Процес прискореної індустріалізаціїї та її наслідки для України

2. Хозарська теорія

3. Тести:

1. Суть Брестського миру

2. Цитата з документу (реєстр козаків зменшився до 20 тис.)

1. В 1925 році на 9 зїзді ВКП б було проголошено курс на індустріалізацію, яка орієнтувалася на розвиток галузей групи А – паливної, енергетичної, хімічної, металургійної, машинобудівної – з метою перетворення країни в могутню індустріальну країну з великим військовим потенціалом.
Уже пізніше було прийнято дерективи зщі складання 1-ого 5річного плану та був обраний напружений варіант плану. Відносносно до основних показників 5річного плану розроблялися плани економічного розвитку україни, що були затверджені у 1929 році. 11-м всеукраїнським з’їздом рад і стали державним законом.
Капіталовкладення в економіку України були значні, виробництво електроенергії передбачалося збільшити у 2, 5 рази, продукцію машинобудування – в 3 рази, хімічної промисловості – у 3, 5 рази.
Мала місце безсоромна експлуатація робітничого класу, насамперед на основі примусу, страху. Експлуатувався масовий трудовий ентузіазм трудящих, впроваджувалися нові методи інтенсифікації праці робітників, зокрема через організацію масового виробничого змагання.
У 1929 році було підписано першу господарську угоду про змагання. Шахтарів зобов’язували перевиконувати планові завдання, підвищувати продуктивність праці. Здійснювався перехід до форсованої індустріалізації. Планувалося досягти 45% темпів приросту промислової продукції на третій рік 5річки. Незважаючи на провал політики форсованого розвитку країна за 5річку зробила великий крок вперед.Проте плани 1-ої п’ятирічки виконано не було. Середньорічний приріст навіть на перевищував 10%.
На другу п’ятирічку було запропоновано помірковані темпи зростання пром. Продукції – 16, 5 %. Інтенсивніше стала впроваджуватися нова техніка, більше уваги приділялося підготуванню кваліфікованих кадрів.
На фабриках і заводах зявилися сотні тисяч новаторів виробництва. За один день в нічну зміну було видобуто в 14, 5 раза вище норми. Але другий п’ятирічний план теж було виконано.
У березні 1939 р було прийнято план на третю п’ятирічку. Європа стояла на порозі нової світової війни, тому було збільшено витрати на оборону.
Успіхи в індустріалізації:
- Кількість підприємств зросла в 11 разів.
- Було збудовано «Дніпрогес», Азовсталь, Запоріжсталь, машинобудівний завод, тракторний завод
- Споруджено 100 нових шахт
- Україна стала індустріальною базою СРСР
- УСРР перетворилася на індустріально-аграрну республіку
- У 2 рази зросла чисельність робітників.
Негативні наслідки:
- Зявилися методи управління командно-адміністративні
- Ігнорувалися економічні закони регулювання економіки
- Держава відмовилася від непу і почала примусовими засобами визискувати з селян додаткові кошти
- Заборонилася приватна торгівля
- Знизився життєвий рівень населення – черги, продовольчі картки, дефіцит найнеобхіднішого
- Обсяг товарів народного споживання відставав від потреб, скоротилося виробництво в легкій та переробній галузях
- Індустріалізація здійснювалася за рахунок селян, супроводжувалася репресіями
- Нераціональне і нерівномірне розміщення продуктивних сил
- Сталася ізоляція радянської економіки від світової

2. Хозарська теорія розроблена професором Гарвардського університету (США) Омеляном Пріцаком, виводить коріння Київської держави з Хозарського каганату, На думку проф. Пріцака, поляни не були слов’янами, а різновидом хозар, а їхня київська гілка - спадкоємицею рода Кия, який заснував Київ у VІІІ ст. Однак ця версія не витримує критичної перевірки. Розкопки стародавнього Києва переконливо свідчать про місцеву слов’янську самобутність його матеріальної культури. Речі хозарської, так званої салтово-маяцької культури, надзвичайно рідко і становлять частину % від загальної кількості знахідок.

3. Брестський договір містив дуже тяжкі умови для Росії, але був своєрідним компромісом з Німеччиною, вивів Росію з війни, дав їй можливість мирного перепочинку. Подписание Брестского мира Украина — Центральные державы стало крупным ударом по большевикам, параллельно с переговорами в Брест-Литовске не оставлявшим попыток советизировать Украину.

4. Суть Українізації Скоропадського. Провадилась українізація державного апарату, військових частин, загальноосвітньої школи. Засновується 150 українських гімназій. Відкриваються два державних українських університети - в Києві та Кам'янці-Подільському. Створюється Українська Академія наук. Наказом П, Скоропадського призначаються перші 12 академіків. Гетьман не шкодував грошей на культурні заклади. Було створено Національну бібліотеку, Український історичний музей, Національну галерею мистецтв, Український театр драми та опери тощо.

Білет28
1. розкрийте процес утворення єдиного національно-господарського комплексу. Формування української нації.
2. Пакт Молотова-Ріббентропа - це,
3.1 Цитата із документа. Щось про шахтинську справу та реабілітацію ворогів народу
3.2 сформулюйте причини остаточної ліквідації запорозької січі

1. У новітню епоху великих соціально-економічних перетворень український народ вступив без власної держави. Він був об'єктом жорстокого колоніального гноблення. Іноземні поневолювачі безсоромно грабували багаті землі, природні ресурси України. Тяжке становище трудового народу, особливо селянства, посилювалось його соціальною та політичною незахищеністю.

Після скасування кріпосного права в Україні виникають різні форми економічної самооборони громадянства, які ґрунтувалися на багатовікових народних традиціях. Найважливішою з них стає кооперація як рух самооборони економічно слабких і соціальне принижених верств населення. Важливу роль не лише в національно-культурному, а й в економічному піднесенні українського народу відігравали українські суспільні організації 60—70-х років XIX ст.

Ініціатором організації першого споживчого кооперативу в Україні виступила харківська громада. У 1870 p. з ініціативи харківського споживчого товариства було заплановано кооперативний з'їзд та утворення споживчого кооперативного союзу. Друге кооперативне споживче товариство засновано у Києві наприкінці 1868 p. Його раду очолювали тогочасні найвидатніші діячі українського національного руху, провідні науковці В. Антонович, О. Кістяківський, М. Яснопольський, М. Зібер, М. Драгоманов, В. Гец. Однак перші українські кооперативи проіснували лише кілька років, їх занепад був зумовлений рядом причин. Насамперед погано був підготовлений соціальний грунт для кооперативної діяльності. Переважна більшість громадян ще не розуміла суті та значення кооперації. Високі як на ті часи внески (25—50 крб.) не давали змоги вступати у кооперативи менш заможному населенню українських міст. Через матеріальну незабезпеченість кооперативи не могли конкурувати з приватними торгівцями, які до того ж не гребували засобами, щоб їх знищити. Вбачаючи в кооперації опозиційну силу, державна адміністрація вороже ставилась до неї. Організатори перших споживчих товариств не мали практичного досвіду.

