Монетаризм М. Фрідмена як панівна теорія неоконсерватизму

Прихильник монетаризму — це економіст, який вірить, що кількість грошей спричиняє домінуючий вплив на загальний потік витрат в економіці. Держбюджет і т. зв. реальні фактори, враховуючи і схильність до інвестування чинять явно другорядний вплив, якщо вони не підкріплені динамікою грошової маси.
Монетаризм є однією з найвпливовіших течій у сучасній економічній науці, що визначає сутність сучасного економічного консерватизму. Монетаризм як напрям економічної думки звичайно протиставляли кейнсіанству, на основі якого виявилося неможливим пояснити господарський " обвал" 70-х — початку 80-х pp. XX ст. Тоді як концепція Кейнса сформувалася на тлі неспроможності неокласичної економічної теорії, монетаризм виник як опозиція насамперед кейнсіанству.
Найрішучіше проти Дж.М. Кейнса і кейнсіанців у 60-х pp. виступив Мілтон Фрідмен — професор Чиказького університету, представник Чиказької школи неолібералізму. В економічній літературі цей виступ дістав назву неокласичної монетаристської контрреволюції (на противагу кейнсіанській революції). М. Фрідмен значима, одіозна фігура в економічній теорії, він запропонував кілька фундаментальних концепцій сучасного макро- та мікроаналізу (рис.12.11).

Мілтон Фрідмен (р. н. 1912) народився у бідному кварталі Нью-Йорка, у Брукліні, у сім'ї єврейських емігрантів, вихідців із Румунії (за іншими даними — родом з Карпатської України). На початку століття в пошуках кращого життя його батьки переїхали на постійне проживання до США.
Ще у школі у Мілтона проявились великі здібності до математики. У 1928 р. він вступив до Рутжер-ського коледжу, де відвідував курс з економіки, і невдовзі опинився перед вибором: економіці чи математиці віддати перевагу? Інтерес до економіки пробудили у нього викладач коледжу А. Бьорнс, майбутній директор Федеральної резервної системи США, і Г. Джоне, який став пізніше комерційним директором Федерального резервного банку в Сент-Луїсі. Після закінчення коледжу М. Фрідмен отримав ступінь бакалавра з двох дисциплін — економіки і математики. За рекомендацією Г. Джонса йому була запропонована стипендія від економічного факультету Чиказького університету. Одночасно М. Фрідмену пропонувалася стипендія з прикладної математики від Браунівського університету. Після деякого вагання випускник віддав перевагу Чикаго і з цього часу цілком присвятив себе заняттям у галузі економічної теорії.
У Чиказькому університеті М. Фрідмен познайомився з Роуз Директор, яка через шість років, у 1938 р. стала його дружиною і впродовж більш як 60 років була помічником М. Фрідмена у його професійних заняттях та співавтором кількох праць.
Здобувши у 1933 р. у Чиказькому університеті ступінь магістра, М. Фрідмен протягом року стажувався у Колумбійському університеті, де під впливом відомого дослідника ділових циклів В. Мітчелла звернувся до математичної економіки. Саме в Колумбійському університеті у 1946 р. він захистив докторську дисертацію з економіки. Наприкінці 1937 p. M. Фрідмен перейшов на роботу до Національного бюро економічних досліджень (НБЕД) у Нью-Йорку, де під керівництвом майбутнього Нобелівського лауреата С. Кузнеця зайнявся дослідженням структури доходів. Результати цієї роботи втілилися у їх спільній праці " Доходи від незалежної приватної практики" (1940).
У період Другої світової війни М. Фрідмен працював у державній скарбниці США та у відділі військових досліджень Колумбійського університету.
Після війни він недовго викладав в університеті штату Міннесота, а у 1946 р. повернувся до Чикаго, де у 1962 р. став професором економіки і вже не полишав Чиказького університету до своєї офіційної відставки у 1977 р.
У 1950 p. M. Фрідмена затвердили консультантом комітету з реалізації " плану Маршалла".
На початку 60-х pp. M. Фрідмен очолив групу, яка виконувала дослідження ролі грошей у торгових циклах для Національного бюро економічних досліджень. Інтенсивна праця протягом майже 25 років втілилася у ряді фундаментальних праць з історії та теорії грошового обігу: " Монетарна історія Сполучених Штатів, 1867—1960" (1963), написана М. фрідменом у співавторстві зі спеціалістом у галузі історії економіки Анною Шварц, " Монетарна статистика США" (1970) і, нарешті, " Тренди грошової маси у США та Сполученому Королівстві, їх відношення до доходу, цін і ставок процента, 1867—1975" (1982). Здійснений історико-статистичний аналіз грошового обігу США за майже столітній період відіграв важливу роль в обґрунтуванні М. фрідменом стратегії і тактики грошово-кредитної політики.
У 1967—1969 pp. M. Фрідмен займав почесну посаду президента Американської економічної асоціації. Доповідь " Роль монетарної політики" (1968), проголошена ним при призначенні на цю посаду, стала однією із найпопу-лярніших його праць. У 1968 р. він захистив дисертацію на здобуття вченого ступеня доктора права.
З 60-х років М. Фрідмен активно долучався до громадсько-політичної діяльності, неодноразово брав участь у розробці економічних програм Республіканської партії США, виступаючи у ролі її економічного консультанта. Він був економічним радником під час кількох передвиборчих кампаній: консервативного губернатора Б. Голдуотера у 1964 p., майбутніх президентів США P. Ніксона у 1968 р. та Р. Рейгана у 1980 р. У 1971—1974 pp. M. Фрідмен був радником президента Р. Ніксона з економічних питань, з 1981 р. — членом Президентської ради незалежних експертів з економічної політики за президентства Р. Рейгана.
