Суспільно-політичне життя в Україні другої половини ХІХ ст.

Як і інші слов'янські народи, українці під впливом революційних подій в Європі пройшли три основних етапи свого національного відродження. На початковому етапі представники передової інтелігенції збирали історичні документи, фольклор, предмети старовини, прагнучи обгрунтувати самобутність українського народу. Другому — культурницькому — етапові притаманний сплеск відродження національної мови, її дедалі ширшого використання в літературі, освіті. Третій — політичний — етап характеризується зростанням національних організацій і обстоюванням національне зорієнтованих вимог, зокрема самостійності.

Після розгрому першої української організації такого спрямування — Кирило-Мефодіївського братства — в Україні впродовж багатьох років не вдавалося створити нових національно-демократичних організацій. Проте провідні діячі цього братства — М. Костомаров, В. Білозерський, П. Куліш, а згодом і Т. Шевченко, відбувши судові покарання, з'їхалися до Петербурга. Тут вони згуртували навколо себе однодумців і створили так звану «Громаду». Провідною ідеєю програми цієї організації було збереження самобутності української нації, захист її від русифікації та полонізації. Коштом заможних українців В. Тарнавського і Г. Галагана у Петербурзі було влаштовано українську друкарню. У 1861 р. тут почав виходити перший у царській Росії український часопис — «Основа», що опублікував твори І. Котляревського, Г. Квітки-Основ'яненка, Т. Шевченка, Марка Вовчка та інших українських письменників.

Після скасування кріпосного права активізувалося створення недільних шкіл для неписьменних. Побачили світ «Буквар южноруський» Т.Шевченка, «Граматика» П. Куліша та ін. Громадівці всіляко пропагували культ козацтва, волелюбних запорожців та гайдамаків, які, на їхню думку, символізували прагнення українських мас. У другій половині XIX ст. це романтичне й аполітичне поєднання ідеалізму, народництва та поклоніння всьому українському отримало назву українофільства.

На початку 1870 р. В. Антонович, М. Драгоманов, М. Русов, М. Зібер і С. Подолинський заснували таємну «Стару громаду», яка об'єднала інтелектуальну еліту, що користувалася високим моральним авторитетом. Головну увагу члени цієї організації приділяли розвиткові та поширенню наукових знань, письменства. Діяльність українофілів викликала жорстокий спротив царського режиму. Одним із наслідків цього стало те, що серед українофілів виникли значні непорозуміння. Вони торкалися не тільки мети і тактики організації, а й визначення змісту й природи українофільства.

Потреби у змінах особливо гостро відчували й відстоювали молодші члени громади, серед яких виділявся М. Драгоманов. Саме він закликав однодумців виходити за межі виключно культурницької діяльності, висувати ключові політичні, національні та соціально-економічні проблеми. Вперше ці, як вони себе називали, «свідомі українці» заявили про себе 1890 р., коли вирішили організувати «Братство тарасівців», головною метою якого було б створення самостійної України. 1893 р. у львівському часописі «Правда» з'явилася програма братства — «Декларація молодих українців». Автори програми проголосили про свій намір бути істинно українською інтелігенцією. Вони зобов'язалися розмовляти виключно українською мовою, виховувати в національному дусі своїх дітей, захищати права українського народу. У політиці їхньою метою було визнання українців як окремого народу в межах демократичної федеративної Росії.

Зусилля молоді певною мірою вплинули на представників старшої генерації, які стали діяти рішучіше та енергійніше. У 1897 р. з ініціативи В. Антоновича і О. Кониського була заснована підпільна Всеукраїнська загальна організація, що поставила за мету об'єднати всіх українських діячів під своєю орудою. Вона започаткувала видавництво «Вік», влаштовувала Шевченківські свята тощо. Однак і ця організація приділяла головну увагу питанням не політичним, а культурним.

Проте вимоги національно-політичного характеру посідали у суспільно-політичному житті України дедалі значніше місце, поступово набираючи загальноукраїнського масштабу. Галицькі українці, наприклад, створюють свої організації, впроваджують українську мову в школах. Важливу роль у формуванні національної свідомості та піднесенні культурно-освітнього рівня народу відіграло створення у 1868 р. товариства «Просвіта».

Отже, другу половину XIX ст. і особливо його кінець можна оцінити як важливий етап підготовки та збирання українських сил до боротьби за незалежність, за українську державність.

Незважаючи на переслідування й утиски з боку царського уряду, український національний рух наприкінці 60-х років продовжував розвиватися. У Петербурзі створюється і працює українська «Громада» за участю М. Костомарова, В. Білозерського, Т. Шевченка, П. Куліша, виходить перший український журнал «Основа». Студенти, молода інтелігенція Києва також організовують громади, недільні школи для неписьменних. Національний рух поширювався й на Полтавщині, Чернігівщині, Харківщині, Одещині. У другій половині XIX ст. він був відомий під назвою українофільства.

Офіційна влада робила все для того, щоб придушити будь-які прояви українського національного духу. У 1863 р. міністр внутрішніх справ П. Валуєв видав таємний циркуляр про заборону українських наукових, релігійних і особливо педагогічних публікацій. Малоросійською «говіркою» дозволялося друкувати лише художні твори. Громади були розпущені. Припинив своє існування часопис «Основа».

Валуєвський циркуляр завдав величезної шкоди розвиткові українського національного руху. Лише на початку 70-х років унаслідок деякого послаблення цензури В. Антонович зі своїми однодумцями відновлює роботу громад, створивши «Стару громаду». Придбавши російськомовну газету «Киевский телеграф», члени громади перетворюють її на свій друкований орган. Через своїх симпатиків у Галичині громадівці почали використовувати й україномовну пресу, зокрема часопис «Правда». З їхньої ініціативи у Львові було створено Літературне товариство ім. Т.Г. Шевченка. Важливою подією стало заснування 1873 р. в Києві відділу Російського географічного товариства. Невдовзі, однак, переслідування з боку уряду посилилися. Олександр II за висновками спеціальної комісії заборонив публікацію українських книжок, використання української мови, викладання її у початковій школі, заборонив діяльність громад. Усі ці поліцейські заходи були зведені у спеціальному указі, який цар підписав у травні 1876 р. в м. Емс (Німеччина).

Емський указ поклав край надіям українофілів на можливість культурницької діяльності в умовах самодержавства. Особливо негативно це вплинуло на М. Костомарова. В. Антонович і П. Житецький продовжували шукати компромісні варіанти підтримання українського руху. Б. Грінченко і О. Кониський стояли на позиціях радикальних реформ та боротьби з царатом, проте в них не було конкретної програми дій.

Перейшовши на нелегальне становище, громадівці намагалися використати будь-які можливості для розвитку національного руху, в тому числі шляхом відкриття своїх представництв за кордоном. Саме з цією метою до Швейцарії відбув М. Драгоманов. У Женеві він створив гурток у складі С. Подолинського, М. Зібера, Д. Вовка, до яких згодом приєдналися Я. Шульгин та М. Павлик. На кошти київської організації він починає видавати часопис «Громада». Але оскільки це видання дедалі більше схилялося до соціального радикалізму, київська громада, яка неухильно дотримувалася культурно-освітньої орієнтації, з 1886 р. відмовилася фінансувати його.