Реакційна політика російського уряду в середині 70-х років, переслідування місцевої ініціативи в освітньому та економічному житті негативно вплинули на діяльність перших українських кооперативів. Протягом 20 років темпи кооперативного руху були надто низькими. На початку українського кооперативного руху виникли кредитні товариства. Особливо почастішали спроби їх організації після селянської реформи 1861 p. Відбувався процес союзного будівництва в споживчій кооперації. На Поділлі він почався зі створення невеликих районних об'єднань. Такі об'єднання були засновані в 1909р. у Пеньківцях Ямпільського повіту, Яланецьке та Вороновицьке, а в 1913 p. — у Тульчині, Немирові, Бершаді, Дунаївцях та в деяких інших населених пунктах. У 1908 p. був заснований київський союз споживчої кооперації. За два перших роки існування він об'єднав 220 споживчих товариств на Київщині, Поділлі, Чернігівщині. Київський союз розгорнув активну діяльність, скликав кооперативні з'їзди і наради, став провідним осередком у змаганні проти Московського союзу. Та після фінансового краху в 1913 p. його було ліквідовано. Незважаючи на короткий час свого існування, Київський і Вінницький споживчі союзи провели важливу організаторську та просвітню роботу. За їхньою допомогою виникло багато районних кооперативних об'єднань, які діяли до 1917 p. Завдяки згуртуванню українські кооператори обмінювалися досвідом роботи, визначали спільну мету, погоджували плани дій.

На відміну від західноєвропейських країн, де розвивався промисловий капіталізм, а засновниками перших кооперативів були здебільшого наймані робітники, в економічно відсталій Західній Україні кооперативний рух орієнтувався на селянські господарства, які й становили абсолютну більшість членів кооперації. Для сільських підприємців кооперація була не лише засобом збагачення, а й знаряддям боротьби проти сильних інонаціональних конкурентів. Перед західноукраїнською кооперацією від самого початку її заснування було поставлено завдання — створити внутрішній ринок для національної промисловості. Створення розгалуженої мережі споживчої кооперації забезпечувало реалізацію продукції українських підприємців. Кооперація мала стати двигуном української індустрії.

На початку XX століття Україну, як й інші частини Російської імперії, охопила економічна криза, яка тривала з 1900-го по 1903 pp. Надвиробництво продукції, погіршення її збуту зумовили скорочення або повну зупинку діяльності багатьох заводів, фабрик і шахт. Зупинилося чимало цукрових заводів, на складах яких накопичилося понад 6 млн пудів нереалізованого цукру. Понад 100 тис. робітників стали безробітними. Становище працюючих залишалось нелегким: довгий робочий день (11, 5 год), невисока платня, яка до того нерідко видавалася не грішми, а продуктами, штрафи, антисанітарні умови мешкання в заводських будинках. У нестатках жила значна частина селян. Вони сплачували значні податки на користь держави, великі викупні поміщикам за надані відповідно до реформи 1861 р. земельні ділянки, які були маленькими й не могли задовольнити потреб селянської родини. Тривало національне гноблення українства.

Все це обумовлювало піднесення революційно-демократичного й національно-визвольного руху. Ще в 90-х роках XIX ст. розгорнулися виступи студентів київських, одеських і харківських освітніх закладів. Молодь вимагала демократизації навчально-виховного процесу, відродження української мови та культури. За участь у масових акціях протесту 183 студенти Київського університету 1900 р. було віддано в солдати.

На початку XX ст. національно-визвольний рух у Наддніпрянській Україні набув політичного характеру: його учасники усвідомлювали необхідність боротьби за українську державу. У січні 1900 р. в Харкові діячі студентського руху Д. Антонович, Б. Камінський, М. Русов та інші разом із членами " вільних громад" заснували Революційну українську партію (РУП). її програму виклав адвокат М. Махновський у брошурі " Самостійна Україна". В ній він закликав народ до боротьби за єдину й неподільну вільну самостійну Україну від Карпат до Кавказу. РУП обстоювала інтереси селянства, працювала в масах. Рупівці взяли активну участь в селянському русі. У 1900-1901 рр, в Україні відбулося 670 селянських виступів, а 1902 р. він охопив Полтавську, Київську, Харківську губернії. Селяни палили поміщицькі маєтки, ділили їхні землі. Повстання придушувалися збройною силою, але це лише загострювало суперечності.

У 1902 р. М. Махновський створює Українську народну партію (УНП). Її основними цілями, сформульованими М. Міхновським у кількох програмних Документах, були: просвіта українського народу шляхом роз'яснення його національних інтересів; побудова самостійної демократичної держави; націоналізація землі й передача її селянам без викупу; усуспільнення засобів виробництва й ліквідація експлуатації. Лідер УНП М. Міхновський зробив вагомий внесок у справу розбудови української державності, вказавши на те, що нашому народові слід іти до незалежності, використовуючи досвід західної цивілізації. 1904 р. частина членів РУПу утворила Українську соціал-демократичну спілку, яка на початку 1905 р. влилася до меншовицької фракції РСДРП на правах її автономної секції. Інша частина під керівництвом В. Винниченка, С Петлюри й М. Порша у грудні 1905 р. проголосила утворення Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП). Це одна з найчисленніших партій, яка обстоювала ідеї автономії України, конфіскації земельної власності й демократизації суспільного" життя. Не визнаючи більшовицького революційного екстремізму, лідери партії не погоджувалися увійти до складу РСДРП. На таких же позиціях стояла Єврейська соціал-демократична робітнича партія " Бунд", що діяла в середовищі єврейського пролетаріату і ремісничого люду в Україні.

Легальну агітацію за демократичну Україну в складі демократичної Росії та відродження української культури проводили Українська демократична партія (УДП) на чолі з О. Лотоцьким і Є. Чикаленком, а також Українська радикальна партія (УРП), лідерами якої були Б. Грінченко та С. Єфремов.

Певний вплив, особливо в Донбасі і Подніпров'ї, мала Російська соціал-демократична робітнича партія (РСДРП), яка виступала згідно з програмою за повалення самодержавства й заміну його демократичною республікою, рівноправність громадян і право всіх націй на самовизначення.

Роботу серед селян вели і російські соціалісти-революціонери (есери). З числа реакційних партій найвпливовішим був " Союз русского народа", який нараховував 190 тис. членів. До нього входило й чимало українських поміщиків та підприємців. У виборах до П Думи ця партія отримала 24, 6% мандатів. Вона ставила за мету зміцнення монархії і збереження єдиної неподільної Росії. Мала свої бойові загони (" чорні сотні"), які чинили насильство над неросійським населенням імперії.

