Бюджет та податки як інструменти державного регулювання економіки

У рамках бюджетної політики держава здійснює пряме фінансування установ сектору загального державного управління, фінансування інвестиційних програм, обслуговування державно го боргу. Витрати державного бюджету здійснюються також у таких формах, як дотації, субсидії, субвенції. Податкова політика застосовується для поповнення держав них фінансових ресурсів, а також для стимулювання економічно го зростання, науково-технічного прогресу, здійснення структурних перетворень, підвищення конкурентоспроможності вітчизня них виробників. Податкова політика реалізується за двома на прямками — це, по-перше, визначення видів податків і встанов лення податкових ставок та, по-друге, надання податкових пільг окремим суб'єктам (особам) з метою впливу на інвестиційний клімат та рівень грошових доходів населення. Удовгостроковому періоді залежність доходів держави від рівня податків описується за допомогою кривої Лаффера.

Податки є найважливішою ланкою фінансових відносин у суспільстві та як форма фінансових відносин виникають одночасно з виникненням держави.

Податки - це обов'язкові платежі юридичних і фізичних осіб у бюджет. Їхній економічний зміст - це фінансові відносини між державою й платниками податків з метою створення загальнодержавного централізованого фонду коштів, необхідних для виконання державою своїх функцій. Податки є однією з форм вирівнювання доходів юридичних і фізичних осіб з метою досягнення соціальної справедливості й економічного розвитку.

Податок є життєвою необхідністю об'єднання частини майна, доходів, прибутків громадян країни для існування суспільства в цілому, виконання громадських робіт окремими працівниками, здійснення охорони держави, соціальної підтримки незахищених верств населення, протистояння зовнішнім ворогам та стихійним лихам тощо. Крім того, податок є по своїй суті необхідним елементом розширеного відтворення та чинником зростання суспільної продуктивності праці, економічного потенціалу держави. Але суто фінансове значення податку має конкретній вигляд у формі речових або вартісних відрахувань.

Умовами виникнення податків є утворення держави, суспільний поділ праці та формування товарно-грошових відносин.

До основних елементів податку належать:

1) суб'єкт податку - учасник процесу справляння податку;

2) об'єкт оподаткування - явище, предмет чи процес, внаслідок наявності яких сплачується податок;

3) ставка податку - це законодавчо встановлений, виходячи із об'єкта або одиниці оподаткування, розмір податку або збору.

Податки характеризуються такими ознаками:

1) можуть бути сплачені лише до бюджету, а не до іншого грошового централізованого або децентралізованого фонду;

2) справляються на умовах безповоротності. Повернення податку можливе тільки в разі його передплати або тоді, коли законодавством передбачені пільги щодо такого податку;

3) мають односторонній характер встановлення. Оскільки податки сплачуються з метою покриття суспільних потреб, які в основному відокремлені від індивідуальних потреб конкретного платника, то вони є індивідуально безповоротними. Сплата податку не породжує зустрічного зобов'язання держави вчиняти будь-які дії на користь конкретного платника;

4) є виключно атрибутом держави і базуються на законодавчих актах;

5) відсутністю конкретного еквівалентного обміну;

6) відсутністю цільового призначення.

Існування держави безумовно залежить від податків, які є невід'ємним її атрибутом. Податки є тією частиною фінансових відносин, яка пов'язана з формуванням доходів держави, необхідних для виконання нею своїх функцій. В руках держави вони виступають основним інструментом державного регулювання економіки.

Податки мають не тільки економічний, а й соціальний характер. Вони є своєрідною ціною за суспільні блага і трансфертні платежі, які отримують громадяни країни.

За формою оподаткування розрізняють прямі та непрямі податки:

· прямі податки - обов'язкові платежі, які напряму сплачуються платником до бюджету держави залежно від розміру об'єкта оподаткування (податок з прибутку підприємств, податок на доходи фізичних осіб, податок на нерухоме майно, плата за землю, податок з власників транспортних засобів);

· непрямі податки - обов'язкові платежі, які сплачуються платниками опосередковано через цінові механізми, причому сума податку збільшує ціну товару (ПДВ, акцизний збір, мито). Платник податку не завжди є його носієм.