Таким чином, національна політика царського уряду в другій половині XIX ст. продовжувала в цілому залишатися реакційною, зокрема антиукраїнською за своєю спрямованістю. Однак вона була неспроможна знищити в українському народі прагнення до самовизначення, до вільного соціального та національного розвитку. Попри політичну реакцію, переслідування, заборони й заслання в українському суспільстві визрівали нові ідеї, насамперед у середовищі передової інтелігенції, яка мріяла про визволення української нації.

З середини 50-х ороків ХІХ ст. знову починає відроджуватись український національний рух, активність якого знизилася після розгрому Кирило-Мефодіївського братства. Його амністовані члени збираються у Петербурзі й засновують українське видавництво, в якому побачили світ «Записки о Южной Руси», «Чорна рада» П. Куліша, твори Т. Шевченка, Марка Вовчка та інших українських авторів. У 1861 р. був отриманий дозвіл на видання місячника «Основа» — першого в Російській імперії українського часопису.

Активізується національний рух і в самій Україні. Цьому сприяло зростання загальної невдоволеності в умовах пореформеного часу. Зміни на краще ставали дедалі примарнішими. В середовищі інтелігенції посилювалися радикальні настрої. Починаючи з 60-х років в Україні з'являються народники — ентузіасти культурно-просвітницької діяльності, які основним своїм завданням вважали звільнення селян з кріпацької неволі, вивчення й засвоєння народних звичаїв, мови, фольклору. Близькою до народників була група так званих хлопоманів на чолі з В. Антоновичем, які були вихідцями з правобережної польської шляхти і напередодні повстання 1863 р. розірвали зв'язки з польським національним рухом. Як народники, так і хлопомани ідеалізували селянство, однак перші були рішуче налаштовані на революційну перебудову існуючого режиму.

Першу групу народників-революціонерів організував 1871 р. в Петербурзі М. Чайковський. В Україні одна з таких перших груп була створена 1873 р. в Одесі Ф. Волховським. Серед її членів був А. Желябов — український студент із селянської родини, який стане згодом одним з найвидатніших революціонерів Російської імперії. Незабаром у Києві виник гурток під назвою «Київська громада», членами якого, зокрема, були майбутні відомі борці проти царизму — В. Засулич, В. Дебогорій-Мокрієвич, Я. Стефанович. Щодо мети — повалення царизму — всі ці групи були близькими, однак у них не було спільної точки зору на методи й засоби боротьби.

Один із напрямів діяльності народників пов'язаний з ім'ям відомого російського революціонера П. Лаврова. Він обстоював необхідність поступової підготовки народу до революції за допомогою освіти й пропаганди. Інший напрям уособлював відомий російський анархіст М. Бакунін. Він закликав до радикальних дій, до здійснення насильницьких актів, які б спровокували масові виступи народу. «Ходіння в народ» лавровців не мало скільки-небудь серйозних наслідків: селяни відмовлялися мати справу з «чужинцями» з міста. Щодо України, то тут «ходіння в народ» теж не набуло поширення.

Хоча цей рух загалом і зазнав невдачі, але його продовженням стали події, що відбулися 1877 р., коли Я. Стефанович та його анархістська група, котра базувалася в Києві, вдалися до спроби скористатися відданістю селян цареві, сфабрикувавши «царські маніфести», в яких селянам наказувалося створити таємні загони й повставати проти місцевих поміщиків і чиновників. Цю так звану «Чигиринську змову» викрили, виявивши причетними до неї близько тисячі селян.

Аналізуючи досвід «ходіння в народ», більшість народників почали переглядати свої бунтарсько-анархічні методи і поступово доходили висновку про те, що тільки політична боротьба здатна забезпечити перемогу над самодержавством. Однак і тут не було цілковитої єдності у поглядах. Чимало народників орієнтувалися на організацію терористичних актів. Постріл В. Засулич у генерал-губернатора Петербурга Трепова в січні 1878 р. започаткував цілу хвилю замахів на вищих чиновників царського уряду і на самого імператора. Взимку 1877 р. у Києві почав діяти гурток В. Осинського, члени якого здійснили низку терактів.

Незгоди між народниками щодо методів боротьби особливо загострилися в 1879 р. Частина народників, які обстоювали терористичну тактику, об'єдналася в групу під назвою «Народна воля». Інші ж створили організацію «Чорний переділ», яка виступала за мирне «вростання» народників у широкі верстви населення. «Чорнопередільці» (Г. Плеханов, Л. Дейч, П. Аксельрод, В. Засулич, М. Попов та ін.) згодом відмовилися від роботи на селі і зосередили головну увагу на агітації серед робітників. У Києві «чорнопередільці» створили «Південноросійський робітничий союз». Невдовзі деякі з них емігрували за кордон, де Г. Плеханов заснував у Женеві марксистську групу «Визволення праці».

«Народна воля» вступила в новий етап своєї діяльності. В ній склалася військова організація, що налічувала кілька сотень офіцерів. В Україні народовольські осередки виникли у Києві, Харкові, Одесі, Ніжині, Полтаві та інших містах. У лютому 1878 р. в Києві було здійснено замах на товариша прокурора Котляревського. У липні 1878 р. біля Харкова було зроблено спробу визволити з ув'язнення Войнаровського, засудженого на «процесі 193-х». Винесений народовольцями смертний вирок цареві Олександру II було виконано 1 березня 1881 р. Царський уряд перейшов у наступ. Відбулося кілька судових процесів проти народовольців, і організація фактично припинила своє існування.

Активну участь у діяльності народовольців брали українці. Серед них — Д. Лизогуб, М. Кулябко-Корецький, І. Гашевський, М. Кибальчич, С. Перовська та ін. Проте вони майже не цікавилися визвольною боротьбою українського народу, не користувалися українською мовою. Новий цар Олександр III стратив 28-річного Миколу Кибальчича, який, до речі, за кілька днів до загибелі розробив перший у світі проект реактивного космічного корабля.

Поряд із російським народницьким рухом існувала й окрема українська течія, що мала свої особливості. Якщо, наприклад, російські народники намагалися спиратися на «соціалістичні» нахили російського селянина, то українські наголошували на індивідуалізмі українського. Українські народники мали на меті насамперед культурницьку працю, яку вони розуміли як справу національну. Під їхнім впливом перебували відомі історики О. Єфименко, О. Левицький, письменники Панас Мирний, М. Коцюбинський, І. Карпенко-Карий, П. Грабовський та ін. Останнього за участь у народницькому русі двічі заарештовували, а в 1888 р. заслали до Сибіру. І. Франка,

Кирило-Мефодіївське братство було засновано в Києві 1846 р. Членами братства, очолюваного істориком, ад'юнкт-професором Київського університету М. Костомаровим, були полтавський учитель В. Білозерський, службовець канцелярії генерал-губернатора М. Гулак. Пізніше до них приєдналися П. Куліш і Т. Шевченко. Це був цвіт тогочасної молодої української інтелігенції. Всі вони захоплювалися ідеями свободи і демократії, всеслов'янського єднання, тому й свою таємну організацію назвали на честь великих слов'янських просвітителів Кирила і Мефодія.