У цей період на західноукраїнських землях набули поширення визвольні та соціалістичні ідеї. 1890 р. у Східній Галичині з ініціативи І. Франка та М. Павлика виникла Українсько-руська радикальна партія" А 1899 р. було проголошено утворення Соціал-демократичної партії Галичини як федеративної частини Соціал-демократичної партії Австрії. У 1899 р. виникла Національно-демократична партія. Об'єднавши прогресивну інтелігенції0" духівництво й робітників, вона боролася за створення самостійної Української держави на землях, що входили до складу обох імперій. Лідерами партії були М. Грушевський, К. Левицький, Ю. Романчук та інші.

На західноукраїнських землях діяла й Руська народна партія, створена " москвофілами". її лідери, пропагуючи " єдину, неподільну російську народність", до якої відносили й усіх українців, вели боротьбу проти національно-визвольного руху.

Національному відродженню активно сприяв жіночий рух. Наприкінці XIX - на початку XX ст. у Галичині, Буковині й Наддніпрянщині виникають жіночі громади, які ведуть просвітницьку діяльність серед молоді міст і сіл. " Клуб русинок" у Львові й жіночі громади Галичини боролися за відкриття навчальних закладів для жінок, за доступ їх до університетської освіти, за організацію дитячих садків. Понад 590 культосвітніх установ діяло на Буковині.

Протягом 1907-1911 pp. у Києві діяло Товариство захисту працюючих жінок, очолюване Довнар-Запольською. У роки Першої світової війни українське жіноцтво створило Товариство допомоги біженцям, організовувало притулки для дітей-сиріт, піклувалося про поранених воїнів, борців за волю України, засланих царизмом до Сибіру. Активно домагалися реформування самодержавства земства.. На своїх зборах і з'їздах вони вимагали демократизації суспільно-політичного життя, створення представницьких органів влади, а також умов для відродження й розвитку національної культури. 1904 р. царським указом було розширено права селян і самих земств, запроваджувалося державне страхування робітників на підприємствах.

Поразка Росії у війні з Японією 1904-1905 pp., глибока економічна криза, національне гноблення і політична безправність народів призвели до першої в Російській імперії революції. Вона розпочалася з " кривавої неділі" 9 січня 1905 p., коли царські війська розстріляли в Санкт-Петербурзі мирну демонстрацію. Хвиля протестів прокотилася й Україною. Упродовж січня страйкували робітники Горлівки, Житомира, Києва, Катеринослава, Маріуполя, Харкова, Юзівки, Одеси та інших міст. Вони вимагали повалення самодержавства, запровадження 8-годинного робочого дня, скасування штрафів і зниження цін на товари у заводських крамницях.

Протягом перших трьох місяців революції страйкувало 170 тис. робітників на 320 заводах і фабриках України. Робітничі виступи підтримали селяни. Вони громили поміщицькі маєтки, цукрові заводи та інші підприємства, самовільно захоплювали землю.

До літа 1905 р. відбулося близько 1300 селянських виступів. Сільськогосподарські страйки на той час охопили 1468 сіл.

У червні 1905 р. спалахнуло повстання на броненосці " Потьомкін" (очолили його матроси-українці Г. Вакуленчук та П. Матющенко), а в листопаді ще на 12 кораблях Чорноморського флоту, зокрема крейсері " Очаків" (командував П. ІПмідт), " Св. Пантелеймон" та ін. Слідом за ними виступили сапери Києва під проводом підпоручника Б. Жадановського й солдати Харківського гарнізону. Восени 1905 р. прокотилась хвиля селянських повстань. Одним з найбільших став виступ селян с Сорочинці на Полтавщині (грудень 1905 p.), криваву розправу над якими вчинили царські війська (" Сорочинська трагедія"). У грудні 1905 р. основним районом збройної боротьби з царизмом став Донбас. Збройні повстання спалахували один за одним в Харкові, Катеринославі, Олександровську.

Революційний рух робітників, селян, солдатів і матросів намагалася очолити РСДРП. На її з'їзді у квітні 1905 р, більшовики взяли курс на повалення царизму шляхом збройного повстання. Інші партії не підтримали цієї тактики і намагалися впливати на хід революції політичними засобами.

Всеросійський політичний страйк у жовтні 1905 р., в якому в Україні брало участь понад 120 тис. робітників, паралізував економічне й політичне життя імперії, 17 жовтня цар Микола II змушений був підписати маніфест про громадянські права й політичні свободи та скликання законодавчої Державної думи із залученням до виборів усіх верств населення. Це створило умови для переходу до конституційної монархії.

Царський маніфест негативно розцінили радикальні партії, зокрема більшовики та реакційні партії Росії. Перші продовжували закликати робітників до збройної боротьби, а другі протягом 1905-1907 pp. організовували вбивства й погроми серед неросійського населення більш як у 100 містах імперії. Представники ліберального руху вважали, що головної мети - проголошення демократичних прав та свобод, обмеження самодержавства, створення парламенту - досягнуто.

Революція спонукала широкі маси до участі в національному русі й політичному житті. Формувалися нові партії, господарські й громадські організації. Керівництво страйками очолили ради робітничих депутатів. Першу раду створили пролетарі Катеринослава у жовтні 1905 р. До кінця року ради виникли у восьми великих промислових містах України. Вони боролися за встановлення 8-годинного робочого дня, покращення умов праці та побуту пролетаріату, організовували допомогу безробітним.

На початку жовтня 1905 р. розпочався масовий робітничий рух за створення професійних спілок. В Одесі, Миколаєві, Харкові, Катеринославі, Києві та інших містах утворювалися профспілки залізничників, машинобудівників, металістів, друкарів, кравців та працівників інших галузей виробництва. Профспілки ставали на захист економічних інтересів трудящих і, як правило, не підтримували революційних гасел більшовиків.

У багатьох містах України було створено кооперативні товариства. Майже 140 сільських, волосних, повітових і губернських комітетів Української селянської спілки об'єднали десятки тисяч селян.

Зусиллями видатних діячів української культури М. Аркаса, Б. Грінченка, Л. Українки, М. Лисенка, М. Коцюбинського, П. Мирного, Д. Яворницького та інших в Україні виникали й розгортали свою діяльність культурно-освітні організації Просвіта. Си видавали і поширювали українські книги, влаштовували бібліотеки й читальні для населення, організовували виставки, концерти самодіяльних акторів.

1905 р. товариства " Просвіти" разом із земствами та студентською молоддю розпочали кампанію за українізацію Київського, Одеського й Харківського університетів, що сприяло запровадженню в цих навчальних закладах курсу української літератури. Україномовними ставали народні школи. На земському з'їзді народної освіти 1911 р. представники Харківської, Полтавської та Чернігівської губерній поставили перед урядом Росії вимогу про українізацію освіти.

Важливу роль у пропагуванні національної ідеї відігравала українська преса. Першою всеукраїнською щоденною стала газета " Хлібороб", яку 1905 р. почали видавати на Полтавщині. У 1905-1907 pp. загалом виходило понад 20 україномовних газет, тижневиків та журналів, таких як " Рада", " Україна", " Українська хата", " Дзвін", " Село", " Рідний край", " Вільна Україна". Українські видавництва працювали в Києві, Кам'янці-Подільському, Харкові, Житомирі, а також у Петербурзі та Москві. 1911 р. вони видали 600 тис. примірників українських книг і брошур. Згуртуванню наукових сил сприяло заснування 1907 р. Українського наукового товариства в Києві.