У жовтні 1976 р. за досягнення в галузі аналізу споживання, історії і теорії грошового обігу та демонстрацію труднощів стабілізаційної політики Мілтон Фрідмен був удостоєний премії Альфреда Нобеля з економіки. Свою Нобелівську лекцію він назвав " Інфляція і безробіття: горизонти нової політики", висвітливши в ній концепцію природного рівня безробіття, відмінності кейнсіанської та монетаристської моделі економічної політики та обґрунтувавши тезу про те, що причиною безробіття є не інфляція взагалі, а непередбачувана, неочікувана інфляція.
У чому заслуга М. Фрідмена перед світовим економічним співтовариством? Саме М. Фрідмен відіграв основну роль у формуванні й утвердженні монетаристської доктрини. Більшість західних учених переконані, що своєю впливовістю та популярністю монетаризм завдячує передусім особистим якостям М. Фрідмена як пропагандиста і популяризатора власної теорії. Як підкреслював у 1982 р. Дж.К. Гелбрейт, він став найвизначнішим проповідником у світі, коли працював ведучим телевізійного циклу програм з актуальних економічних та соціальних питань " Свобода вибору". Крім того, М. Фрідмен з 1966 по 1984 рік регулярно публікував так звану " колонку економіста" у щотижневику " Ньюсвік" (" Newsweek").
Ученому належить 27 книг і майже 250 економічних праць, основними серед яких є:
" Нариси позитивної економічної науки" (1953);
" Кількісна теорія грошей: нова інтерпретація" (1956);
" Теорія споживчої функції" (1957);
фундаментальне дослідження " Монетарна історія США, 1867—1960" (1963), написане спільно з Анною Шварц;
" Капіталізм і свобода" (1962), " Свобода вибору" (1980) та " Тиранія статус-кво" (1984), написані спільно з дружиною Роуз Фрідмен;
збірник " Оптимальна кількість грошей та інші нариси" (1969), в якому містилися найважливіші праці з теорії грошей 50—60-х років;
" Теоретичні основи монетарного аналізу" (1972) та інші.
З 1977 p. М. Фрідмен залишає викладацьку роботу, а його наукова діяльність відтоді пов'язана з Гуверівським інститутом Стенфордського університету, де він працює старшим науковим співробітником. Він — член Американської економічної асоціації та редколегій багатьох спеціальних видань з економічної теорії, почесний професор багатьох американських та зарубіжних університетів.
Розробка М. Фрідменом проблем кредитно-грошової політики безпосередньо орієнтувалась на практику. Остаточне розчарування в кейнсіанських концепціях " глобального державного регулювання" після кризи 1974—1975 pp. сприяло відродженню інтересу західних урядовців до монетарних теорій. Всебічне врахування запропонованих М. Фрідменом рекомендацій почало давати відповідний ефект. Тріумфом теоретичного доробку М. Фрідмена стали концепція стабілізації американської економіки — знаменита " рейганоміка", що допомогла США подолати економічний спад, ослабити інфляцію, зміцни-ти національну валюту.
Консультації з питань економічного реформування М. Фрідмен надавав чилійському правителю А. Піночету, а " чилійське економічне диво" допомогла втілити в життя група підготовлених ним радників, яких називали " хлопчиками Фрідмена". М. Фрідмен брав участь у розробці програм ліберальних економічних реформ в Ізраїлі, Чилі та інших країнах. Британський уряд на чолі з прем'єр-міністром М. Тетчер у своїх діях щодо оздоровлення економіки Англії на початку 80-х pp. також використовував фрідменівські настанови. Ще влітку 1980 p. M. Фрідмен у доповідній записці парламентському комітету Великої Британії виклав суть своєї моделі регулювання економіки, яка допомогла зміцнити економічне становище країни та реанімувати приватну економіку. Після кейнсіанства концепція монетаризму стала ще одним прикладом прямого впливу економічної теорії — і впливу ефективного — на економічну політику та стан економічного розвитку США та західноєвропейських країн.
У широкому розумінні монетаризм — це всі економічні доктрини, що і надають грошам першочергового значення та пов'язані з розробкою грошової кредитної політики, спрямованої на регулювання грошової маси в обігу. Проте ї " монетаристське відродження" не було випадковою відповіддю на жорстку інфляцію 70-х pp. чи просто реакцією на кризу кейнсіанства. В основі сучасних монетаристських концепцій лежить кількісна теорія грошей, яка виникла ще в XVI ст., згідно з якою рівень товарних цін тим вищий, чим більшою є кількість грошей в обігу. Монетаризм значно розширив можливості неокласичної теорії, доповнивши її емпіричними дослідженнями на основі економіко-статистичних моделей.
Ще у другій половині 50-х pp. з'явилися перші праці М. Фрідмена з теорії грошей та споживчої функції, а на початку 60-х pp. оформилися погляди щодо концепції економічного циклу — так було започатковано новий напрям економічної науки. Його засновник у своїх працях неодноразово вказував на продовження ним певної " усної традиції" ліберальної думки, сформованої Ф. Найтом, Дж. Вінером та Г. Саймоном у Чиказькому університеті. Тому найперша назва нового напряму — Чиказька школа неолібералізму, на чолі якої стояв М. Фрідмен. Сам термін " монетаризм" вперше використав американський економіст К. Бруннер у 1968 р. для визначення загальнотеоретичного підходу, що визнає виняткову важливість грошей в економіці, приписує грошовій масі роль вирішального фактора економічної кон'юнктури та вказує на пріоритет особливого типу грошово-кредитної політики — прямого регулювання темпів зростання грошової маси — на противагу іншим методам впливу, насамперед фіскальній політиці та кредитно-грошовому регулюванню, орієнтованому на вплив через процентні ставки. Монетаризм асоціюється насамперед з ім'ям Нобелівського лауреата Мілтона Фрідмена, істотний внесок у розвиток цієї концепції внесли також А. Шварц, К. Бруннер, А. Мелцер, Д. Лейдлер, Р. Селден, Ф. Кейген.