Принципові положення політичної програми братства були викладені у «Книзі буття українського народу» та «Статуті Кирило-Мефодіївського братства». Братчики вірили в те, що прийде час, коли «вся слов'янщина встане, і не залишиться в ній ні царя, ні пана, ні холопа». Ставилося за мету об'єднати всі слов'янські народи в одну федерацію, в якій кожний народ зберігав би свою свободу. Провідна роль відводилася Україні: Київ мав стати столицею федерації, де збирався б загальний сейм.

На поглядах членів Кирило-Мефодіївського братства дещо позначалася програма Товариства об'єднаних слов'ян. Новою тут була ідея месіанізму українського народу. М. Костомаров був переконаний в тому, що за Україною, яка повстане зі своєї могили, підуть усі слов'янські народи. Однак члени братства по-різному дивилися на засоби досягнення цієї мети. Більшість схилялася до шляху реформ і «м'яких» методів. Меншість, насамперед в особі Т. Шевченка, займала радикальні позиції. Розходилися члени братства і стосовно того, що є першочерговим і головним. Для М. Костомарова це були єдність і братерство слов'ян. Т. Шевченко ж палко обстоював соціальне та національне звільнення українського народу.

Проіснувало братство недовго: на початку 1847 р. за доносом студента Петрова його члени були заарештовані. Найгірша доля спіткала Т. Шевченка. Його заслали до Оренбурга без права писати й малювати.

Таким чином, від Кирило-Мефодіївського братства бере початок історія нового українського політичного руху. Воно було першою в історії України нелегальною політичною організацією, що поставила за мету національне й соціальне визволення українського народу, возз'єднання його в єдиній соборній державі з одночасним. створенням федерації чи, можливо, конфедерації слов'янських країн.

Після реформи 1861 р. національна політика російського уряду не змінилася. Як і раніше, він заперечував сам факт існування українського народу як окремої етнічної спільності. Соціально-економічний і політичний лад Російської імперії також викликав невдоволення широких мас громадськості. Це зумовлювало подальший розвиток суспільно-політичного руху.

Суспільно-політичне життя Наддніпрянської України у другій половині XIX ст. характеризувалось складним переплетінням українського, російського і польського визвольних рухів. Російський і польський рухи були більш зрілими, ніж український, оскільки відкрито ставили політичні цілі.Наприкінці ХІХ століття відбувається політизація національного руху і на східноукраїнських землях. Виникає ціла низка політичних гуртків та перших політичних партій.

Першим серед них було Братство тарасiвцiв. Воно виникло влiтку 1891 р. в Xapковi. Його заснували студенти унiверситету М.Базькевич, М.Байздренко, I.Лина та дрiбний урядовець В.Боровик. Iх об'єднали палкий патрiотизм i прагнення боротися проти денацiоналiзацiї, зросiйщення, за нацiональне вiдродження українського народу.Члени братства доклали зусиль насамперед для створення розгалуженої таємної органiзацiї та розробки її програми, передуciм політичної. Гуртки тарасiвцiв були cтвopeнi в 10 мicтax України.Тарасiвцi перейшли з українських об'єднань i здiйснили спробу поширити свiй вплив на село. Значною мiрою сiльським був бессарабський гурток.Органiзацiйною формою зв'язку в братствi були з'їзди. Один з них вiдбувся у Києвi не пiзнiше квiтня 1893 р. i налiчував близько 30 делегатiв. На з'їздi, що тривав 3 днi, був складений статут братства. Kpiм суто органiзацiйних положень, статут має вступну частину: необхiднicть полiтичного виховання членiв гуртка; повна автономiя i широка воля на Українi; зв'язки мiж собою й обмiн лiтературою; святкування днiв, пов'язаних з видатними подiями в iстopiї України; видання для народу твopiв Т.Шевченка й Г.Квiтки-Основ'яненки; вивчення економiчного становища України та турбота про його полiпшення; пiклування про oсвіту народу, влаштування бiблiотек та iн. Про iншi з'їзди вiдомостi не збереглися.В 1893 р. поліцією був розгромлений харкiвський гурток Братства. Iншi громади продовжували роботу до 1897 р. На весні 1897 р. тарасівці увійшли до складу Bceукраїнської буржуазної органiзацiї, яку в лiтературi називають Всеукраїнською загальною органiзацieю (ВУЗО). До Ради органiзацiї були обранi тарасiвцi Є.Тимченко, М.Кононенко, О.Черняхiвський та iн.

Отже, 90-тi роки XIX ст. в українському pyci стали переломним етапом. Братство тарасiвцiв поклало органiзацiйний початок полiтичного етапу українського нацiонального руху. " Символ вiри" був покладений в основу " Програми української нацiональноi партii", створеної студентськими громадами наприкiнцi XIX ст. Жодна з схiдноукраїнських партiй початку ХХ ст. не уникнула впливу iдей цiєї органiзацiї.

У 1897 році в Києві на нелегальному з”ізді представників усіх громад України було утворено Загальну українську безпартійну організацію на чолі з Володимиром Антоновичем та Олександром Конинським. У 1904 році вона перетворилася в Українську демократичну партію. У 1897 році у Харкові заходами Дмитра Антоновича(сина Володимира), Лева Мацієвича та Михайла Русова виникла студентська група, на основі якої 19000 року була створена Революційна українська партія(РУП). У 1900 році харківський адвокат Микола Міхновський видав у Львові брошуру під промовистою назвою “Самостіна Україна”. Ця книжка вперше на східноукраїнських землях проголошувала ідеал “єдиної, нероздільної, вільної, самостійної України від гір Карпатських аж по Кавказькі”.Однак на відміну ід Галичини, де всі українські партії перейшли на самостійницькі позиції, постулат політичної самостійності України не прийнявся на східноукрахнському грунті. РУП, яка спочатку прийняла брошуру “Самостійна Україна” за свою программу, згодом відмовилася від неї і перейшла на федеративні позиції. Михновський у 1902 році утворив Українську національну партію, яка, хоч і прийняла постулат політичної самостійності, не змогла знайти багато прихильників.

Переважна більшість українських партій, що виникла на початку ХХ століття на Наддніпрянській Україні, теж виступали поборниками перебудови Росії у федерацію, в якій Україна користувалася б правами національної територіальної автономії, а не самостійної держави. На самостійницьких позиціях напередодні першої світової війни серед східноукраїнських лідерів крім Миколи Міхновського стояли лише відомий український історик В”ячеслав Липинський та публіцист Дмитро Донцов.