55.Кредитно-горошова (монетарна) політика полягає в регулюванні та управлінні грошовим обігом шляхом політики, що проводиться Центральним Банком з метою підтримки певних пропорцій між інвестуванням, заощадженням та споживанням.

Інструментами грошово-кредитної політики є:

Емісія грошей; заміна облікової ставки; зміна норм мінімальних резервів; кількісні обмеження кредиту; операції на відкритому ринку.

Грошова емісія -випуск в обіг грошових знаків замість зношених та зіпсованих, що призводить до збільшення грошової маси в обігу; випуск в обіг додаткової кількості грошових знаків, що відповідає росту виробленої товарної маси (ВНП) чи рівню інфляції.

Операції на відкритому ринку полягають у купівлі або продажу центральним банкам цінних паперів з метою впливу на ресурси коме рційних банків.

Зміна норм обов'язкових резервів регулює ресурси комерцій них банків, що їх вони зобов'язані зберігати в центральному банкові.

Політика облікової ставки — це регулювання оплати (процен та) за позики, які центральний банк надає комерційним банкам, що впливає на їхню здатність розширювати кредитні операції

56 Соціальні гарантії та соціальний захист..Державні соціальні гарантії — встановлені законами та іншими нормативно-правовими актами мінімальні розміри оплати праці, доходів громадян, пенсійного забезпечення, соціальної допомоги, розміри інших видів соціальних виплат, які забезпечують рівень життя не нижчий від прожиткового мінімуму. Соціально-економічні гарантії є методом забезпечення з боку держави задоволення різноманітних потреб громадян на рівні соціально визнаних норм. В иди й форми соціальних гарантій у державі визначаються двома основними факторами — рівнем економічного розвитку та станом розвитку демократичних засад. Соцыальні гарантії здійснюються за такими напрямками. Перший полягає в тому, що держава повинна гарантувати кожному громадянинові, який здійснює трудову діяльність, прийнятний рівень добробуту за допомогою мінімального рівня заробітної плати, її індексації, помірних податків і невтручання у підприємницьку діяльність. Другий напрямок — це задоволення так званих пріоритетних потреб суспільства, опікування якими держава не може довірити кожному громадянину самостійно. До них належать потреби у здобутті загальної освіти, вихованні дітей і підлітків, проведенні культурно-освітньої роботи, підготовці кадрів, організації охорони здоров'я і розвитку фізичної культури членів суспільства. Держава законодавчо гарантує задоволення зазначених потреб за рахунок бюджету за мінімально достатніми обсягами у формі безплатних послуг. Третій напрямок має на меті зближення рівнів життя різних груп населення, недостатня забезпеченість яких пов'язана переважно з причинами, що не залежать від їхніх трудових зусиль. Такими причинами можуть бути підвищене навантаження утриманців на працездатних; стан здоров'я; вік; втрата роботи; кризові явища в економіці. У цьому разі формами задоволення відповідних потреб можуть бути пенсії, допомоги, стипендії, грошові виплати, їхня індексація, матеріальна допомога, пільги з податків, платежів і послуг. Наведені форми соціальних гарантій сприяють тому, що стає можливим підтримання життєвого рівня, а також розвиток здібностей людини незалежно від її матеріального становища, рівня заробітної плати і впливу економічних та інших зовнішніх факторів щодо громадян. Соціальний захист — це система державних гарантій для реалізації прав громадян на працю і допомогу на час безробіття; на підтримання життєвого рівня через перегляд мінімальних розмірів основних соціальних гарантій за умов зростання цін на споживчі товари і послуги; на надання державної допомоги, пільг та інших видів соціальної підтримки малозабезпеченим громадянам і сім'ям, які виховують дітей; на матеріальне забезпечення при досягненні пенсійного віку, при тимчасовій або постійній втраті працездатності, втраті годувальника тощо. Сучасна правова держава повинна гарантувати право на такий рівень життя, який враховує забезпечення людей їжею, житлом, медичним обслуговуванням, власний добробут і добробут сім'ї та право на соціальне забезпечення у разі безробіття, хвороби, інвалідності, овдовіння, старості та інших випадків втрати засобів до існування за незалежних від людини обставин. Крім держави соціальний захист населення забезпечують підприємства (або підприємці) та самі наймані працівники — їхні профспілкові організації Основні елементи соціального захисту. В системі соціального захисту населення найважливішим елементом є соціальне страхування. Воно складається з пенсійного, медичного, страхування від безробіття та від нещасних випадків на виробництві. У розвинутих країнах пенсійне та медичне страхування проводиться шляхом відрахувань із заробітної плати й прибутків по 7, 5%. Основними завданнями соціального захисту в Україні є: забезпечення мінімального рівня заробітної плати, її індексації згідно з прожитковим мінімумом, встановленим Верховною Радою України; задоволення належного рівня охорони здоров'я та освітньо-культурних потреб задля всебічного розвитку