У квітні 1906 р. розпочала роботу І Державна дума. В її складі від України налічувалося 102 депутати. 44 з них об'єдналися в Українську думську громаду на правах окремої парламентської фракції, яка вимагала політичної автономії України, відродження національної культури, демократизації суспільно-політичного життя. За участю М. Грушевського громада випускала журнал " Український вісник" і газету " Рідна справа" (" Вісті з Думи). У II Державній думі українська громада (47 депутатів) продовжувала обстоювати національну ідею. З червня 1907 p. царським указом було скасовано II Думу. Новий виборний закон урізав права трудящих і забезпечував кількісну перевагу представникам урядових партій. Серед депутатів III Думи від України було 64 поміщики, 13 - священиків і 26 - селян. Решта представляла інші стани. Національно-демократичні партії не змогли провести до Думи своїх представників, української фракції не було сформовано.

Революційні події на українських землях, що перебували в складі Росії, викликали хвилю страйків, мітингів і демонстрацій протесту у Львові, Станіславі, Тернополі, Чернівцях та інших містах Західної України. Для керівництва народним рухом з ініціативи Ю. Романчука та К. Левицького було створено в листопаді 1905 р. " Народний комітет". Масові виступи з політичними й економічними вимогами не припинялися протягом 1905-1907 pp. У Галичині відбулося близько 300 мітингів і зборів, 211 робітничих страйків і масштабних виступів селян. Внаслідок цих подій уряд Австрійської імперії дещо послабив політичне й національне гноблення, скасувавши обмеження у виборах до парламенту, й надав більші можливості, ніж у Росії, для розвитку української культури. До 1913 р. в Галичині виходило 66 україномовних видань. 1906 р. М. Гру шевський перевів зі Львова до Києва періодичні видання " Літературно-науковий вісник" і " Українська хата". Київ стає визначним центром українського національного руху.

Революція 1905-1907 pp. зазнала поразки. Але запровадження загального виборчого права, скасування заборони на українське слово сприяли піднесенню політичної й національної свідомості народу та його боротьби за волю.

Розпуск 1907 р. Державної думи увійшов до історії під назвою Третьочервневого державного контрреволюційного перевороту. Міністр внутрішніх справ і голова Ради міністрів П. Столипін заборонив діяльність політичних партій революційно-демократичної орієнтації, мітинги й демонстрації. Каральні загони громили прогресивні організації, закривали профспілки, кооперативи, газети та журнали. Протягом 1907-1909 pp. в імперії за " політичні злочини" було засуджено 26 тис. чоловік, з них близько 2200 - до страти.

Царизм ще більше посилив національне гноблення. Уряд заборонив викладання в освітніх закладах України рідною мовою, розпустив українські клуби й більшість товариств " Просвіти", позакривав чимало газет, журналів і видавництв. У публікаціях заборонялося навіть вживати слова " Україна", " український народ", а також створювати в імперії будь-які товариства " інородців", до яких було віднесено й українців. Удари охоронки прискорили розпад Української радикально-демократичної партії. Проте 1908 р. М. Гру шевський та С. Єфремов заснували в Києві нелегальне Товариство українських поступовців (ТУП), яке стало політичною партією, що пропагувала ідею національної автономії України в межах майбутньої демократичної Росії, Його центральним органом була газета " Рада". Головним своїм завданням ТУП вважало продовження боротьби за українізацію освіти, громадських і державних установ, церкви та поширення українського слова. У 1906-1910 pp. було здійснено український переклад і видання " Євангелія" накладом 1, 3 млн примірників. Один із лідерів ТУПу Б. Грінченко особисто видав 50 брошур з історії українського народу. Популяризацією наукових знань займалося " Українське наукове товариство".

Проте на шляху національно-визвольного руху став, окрім самодержавства, російський великодержавний шовінізм. Реакційна преса розгорнула шалену антиукраїнську й антиєврейську кампанію. Партія " Союз русского народа", організація " Клуб русских националистов" зі своїми чорносотенними дружинами громили організаційні структури національних рухів в Україні.

Жорстока політична реакція супроводжувалася тяжким економічним становищем - скорочувалось і припинялося виробництво, зростало безробіття, гостро стояла проблема малоземелля і безземелля. Щоб припинити сповзання країни в прірву й зміцнити економіку в умовах монархічного режиму, в Росії вдруге після 1861 р. було проведено низку реформ, зокрема аграрну. її ініціатором виступив П. Столипін. Передбачалося здійснити реорганізацію' місцевого самоврядування і судових установ, запровадити трудове законодавство, створити умови для розвитку освіти, удосконалення організації сільськогосподарського виробництва шляхом скасування общинних порядків.

За царським указом від 9 листопада 1906 р. селяни могли закріплювати земельний наділ в особисту власність, вийти з общини або подвірного землеволодіння на хутір чи відруб, продати свою частку землі. Дозволялося також брати кредити в Селянському банку для ведення власного господарства. 29 травня 1911 р. було прийнято закон про землеустрій. До 1916 р. на Правобережжі та Південній Україні вийшли на хутори й відруби близько 50 % господарств, а на Лівобережжі -понад 16 %. Селянами куплено майже 500 тис. десятин землі. Аграрні реформи прискорили розвиток товарних відносин у сільськогосподарському виробництві, сприяли розвиткові кустарних промислів, артілей і кооперативних товариств. Внаслідок проведених реформ Україна стала основною житницею імперії, яка вийшла на друге місце в світі за виробництвом сільськогосподарської продукції. Українська пшениця становила понад 40 %, ячмінь близько 50 % загальноросійського експорту цих культур.

З іншого боку, реформи призвели до соціального розшарування всередині селянства, скорочення земельних наділів і навіть до обезземелення певного прошарку селян, посилення соціальних суперечностей. Уряд втілював програму переселення найбідніших селян на вільні землі Сибіру й Далекого Сходу. Тому в господарському освоєнні цих регіонів важливе місце належить українським селянам.

У другій половині XIX ст. на Далекому Сході проживало близько 24 тис. чоловік. До 1917 р. туди прибуло 276, 3 тис. українців. Частка українських новоселів становила 67 %. Загалом з України виїхало до Сибіру й Далекосхідного краю близько 1 млн селян. Через неймовірні матеріальні труднощі й незвичні кліматичні умови третина з лишком переселенців померла, а четверта частина повернулася до України.