Під час спроби провести у Львові свій ІІ з”ізд наприкінці 1904 року РУП розпалася остаточно. Частина її членів під керівництвом М.Меленевського на початку 1905 року утворила Українську соціал-демократичну спілку. Інша частина, у керівному ядрі якої були В.Вінниченко, С.Петлюра і М.Порш, у грудні 1903 року трансформувалася в Українську соціал-демократичну робітничу партію (УСДРП).

Українські соціал-демократи виступали за безкоштовну передачу удільних, кабінетних, церковних і монастирських земель у власність органів самоврядування. Конфіскація поміщицьких земель не передбачалася. Партія добивалася автономії України. Визнаючи ненормальною багатопартийність соціал-демократії, УСДРП вважала можливим об”єднання з РСДРП на федеративних засадах за умови визнання її єдиним представником українського пролетаріату. Схожих позицій дотримувалися у цьому питанні єврейські та польські соціал-демократи.

З ініціативи колишніх діячів Київської громади восени 1904 року виникла Українська демократична партія (УДП). Соціалістична фразеологія в програмних документах УДП змусила частину демократів залишити партію. Група на чолі з Б.Грінченком, С.Єфремовим і Ф.Матушевським взялася за формування Української радикальної партії (УРП). Однак розкол вдалося подолати, і в1903 році УДП і УРП злилися вУкраїнську демократично-радикальну партію (УДРП) В 1907 році УДРП була перейменована в Українську трудову партію.

У грудні 1905 року у Києві відбувся ІІ з”їзд Революційної української партії, на якому вона була перейменована на Українську соціал-демократичну робітничу партію (УСДРП). У цей час Українська демократична партія і Українська радикальна партія утворили українську радикально-демократичну партію(УРДП). Політичний рух був досить жвавий, дуже гостро стояло питання про стосунки між українськими і загальноросійськими партіями. Впродовж 1906 року УСДРП кілька разів намагалася об”єднатися з РСДРП, але через теоретичні розбіжності цього так і не сталося. Ще однією важливою прикметою 1906 року був початок роботи І Державної думи. У виборах до наступної, ІІ Державної думи, значних успіхів досягли організації “Спілки”. Вони спромоглися провести 14 своїх депутатів. Практично всі украхнські партії обстоювали у цей час ідею автономії України у складі Росії.

Розпуск 3 червня 1907 року ІІ Державної думи знаменував початок наступу реакції. В Україні практично всі політичні партії до мінімуму згорнули свою роботу. Революція 1905-1907 років дала змогу набути політичного досвіду українським політичним діячам, які вийдуть на арену у 1917 році.

2. ПАЦИФІКАЦІЯ - - репресивна акція, проведена польською владою у вересні-жовтні 1930 року за наказом Юзефа Пілсудського, із застосуванням поліції та армії проти українського цивільного населення Галичини. Пацифікація була проведена у відповідь на «саботажну акцію» ОУН і супроводжувалась масовими арештами, побиттям людей, закриттям і руйнуванням українських установ в Галичині. Наслідком акції стала подальша значна радикалізація українського руху опору на західно-українських землях.

3. Період Гетьманату: 29 квітня 1918 р.- 14 грудня 1918 р

Смерд - член громади на Русі у ХІ-XV століттях. Серед істориків існувало і існує два погляди на значення слова: 1) людина, позбавлена особистої свободи і власності, 2) вільний член громади.

Білет № 37
1.Політичні відносини між УЦР та Росією (березень-квітень 1917) Ставлення Росії до УЦР.
2.Березневі статті
3.Одна із умов Люблінського сейму; Пиричина розпаду УЦР.

1. У кінці лютого 1917 р. в Петрограді в результаті збройного повстання робітників і солдатів ціризм було повалено. Проте боротьба за владу не закінчилася. Паралельно існували дві політичні структури, які представляли інтереси різних соціальних верств: Тимчасовий уряд, сформований в основному з ліберально-буржуазних депутатів IV Державної Думи, і Рада робітничих і солдатських депутатів. В Україні ситуація виявилася ще складнішою. Поряд з органами Тимчасового уряду та робітничими і солдатськими Радами (лише у березні 1917 р. іх було вже понад 170) виник ще один орган, який згуртував українські національно-демократичні сили – Центральна Рада. Це громадське об’єднання спочатку було створене 7 березня 1917 р. у Києві з ініціативи ряду політичних, громадських, наукових організацій. Головою Ради обрали визначного історика і громадського діяча М. Грушевськогою Серед партій провідну роль у Центральній Раді відігравали УПСФ, УСДРП і УПСР. Заручившись підтримкою, УЦР стала пред’являти все більші претензії на владу. Між нею і Тимчасовим урядом наростала напруженість. Тимчасовий уряд відмовлявся вирішувати питання автономії України до скликання Всеросійських Установчих зборів. У відповідь на це УЦР прийняла 10 (23) червня І Універсал, у якому проголосила автономію України. Фактично УЦР брала на себе державні функції. Був створений виконавчий орган – Генеральний секретаріат на чолі з В. Винниченком. І Універсал УЦР викликав величезний суспільний резонанс. Тимчасовий уряд змушений було піти на врегулювання відношень із УЦР. Результатом компромісу став ІІ Універсал УЦР, ухвалений 3 (16) липня. В цьому документі вказувалося, що поповнена представниками національних меншин, які проживають в українських землях, УЦР перетвориться на єдиний найвищий орган революційної демократії України. Передбачалося формування УЦР відповідального перед нею органу — Генерального секретаріату, який після затвердження Тимчасовим урядом мав стати носієм найвищої крайової влади Тимчасового уряду в Україні. УЦР брала зобов’язання боротися проти намірів самовільного здійснення автономії України до Всеросійських Установчих Зборів. Ці положення були підтверджені спеціальною Інструкцією Тимчасового уряду, в якій, між іншим, той обмежив владний вплив УЦР п’ятьма з дев’яти українських губерній – Київською, Волинською, Подільською, Чернігівською і Полтавською.Влада УЦР була виключно формальною. УЦР основну увагу приділяла безкінечним суперечкам із Тимчасовим урядом стосовно межі своїх повноважень, у той час, як найважливіші проблеми – продовольча, земельна, охорони правопорядку й т.ін. – залишалися невирішеними. Після ІІ Універсалу почалося повільне, але неухильне падіння авторитету УЦР.

2. Березне́ ві статті́ 1654 року (інші назви — «Статті Богдана Хмельницького», «Березневі статті Богдана Хмельницького», «Статті війська Запорозького», «Переяславські статті») — угода між російським царським урядом і українською козацькою старшиною, комплекс документів, які регламентували політичне, правове, фінансове і військове становище України після Переяславської ради.Згідно з цими статтями Україна зберігала свої військово-адміністративні органи управління на чолі з виборним гетьманом. На Гетьманщині без обмежень мало далі діяти місцеве право, обумовлювалося невтручання царських воєвод та інших урядовців у внутрішні справи України. Україна зберігала свої збройні сили — 60-тисячне козацьке військо. Гетьманський уряд мав право на ведення стосунків з іноземними державами, правда з дозволу царського уряду і не мав права на зносини з Польщею та Туреччиною. Гетьман обирався на козацькій раді пожиттєво, а царя лише повідомляли про результат виборів. Влада Гетьмана поширювалась на всю територію України. Всі податки і доходи збирались українськими фінансовими органами. Представники Москви лише мали приймати від них належну їй данину.

