяжкі шлункові захворювання, викликані вживанням у їжу нехарчових продуктів, лютував тиф. Селяни кидали свої домівки і намагалися дістатися до міст. Але шляхи в Україні було перекрито спецзагонами НКВС. Тих, хто намагався втекти з голодних районів і врятуватись, завертали назад, жінок і дітей викидали з поїздів. У поїздах і на станціях бригади працівників ДПУ перевіряли багаж пасажирів і конфісковували продовольство, яке везлося голодуючим сім'ям. Уже в лютому — березні 1933 р. голод мав місце в 738 населених пунктах 139 районів України. Особливо гостра ситуація склалася у Дніпропетровській, Київській, Донецькій, Вінницькій областях. Навесні 1933 р. живі вже не встигали ховати мертвих. На допомогу поховальним командам відряджали військові підрозділи. У деяких населених пунктах на сільських радах вивішувалися чорні прапори — це означало, що всі жителі померли. Доведені до відчаю люди їли жаб, трупи коней, полову, кору дерев, бур'яни.

Керівництво республіки не змогло протистояти диктату московського центру на чолі зі Сталіним, фактично проводило політику, яка коштувала українському народовічисленних жертв. Голодомор 1932 — 1933 pp. став наслідком злочинного курсу Сталіна та його найближчого оточення (Молотов, Каганович) щодо селянства, безпринципності тодішнього керівництва республіки (Косіор, Чубар).

Втрати України становили 5—7 млн люду. Цей голодомор був безсумнівно штучним і класифікується як радянсько-більшовицький геноцид проти українського народу.

2. Кошови́ й отама́ н (кошовий) — виборна службова особа в Запорозькій Січі (XVI-XVIII ст.), яка зосереджувала у своїх руках найвищу військову, адміністративну і судову владу, очолював Кіш Запорізької Січі.


Билет №6
1. Опишіть перші державні утворення на території України.
2.Реєстрові козаки -
3. 1- Встановить послідовність:
А.Створення реєстрового козацтва.- (1572) 3)
Б.створення пересопницького євангелія-(1556-1561) 2)
В. Початок правління Д.Многогрішного- (1669) 4)
Г.Ліквідація київського удільного князівства.-(1471) 1)
2- (були наведені тверженя, потрібно було обрати що таке " Індустріалізація"

1.Імперська історіографія стверджувала, що в первісні часи на території сучасної України не існувало ні держави, ні права, що умови для їх виникнення склалися пізніше — з появою приватної власності й майновою диференціацією суспільства, тобто з його поділом на групи за майновою ознакою, а заможніші верстви населення, прагнучи зберегти й примножити надбане добро, почали створювати відповідні структури, які згодом стали основою державних органів управління. Тож історики, спираючись на цю концепцію, відносили досвідки державно-правового розвитку на наших землях до кінця II — початку І тисячоліття до н. е. Однак сучасні дослідники вбачають корені української державності в набагато давнішій історичній добі.

Трипільска культура.

Ще археологічна культура часів мідного століття, пам’ятники якого розповсюджені на Правобережній Україні та в Молдові. Назва – від с. Трипілля Київської області. Де на при кінці 19 ст. вперше знайдені пам’ятники цієї культури. Основні заняття людей часу трипільської культури – це землеробство і скотарство. Поселення людей того часу являли собою великі глинобитні домівки, побудовані по колу. Велику цікавість з’являють гончарні вироби (посуд, модельки житлових будинків, фігурки тварин). У період свого розвитку між 3500 та 2700 Рур. до н. е. Трипільці жили великими селами по 600 – 70 чоловік. У довгих та вузьких спільних оселях кожна сім’я займала власну, розгороджену на кімнати, частину житла. Орнаменти на череп’яному посуді являв собою поєднання плавних візерунків жовтого, чорного та білого кольорів. Це свідчить про магічні ритуали та віру в надприродні сили, що панували в їхній культурі. Трипільцям теперішні люди зобов’язані появою дерев’яного плуга, свердлом для пророблювання отворів у камені та дереві. На 2000 р. до н. е. трипільська культура перестала існувати. Частину їх покорили степові племена, решта зникла у північних містах.

Виникнення рабовласницьких держав на території сучасної України: державні об’єднання кіммерійців, таврів та сарматів. Скіфське царство. Грецькі міста – держави Північного Причорномор’я.

Кіммерійці – найстародавніші по своїй назві племена, які мешкали на території степного Півдня. Вперше згадуються в письменах в VIII –VII ст. до н. е. Кіммерійці були пастухо-землеробним плем’ям. В 7 ст. до н. е. були вигнані скіфами з території Північного Причорномор’я в Малу Азію. Кіммерійці – перші кочові вершники.

Сармати – стародавні кочові іраномовні племена, родинні скіфам. Кочували у степах Казахстану, Уралу, Поволжя, з другого ст. до н. е. панівне положення у степах Північного Причорномор’я перейшло від скіфів до сарматів. Кінець їх панству поклали нашестя гоплів (середина III ст.) та гунів (кінець VI ст.) Пам’ятники сарматів на території України, Усть-Каменські кургани. Сармати являли собою не єдине родинне плем’я, а слабо пов’язаний союз споріднених і часто ворогуючих між собою племен. Кожне з цих племен прагнуло до панування на Україні.

Сарматські жінки жили, як колись амазонки: полювали верхи, брали участь у війнах, одягались, як чоловіки. Сармати торгували китайським шовком, кавказьким кришталем, напівкоштовним камінням у Ірані та Індії.

Таври - основне населення горяних та передгірних районів південного Криму у першому тисячолітті до н.е. Від їх найменування походять назви Кримського п. – острова Таврида, Таврика, Таврія. Перші свідчення о таврах маються у Геродота (5 ст. до н.е.). У кінці другого століття таври попали під власть Понтійського царства.

Скіфське царство – було значною мірою дитям своєї епохи, рід вівся по батьківській лінії, майно ділилося між синами, панувала полігамія. Разом з померлим чоловіком вбивали і ховали його молодих жінок.

Скіфи – це безумовно, індоєвропейці, іраномовні кочівники. Серед них були: скіфи, орачі, землероби. Але вся влада зосереджувалась в руках “царських” скіфів – кочовиків, що змушували інших скіфів та скіфські племена України сплачували їм данину. За ними стояло велике, добре озброєне кінне військо. Розвиваючи у собі войовничі інстинкти, скіфські воїни мали звичай пити кров у першого вбитого ворога. Робили з ворожих черепів прикрашені золотом і сріблом чаші, знімали скальпи.

Це був народ безжалісний, жорстокий до ворогів, але відданий в дружбі поміж собою. Крім грабування у війнах скіфи займались торгівлею з грецькими колоніями у Причорномор’ї. Вони пропонували віск, мед, хутро, рабів. За це отримували вина ювелірні вироби, предмети розкошів. Завдяки скіфам Україна стала важливою частиною античної цивілізації Середземномор’я. Через грецькі колонії скіфи зрозуміли грецьку цивілізацію і почали шанувати її.

У 513 р. до н.е. військо перського царя Дарія захопило землі нинішньої України, але скіфи змусили його відступити. Наприкінці V – початку VI ст. до н.е. скіфи підкорили фракійців на Дунаї. Але у 339 р. до н.е. Філіп Македонський, батько Олександра Великого завдав страшної поразки скіфам- це було початком їхнього кінця.


Поделиться с друзьями:

mylektsii.su - Мои Лекции - 2015-2024 год. (0.025 сек.)Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав Пожаловаться на материал