особистості; захист купівельної спроможності малозабезпеченихгромадян; вирівнювання рівнів життя окремих категорій населення тощо. Реалізація цих завдань можлива лише за умови комплексного використання різних методів і важелів, зокрема, реалізації конституційних прав громадян на працю і допомогу з безробіття, запровадження оплати праці не нижче мінімального рівня, індексації зарплати в умовах зростання цін та прожиткового мінімуму, надання державної допомоги, пільг та інших видів соціальної підтримки малозабезпеченим сім'ям та сім'ям які мають дітей, матеріального забезпечення у разі досягнення пенсійного віку, тимчасової або постійної втрати працездатності, втрати годувальника тощо. 57. Державне регулювання зовнішньоекономічної діяльності здійснюється шляхом Зовнішньоекономі́ чна дія́ льність — діяльність суб'єктів господарської діяльності України та іноземних суб'єктів господарської діяльності, побудована на взаємовідносинах між ними, що має місце як на території України, так і за її межами. Зовнішньоекономічна політика держави – це цілеспрямована діяльність держави по формуванню і використанню ЗЕЗ для зміцнення свого потенціалу і ефективної участі у світовій торгівлі. ЗЕД потребує державного регулювання, яке передбачає створення відповідних умов та механізмів(правових, економічний, інституційних) для ефективного розвитку відносин, здійснення діяльності у цій сфері. Види зовнішньоекономічної політики - протекціонізм – політика, держави спрямована на захист національного виробника від іноземної конкуренції. Фрітредерство – політика вільної торгівлі з метою ліберизації зовн.економ.політики з вільним доступом до націон.ринків, капіталу .Основні методи регулювання ЗЕД - 1. правові (законодавчі акти та закони)2. Економічні(тарифне реулювання потоку товарів і послуг)3.валютне регулювання (валютні обмеження регулювання валютних ресурсів)4. Адміністративні(нетарифні) виявлення перспективних ресурсів.5.заохочення експорту(пропаганда до вироблення продукції на експорт) До головних цілей державного регулювання зовнішньоекономічної діяльності в Україні належать: забезпечення збалансованості економіки та рівноваги внутрішнього ринку, стимулювання прогресивних структурних змін в економіці, створення найсприятливіших умов для залучення національної економіки в систему світового поділу праці. Регулювання ЗЕД здійснюється за допомогою законів України, актів тарифного та нетарифного регулювання, економічних заходів оперативного регулювання, рішень недержавних органів управління економікою, які ухвалюються відповідно до їхніх статутних документів, договорів, що укладаються між суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності. Держава бере активну участь у розвитку ЗЕД шляхом цілеспрямованого впливу на певні сфери й об´ єкти цієї діяльності. Цей вплив здійснюється за допомогою комплексу інструментів регулювання, які поділяються на торговельно-політичні та валютно-політичні. До перших відносять ті інструменти, які впливають на реальну ситуацію з міжнародним обміном товарами. До нетарифних методів державного регулювання зовнішньоторговельної діяльності відносять: надання субсидій виробникам експортних товарів, пільгове експортне кредитування, застосування індикативних цін, установлення мінімальної митної вартості на окремі товари та ін. Субсидії спрямовано на підтримку національних виробників і за характером виплат їх поділяють на прямі й непрямі. Прямі субсидії надаються експортеру у формі безпосередніх виплат на відшкодування різниці між його витратами та отриманим доходом, а непрямі є формою надання пільг в оподаткуванні та кредитуванні тощо До найпоширеніших адміністративних інструментів державного регулювання ЗЕД належать квотування та ліцензування. Квотування — це кількісне обмеження імпорту або експорту певної категорії товарів, а ліцензування — це умови і порядок надання державними органами спеціального дозволу на ввезення або вивезення таких товарів.. 58. Причини кризи та розпаду командно – адміністративної системи. Кома́ ндно-адміністрати́ вна систе́ ма — спосіб організації суспільних відносин, для якого характерні: жорсткий централізм господарського життя на базі державної власності; використання позаекономічних, ідеологічних методів управління; панування партійно-державної бюрократії за відсутності реальної свободи і справжньої демократії. Основні групи причин, що зумовили кризу командно – адміністративної системи в Україні тотальне роздержавлення економіки, власності. глибокі диспропорції в економіці; глибокі диспропорції в економіці; антидемократичний характер управління державою; власністю та державними підприємствами. Причини розпаду командно – адміністративної системи тотальне одержавлення власності та умов виробництва; абсолютизація централізованого управління; обмеження товарно – грошових відносин; наявність зрівнялівки в оплаті праці; хронічний дефіцит товарів; існування диспропорції в суспільному виробництві; панування бюрократичних відносин та залежність економіки від ідеології; не використання продуктів НТП у виробництві.