3А. Умови Люблінського сейму: загальний сейм для вибору короля на кордоні Литви і Польщі, коронування короля у Вільно литовської короною, скликання сеймів поперемінно в Литві та Польщі, призначення на посади в Литві лише її уродженців.

3Б. Падіння Української Центральної Ради спричинили:

— розкол в українському суспільному русі, взаємні обвинувачення політичних партій, різних груп еліти, населення регіонів;

— політична недосвідченість і наївний романтизм лідерів, їх схильність до народницької, а не державотворчої позиції;

— утопізм соціально-економічного законодавства, особливо в аграрній сфері;

— відсутність ефективних і авторитетних органів управління на місцях, нерозвинутість системи самоуправління, повноважень центру та регіонів;

— однобока орієнтація на російську соціал-демократію, що переростала в більшовизм радикального типу, і на федеративний союз з Росією;

— невідповідність між курсом на побудову парламентської республіки та політичними, соціально-економічними реаліями 1917—1918 pp.;

— запізніле усвідомлення лідерами УЦР необхідності сильної виконавчої влади;

— анархічні тенденції українського менталітету, непідготовленість мас до самостійного національно-державного життя; вірус деморалізації та апатії, що охопив значну частину суспільства, політична культура якого була розвинута надто слабко, залишаючись глибоко патріархальною;

— небажання і невміння створити регулярні збройні сили, інші силові відомства у державі:

— ідейна, матеріальна, психологічна неготовність національно-демократичних сил до побудови основ державності; орієнтація на стратегію руйнування старого ладу, розуміння демократії як нічим не обмеженого народовладдя, що плодило охлократичні тенденції в суспільстві; — незацікавленість сусідніх з УНР держав в існуванні незалежного, сильного українського державного організму

Білет №38
1. Україна в Першій Світовій війні, світовий баланс сил, національні інтереси України;
2. Південне товариство декабристів;
3. Періодизація " Великого розселення слов'ян", На яких державно-правових засадах УСРР вступала до СРСР 1921-1922 рр.

1. Початок XX ст. у міжнародних відносинах характерний, насамперед, завершенням територіального поділу світу. Цей період ознаменований швидким зростанням продуктивних сил, економічним розвитком, значними досягненнями в галузі науки і техніки. Нерівномірність економічного розвитку вкрай загострила суперечності між найбільшими державами світу. Боротьба за нові ринки збуту, колонії, сфери впливу, поділ світу відповідно до змін у співвідношенні сил становить основний зміст зовнішньої політики цих держав.

У боротьбі за перерозподіл здобутих раніше позицій і територіальних володінь утворювалися військово-політичні блоки держав. У 1879 - 1882 pp. утворився Троїстий союз у складі Німеччини, Австро-Угорщини й Італії. У 1907 р. остаточно сформувався другий військово-політичний блок держав - Антанта у складі Англії, Франції та Росії.

Землі України, поділені ще у XVII ст., перебували у складі Австро-Угорщини і Росії, що становили два протилежних блоки. Кожна з цих держав претендувала на ту територію України, яка була за її межами. Отже, головний театр воєнних дій у майбутній війні розгортався б на українській етнічній території. Виходячи з цього, і складали свої плани держави. Світова війна, розпочавшись 28 липня 1914 p., підтвердила такі гіпотези.

Перша світова війна, розпочата через суперечності між двома ворожими військово-політичними блоками, що сформувалися на зламі ХІХ-ХХ ст., втягнула мільйони людей у кривавий бій і охопила значні території не лише Європи, а й Азії та Близького Сходу. Основною причиною війни стало намагання великих країн перерозподілити світ.

Посилили суперечності, що виникли між двома блоками, національні питання у Східній Європі. Закономірним було бажання правлячих кіл воюючих держав залучити до свого боку нації, які вступили у війну задля досягнення національного самовизначення. Проблема національного самовизначення народів постала настільки гостро, що дала підстави Прем'єр-міністрові Великобританії Гербертові Асквітові, визначаючи причину вступу Англії у війну, приділити їй значну увагу. ''Ми ніколи не вкладемо меч у піхви, - заявляв він, - який ми так нелегко витягнули..., доки права малих націй Європи не будуть поставлені на міцну основу''.

Погляди Прем'єр-міністра поділяв і військово-морський міністр, член британського кабінету Уінстон Черчіль. Надаючи врегулюванню національних суперечностей у Європі важливого значення, він заявляв: ''Якщо внаслідок нашої перемоги Європа буде перелаштована настільки, наскільки це можливо відносно принципу національності, згідно з бажаннями людей, які проживають на спірних територіях, ми можемо сподіватися значної розрядки і полегшення''.

Британський уряд, переслідуючи ідею перемоги над державами німецького блоку, прагнув залучити на свій бік малі народи, проголошуючи зрозумілі для них гасла про національне самовизначення. Для цього з початком війни у Великобританії було створене агентство пропаганди публічної підтримки національного самовизначення зі штатом науковців, журналістів і письменників, які вміло використовували публічну думку та проводили пропагандистську діяльність.

Отже, британський уряд задекларував намагання розв'язувати національні проблеми народів, поневолених ворогами Антанти, прагнучи використати національні питання як зброю проти держав австро-німецького блоку.

Такої ж позиції дотримувалися Сполучені Штати Америки. Вони обрали становище спостерігача, однак були впливовою зовнішньою силою, намагаючись ідентифікувати цілі Антанти з цінностями американського місіонерського лібералізму; президент Америки Вудро Вільсон спрямував свої думки і дії до рішучого й об'єктивного нейтралітету у війні. Вступивши у війну лише 1917 p., проголошуючи принципи національного самовизначення, декларуючи права націй на відродження державності, адміністрація Вудро Вільсона прагнула збереження стабільності на європейському континенті. Тому США вступали у війну, вважаючи свою місію місіонерською.

Однак ні Великобританія, ні Франція, ні США не виступили на захист українців, незважаючи на проголошення про опору на ''малі народи''. Коли ідея ''єдиної та неподільної'' Росії була добре зрозумілою Англії і Франції, то США не мали чітко сформованих і яскраво виражених інтересів у Європі. Українське питання більше цікавило царську Росію.

Як і будь-яке питання, пов'язане з національним відродженням, українське питання було започатковане в українському громадянстві, висуваючи на порядок денний ідеї національного самовираження та самобутності. З розвитком політичної свідомості на початку XX ст. ''українське питання'' трансформувалося від культурницького напряму до ідеї розвитку не лише національної культури, а й досягнення повної національної територіальної автономії. Незважаючи на роз'єднаність українських земель, українська політична еліта Росії й Австро-Угорщини почали проголошувати ідею національної автономії України. ''Українське питання'' із суто внутрішньополітичного поступово переросло у міжнародну проблему в контексті реалізації військово-політичних цілей держав у Першій світовій війні. Однак приналежність українських земель до Російської та Австро-Угорської імперій вкрай заплутали його вирішення, оскільки ці дві імперії належали до ворожих військово-політичних угруповань - Антанти і Че-твірного Союзу.