М. Фрідмен відіграв провідну роль у формуванні й утвердженні моне-таристськоі доктрини. Він сформулював основні теоретичні положення монетаризму, розробив їх аргументацію. Порівняно з його внеском участь інших представників напряму —Ф. Кейгена, Д. Мейзельмана, К. Бруннера, А. Мел-цера, Д. Лейдлера, А. Шварц — виглядає набагато більш скромною.
Методологія монетаризму. В основу сучасного монетаризму покладено теоретичні й методологічні положення класичної та неокласичної шкіл: кількісну теорію грошей, концепцію відносних цін А. Маршалла, модель ринкової рівноваги Л. Вальраса, неопозитивізм як основу методології дослідження економічних процесів. Монетаризм використовує також і теоретичні ідеї своїх опонентів (після відповідного критичного переосмислення), зокрема короткостроковий варіант кривих Філіпса та кейнсіанську модель рівноваги на грошовому та товарному ринках IS—LM.
Методологічні підходи монетаризму та економічної науки в цілому відображені у праці М. Фрідмена " Методологія позитивної економічної науки" (1953). Характерно, що ні до, ні після її публікації вчений не повертався до питань методології. В момент виходу праці майже ніхто не звернув на неї уваги, проте в період підвищеного інтересу до монетаризму, з кінця 60-х pp. XX ст., саме вона зініціювала серйозну методологічну дискусію. За М. Фрідменом, економічна теорія — передусім наука позитивна, яка вивчає вплив на економії! ний розвиток всієї сукупності факторів й розглядає економіку такою, якою вона є насправді. В основі теоретичних побудов лежить набір змістовних наукових гіпотез, які можуть бути навіть нереалістичними. Результатом теорії мають стати певні постулати, передбачення, висновки, що піддаються емпіричнії перевірці й підтверджуються досвідом. Значення економічної теорії, за М. Фрідменом, необхідно оцінювати з погляду її придатності для пояснення теперішнього розвитку та прогнозування майбутнього економічної системи.
М. Фрідмен завжди дотримувався непохитних ліберальних переконань. Він відстоював свою думку в 50—60-х pp., в часи беззастережного домінуваніня ідей кейнсіанства, протягом 70—80-х pp. спостерігав зростаючий успішний власних теоретичних положень в умовах кризи кейнсіанства, у 90-х намагався " долучити" монетаризм до вирішення найболючіших проблем економічної трансформації країн з неринковою економікою. У працях " Капіталізм і свої бода" (1962), " Свобода вибору" (1980), " Тиранія статус-кво" (1984), написаних у співвартості з дружиною, Роуз Фрідмен, вчений відроджує класичні ліберальні цінності — приватну власність, віру у власні сили, ініціативність! максимальну економічну та політичну свободи особистості. Свобода вибору в! усіх її проявах, свобода підприємництва визначають ступінь свободи суспільства, а економічна свобода невіддільна від ринкової системи. Вчений переконаний, що тільки в умовах вільного ринку й підприємництва можна досягти політичної свободи та економічної ефективності.
М. Фрідмен є принциповим противником державного втручання в економіку, розглядаючи його як загрозу вільному ринку. Альтернативи збалансованому ринковому механізму немає, проте можливі відхилення у його діяльності — ринок не може забезпечувати потреби національної оборони, враховувати заподіяння шкоди третім особам тощо. Тому вчений є прихильником класичної концепції мінімальної держави, наполягає на обмеженні наявного рівня державного втручання, що значно розширило свої межі з моменту запровадження кейнсіанської моделі регулювання у 30-ті pp. XX ст.

В широкому розумінні монетаризм — це філософія неолібералізму, втілена у відповідних теоретичних настановах та сукупності практичних рекомендацій. Власне розуміння завдань економічної науки, цілей і методів економічної політики, характеру економічних моделей, що використовуються для аналізу і прогнозування, дає змогу характеризувати монетаризм як цілісну, хоча й специфічну економічну концепцію. Беручи до уваги соціально-економічну спрямованість монетаризму та його провідну роль у масштабному протистоянні кейнсіанству, ця теорія є економічним супроводом консервативної політики. Конкретні монетаристські рекомендації обумовлені наявністю специфічної неоліберальної економічної філософії, чим можна пояснити гостроту дискусій з приводу монетаризму взагалі та необхідності й можливості його застосування у розвинених та постсоціалістичних країнах зокрема.
Модифікація кількісної теорії грошей. Монетаристські постулати виходять з кількісної теорії грошей, яка започаткована ще у XVI ст., продовжена Д. Юмом і Д. Рікардо, узагальнена класичною школою. Вони спираються на дослідження неокласичної школи початку XX ст., насамперед рівняння обміну І. Фішера й теорію касових залишків кембриджської школи маржиналізму, а також певною мірою використовують і кейнсіанську теорію грошей. Початок власне монетаристській концепції покладено у 1956 р. публікацією фундаментальної праці М. Фрідмена " Дослідження в галузі кількісної теорії грошей", що підводить підсумок емпіричним і теоретичним дослідженням закономірностей грошового обігу та формулює основні положення " новітньої кількісної теорії грошей".
Монетаристи приділяли значну увагу мікроекономічним аспектам функціонування економічної системи, що наочно проявилося в розробці теорії грошового попиту. У своїй інтерпретації кількісної теорії М. Фрідмен виходив з того, що попит на гроші окремого індивіда обмежений розмірами багатства, намаганням не упустити вигоду від використання альтернативних активів. Для доведення стійкості функції попиту на гроші використовувалось припущення про стабільність швидкості обігу грошей, що знайшло емпіричне підтвердження.