Значна кількість безземельних селян поповнила ринок робочої сили. З 1910 р. розпочалося нове економічне піднесення. Щорічно промислове виробництво зростало приблизно на 10 %. В Україні з 1910-го по 1913 pp. видобуток вугілля збільшився в 1, 5, залізної руди - в 2, марганцевої - в 4 рази. Інтенсивно розвивалися металургійна промисловість і машинобудування. Дещо знизилися темпи будівництва залізниць - з 500 км щорічно у 1900-1904 pp. до 200 км у 1910-1913 pp. Частка України в загальнодержавних перевезеннях залізничним транспортом досягла 31 %. В Україні діяли 72 іноземні компанії. Частка іноземного капіталу в акціонерних товариствах становила близько 45 відсотків.

На західноукраїнських землях промисловість розвивалася дещо повільнішими темпами. Металообробна, шкіряна, паперова та інші галузі мали кустарно-ремісничий характер. У нафтовидобувній галузі іноземний капітал контролював 3)4 видобутку й переробки нафти. На 700 фабрично-заводських підприємствах було зайнято близько 300 тис. робітників. У пошуках роботи щорічно виїжджали до сусідніх країн 20 тис. селян. Тяжкі умови життя, політичне й Національне гноблення спонукали їх до масової міграції. До 1917 р. у країни Європи, до Канади й США емігрувало понад 400 тис. осіб.

Напередодні Першої світової війни знову постало українське питання: національні сили, соціал-демократична фракція в IV Державній думі вимагали від царизму ліквідації національного гноблення й створення умов для розвитку української мови та культури. Національну ідею пропагували журнали " Дзвін", " Україна", " Рідний край", газети " Рада", " Украинская жизнь", " Правда" та ін. З новими радикальними поглядами на українську проблему виступив публіцист Д. Донцов у працях " Модерне москвофільство" (1912) та " Сучасне політичне становище нації і наші завдання" (1913). Відмовившись від ідеї української автономії в складі Росії, він пропонував національно-визвольному рухові стати на шлях боротьби за самостійну незалежну українську державу, за відродження духовного зв'язку України зі Заходом.

Ідея нації в модерну добу стає найважливішою складовою інтегруючої ідеології. В попередні часи «етнічна самосвідомість була такою складовою, але не настільки важливою. Релігія, становий поділ, династія та інші складові мали більше значення».

Процес становлення української нації розглядається Р. Шпорлюком у контексті світової історії: поширення націоналізму, нерівномірний розвиток різних країн, виникнення конкуренції між «передовими» і «відсталими» націями. Логіка його міркувань така: Україна була «окраїною» Росії і Польщі. Останні, у свою чергу, були також своєрідними «окраїнами» передового «Заходу». В модерну епоху, коли націоналізм перетворюється на засіб глобальної модернізації відсталих народів, починається трансформація російського і польського суспільств у національні, відбувається становлення модерних російської і польської націй. В конкретно-історичних умовах XIX ст. українці опинилися в ситуації, коли доводилося вибирати: або перетворитися з «окраїнного» суспільства на частину цих модерних націй, або самим трансформуватися в таку модерну націю.

Оскільки українці мали певну історичну, культурну і навіть державницьку традицію (хоча й не національну в модерному розумінні цього слова), а також нечисленну, проте досить високоосвічену еліту з традиціями/278/ локального патріотизму, вибір можна було передбачити. Почалося творення «України» — уявленої спільноти, але не як чиєїсь «окраїни», а як окремої соціально-культурної і в перспективі — політичної спільноти. Цей процес свідчив не тільки про творення нації, а й про розпад і трансформацію (making, unmaking and remaking) інших націй, у даному випадку польської і російської, оскільки останні претендували на те, щоб українці залишалися інтегральною частиною цих націй, вже як модерних. Відокремлення українців від росіян і поляків, які перетворювалися на модерні нації, не означало, на думку Р. Шпорлюка, відокремлення відсталого суспільства від передового. Українці прагнули увійти в модерний світ не через посередництво інших націй, а самостійно, вони не хотіли залишатися «периферією». «Змагання за незалежність, — наголошує Р. Шпорлюк, — не викликане прагненням відокремитися від ширшого світу; навпаки — воно мотивоване бажанням брати безпосередню участь у світових справах, не через столицю іншої держави, а через створення столиці власної держави [...]. Отже, український проект націотворення був не більше і не менше як спробою трансформації периферій декількох націй, які у свою чергу являлися периферіями Заходу, в суверенні спільноти, здатні безпосередньо входити в контакти з ширшим світом, з тим, що у дев’ятнадцятому, а ще більше у двадцятому століттях вважалося зосередженням сучасної цивілізації в політиці, культурі, науці та економіці» 28.

«Український проект» розроблявся, зрозуміло, інтелектуалами, які вже мали окрему щодо російської чи польської ідентичність, що мала бути реформульована саме як «українська» і саме як національна, бо ці інтелектуали мали уявлення про те, що відбувається в ширшому світі, а значить, вже були вражені вірусом націоналізму. Спочатку їхня аргументація на користь «окремішності» українців ґрунтувалася на історичних прецедентах, зокрема на факті існування «історичної козацької нації». Згодом, коли ця «історична нація» розпалася під впливом цілої низки внутрішніх і зовнішніх чинників, «українці звернулися до етнографії для того, щоб розібратися з тим, хто власне складає поняття «ми», і хто належить до «інших» 29. Поступово набір «ознак», які вказували на «окремішність» українців, розширювався: додалися такі, як територія, мова тощо. Фактично йшлося про акумуляцію /279/ елементів, ознак «нації» як уявленої спільноти в рамках «українського проекту». Водночас тривало вироблення понятійного простору: усталення самоназви, переосмислення старих понять, зокрема територіальних, етнографічних тощо. Далі спрацьовує вже відома схема: «будівничі нації» запрошують до її лав «маси», відбувається «націоналізація» цих мас, залучення їх до політики.

Цікавим у міркуваннях Р. Шпорлюка є також інтерпретація геополітичних чинників «українського проекту»: у формуванні образу нації важливу роль відіграло, зокрема, об’єднання правобережних і лівобережних українських земель у рамках однієї імперії, колонізація південних земель тощо. Шпорлюк звертає увагу й на ту обставину, що процеси творення нації у складі Російської імперії та імперії Габсбургів були настільки різними, що поставало питання: «Україна — одна нація чи дві?» Спільні етнічні корені українців Австро-Угорщини і Росії не могли бути достатньою передумовою для виникнення єдиної нації. Це усвідомлювали «будівничі» цієї нації. Саме тому вони висунули ідею соборної України, саме тому вони свідомо і цілеспрямовано працювали над творенням єдиної стандартизованої мови, єдиного культурного, а згодом — і політичного простору. Р. Шпорлюк, ілюструючи цю думку, вдається до такого формулювання: «Українці Росії та Австрії стали однією нацією не тому, що розмовляли однією мовою — вони почали розмовляти однією мовою тому, що спочатку вирішили стати однією нацією» 30.