Світова війна незаперечно підтвердила ворожість царської Росії національним прагненням України, її геополітичним інтересам. Гострі суперечності між Росією й Австро-Угорщиною стали показовими у боротьбі за територіальні надбання цих держав. Територіальна суперечка привертала увагу дипломатії західних держав, перетворюючи ''українське питання'' на чи не найголовнішу причину розв'язання світової війни, без вирішення якого примирення було неможливим. Характеризуючи національну політику російської державності в українському питанні, зазначимо, що тогочасний уряд проводив її щодо обмеження прав і свобод ''чужорідних елементів''. Наприклад, у циркулярі Міністерству внутрішніх справ від 20 січня 1910 р. глава уряду П. Столипін наказував губернаторам не допускати створення ''товариств інородних, між ними українських і жидівських, незалежно від їхніх цілей з огляду на несумісність з російськими державними завданнями; товариств, які мають вузькі національно-політичні цілі, бо об'єднання на ґрунті таких національно-політичних інтересів веде до збільшення основ національної відокремленості й розбрату та може викликати наслідки, що загрожуватимуть громадському спокою і безпечності''. Цей циркуляр віддзеркалював ''українську політику'' російського самодержавства, адже, на тверде переконання прем'єр-міністра Росії, ''історичним завданням російської державності є боротьба з рухом у теперішнім часі прозваним українським, що містить у собі ідею відродження старої України і устрою малоросійської України на автономних національно-територіальних засадах''.

В роки війни російський чинник проблеми розв'язання ''українського питання'' мав безпосередній вплив на країни Антанти у зв'язку з приналежністю до неї Росії. Російські діячі стверджували: ''Сила Росії - в її єдності від фінських берегів до Великого океану, від Білого до Чорного морів''. Цю ідею повністю підтримували союзники. Це якраз відповідало централістичним традиціям Франції і було повністю зрозумілим для Англії.

Таке переконання мали союзники Росії щодо українського питання. На думку відомого українського політика періоду Центральної Ради О. Шульгіна, ''до початку війни і з її початком воно просто не існувало для французів і решти союзників. їм треба було утвердити ідеологію війни як звільнення малих народів від гніту. Стара Росія походила на ту висококультурну і гуманну силу, котра мала йти на допомогу людяності''. О. Шульгін обґрунтував, що ''українське питання'' для союзників було необхідним для утвердження їх місіонерської, визвольної місії у війні. Лише на завершальному етапі війни, коли союзники намагалися створити враження звільнення ''слабких народів'' з-під гніту ''сильних'', це питання постало перед європейськими державами. З огляду на те, що Росія була союзником Антанти у війні, ні Англії, ні Франції ''не було діла до нікому невідомого народу українського''.

На думку деяких дослідників, союзники про українську проблему вперше дізналися з німецьких джерел. Водночас матеріали британської преси й урядових структур цього періоду засвідчують ґрунтовну поінформованість про суть українського питання. Його розглядали у працях відомі британські дослідники Східної Європи Р.Симон Войсон, А.Тойнбі та ін. Зацікавлення Великобританії у зв'язках з Україною можна пояснити суперечностями між Англією і Росією. Могутня Російська імперія заважала планам правлячих кіл Великобританії поширювати вплив у Європі. За свідченням Ллойд Джорджа, восени 1916 р. були розроблені плани ослаблення Росії, що передбачали ''створення ефективного бар'єру проти російського домінування в Європі''. Складне становище у Росії створило ідею її розчленування на окремі державно-політичні утворення, пов'язані федерацією. На думку тодішнього військового міністра У. Черчілля, така Росія ''була б меншою загрозою для майбутнього світу, ніж велика централізована царська монархія. І зараз якраз такий момент, коли з допомогою розумного використання політики союзників можна надати подіям саме такого розвитку'' Визначальним фактором, що впливав на визначення місця українського питання у зовнішньо-політичних стратегіях країн Антанти, зрештою, і Центральних держав, було польське питання, яке посідало вагоме місце в тогочасній європейській політиці. Погляди більшості польських діячів кінця ХІХ-початку XX ст. ґрунтувалися на переконанні у необхідності відродження польської державності в межах ''історичних земель'', що означало експансію на українські, литовські, білоруські й інші землі, заперечуючи права цих націй на самовизначення. Наприклад, однією з впливових політичних сил були націонал-демократи (ендеки), на чолі з Р.Дмовським. Вони активно пропагували ідею ''інкорпорації'' східних кресів до складу відродженої Польщі, проголошували вищість польської культури та її особливу місійність на українських землях.

На початку війни австро-угорський уряд прихильно ставився до ідеї утворення самостійної української держави. Консул Е. Урбас 6 серпня 1914 р. писав із Львова керівникові Кабінету Міністрів, що, незважаючи на те, як буде розв'язане ''польське питання'' у тій переможній війні, московська влада буде лише відштовхнута, але не підірвуться її основи. На думку Е.Урбаса, Австро-Угорщина повинна у тій війні мати одну мету, в іншому випадку ''за ці страшні кровопролиття і біди понесе відповідальність перед Богом і людьми''. Вона мусить назавжди знищити російську владу, створити вільну Україну до Дону, відновити давні національні почуття у справжньому католицькому дусі Брестської унії. ''Такий план - Україна аж до Дону, - писав Е. Урбас, - може здаватися у Відні фантастичним, однак про це можна говорити з окремими людьми як про цілком реальну річ. Все, що я тут побачив у воєнному виступі (йдеться про набір до легіону Українських січових стрільців. - Авт.), надає великої впевненості''. Оскільки українці матимуть власну державу і не захочуть опинитися знову під російським пануванням, то Росія, незалежно від втручання Австро-Угорщини, ''стане для неї нестрашною'', отже, ''нам дорога до Константинополя відкрита''. Тому з утворенням Української держави Австро-Угорщина могла б розв'язати питання своєї сфери впливу на Балканах. Окрім того, австрійські політики сподівалися на скорочення австро-російського кордону. Це пов'язано з інтересами Німеччини до Конгресової Польщі. Тоді ''великі австро-угорські суперечності з Росією стануть маленькими німецькими''.