Розглядаючи гроші одним з можливих активів, монетаристи надали кількісній теорії більш загальної форми й одночасно зробили крок до примирення кількісної теорії з кейнсіанською теорією надання переваг ліквідності. Якщо гроші — одна з форм багатства, то поряд з особистим доходом до функції попиту на гроші варто ввести змінну, що відображає витрати їхнього збереження. Цією змінною є процент, що показує дохідність альтернативних способів вкладення активів і адекватно відображає витрати. Однак остаточного примирення з кейнсіанцями не відбулося, тому що на відміну від Дж.М. Кейнса М. Фрідмен вважав вплив процента на грошовий попит незначним і нехтував ним через його " статистично малу значимість". Це означає, що зміна процентної ставки, на думку монетаристів, не здатна істотно впливати на процес заміщення грошей негрошовими активами.
На відміну від пропозиції грошей попит на гроші відносно стабільний. На нього впливають доходи, рівень цін (зміна купівельної спроможності грошей) та величина процентних ставок. Монетаризм використовує " портфельний підхід" до грошей, розглядаючи їх одним з видів капітальних активів. Величина попиту на гроші є результатом оптимізації співвідношення дохідності різних альтернативних форм багатства і залежить від існуючих або очікуваних відносних цін різних активів. Згідно з неокласичною теорією виробництва, якщо граничні доходи на всі можливі форми активів зрівнюються, досягається оптимум. У тому випадку, коли величина граничних доходів неоднакова, економічні агенти змінюють структуру багатства шляхом збільшення частки активів, здатних принести більший дохід, або за рахунок скорочення менш прибуткових об'єктів вкладення.
Монетаристський варіант кількісної теорії грошей зводиться до таких положень:
кількісна теорія є передусім теорією попиту на гроші, вона не є теорією виробництва, грошового доходу або рівня цін;
для економічних агентів — власників багатства гроші є одним із видів активів, формою володіння багатством;
аналіз попиту на гроші з боку економічних агентів формально ідентичний аналізу попиту на споживчі товари;
очікування зміни цін визнаються фактором, що діє на обсяг касових грошових резервів та інших фінансових активів, які знаходяться у розпорядженні економічних агентів.
Гіпотеза перманентного доходу. В економічній літературі 40—50-х pp. XX ст. відображені наукові дискусії з проблем поведінки споживачів і споживчої функції. Започаткував цей напрям дослідження ще Дж.М. Кейнс, дослідивши взаємозв'язок споживання і доходу, сформулювавши поняття споживчої функції та основний психологічний закон — невтішний висновок про те, що зі зростанням доходів частка заощаджень зростає, а частка споживання зменшується, скорочуючи тим самим сукупний попит. У післявоєнний період постав цілий ряд питань, відповісти на які було неможливо в межах кейнсіанської моделі доходу, а саме: які фактори, крім поточного доходу, визначають споживчу поведінку; який дохід при аналізі слід вважати ключовим, наскільки значним є зростання відносної частки заощаджень тощо. Вирішенням цих питань займалося чимало західних економістів, серед яких особливо виділявся М. Фрідмен, що запропонував гіпотезу перманентного доходу для пояснення власного бачення процесів споживання і заощадження.
У 1957 р. у праці М. Фрідмена " Теорія споживчої функції" представлена гіпотеза перманентного доходу, що стала основою розробок монетарної політики й теорії циклічних коливань. М. Фрідмен виходив з того, що увесь поточний дохід (У), представлений споживанням (С) та нагромадженням (S), складається із перманентного і тимчасового компонентів.
Перманентний дохід (Ур) — це дохід, який індивід сподівається отримувати впродовж тривалого часу. Його величина залежить від так званого горизонту споживання, обсягу нагромадженого капіталу, місця проживання, віку, професії, освіти, національності. Горизонт споживання — це мінімальний часовий інтервал, протягом якого дохід залишається відносно сталим і розглядається індивідом як постійний. Вивчаючи структуру та " життєвий цикл" споживчих доходів, М. Фрідмен визначає тривалість цього інтервалу 2—З роками. Перманентним вважається дохід, на отримання якого споживач розраховує впродовж тривалого періоду життя, враховуючи свій вік, освіту та існуючу модель споживання. Рівень довгострокового споживання визначається перманентним доходом, тому на нього впливають такі фактори, як рівень довгострокової процентної ставки, величина нагромадженого капіталу, смаки споживача. М. Фрідмен на основі емпіричних розрахунків довів, що в цілому схильність до споживання із року в рік залишається незмінною, чим поставив під сумнів справедливість основного психологічного закону Кейнса.
Тимчасовий, або випадковий дохід (У,) " відображає вплив усіх інших факторів, які людина відносить до випадкових, хоч вони можуть бути передбачуваними результатами дії таких сил, як, наприклад, циклічні зміни у діловій активності". Джерела випадкового доходу найрізноманітніші: від несподіваного отримання спадку до виграшу в лотереї. Особливо підкреслюється елемент непередбачуваності, неочікуваності в отриманні тимчасового доходу: тільки за такої умови цей тип доходу не може серйозно вплинути на довгострокову споживчу поведінку. Згідно з гіпотезою перманентного доходу тимчасовий компонент не впливає на споживання, тобто весь отриманий тимчасовий дохід заощаджується. Це означає, що рівень довгострокового споживання визначаєті перманентним доходом, а рівень заощадження визначається невикористано часткою перманентного доходу та повним обсягом тимчасового доходу.