59.Форми і механізм роздержавлення та приватизації в Україні Роздержавлення - передача майна державного підприємства у володіння, розпорядження та використання трудовому колективу роздержавленого підприємства Форми роздержавлення 1) оренда підприємства з правом викупу, виділення або утворення малихпідприємств; 2) перетворення великих підприємств в акціонерні товариства або втовариства з обмеженою відповідальністю; 3) приватизація малих підприємств торгівлі та громадського харчування, побутового та комунального обслуговування і продаж у власність громадяндержавних легкових та вантажних автомобілів, об’єктів незавершеного будівництва, обладнання, матеріалів; 4) передача частини земельного фонду у власність громадян і в їхкористування (без права перепродажу); 5) передача (викуп, продаж) частини житлового фонду у власність громадян. Механізм роздержавлення і приватизації в нашій країні здійснюється на основі відповідних принципів, форм і способів реформування власності. Основні принципи приватизації і роздержавлення: - законність надання пільг на придбання державного майна членам трудових колективів; - пріоритетне право громадян України на придбання держмайна; - безкоштовна передача частини держмайна кожному громадянинові України тощо. Приватизація – це процес передачі або продажу об’єктів державної власності одноосібним чи асоційованим приватним власникам, що приводить до зміни форм власності.

Форми приватизації: Найбільш поширені форми приватизації: 1) продаж підприємства цілком у приватні руки шляхом організації аукціонів та конкурсних торгів; 2) перетворення підприємств у акціонерне товариство і потім продаж пакетів акцій. Перша форма приватизації найбільш прийнятна і здійснюється, як правило, відносно невеликих підприємств. Держава при цьому в договорі про продаж може передбачити низку умов, яких повинен дотримуватися новий власник (напр., збереження протягом певного часу профілю підприємства та ін.) Друга форма приватизації здійснюється щодо великих підприємств і допускає можливість збереження частки держави у власності підприємства, що приватизується через не підлягають продажу пакети акцій. Крім того, ця форма дозволяє великій кількості осіб стати власниками.