Національно-культурне відродження розглядається як важливий наслідок модернізаційних процесів в Україні - економічного розвитку, соціальної мобілізації, зростання грамотності населення, пробудження національної свідомості і посилення інтересу до національної культури, мови, народних звичаїв тощо. Відродження охопило всі регіони України, причому, в кожному з них воно мало свої виразні особливості, які заслуговують на спеціальне вивчення. В 1917 р. почався новий його етап, коли національна культура охоплює широкі маси етнічних українців і перетворюється в потужний фактор формування національної свідомості і національної мобілізації.

Загальним, інтегрованим підсумком усіх попередніх шістьох процесів, зазначає О. Оглоблин, є «формування модерної української нації» - сьома основна проблема історіографії, яка має й «самостійне й величезне історичне значення». Як бачимо, становлення сучасної української нації О. Оглоблин розглядає цілком в дусі модернізаційної схеми розвитку суспільства, враховуючи особливу роль регіонального фактора: націотворення в різних регіонах України відбувалося з неоднаковою інтенсивністю. Разом з тим, це єдиний, взаємозв'язаний процес, який охоплює всю Україну.

Поряд з регіональним фактором, значну увагу у своїй статті О. Оглоблин приділив впливу на процес українського націотворення національних меншин. На відміну від своїх попередників, він відмовився «виносити» їх за рамки українського націотворення. Зокрема, О. Оглоблин негативно оцінив «канонізовану схему культурного процесу як виключно українсько-етнічного, українськомовного і навіть українсько-політичного процесу, до якого, майже до останнього часу, включалося тільки те, що писалося, творилося українською мовою або діячами.українського етнічного походження». Історик формулює принципової ваги висновок: «Усе, що було створено на Українській землі силами українських (територіально й національно) культурних діячів (та установ), незалежно від їхнього етнічного походження і характеру і незалежно від мовної форми культурних творів, належить Україні. Єдиним селекційним критерієм може бути тільки дух, зміст і ідеологія самого твору» [1, с.51].

Такий підхід відповідає новітнім уявленням про шляхи формування національної ідентичності, а отже, і націотворення. Шляхів цих сучасні вітчизняні і зарубіжні дослідники виділяють два. Перший ґрунтується на так званому «кровному праві». При такому способі ідентифікації передбачається, що члени однієї нації мають спільне походження і спільну культуру. Це - етнічно-генеалогічна ідентичність. Інша концепція будується на праві території. Ключовим моментом цього підходу є зростання солідарності серед населення певного території (країни), незалежно від етнічних, мовних, культурних, релігійних та інших відмінностей. Така ідентичність називається громадянсько- територіальною або політичною [6, с.204; 10, с.89; 11, с.324]. Наскільки можна судити зі змісту виступу О. Оглоблина, він схиляється до оцінки українського шляху в контексті концепції громадянсько- територіальної, або політичної нації. Але, здається, він не протиставляє обидва шляхи. В реальному історичному процесі ці шляхи часто переплітаються. «Не потрібно перебільшувати різницю між

2. Договір про ненапад між Німеччиною та Радянським Союзом, або Пакт Молотова — Ріббентропа — розрахована на 10 років міждержавна угода, підписана в перші години 24 серпня 1939 року (у документі зазначена дата 23 серпня) [ у Москві міністром закордонних справ Німеччини Йоахимом фон Ріббентропом та Головою Ради народних комісарів, народним комісаром закордонних справ СРСР В'ячеславом Молотовим у присутності посла Німеччини Вернера фон дер Шуленбурга та члена Політбюро ЦК ВКП(б), секретаря ЦК ВКП(б), члена Виконавчого комітету Комінтерну Йосипа Сталіна.Угода спиралась на Берлінський договір 1926 року, а з ним, і на Рапалльський договір 1922 року.Пакт гарантував нейтралітет Радянського Союзу в конфлікті Третього Рейху з Польщею та країнами Заходу, та давав можливість повернення Радянським Союзом втрачених Росією у Першій світовій війні територій.

Білет №29
1. Розкрийте питання: Брестьський мир. Гетьманат та Директорія в українській революції 1917 – 1920 рр
2. Військо Запорозьке-...
3. 1) документ про ОУН(б), де вони не погодились допомагати Німеччині.пояснити їх дії
2) документ, де треба було дописати слово " незалежність"

1. Делегація УНР на переговорах в Брест-Литовському оголосила, що ЦР перебуває у важкому стані і вимагає негайної допомоги. 9 лютого 1918 Брест-Литовський мирний договір був підписаний. Кордон між Україною і Автро-Угорщиною провели по старому кордону Російської імперії. Таємна угода про створення коронного краю в Східній Галичині залишалась дійсною Окрім цього Австро-Угорщина зобов’язувалась передати УНР окуповані Волинь і Холмщину. В свою чергу Україна повинна була експортувати в країни Четвертинного союзу декілька мільйонів тон продовольства. Німеччина та її союзники звернулися до уряду РСФСР з вимогою відвести свої війська з території України. Проте Росія продовжувала операції проти УНР. Брестський мирний договір поклав початок міжнародному визнанню незалежної У. 29 квітня 1918 р. Центральна Рада ухвалила Конституцію УНР, а Всеукраїнський хліборобський з'їзд проголосив П. Скоропадського гетьманом України. Внаслідок майже безкровного державного перевороту Центральна Рада була розпущена і в українських землях виникло нове державне утворення — гетьманат «Українська держава». Очоливши гетьманат, П. Скоропадський зосередив у своїх руках усю повноту влади. У «Грамоті до всього українського народу» гетьман обіцяв «забезпечити населенню спокій, закон і можливість творчої праці». Сучасники П. Скоропадського та історики констатують факт певного економічного піднесення України періоду гетьманату. Цьому сприяли відновлення приватної власності, підтримка гетьманом вільного підприємництва, можливість промислових та торговельних кіл суттєво впливати на економічну політику влади, широкий збут товарів до Австро-Угорщини та Німеччини. У цей час було налагоджено грошовий обіг, вдосконалено грошову систему, створено державний бюджет, відкрито кілька українських банків, засновано нові акціонерні компанії, відроджено промислові підприємства та біржі. Поступово було відновлено залізничний рух, реорганізовано і зміцнено державний флот. За доби гетьманату помітними були зрушення і в галузі культури та освіти. 13 листопада на таємному засіданні цієї організації розглядалося питання про збройний виступ проти П. Скоропадського. Було вирішено не поспішати з відновленням Української Народної Республіки, а визначити оптимальну форму державного правління після перемоги повстання. Для керівництва виступом обрали тимчасовий верховний орган УНР — Директорію — у складі В. Винниченка (голова), С Петлюри, Ф. Швеця, О. Андрієвського, А. Макаренка. Проголошений наступного дня гетьманом курс на федеративний союз з небільшовиць-кою Росією прискорив розвиток подій. Члени Директорії спішно прибувають до Білої Церкви, де була зосереджена їхня головна ударна сила — формування Січових стрільців, і переходять до активних бойових дій. Після розгрому під Мотовилівкою (18 листопада 1918 р.) найбільш боєздатних сил гетьмана питання про владу було вирішене: на початку грудня армія УНР контролювала майже всю територію України. Проте вже через півтора місяця вона змушена була під ударами зброй-них формувань радянської Росії залишити українську столицю. З цього моменту для Директорії розпочинається період політичної нестабільності, жорсткої боротьби за владу, безуспішних пошуків надійної зовнішньої та внутрішньої підтримки, нескінченних переїздів (Вінниця — Проскурів — Рівне — Станіслав — Кам'янець-Подільсь-кий), періодичних реорганізацій уряду (урядовий кабінет змінював свій склад шість разів і очолювався по черзі В. Чехівським, С. Остапенком, Б. Мартосом, І. Мазепою, В. Пилипенком) та кардинальних змін офіційної політичної лінії. Основні події доби Директорії – відновлення влади республіканців, акт злуки УНР і ЗУНР, еволюція влади від парламентської форми правління до авторитаризму. Вирішальною була постійна експансія радянської Росії в Україну за кінця 1918, в результіта якої була встановлена радянська влада.