Грошова теорія економічного циклу. Монетаристи розглядають еконміку як стійку, стабільну систему, для якої характерним є стан рівномірного зростання. Існування кризових явищ не заперечується взагалі, а пов'язується з хаотичними коливаннями грошової маси, що виникають внаслідок урядових заходів кейнсіанського спрямування у галузі стимулювання попиту Таким чином, джерелом економічної нестабільності визнається сфера обігу, саме грошово-кредитних відносин.
У традиціях кількісної теорії монетаризм визнає довгострокову нейтральність грошей — зміна обсягу грошової маси впливає виключно на загальний рівень цін, не " зачіпаючи" при цьому сферу реального виробництва. Проте подібне визнання не стосується короткострокових періодів, у зміні кількості грошей надається роль визначального фактора коливань усіх показників господарської кон'юнктури. Висновок про вирішальний вплив грошових факторів на загальноекономічні процеси був обґрунтований Мілтоном Фрідменом і спеціалістом у галузі економічної історії Анною Шварц у масштабній історико-економічній праці " Монетарна історія Сполучених Штатів, 1867—1960" (1963) і сформульований так:
зміна кількості грошового запасу тісно пов'язана зі змінами економічної активності, грошового доходу й цін;
зв'язок між грошовими та економічними зрушеннями був (в означені роки) великою мірою стабільним;
грошові зміни часто мали незалежне походження, а не були відображенням змін економічної активності.
Немає в економіці іншого емпіричного співвідношення, яке підтверджувалося б з такою постійністю і регулярністю при значних змінах умов, як взаємозв'язок великих змін грошової маси і цін, що спростерігається на коротких відрізках часу, перше постійно пов'язане з другим, і їхній рух одно-направлений.
На основі проведених емпіричних досліджень автори навіть Велику депресію 1929—1933 pp. розглядають як наслідок хибних кроків і помилок Федеральної резервної системи США, нестабільної державної політики в галузі пропозиції грошей.
В основі теорії циклу — орієнтація не на зміну обсягу грошової маси, а на " прискорення" чи " сповільнення" темпів зростання цього показника. Зіставляючи поворотні точки темпів зростання грошей з поворотними точками окремих фаз промислових циклів, М. Фрідмен і А. Шварц доводять, що пікові значення першого показника спостерігаються на ранній стадії циклічного підйому, а найнижчі точки — на початку циклічного спаду. З цим пов'язана ідея " лідирування" грошей. Відповідно до розрахунків авторів, у періоди циклічних підйомів поворотні точки в динаміці грошей випереджають аналогічні точки зміни кон'юнктури (номінального доходу) в середньому на 18 місяців, а у стадії спаду — на 12 місяців. Питання про запізнювання (лаги), тобто про часові інтервали, через які зміни в масі грошей позначаються на тих чи інших характеристиках економічної кон'юнктури, має не тільки теоретичне, а й велике практичне значення, адже від тривалості лагів безпосередньо залежить, коли зміна грошової маси забезпечить потрібну зміну мак-роекономічних характеристик.
М. Фрідмен і його прихильники виходили з припущення, що стабільність економіки в довгостроковому періоді можлива лише за умови приросту грошової маси в обігу. Вони вважали, що попит на гроші є відносно стабільним, хоча й має тенденцію до збільшення, а пропозиція грошей надзвичайно нестабільна.
Тому на початку 70-х pp. M. Фрідмен виступив за законодавче регулювання грошової маси державою (Центральним банком) для того, аби щорічно збільшувати кількість грошей в обігу на 3—5 %, що компенсує поступальне зростання національного виробництва — так зване " грошове правило" монетаризму. Він визнавав за грошима провідну роль у коливаннях національного доходу, зайнятості та цін.
Представник монетаризму А. Мелцер виразив " основний грошовий закон" (грошову конституцію) математично:
т' =ра + g,
де то' — стабільний темп грошової експансії (зростання грошової пропозиції), що підтримується державою — центральним банком;
ра — очікуваний (передбачуваний) темп зміни цін (темп інфляції);
g — темп зміни реального ВНП.
Невідповідність грошового попиту та пропозиції, нестабільність грошової пропс зиції визнається головною причиною циклічних коливань в економіці.
Таким чином, теорія економічного циклу базується на основних положеннях монетаристської доктрини:
стабільній функції попиту на гроші, в основі якої — перманентний дохід;
екзогенному характері пропозиції грошей;
передумові щодо стабільності швидкості обігу грошей.
Вплив на грошову пропозицію та інфляція. Пропозиція грошей — це кількість грошей в обігу, що визначається розмірами грошової емісії, обсягами кредитування комерційних банків, купівлею-продажем державних цінних паперів. Якщо попит на гроші є відносно сталим, основним завданням урядової політики має стати забезпечення стабільності грошової пропозиції. Відповідність між попитом і пропозицією грошей забезпечує механізм ринкового саморегулювання. Якщо темп зростання грошової маси перевищує темп] зростання товарної маси або, навпаки, відстає від нього, виникають небажані коливання, порушується стабільність економіки.
Поступове зростання грошової маси має забезпечувати стійкість цін, відповідати реальному зростанню макроекономічних показників, а також формувати впевненість економічних агентів у майбутньому, тобто адаптивні очіквання. Монетаризм має ще одне оригінальне положення: центральний банк, який контролює пропозицію грошової маси і визначає темп її зростання, повинен повідомляти про це економічних суб'єктів за допомогою так званого " ефекту оголошення", формуючи індивідуальні очікування майбутньої інфляції.