Обєктивні передумови становлення та сутність сучасного світового господарства. Світове господарство – внутрішньо суперечлива єдність національних економік, пов’язаних міжнародним поділом праці, торговельно – виробничими, фінансовими та наукоо – технічними зв’язками. Обєктивні передумови виникнення світового господарства – 1.розвиток НТП, перетворення інформаційних технологій на один із найважливіших аспектів розвитку світової економіки.2.поглиблений розвиток МПП, міжнародна спеціалізація і кооперування виробництва.3. зростаюча залежність національних господарств. Сутність світового господарства – Суть світового господарства визначається тим універсальним зв'язком між національними господарствами, який забезпечує їхню реальну єдність на основі міжнародного поділу праці, науково - технічної і виробничої торгівлі, валютних і кредитних відносин, тобто міжнародними економічними відносинами. Міжнародні економічні відносини, що визначають суть світового господарства, похідні і залежать від економічних відносин, що складаються на національних рівнях. Міжнародні економічні відносини являють собою систему господарських відносин між різними країнами світу. Важливими елементами цієї системи є: 1) міжнародне науково-технічне і виробниче співробітництво; 2) вивіз капіталу і міжнародний кредит; 3) світова торгівля; 4) міграція робочої сили; 5) міжнародні валютні відносини. 61.Світовий ринок та міжнародна торгівля.

Світовий ринок - це сукупність національних ринків, поєднаних між собою всесвітніми господарськими зв’язками на підставі міжнародного поділу праці, спеціалізації, кооперування, інтеграцїї виробництва збуту товарів послуг. Світовий ринок є феномен товарного виробництва, що переріс національні кордони. Основна його риса — це здійснення міждержавного пересування товарів, послуг, факторів виробництва, фінансових ресурсів. В соціально—економічному плані світовий ринок являє собою сукупність відносин, що виникають через взаємодію внутрішнього і зовнішнього попиту і пропозиції. Функції світового ринку: • оптимізація використання факторів виробництва в світовому просторі; • інформує виробників і споживачів про наявність і ціну товарів; • дає об´ єктивну оцінку виробничої діяльності з позицій міжнародних стандартів і критерії якості товару. Міжнародна торгівля – форма МЕВ, що ґрунтується на глибокому МПП, спеціалізації окремих країн на виробництві окремих товарі та послуг, згідно з їх техніко – економічним рівнем, природними та географічними умовами. В сучасних умовах у міжнародній торгівлі приймають участь всі суб’єкти світового господарства. В її основі лежить міжнародний поділ праці. Розвиток міжнародної спеціалізації виробництва та поглиблення вищеназваного розподілу праці (у виді загального, часткового та одиничного) породжує різноманітність форм і напрямків міжнародної торгівлі. Глибокий вплив на неї справляє науково-технічна революція, що прискорила якісні перетворення всіх елементів продуктивних сил і зрушення в географічній та товарній структурі світових товаропотоків. Місце міжнародної торгівлі в системі міжнародних економічних відносин визначається тим, що, по-перше, через неї реалізуються результати всіх форм світогосподарських зв’язків – вивозу капіталу, виробничої кооперації, науково-технічного співробітництва. По-друге, розвиток міжнародної торгівлі товарами визначає динаміку міжнародного обміну послугами. По-третє, зростання і поглиблення міжрегіональних та міждержавних взаємозв’язків виступають важливою передумовою міжнародної економічної інтеграції. По-четверте, міжнародна торгівля сприяє подальшому поглибленню міжнародного поділу праці та інтернаціоналізації господарських зв’язків. 62.Міжнарожні валютні відносини.валютні ринки, валютні курси та механізм їх регулювання. Міжнародні валютні відносини – сукупність економічних відносин між країнами, юридичними і фізичними особами, міжнародними економічними, фінансово-кредитними організаціями з приводу функціонування і розвитку валюти. Через міжнародні валютні відносини здійснюються платіжні та розрахункові операції у світовому господарстві. При проведенні валютних операцій укладаються валютні угоди, котрі являють собою домовленості про обмін грошей однієї країни на гроші іншої. Валютний курс – це ціна грошової одиниці однієї країни, виражена у грошовій одиниці іншої країни. Валю́ тний ри́ нок — ринок, на якому гроші однієї країни використовують для купівлі валюти іншої країни. Головним об’єктом валютного регулювання є валютний курс національної грошової одиниці. Його зміни суттєво впливають на розвиток як внутрішньогосподарських так і зовнішньоекономічних позицій країни. Функції регулювання міжнародних валютних відносин покладені світовою співдружністю на міжнародний валютний фонд(МВФ). Основна мета роботи МВФ: “МВФ повинен слідкувати за розвитком міжнародної валютної системи і забезпечувати її ефективне функціонування.” Важливою ланкою у системі валютних відносин є світовий банк(міжнародний банк реконструкції і розвитку)- це міжнародний інвестиційний інститут, заснований одночасно з МВФ. Механізм валютного регулювання на національному рівні являє собою систему контролю за припливом і впливом іноземної валюти з країни в країну. Зміст валютного регулювання визначається діючим законодавством і правовими нормами окремих країн. У такому законодавстві визначаються загальні принципи здійснення валютних операцій, функції державних органів у валютному регулюванні і управлінні валютними ресурсами, права і обов’язки юридичних осіб у питанні володіння, користування та розпорядження валютними цінностями.