В листопаді 1917 р., після того як держави Антанти навіть не відповіли на пропозицію про мирні переговори, Раднарком Росії розпочав їх з Німеччиною та її союзниками. Переговори проходили в Брест-Литовську. Німеччина запросила і представників Центральної Ради, делегацію якої очолив В. Голубович.

Визнавши Україну самостійною державою, Німеччина 27 січня 1918 р. підписала з нею окрему угоду, обіцявши разом зі своїми союзниками сприяти примиренню Москви та Києва. Крім того, таємним договором з Австро-Угорщиною передбачався поділ Галичини на українську та польську частини. Україна, зі свого боку, зобов'язувалася до кінця літа 1918 р. поставити Німеччині та Австро-Угорщині 1 млн тонн хліба та іншої продукції. Для забезпечення необхідного порядку Німеччина та Австро-Угорщина обіцяли Україні військову допомогу.

Через два місяці після брестських переговорів Україна була звільнена від більшовицьких військ. Центральна Рада повернулася до Києва. Заможні селяни, землевласники вимагали від влади визнання приватної власності на землю. Але Центральна Рада, в якій досить сильними були соціалістичні та навіть пробільшовицькі позиції, не бажала задовольнити ці вимоги. Голова Генерального секретаріату В. Винниченко взагалі пропонував заарештувати деяких членів уряду, проголосити Раду робітничих та селянських депутатів і провести нові вибори до ЦР. Такою була ситуація в керівництві Центральної Ради. Непорозуміння виникли також між українською та німецькою сторонами у зв'язку з виконанням господарських зобов'язань, передбачених договором між двома державами. Все це негативно впливало на внутрішньополітичну ситуацію в Україні. Невдоволення владою ставало дедалі сильнішим.

29 квітня 1918 р. в Києві зібрався Хліборобський конгрес, в роботі якого взяли участь майже 8 тис. делегатів, переважно селян. Учасники конгресу рішуче засуджували політику Центральної Ради, її соціалістичні експерименти, вимагаючи поновлення приватної власності на землю та утворення міцної державної влади у формі історичного гетьманату. Присутні одноголосне обрали на гетьмана П. Скоропадського. Того ж дня в соборі св. Софії єпископ Никодим миропомазав гетьмана. Отож Центральна Рада, проіснувавши тринадцять з половиною місяців, припинила своє існування.

П. Скоропадський сконцентрував у своїх руках практично всю повноту влади, розпустив Центральну Раду й ліквідував Українську Народну Республіку: країна стала називатися Українською Державою. Гетьман оприлюднив два програмних документи — «Грамоту до всього українського народу» і «Закони про тимчасовий державний устрій України». У сфері соціальної політики ставилося за мету поновити приватну власність на землю і передати її колишнім володарям. Були зміцнені державний бюджет, українська валюта. Відновилося міське й земське самоуправління.

Одним з найвизначніших досягнень гетьманату П. Скоропадського було енергійне національно-культурне будівництво. За дуже короткий час і в дуже складних умовах було відкрито майже 150 україномовних гімназій. У Києві та Кам'янці-Подільському постали українські університети. Почали працювати Українська Академія наук, національний архів, національна бібліотека. За безпосередньої участі академіка А. Кримського в Києві діяв Близькосхідний інститут. У жовтні 1918 р. засновано Київський інститут удосконалення лікарів як лікувально-навчальний заклад професійної спілки лікарів міста.

Без перебільшення можна стверджувати, що жодна інша влада всього періоду українських визвольних змагань не зробила в царині зовнішніх зносин стільки, скільки зробив гетьманський уряд. Відносини з державами Центрального блоку залишалися головним пріоритетом зовнішньої політики. Разом із тим на відміну від Центральної Ради Українська Держава прагнула до розбудови взаємин з радянською Росією, іншими новими державами, що виникли на теренах імперії Романових. Здійснювалися кроки, спрямовані на встановлення дружніх відносин із державами Антанти та нейтральними європейськими країнами. 14 червня 1918 р. був прийнятий закон «Про посольства 1 місії Української Держави». Новий закон від 6 листопада 1918 р. поширив дислокацію українських консульських установ на 22 країни та окремі регіони. Що ж до дипломатичних зносин, то вони існували з 12 країнами Європи.

Характерною рисою кадрової політики гетьманату в цій сфері було те, що на відміну від попереднього періоду вона була майже позбавлена ідеологізації, вузькопартійного впливу. Основний акцент робився на професійній підготовці, фаховому рівні, принциповості та патріотизмі працівників зовнішньополітичного відомства Української Держави. Міністрами закордонних справ Української Держави гетьмана П. Скоропадського були М. Василенко, Д. Дорошенко, Г. Афанасьєв.

Європа і світ у цей період більше стали знати про Україну як незалежну, самостійну гетьманську державу. Однак у самій Україні П.Скоропадський не користувався таким авторитетом. Він не мав підтримки ні білогвардійських сил, ні лідерів більшості українських політичних партій. Провідні держави світу замість реальної допомоги українській справі, як правило, обмежувалися риторикою.

Дедалі складнішою ставала внутрішня обстановка. Розколовся Союз хліборобів-власників: менша його частина вимагала забезпечення незалежності України, більша ж — виступала за федерацію з Росією. Активно діяли русофільські партії. Наростало невдоволення залежністю гетьманського уряду від німців. Основна маса селянства не підтримувала владу. Мало кому подобалася орієнтація П.Скоропадського на білогвардійську Росію, на монархію. Все це підготувало грунт практично для загальнонаціонального невдоволення.

І політичні опоненти гетьмана скористалися такою ситуацією. В. Винниченко і С. Петлюра, керівники Української соціал-демократичної партії, заснували опозиційний Український національний союз. Свою роль відіграли тут і революційні події листопада 1918 р. в Німеччині, де була повалена монархія. 14 листопада 1918 р. політичні партії України створили в Києві верховний орган республіки — Директорію — під проводом В. Винниченка та С. Петлюри. Почалися дії проти гетьманських військ. 14 грудня 1918 р. П. Скоропадський залишив Київ.