Важливим елементом концепції монетаристів є теза про екзогенний, тобто автономний, незалежний від функціонування економічної системи характер зміни грошової маси. Автономність грошової маси підкреслюється особливим, позаекономічним способом введення її у канали обігу. Наприклад, в одній з праць М. Фрідмена розглядається ситуація, коли гроші скидаються з літака і рівномірно розподіляються серед населення. Цим підкреслюється ключова ідея — зміни грошової пропозиції " нав'язуються" господарству ззовні, не виступаючи реакцією грошової сфери на попередні зміни у сфері виробництва. Така " емісія" грошей ігнорує вплив виробничої сфери на грошовий обіг та різницю між окремими категоріями грошей (грошовими агрегатами).
Здатність центрального банку цілеспрямовано регулювати грошовий обіг у монетаризмі обґрунтовується на основі грошового мультиплікатора, заснованого на регулюванні грошової бази, тобто " грошей підвищеної сили". До їхнього складу включається готівка та кошти на резервних рахунках комерційних банків у центральному банку, що є законними засобами забезпечення банківських депозитів. Обсяг готівкових грошей (С) може і повинна контролювати держава, здійснюючи емісійну політику. Обсяг резервних коштів (R) також є підконтрольною величиною через встановлення норм обов'язкового резервування (г) для комерційних банків. Оскільки центральний банк може безпосередньо впливати на величину грошової бази (Н = С + + R), а депозити трактуються як похідна від бази, то він здатен регулювати грошовий обіг. Загальний обсяг грошової маси (М) пов'язаний з величиною грошової бази (Н) через банківський мультиплікатор (т) таким чином:
М. Фрідмен побудував однофакторну модель інфляції: " інфляція... завжди і всюди є грошовим феноменом. Вона виникає через те, що збільшення грошей в обігу випереджає випуск продукції". Відповідно до того, що попит на гроші є стабільним, основною причиною інфляції, так само як і циклічних коливань, визнано зміни у пропозиції грошей. Згідно з монетаристською теорією основна причина інфляції пов'язана з надлишком грошової маси, тобто головну увагу приділено інфляції попиту. Цей надлишок, як правило, утворюється при проведенні політики грошового стимулювання сукупного попиту, коли гроші втрачають роль інструмента ринкового регулювання.
Відмінності теоретичних поглядів кейнсіанців та монетаристів на проблеми економічного розвитку представлені в табл. 12.4.

Гіпотеза природного рівня безробіття. Вперше ідею існування " природного рівня безробіття", обумовленого умовами функціонування ринку праці, висловив М. Фрідмен у грудні 1967 р. на засіданні Американської економічної асоціації. В умовах довгострокової економічної рівноваги існує оптимальний для економіки стійкий природний рівень безробіття, що становить 5—7 % робочої сили. " Природне" безробіття не залежить від макроекономічних факторів (рівня інфляції, обсягу грошової пропозиції, ставок процента), а тільки від мікроекономічних — надання переваг індивідами, вибору між зайнятістю й заробітною платою та відпочинком і допомогою у зв'язку з безробіттям. Монетаризм, на відміну від кейнсіанства, не вважає безробіття макроекономічною проблемою, повністю знімаючи відповідальність за безробіття з держави і перекладаючи її на самих робітників.
Природний рівень безробіття не піддається зниженню в довгостроковій перспективі. Пояснюється це тим, що пропозиція робочої сили залежить від рівня реальної заробітної плати й очікуваного рівня цін. Якщо люди правильно оцінюють динаміку цін, то незалежно від того, який встановлюється абсолютний рівень цін, економіка досягає природного рівня виробництва і зайнятості. Відхилення від цього стану є результатом помилок у прогнозах, що неминучі при адаптивних очікуваннях. Коли економіка досягає стану природного рівня, зусилля, спрямовані на зменшення безробіття, нейтралізуються економічними агентами, які передбачають заходи економічної політики, керуючись попереднім досвідом. Будь-які спроби методами фіскальної чи грошової політики стабілізувати випуск чи зайнятість на рівні, вищому або нижчому від природного рівня безробіття, є неефективними і не приводять до зміни реальних величин у довгостроковому періоді. У статті " Роль монетарної політики" (1968) М. Фрідмен зазначав: " Між інфляцією та безробіттям завжди є лише тимчасовий, а не постійний взаємозв'язок. Цей тимчасовий взаємозв'язок обумовлений не інфляцією самою по собі, а неочікуваною інфляцією... Зростаючий рівень інфляції здатний знизити безробіття, а високий (постійний) — ніколи" 1. Вибір між інфляцією і безробіттям можливий тільки у короткостроковому періоді, а довгострокова крива Філіпса, так само як і класична крива сукупної пропозиції, є вертикальною прямою (рис. 12.13, 12.14).

Гіпотеза природного рівня безробіття ґрунтується як на інституційних (існування профспілок), так і на законодавчих (закони про мінімальний рівень заробітної плати, допомоги у зв'язку з безробіттям) передумовах. Дії профспілок та законодавча діяльність держави здатні викликати зміну рівня безробіття вище або нижче природного.
Економічна політика монетаризму. " Не через бюджетне, а через грошове регулювання слід розв'язувати економічні проблеми країни", — вважав М. Фрідмен, тому що кількість грошей відіграє вирішальну роль в економічному житті: " кількість грошей, а не процентні ставки, впливають на стан грошового ринку та умови надання кредитів".
Основним в аргументації Фрідмена є поняття " природної норми безробіття" (ПНБ),... як такого рівня безробіття, який зрівнює попит з пропозицією на ринку робочої сили і який, отже, узгоджує ставку реальної заробітної плати з рівновагою на всіх ринках. Поняття " природної норми безробіття" не передбачає, що вона незмінна,... вона означає, що за даної структури попиту і пропозиції в економіці ПНБ — це така норма безробіття, яка втримує на незмінному рівні середню реальну заробітну плату, а за нульового зростання продуктивності праці і незмінності прибутку так само підтримує постійність рівня цін1.