63.Глобалізація світогосподарських зв’язків та загально цивілізаційні проблеми людства. Глобалізація- це складний багатогранний процес, який поширюється на всі явища суспільного розвитку і пов'язаний з поглибленням інтернаціоналізації світової економіки, зростанням взаємозалежності національних держав, зумовлених прискореним рухом міжнародних переміщень товарів, послуг, капіталу, високих технологій тощо. Глобалізація пов'язана з переходом від індустріальної до постіндустріальної стадії економічного розвитку. Вона означає якісно новий стан взаємозв'язків в економіці, політиці, екології на основі підвищення мобільності капіталу, робочої сили, інформації, ідей у світовому масштабі та втілюється у зростаючій взаємозалежності країн світу в результаті інтенсифікації міжнародних переміщень товарів, послуг, міжнародних потоків капіталу, швидкої і широкої дифузії технологій тощо. Глобалізація потребує спільних зусиль урядів держав і міжнародних організацій, регулювання на світовому рівні. В умовах глобалізації інтернаціоналізація економіки набуває нових рис: – формується глобальне світове виробництво на основі планетарного охоплення світової економіки транснаціональними корпораціями і транснаціональними банками, розвитку довгострокових виробничих зв'язків, стратеї ічних альянсів, договорів про співдружність тощо; – кардинально міняється зміст світових господарських зв'язків: темпи зростання міжнародної торгівлі випереджають темпи зростання виробництва, а фінансові потоки перевищують трансакції, пов'язані з експортом товарів і послуг; – змінюється спрямованість і структура міжнародної торгівлі, зростає товарообмін наукомісткою, високотехнологічною продукцією між розвинутими країнами; Глобалізація є складною ієрархічною системою, яка розгортається на різних рівнях. Виділяють наступні рівні глобалізації: – світовий посилення економічної взаємозалежності країн і регіонів, переплетення їхніх господарських комплексів та економічних систем; – окремої країни зростання відкритості економіки, її інтегрованості у світову господарську систему; – галузевий - зростання взаємопов'язаності конкурентоспроможності компанії всередині галузі в даній країні з її конкурентоспроможністю в інших країнах; Глобальні проблеми - проблеми, пов’язані з природними, природно – антропогенними, суто антропогенними явищами, що виникли в процесі розвитку сучасної цивілізації і мають загальнопланетарний характер як за масштабами та значенням, так і за способами вирішення, а тому потребують координації зусиль усього світового співтовариства. Усі глобальні проблеми можна поділити на політичні, економічні, демографічні, соціальні та екологічні. Глобальні проблеми характеризуються наступними чинниками: – мають всезагальний, універсальний характер, загальнопланетарний зміст і значення, принципово важливі для долі всього людства; – безпосередньо стосуються життєвих інтересів усіх верств населення, усіх країн і народів планети, усіх або значної групи держав; – мають взаємопов'язаний характер і суттєво впливають на всі сфери суспільного життя; – відображають поглиблення та ускладнення світогосподарських зв'язків; Головна передумова успішного вирішення глобальних проблем – розгляд їх у взаємопов'язаній цілісності, тісному переплетінні економічних, політичних, соціальних, культурних, технологічних, екологічних, психологічних та інших процесів. Передумови вирішення глобальних проблем: – прорив у суспільній свідомості, нові концептуальні підходи до розуміння перспектив розвитку людства; – переосмислення суті економічної безпеки держав, які реалізують різні моделі демократичного суспільства. 