Отже, поряд із серйозними помилками та прорахунками, про які вже йшлося, гетьманська держава зробила й чимало корисного. Це стосується і економіки, і науки, і культури, і зовнішніх зносин. Було встановлено українську грошову систему, засновано банки. Чималі досягнення зроблені у сфері підготовки національних кадрів. Дуже важливими були судові реформи. Виключного розмаху досягла українська видавнича справа. І все це, не забудьмо, відбулося в надзвичайно складних міжнародних і внутрішніх умовах протягом семи з половиною місяців 1918 р.

19 грудня 1918 р. Директорія оголосила про відновлення Української Народної Республіки. На Софійській площі відбулися молебень і військовий парад. 26 грудня створено уряд УНР під головуванням В. Чехівського, представника УСДРП. Були відновлені закони УНР, зокрема закон про передання поміщицької землі селянам без викупу. Вища законодавча влада відтепер належала Трудовому конгресу — свого роду парламенту, сформованому з селян, робітників та інтелігенції.

Загалом же становище після повалення гетьманської влади було складним. Селяни, які складали основну масу армії, покидали її та поспішали ділити поміщицьку землю. Вкрай несприятливим було й зовнішньополітичне оточення України. Одеса була захоплена Антантою, на заході активізувалися поляки, на півночі — більшовики, на південному сході — російська Добровольча армія. Німецькі та австро-угорські війська, які згідно з договором мали захищати Україну від більшовиків, неспроможні були робити це.

Справа погіршувалася ще й тим, що в уряді не було спільної політичної лінії. Те, що перед тим об'єднувало членів уряду — боротьба проти гетьмана, — поступово зникало, а інших мотивів практично не було. До того ж боротьба з наслідками гетьманату інколи набирала форм, які не могли не викликати протесту. Існувала, наприклад, ідея ліквідації Української Академії наук як «витвору гетьманату». Декрети гетьманського уряду було анульовано. Права участі в політичному житті країни нова влада позбавила не лише поміщиків та капіталістів, а й професорів, адвокатів, лікарів, педагогів тощо.

Більшість керівництва Директорії стояла фактично на радянській або дуже близькій до неї платформі, виступала за союз із більшовиками проти Антанти. Це були В. Винниченко, В. Чехівський, М. Шаповал та ін. Інша частина на чолі з С. Петлюрою орієнтувалася на спілку з Антантою проти більшовиків. Незважаючи на договір, який було укладено між В. Винниченком і Д. Мануїльським про спільну боротьбу проти німців та австрійців, що перебували в Україні, а також на обіцянку X. Раковського і того ж Д. Мануїльського визнати в Україні той лад, який буде встановлено новою українською владою, більшовицький уряд Г. П'ятакова виступив зі звинуваченнями Директорії в контрреволюційності. Невдовзі з півночі розгорнувся наступ Червоної армії на Київ і Харків. Складність полягала в тому, що основу більшовицьких військ становили українські частини, сформовані ще за гетьмана для оборони від більшовиків — Богунська й Таращанська дивізії.

Отже, почалася війна УНР з РРФСР, офіційно оголошена 16 січня 1919 р. Ще перед тим більшовики зайняли Харків, а 5 лютого вступили до Києва. Уряд Директорії переїхав до Вінниці. Тут він перебував до весни 1919 р., коли місто було захоплено Червоною армією. При цьому Директорія робила спроби заручитися підтримкою Франції — за умови, що та здійснюватиме контроль над економікою України протягом п'яти років. А радянські війська продовжували наступ. З 20 червня 1919 р. столицею УНР стає Кам'янець-Подільський. Реальної допомоги з боку Антанти, незважаючи на обіцянки, Директорія не отримала, її сили танули. Почалися реорганізації уряду, що, однак, не змінило ситуацію. Воєнні поразки й дипломатичні невдачі призвели до роздроблення національно-визвольного руху. Україну охопив хаос.

Весною 1919 р. на Україну рушив ще один загарбник — Біла армія на чолі з генералом Денікіним. У травні вона зайняла Донбас, у червні — Харків та Катеринослав. Розпочався наступ російських військ на Київ і далі на південь. 35-тисячна армія Директорії разом з 50-тисячною Українською Галицькою армією розгорнули дії проти більшовиків. 30 серпня 1919 р. радянські війська залишають Київ. Першою в місто ввійшла Галицька армія, за нею — дені кінці, які на балконі Думи виставили російський прапор. З денікінцями був підписаний договір, за яким українські війська зупинялися на лінії Василькова. Але у вересні 1919 р. ситуація знову змінилася. Денікін віддав наказ виступити проти українських військ. У відповідь на це уряд УНР закликав народ до боротьби з денікінцями. Сили, однак, були нерівними. Українська армія опинилася в «чотирикутнику смерті» — між радянською Росією, Денікіним, Польщею та вороже налаштованими румунами. Галицька армія підписала угоду з денікінцями. 4 грудня 1919 р. керівництво УНР прийняло рішення про перехід до партизанських форм боротьби. 6 грудня частина військ УНР вирушила у перший зимовий похід по тилах денікінців та Червоної армії. В листопаді 1920 р. відбувся другий зимовий похід, що, як і перший, не приніс істотних здобутків. Зазнала невдачі й спроба Петлюри встановити спілку з Польщею (Варшавська угода від 26 квітня 1920 р.). Залишки військ УНР перетнули кордон і були інтерновані польськими властями. До Польщі переїхав і уряд УНР.

Москва робила все для того, щоб прибрати до рук Україну. Не обійшлося й без «дипломатії». В. Ленін звернувся з листом до робітників та селян України з приводу перемоги над Денікіним, в якому заявив, що незалежність України визнана радянським урядом і комуністичною партією. Невдовзі стало ясно, що то були лише слова, але на початок 1920 р., коли радянські війська зайняли Донбас, українська визвольна боротьба вже була практично завершена.

18 березня 1921 р. був підписаний Ризький договір, за яким Польща визнавала в Україні більшовицьку владу. Холмщина, Підляшшя, Західна Волинь та Західне Полісся відійшли до Польщі, Східна Волинь — до радянської Росії. Ризький договір, крім того, заборонив перебування на території Польщі антибільшовицьких організацій. Таким чином, Директорія, її уряд втратили право легального існування в цій країні. Так трагічно закінчився один з найбільш складних етапів боротьби за незалежну, суверенну Українську державу.

2. Ві́ йсько Запоро́ зьке — у XVI столітті офіційна назва козацького війська з центром у Запорозькій Січі, а з середини XVII століття — української козацької держави на чолі з гетьманом. Через руїну всередині цієї держави, розділилося на Військо Запорозьке Городове — власне Гетьманщину або Наддніпрянську Україну та Військо Запорозьке Низове — Запорозьку Україну з Січчю.

№ 30