М. Фрідмен серед усіх засобів впливу на економіку в демократичному суспільстві віддавав перевагу грошово-кредитній політиці, оскільки вона не призводить до надмірного диктату уряду і не обмежує індивідуальну свободу. Державне регулювання грошово-кредитної сфери буде успішним лише тоді, коли держава здатна впливати через центральний банк на масштаби й характер діяльності підприємницьких і комерційних структур, в першу чергу комерційних банків. З цією метою застосовуються різні методи: встановлення облікової ставки процента, встановлення норм обов'язкових резервів, проведення операцій на відкритому ринку тощо. Характерно, що останньому методу — операціям з купівлі-продажу державних цінних паперів — монетарне™ надають перевагу.
Фінансові органи повинні стежити за тими параметрами, які вони можуть контролювати (безпосередніми критеріями не можуть бути величина процента або рівень поточного безробіття). Серед параметрів економічної системи найпривабливішими орієнтирами є: обмінний курс, рівень цін, що задається тим чи іншим індексом і загальна кількість грошей... Тому я впевнений: обсяг грошової маси є найкращим з доступних... безпосередніх критеріїв монетарної політики, і цей висновок важливіший, ніж конкретний вибір того чи іншого грошового агрегату як орієнтиру... Точна величина темпу... не настільки важлива, як звичка до постійного і раніше відомого темпу... Я рекомендував би такий темп, який забезпечував би приблизну постійність цін кінцевих продуктів; за моїми оцінками, цьому має відповідати 2г—Ь % зростання суми готівки й усіх комерційних депозитів (на рік) або дещо менший процент суми готівки й депозитів на вимогу.
М. Фрідмен пропагує принцип градуалізму (поступовості) у проведенні грошово-кредитної політики, згідно з яким будь-які заходи мають здійснюватися повільно та виважено і не реагувати на тимчасові зміни кон'юнктури. Стабільність грошової маси розглядалась як найважливіша передумова стабільності економіки у цілому. Вчений пропонував відмову від використання грошово-кредитних важелів для впливу на реальні змінні (обсяг виробництва, рівень безробіття) у короткостроковому періоді, спростовуючи кейнсіанську політику " дорогих" та " дешевих" грошей. На думку М. Фрідмена, дотримання " грошового правила", яке передбачає стабільне і помірне зростання грошової маси на 3—5 % щорічно, незалежно від стану господарської кон'юнктури та фази економічного циклу, забезпечить неінфляційне зростання та контроль за цінами.
Монетаристи в цілому негативно ставляться до проведення дискреційної фіскальної політики кейнсіанського зразка та активізації бюджетних витрат з метою стимулювання сукупного попиту. На їхню думку, зростання видатків держбюджету, зокрема на розбудову виробничого потенціалу економіки, формування значної частки держсектору та підтримання соціальної сфери, спричиняє незбалансованість основного фінансового плану держави. Як наслідок виникає дефіцит держбюджету, який щорічно збільшується й перетворюється на потужний дестабілізуючий фактор розвитку грошово-кредитної сфери та всієї національної економіки.
Виникнення бюджетного дифіциту потребує розробки заходів протидії цьому негативному явищу. Монетаристи послідовно заперечують методи покриття дефіциту державного бюджету за рахунок грошової емісії та за рахунок державних позик, використовувані кейнсіанцями. Емісія грошей призводить до зростання цін, здійснює лише короткостроковий вплив на зайнятість внаслідок непередбачуваної інфляції, а в довгостроковій перспективі призводить до стагфляції. Розміщення державних позик, на думку монетаристів, призводить не до зростання, а до перерозподілу сукупного попиту — попит з боку держави збільшується за рахунок зменшення приватного попиту. Це явище отримало назву " ефект витіснення" приватного попиту і пов'язане з підвищенням ставки процента і подальшим скороченням обсягу приватного інвестування в економіці, що викликається збільшенням урядових позик на грошовому ринку.
Як зазначалося, монетаристи критикували економічну політику управління попитом, регулювання норми процента, активного регулювання ринку праці тощо. Разом з тим вони підтримували політику дерегулювання окремих сфер господарства, приватизації певних секторів економіки, лібералізації податкової системи, зменшення бюджетних витрат, скорочення соціальних програм та соціальних виплат — всіх функцій, які, безперечно, є внутрішньо притаманними сучасним державам і від виконання яких не так легко відмовитися через потенційні соціальні потрясіння.
Практична реалізація монетаризму. Монетарна концепція, неоліберальна за своєю суттю, була випробувана республіканським урядом США при президентові Р. Ніксоні в 1969—1970 pp., хоча й не стала домінуючою (М. Фрідмен на той час був радником президента). Найбільшого успіху монетаристські настанови набули при наступному республіканському уряді США за часів так званої " рейганоміки". Практика засвідчила, що консервативні уряди США і європейських країн на початку 80-х pp., застосувавши монетаристські рекомендації, надали нових імпульсів економічному підйому, а саме: вдалося обмежити інфляцію, знизити бюджетні дефіцити, зміцнити національні валюти, підвищити ефективність виробництва (зросла продуктивність праці, знизилася енерго і матеріаломісткість продукції), полегшити перелив капіталу, що забезпечило здійснення структурної перебудови економіки.