За таких умов Австро-Угорщина мала намір відмовитися від протекторату над Україною. Цю позицію Міністерство закордонних справ обґрунтовувало надто великими австро-російськими територіальними претензіями із здобуттям Бессарабії, труднощами з одночасним розв'язанням ''польського та українського питання'', зокрема при встановленні кордону, а також воєнними можливостями. Зовнішньополітичне відомство Австро-Угорщини вважало, що без покровительства незалежна Україна не зможе уникнути загрози Росії або матиме тенденцію радикально-соціалістичної республіки, що особливо турбувало австрійців. Тому, як зазначалося в доповідній записці Е.Урбаса, адресованій О.Гойосу 20 серпня 1914 p., Українська держава повинна залишитися під німецьким або спільним німецько-австро-угорським протекторатом чи в союзі з Румунією. На його думку, німецький протекторат над Україною буде корисним і для Австро-Угорщини. Заміниться лінія великого німецько-російського кордону і військовою силою ліквідуються соціалістичні тенденції серед українців. Водночас німецька торгівля через Чорне море до Азії відкриває для Австро-Угорської монархії вікно на Балкани. Завдяки союзові України з Румунією австрійська дипломатія хотіла відвернути зазіхання останньої на Буковину, повернути її експансію на Схід і так протистояти Росії.

Австро-Угорщина, у свою чергу, остерігалася підтримки німецьким урядом боротьби неросійських народів, оскільки це загрожувало б територіальній єдності монархії. Адже в союзі з Німеччиною Україна вимагала б приєднання Східної Галичини, Північної Буковини і Закарпаття. Таке розуміння позиції Німеччини зумовила заява рейхсканцлера Т. Бетмана-Гольвега у рейхстазі, в якій він наголошував: ''Німеччина є і хоче залишитися оплотом миру і дружби великих і малих націй. Це є також основою для нашої позиції щодо України, прагнення і національно-історичні права якої добре відомі кайзерівському німецькому урядові. Ми бажаємо з відкритим серцем, щоб рани, завдані українському народові російським гнітом, так швидко зажили, як це можливо. Відносно можливого заснування самостійної Української держави кайзерівський німецький уряд ставиться прихильно''.

Не змінюючи орієнтації на Німеччину й інші держави Четвір-ного Союзу, гетьманський уряд зробив спроби встановити відносини з державами Антанти. Безумовно, П.Скоропадському не доводилося розраховувати на добрі відносини з Антантою і США. Після окупації України німецькими військами й приходу до влади гетьмана П.Скоропадського країни Антанти та США остаточно втратили інтерес до України, розглядаючи її як союзника Німеччини. Українська проблема не встигла посісти чільного місця на порядку денному міжнародної політики. У 1918 р. ''українське питання'' майже зникло для країн-переможців у Першій світовій війні.

Кроки до зближення з Антантою П.Скоропадський почав робити лише в жовтні 1918 p., коли поразка Німеччини у Першій світовій війні стала неминучою. З цією метою у Берн (Швейцарія) був направлений Є.Лукасевич. Подібне завдання одержав від П.Скоропадського посол у скандинавських країнах І.Коросто-вець, якого згодом замінив К.Лоський. Проте країни Антанти не пішли на встановлення відносин із Україною з певних причин. По-перше, рішуче запротестували Німеччина й Австро-Угорщина. По-друге, держави Антанти бачили чітко виражену проніме-цьку політику гетьманського уряду. По-третє, уряд Франції стояв на позиції ''єдиної і неподільної Росії''. Англія і США, не маючи чіткого уявлення про українську проблему, підтримали воєнну концепцію Ж.Клемансо.

Однак у листопаді 1918 р. стало відомо, що Німеччина й інші держави Четвірного Союзу війну програли. У цих умовах гетьман активізував зусилля, щоб все ж таки налагодити контакти з державами Антанти - Англією і Францією. Він змінив зовнішньополітичну орієнтацію і взяв курс на ''відновлення великої Росії''. Одночасно було сформовано новий уряд проросійської орієнтації. Міністром закордонних справ став Ю.Афанасьєв.

Гетьманський уряд направив до Франції дипломатичну місію, яку очолив М.Могилянський, а до Великобританії - І.Коросто-вець. Однак держави Антанти відмовилися вести переговори і звинуватили Україну в тому, що вона, не будучи самостійною державою, вступила в союз із ''Центральними державами і тим самим, як частина Росії, зірвала свій союз з державами Антанти''.

Дещо змінила Антанта позицію у другій половині листопада. Гетьману обіцяли військову допомогу, проте і на цей раз він запізнився, а 14 грудня 1918 р. внаслідок повстання Директорії зрікся влади.

Загалом гетьманський уряд проводив активну зовнішньополітичну діяльність, багато зробив у справі налагодження відносин України з іншими державами, зміцнення її міжнародних позицій. Посольства України діяли у 12 країнах; 25 держав мали свої дипломатичні представництва в Україні. Період гетьманату П.Скоропадського увійшов до історії дипломатії України хоча невеликою, але яскравою сторінкою.

Війна почалася 1 серпня 1914 р. Вона стала для Європи першим жахливим досвідом сучасного ведення воєнних дій. Про катастрофічні наслідки цього конфлікту свідчать хоча б такі дані: країни, які раніше чи пізніше взяли участь у війні, мобілізували 65 млн солдатів, з яких 10 млн загинуло і 12 млн було поранено. Жертви серед цивільного населення були майже такими ж.

Головною причиною Першої світової війни було прагнення імперіалістичних держав загарбницькими методами задовольнити свої інтереси. Проте для Німеччини, Османської та Австро-Угорської імперій, тобто так званих Центральних держав, а також Російської імперії, яка разом з Англією, Францією та Сполученими Штатами входила до Антанти, війна, зрештою, багато в чому стала шляхом до самознищення.

Серед загарбницьких планів, плеканих державами-учасницями війни, не останнє місце відводилося Україні. Росія прагнула захопити землі Галичини, Буковини, Закарпаття під прикриттям ідеї «об'єднання всіх руських земель». Австро-Угорщина претендувала на Поділля та Волинь. Найбільш далекосяжні плани щодо України мала кайзерівська Німеччина, котра прагнула реалізувати свою давню мету — створення під її зверхністю Пангерманського союзу, в якому Україна мала стати частиною майбутнього німецького протекторату.

З початком війни серед українських політиків стався розкол. Більшість західноукраїнців вирішили взяти бік Австро-Угорщини. В серпні 1914 р. у Львові було засновано Головну Українську Раду — міжпартійний блок за участю радикальної, соціал-демократичної та національно-демократичної партій. Раду очолив К. Левицький. Розпочалося формування українських військових підрозділів. 2, 5 тис. добровольців склали Український легіон січових стрільців. Він брав участь у воєнних діях в районі Стрия та на інших ділянках фронту. Більшість учасників українських військових формувань були членами організацій «Січ», «Сокіл», «Пласт».

Одночасно зі створенням ГУР з ініціативи Д. Донцова, В. Дорошенка, О. Скоропис-Йолтуховського, М. Меленевського та інших у Львові постав Союз визволення України (СВУ). 1 вересня 1914 р. «Вісник СВУ» надрукував політичну програму, яка передбачала створення самостійної Української держави з конституційною монархією, демократичним устроєм, свободою для всіх національностей, самостійною українською церквою. Для досягнення цієї мети Союз вважав за доцільне співробітництво з Німеччиною та Австро-Угорщиною.