64.Міжнародний поділ праці та інтернаціолізація господарського життя. Міжнародний поділ праці - вищий ступінь розвитку суспільного поділу праці між країнами, який спирається на стійку, економічно вигідну спеціалізацію виробництва окремих країн на тих чи інших видах продукції і веде до взаємного обміну результатами виробництва. Серед чинників розвитку МПП треба відзначити: природно-географічні умови; технічний прогрес; соціально-економічні умови. Реалізація переваг МПП забезпечує країні в процесі обміну отримання різниці між міжнародною і внутрішньою ціною експортованих товарів та послуг, а також економію внутрішніх витрат від скорочення національного виробництва внаслідок використання дешевого імпорту. Важливою передумовою розвитку МПП є міжнародний поділ інших факторів виробництва – землі, капіталу, технології. За родом діяльності суспільний поділ праці поділяється на: - загальний; - частковий; - одиничний. Національний поділ праці – це поділ економіки на окремі сфери виробництва. Частковий поділ праці – це поділ сфер виробництва на галузі, підгалузі та підприємства. Одиничний поділ праці – це поділ за просторовою диференціацією.Міжнародний поділ праці здійснюється з метою підвищення ефективності виробництва, економії затрат суспільної праці, раціонального розміщення продуктивних сил. Міжнародний поділ праці – це вища форма суспільного, територіального поділу праці, яка характеризується міжнародною спеціалізацією та міжнародним кооперуванням виробництва. Інтернаціоналізація - поступовий вихід виробництва за межі окремої країни та формування його міжнаціональних форм у рамках світового господарства. Участь країни у світовому господарстві. Використовуються різні показники, що визначають якісні та кількісні аспекти інтернаціоналізації господарського життя. Серед них рівень міжнародної спеціалізації та кооперування виробництва, обсяги міжнародної інвестиційної діяльності, обороту фінансового капіталу, спільної підприємницької діяльності, міграції робочої сили. Головною формою інтернаціоналізації господарського життя тривалий час була міжнародна торгівля (точніше, торгівля між метрополіями і колоніями у вигляді обміну готових виробів на колоніальні аграрно-сировині товари). У подальшому основною формою стає інтернаціоналізація не обміну, а виробництва, інституційною формою якої виступають міжнародні фірми (компанії, корпорації, альянси). Транснаціоналізація є ключовою тенденцію сучасної інтернаціоналізації, яка виявляє себе у зростанні кількості міжнародних фірм і у розширенні масштабів їх діяльності, а якісно – у формуванні внутрішньо-корпоративних міжнародних ринків, які охоплюють переважну частину світових потоків товарів, послуг, капіталу і робочої сили. Тому транснаціоналізація може розглядатися як друга домінанта світового економічного розвитку.