У діяльності центральних банків з середини 70-х pp. XX ст. почав використовуватися аналог монетаристського " грошового правила" — політика таргетування грошової маси (від англ. target — ціль, мішень). Як правило, це виражалося у встановленні жорсткого показника допустимого зростання грошової маси на наступний період (квартал, рік), або " коридору" темпів зростання грошових або кредитних агрегатів. Так, західнонімецький Бундесбанк вже у 1974 р. повідомив про введення орієнтирів зростання банківських резервів і готівкових грошей на 12-місячний період. В тому самому році Швейцарія ввела показник допустимого зростання грошового агрегата М1, а Італія — загальної суми нових кредитів. У 1975 р. на шлях таргетування стала Канада, за нею Велика Британія (1976 р.) та Франція (1977 p.), встановивши значення допустимих приростів вузьких і широких показників грошової маси. У наступні роки подібну політику почали застосовувати центральні банки Нідерландів, Іспанії та інших країн.
На батьківщині монетаризму, у США, у 1975 р. конгресом було прийнято резолюцію, яка зобов'язувала Федеральну резервну систему забезпечити " довгострокове зростання грошових і кредитних агрегатів відповідно до довгострокових потенційних можливостей економіки зі збільшення виробництва". Федеральна резервна система фактично саботувала це рішення, хоча цільові орієнтири для грошових агрегатів та процентних ставок на наступні 12 місяців з переглядом кожні 3 місяці публікувалися систематично. Лише у кінці 1979 p., коли інфляція у США набула небачених розмірів, ФРС здійснила реальні кроки щодо гальмування темпів зростання грошової маси. Комітет по операціях на відкритому ринку почав використовувати монетаристський підхід до здійснення грошової політики, а саме: переорієнтував регулювання з рівня процентних ставок на величину резервів і грошових агрегатів.
Проте довгострокові наслідки монетаристської політики доволі неоднозначні — світова економічна криза 1991 —1993 pp., зменшення середньорічних темпів економічного зростання в період 1994—1997 pp. порівняно з попередніми роками, зростання рівня безробіття, збільшення соціальної нерівнос в межах окремих країн та в глобальному масштабі.
Щодо країн з неринковою економікою, то основною умовою економічного реформування монетаристи вважають передусім досягнення монетарної стабілізації. Виходячи з концепції адаптивних очікувань, вважається, що в перехідний період люди також здатні використовувати набутий досвід, а значить, передбачати ймовірні наслідки урядових дій. На відміну від " грошової конституції", що використовується у практиці грошово-кредитного регулювання розвинених економічних систем, пропонується застосовувати метод неочікуваного впливу на економічну ситуацію (метод " шокової терапії"). Завдяки подібній " терапії" здійснюється лібералізація економіки, а в подальшому використовується жорсткий контроль за збільшенням обсягів грошової маси із застосуванням " грошового правила".
В галузі практичних рекомендацій та механізмів реалізації економічної політики монетаризм і кейнсіанство розробили положення, представлені у табл. 12.5.

Міжнародний аспект монетаризму. За переконанням М. Фрідмена, гнучкі обмінні курси забезпечать автоматичну рівновагу платіжних балансів, знімаючи проблему управління валютними резервами і сприяючи автономності економічних політик. У галузі міжнародних фінансів М. Фрідмен послідовно з 1953 р. виступає із захистом вільно плаваючих обмінних курсів. Рух у напрямку гнучких курсів, починаючи з кінця 60-х pp., а в подальшому, починаючи з 1973 p., їх повсюдне поширення служать підтвердженням правильності його позиції. Разом з тим, плаваючі валютні курси додають невизначеності й стихійності міжнародним фінансовим відносинам, свідченням чого є світові валютні кризи, зокрема фінансовий крах 1987 р. та світова фінансова криза 1998 р.
Особлива увага приділяється шоковим передачам інфляції з однієї країни до іншої, тобто " імпортованій інфляції". Якщо темп зростання внутрішніх цін у країні А вищий, ніж у В, то ринок країни А перенасичується імпортом. У свою чергу в країні В збільшуються валютні резерви, зростає загальний обсяг грошової маси, тобто розгортається інфляція, привнесена ззовні. Ринковий механізм здатний, на думку монетаристів, долати подібні " зовнішні шоки".
Біля витоків міжнародного монетаризму стояли дві значні фігури Г. Джонсон та Р. Манделл, які впродовж тривалого часу керували роботої лабораторії міжнародної економіки в Чиказькому університеті. Прихильники цієї концепції — Р. Дорнбуш, А. Лаффер, М. Майлз — визнають гроші природу порушень у сфері міжнародних відносин, тезу про існування таї званої " світової інфляції", необхідність цінової стабільності як головного орієнтира політики національних урядів.
Монетаристи вказують на залежність валютного курсу і стану платіжА ного балансу від внутрішнього грошового обігу, стверджуючи, що в умовах ринкових відносин існує обернений зв'язок між валютними резервами і вели* чиною внутрішньої грошової маси, які разом становлять всю грошову иропоч зицію. Державні, міждержавні або наддержавні структури (особливо післявоєнна Бреттон-Вудська система) лише блокують дію ринкових механізмів руйнують цю залежність. Емпіричні дослідження монетаристів доводять довгострокову (до 20 років) обернену залежність між рухом внутрішніх оптовий цін і зміною курсу валют, тобто зростання внутрішніх цін поєднується зщ зниженням валютного курсу. В умовах короткострокового періоду валютний курс менше пов'язаний з темпами інфляції, що пояснюється дією іншю факторів, передусім операціями з цінними паперами на фондовому ринку Сьогодні очевидно, зокрема й для України, що у країні з високим темпом інфляції курс валют буде знижуватись порівняно з країнами з нижчим темпом інфляції. Знецінення валюти спричиняє подальше зростання цін, останне в свою чергу, викликає падіння купівельної спроможності валюти та інфляцію... — коло замикається.
В цілому монетаризм збагатив економічну науку теоретичними положеннями та практичними ідеями, наведеними на рис. 12.15.