На початку вересня 1914 р. російська армія окупувала значну частину Східної Галичини. Це був важкий удар по українцях цього краю. Австро-угорське командування повірило в провокаційні чутки, розповсюджувані польською адміністрацією провінції, про «таємні симпатії українців до росіян», унаслідок чого відступаючі габсбурзькі війська вдалися до переслідувань українців, яких постраждали тисячі.

Царський уряд швидко дав зрозуміти, що не вважає Східну Галичину тимчасовим завоюванням, називаючи її не інакше, як «давньою російською землею», котра тепер «назавжди возз'єднується з матір'ю-Росією». Було закрито всі українські культурні установи, кооперативи та періодичні видання. Вводилося обмеження на вживання української мови й робилися спроби впровадити у школах російську мову.

Що ж стосується Наддніпрянської України, то газета «Рада», що виражала лінію Товариства українських поступовців, закликала українців до захисту Російської держави. На цих же позиціях тоді стояв і С. Петлюра. Важко сказати, чи це була його тактика, чи тверде переконання, але декларації вірності владі не врятували український рух від нових ударів. «Просвіту» було закрито. Заборонялося друкувати будь-що українською мовою. Професор М. Грушевський, який повернувся з Австрії до Києва, був заарештований і засланий до Симбірська, Казані і зрештою до Москви, де він пробув до революції 1917 р.

З метою підтримки російської армії був створений Комітет Південно-Західного фронту Всеросійського союзу земств і міст, у складі якого працювали відомі діячі українського руху А. Ніковський, Д. Дорошенко та ін. У 1916 р. С. Петлюру було призначено помічником уповноваженого цього Союзу на Західному фронті.

Чим далі йшла війна, тим більшими були її жертви — як військові, так і цивільні. Трагедія українців полягала в тому, що вони, не маючи власної держави, вимушені були перебувати по різні боки театру воєнних дій і вбивати одне одного. Чи не єдиним позитивним моментом було те, що війна виснажувала сили воюючих імперій, створюючи таким чином у перспективі нові політичні можливості для поневолених Росією народів.

У 1915 р. становище на фронтах стало змінюватися. В квітні почався контрнаступ німецьких і австро-угорських військ. Російська армія вдалася до відступу. Патріотичний порив українців Наддніпрянщини поступово минав. Рада РУП прийняла рішення про нейтралітет у воєнному протистоянні. Значна частина українських соціал-демократів за участю В. Винниченка проводила антивоєнну агітацію. Головна Українська Рада у світлі нової ситуації виступила з заявою, в якій проголошувала своєю метою створення самостійної Української держави з земель, які входили до складу Російської імперії; з українських земель у складі Австро-Угорщини планувалося створити автономну область.

У березні 1916 р. стався новий поворот подій. Унаслідок так званого «Брусиловського прориву» російська армія зайняла Чернівці, Коломию, Луцьк та інші міста цього регіону. Австро-угорські війська втратили близько 1 млн вояків, 400 тис. потрапили у полон. Але на допомогу Австро-Угорщині прийшла Німеччина. 5 листопада 1916 р. Відень і Берлін остаточно домовилися про створення Польської держави. Для українців це означало б неможливість реалізації їхніх планів створення власної держави.

За таких умов Головна Українська Рада на чолі з К. Левицьким самоліквідувалась, а кермо політики перейшло до Є. Петрушевича, який повів курс «орієнтації на власні сили». 30 травня 1917 р. він зробив в австрійському парламенті заяву, що землі колишнього Галицько-Волинського князівства є українськими землями, а відтак ніяким чином не можуть стати частиною Польської держави. Продовжував діяльність Союз визволення України, який розгорнув активну роботу в таборах для військовополонених. Із набраних там солдатів та офіцерів були створені українські військові з'єднання — Сірожупанна та Синьожупанна дивізії.

Кривава виснажлива війна викликала повсюдне зростання масового невдоволення. Чимало страйків і заворушень в Російській імперії, де наслідки війни були особливо тяжкими, проходили під гаслом «Геть війну». Особливо багато їх було у промислових районах України. Керували цими виступами переважно соціалістичні організації. Ці настрої не обминули й фронт, де цілі полки відмовлялися воювати. Посилилася глибока економічна криза, занепадало сільське господарство, падав життєвий рівень населення, насамперед робітників і селян. Війна, прорахунки уряду, корумпованість і неефективність влади, зростаюче зубожіння — все це до краю посилювало кризу всього суспільства. Країна опинилася напередодні тотальної катастрофи.

Росія завжди розглядала Україну як окрашу своєї імперії. Не міг змінитися цей погляд на неї і з початком світової війни. Заява українських політичних діячів Наддніпрянщини про свою лояльність до російського уряду в Російській імперії не була взята до уваги. Навпаки, тут почали придушувати будь-які сепаратистські та національні ідеї, закривати періодичні видання - ''Раду'', ''Літературно-науковий вісник'', ''Українську хату'', ''Село''. Чимало прогресивних діячів було вислано до Сибіру.

Особливе місце в ''українському питанні'' Росія відводила Галичині. Зі вступом російських військ до Галичини головнокомандувач російської армії великий князь Микола Миколайович оголосив маніфест ''Руському народу'', де зазначалося: ''Хай не буде більше під'яремної Русі! Володіння Володимира Святого, земля Ярослава Осмомисла і князів Данила і Романа, скинувши іго, нехай піднімуть прапор єдиної, нероздільної і великої Росії. Хай здійсниться Помисел Божий, що благословив справи великих збирачів землі російської. Хай допоможе Господь царюючому своєму помазанику, імператору Миколі Олександровичу всія Росії, завершити справу великого князя Івана Калити''.

За цими словами була конкретна програма, що зводилася до повного знищення всіх виявів українського національного життя в Галичині. її почала здійснювати російська окупаційна влада з початку її діяльності. Конкретизував цю програму російський генерал-губернатор у Галичині О. Бобринський у промові перед представниками м. Львова. Він заявив, що Східна Галичина і Лемківщина становлять корінну частину єдиної великої Русі; у цих землях автохтонне населення завжди було російським, тому устрій його повинен бути побудований на російських засадах, з введенням російської мови, закону і порядку.

2. Півде́ нне товари́ ство декабри́ стів — таємна революційна організація декабристів в Україні. Створено в березні 1821 року на базі Тульчинської управи Союзу благоденства. Очолювала товариство Директорія у складі Павла Пестеля, Олексія Юшневського та Микити Муравйова.

3А. Велике розселення слов ян- 5-7 ст.

3Б. До компетенції союзного уряду належали:

—торгівля;

—військово-морські та іноземні справи;

—залізничний транспорт;

—поштово-телеграфний зв'язок.

Утворювалися відповідні загальносоюзні наркомати. Питання фінансів, продовольства, праці та робітничо-селянської інспекції увійшли до компетенції і союзного, і республіканських урядів, для чого створювалися союзно-республіканські наркомати

До сфери діяльності республіканських урядів було віднесено:

—внутрішні справи;

—освіту;

—юстицію;

— землеробство;

— соціальне забезпечення.