65.Міжнародна валютна система та етапи її еволюції Міжнародна валютна система — це сукупність грошових відносин, пов'язаних із формуванням і розподілом валютно-фінансових та кредитних фондів, використанням розрахункових і платіжних засобів у сфері міждержавних господарських зв'язків. Головна функція міжнародної валютної системи — ефективне опосередкування платежів за експорт та імпорт між окремими країнами і створення сприятливих умов для розвитку міжнародної системи виробництва й поділу праці. Міжнародна валютна система містить ряд конструктивних елементів: світовий грошовий товар, валютний курс, валютні ринки й міжнародні валютно-фінансові організації. Світова валютна система в еволюційному розвитку пройшла три основні етапи — золотого, золотовалютного (доларового) і паперово-валютного стандартів. Система золотого стандарту сформувалася на початку XIX ст. і функціонувала до 20—30-х років XX ст. її визначальними ознаками були функціонування золота як світових грошей, фіксація золотого вмісту національних валют, їх безпосередня конвертованість у золото, наявність на цій основі фіксованих валютних курсів. Золотий стандарт було замінено золотовалютним ( золотодевізним). Його сутність полягала в тому, що поряд із золотом функцію міжнародних платіжних засобів взяли на себе деякі валюти провідних країн світу. 66.Міжнародна економічна інтеграція та проблеми входження України в світовий економічний простір Міжнародна економічна інтеграція це процес господарсько-політичного об'єднання країн на основі розвитку глибоких стійких взаємозв'язків і поділу праці між національними господарствами, взаємодії їхніх відтворювальних структур на різних рівнях і в різних формах. Передумови інтеграції: близькість рівнів економічного розвитку і ступеня ринкової зрілості країн, що інтегруються географічна близькість країн, що інтегруються, наявність у більшості випадків загального кордону й історично сформованих економічних зв'язків; спільність економічних і інших проблем, що постають перед країнами в області розвитку, фінансування, регулювання економіки, політичного співробітництва і т. д. Економічна інтеграція покликана вирішити набір конкретних проблем, що реально постають перед країнами, що інтегруються; Цілі міжнародної - економ.інтеграції • Використання переваг економіки масштабу. Забезпечити розширення розмірів ринку, скорочення трансакционных витрат і витягу інших переваг на основі теорії економіки масштабу • Створення сприятливого зовнішньополітичного середовища. • Сприяння структурній перебудові економіки. Підключення країн, що створюють ринкову економіку чи здійснюють глибокі економічні реформи, до регіональних торгових угод країн з більш високим рівнем ринкового розвитку розглядається як найважливіший канал передачі ринкового досвіду, гарантія незмінності обраного курсу на ринок. • Підтримка молодих галузей національної промисловості. Економічна інтеграція являє собою процес економічної взаємодії країн, що приводить до зближення господарських механізмів, що приймає форму міждержавних угод і регулирули міждержавних органів. Її передумовами є порівнянність рівнів ринкового розвитку країн, що беруть участь, їхня географічна близькість, спільність проблем, що стоять перед ними, прагнення прискорити ринкові реформи і не залишитися осторонь від інтеграційних процесів, що йдуть. Входження України до світового економічного простору зумовлює використання українськими підприємствами сучасних підходів, інструментів та методів управління підприємсвом для забезпечення їх конкурентноздатності на внутрішньому та зовнішніх ринках. Вирішальне значення стратегічного управління як одного з сучасних підходів для ефективної адаптації до мінливого зовнішнього середовища, забезпеченняконкурентоспроможності та довгострокового успіху підприємства, підтверджено практикою відомих зарубіжних фірм. Проблеми входження - через різке зниження економічного потенціалу країни, спричинене перебудовою економіки за ринковими принципами;, дезінтеграційними процесами на постсоціалістичному просторі; недостатньо підготовленістю національних економік; транснаціональні корпорації (ТНК), діяльність яких пов'язана не лише з світовою економікою а й з міжнародним політичним життям Для ефективної реалізації потенціалу України необхідно виявити перспективні географічні вектори науково-технічного та інноваційного співробітництва України, причому слід враховувати успадковані науково-технічні зв'язки з країнами СНД, можливості відновлення таких зв'язків з країнами Східної Європи тощо. Результатом процесу глобалізації стає формування інтегрованої міжнародної торгово-індустріальної системи[5].

Існує два головних підходи до вирішення проблеми виходу України з нинішньої невизначеної ситуації. Перший полягає в обранні стратегії присутності на світовому ринку за невеликої кількості технологічних напрямів, другий - в поступовому підвищенні рівня власних технологічних розробок до конкурентоспроможних, Який з них обере Україна ми можемо лише здогадуватись.