Економіка пропозиції: теоретичне і практичне значення

Теорія економіки пропозиції, започаткована після кризи 1974—1975 pp., яка доповнила собою монетаристську теорію й методи регулювання економіки, є важливим елементом сучасного економічного консерватизму. Ідеї, які в подальшому визначили сутнісний зміст концепції, були висловлені у другій половині 70-х pp. XX ст. деякими американськими конгресменами і сенаторами під час обговорення стану і перспектив бюджетної політики. Характерно, що біля витоків цієї концепції стояли політики, економісти, практики з помірковано консервативними поглядами, а не науковці та економісти-теоретики. Розробляли й популяризували концепцію журналісти Дж. Гілдер і Дж. Ванніскі, конгресмен Дж. Кемп, її прихильниками були багато представників адміністрації Р. Рейгана, а університетську науку представляв маловідомий професор з Південної Кароліни А. Лаффер (автор одноіменної кривої), його підтримували також М. Фелдстайн, П. Роберте, Р. Манделл.
Термін " економічна теорія пропозиції", або " сепплайсайд економіко" (supply-side economics) був уперше використаний американським фахівцем з питань бюджетно-податкової політики Г. Стейном у 1976 р. Г. Стейн позначив ним відродження інтересу до класичної економічної теорії, яка велику увагу приділяла вивченню умов і витрат виробництва товарів та класичної теорії державних фінансів, що була розкритикована і забута у ході кейнсіанської революції 30-х pp. XX ст. Тоді як кейнсіанська теорія фінансів представила короткостроковий аналіз проблеми впливу бюджетних важелів на сукупний попит, докейнсіанська теорія аналізувала вплив державного бюджету на довгострокові фактори економічного зростання — нагромадження, інвестування капіталу та залучення трудових ресурсів у виробничий процес. Нове вчення підкреслило необхідність вивчення впливу пропозиції окремих факторів на виробництво та механізмів формування необхідних обсягів капіталу та робочої сили.
Так, сепплай-сайдери широко пропагують класичну доктрину Ж.Б. Сея, де товарна пропозиція автоматично і безперешкодно породжує адекватний попит на вироблену продукцію. Так само, як і у Ж.Б. Сея, в моделі сепплай-сайдерів ринки постійно перебувають у рівноважному стані, тому перевиробництво товарів неможливе. Причиною періодично повторюваних кризових явищ і підвищення рівня безробіття в межах цієї теорії визнається головним чином недосконала або неправильна політика держави. Погіршення економічного становища у 70—80-ті pp., яке супроводжувалося падінням ефективності виробництва і посиленням інфляції, сепплай-сайдери пояснюють в першу чергу підривом ініціативи і заповзятливості економічних суб'єктів. Реалізація приватного інтересу та ціннісних індивідуалістичних орієнтирів була ускладнена політикою щодо збільшення частки державного сектору, зростання федерального бюджету, розширення масштабів бюрократичного контролю, обмеження свободи підприємництва через встановлення жорстких умов ліцензування, антитрестівського законодавства, екологічних норм тощо.
Сепплай-сайдери підкреслюють ключову роль товарної пропозиції й аналізують вплив бюджетно-податкових важелів на підприємницьку активність й ефективність господарської діяльності. Прискіпливо вивчаються питання щодо факторів впливу на запас капіталу і рівень зайнятості та особливо на рішення про заощадження й інвестування. Сепплай-сайдери стверджують, що кейнсіанська політика заохочення попиту за допомогою кредитно-грошових і фінансових важелів не призводить до збільшення сукупного попиту, а тільки " роздуває" ціни. На відміну від кейнсіанської теорії, яка вважала заощадження " злом", представники економіки пропозиції відводять їм центральне місце, вважаючи їх нестачу безпосередньою причиною гальмування економічного розвитку. Реальне прискорення економічного зростання, на їхню думку, може бути досягнуто тільки за рахунок залучення у виробництво додаткових ресурсів через систему заохочувальних стимулів, розрахованих на відповідну реакцію суб'єктів господарювання.
Теорія економіки пропозиції запропонувала своєрідну концепцію економічної політики, складові якої представлені на рис. 12.16.

Подібно до інших неоконсервативних концепцій, теорія економіки пропозиції відтворює на рівні макроекономіки принципи функціонування економічних суб'єктів на мікрорівні. Згідно з традиційною неокласичною теорією рівень виробництва визнається залежним від пропозиції праці та капіталу. Предметом розгляду є питання про вплив державної політики, в першу чергу податкової, на пропозицію основних факторів виробництва. На думку сепплай-сайдерів, надмірні податки спотворюють відносну привабливість праці порівняно з дозвіллям і відносну привабливість заощадження та інвестування порівняно зі споживанням, деструктивно впливаючи на обсяги пропозиції виробничих факторів та довгострокове економічне зростання.
Пропозиція праці визначається вибором індивідів між працею і дозвіллям. Відомо, що зростання податків на заробітну плату означає її фактичне зменшення й призводить до скорочення пропозиції праці. Система державних соціальних допомог, зокрема у зв'язку з безробіттям, також знижує привабливість праці, скорочуючи кількість бажаючих працювати. Тому зменшення граничного оподаткування трудових доходів сприяє розширенню пропозиції робочої сили вже працюючих та стимулює залучення додаткових працівників, для яких гранична корисність одержуваної заробітної плати буде перевищувати граничну корисність дозвілля. Таким чином, приріст трудових ресурсів буде забезпечувати подальший процес нагромадження капіталу, а у підсумку — підвищення норми нагромадження і прискорення економічного зростання в цілому по економіці.
Пропозиція капіталу (обсяг інвестицій), згідно з неокласичними уявленнями, є функцією заощаджень, рішення про які залежать від вибору індивідів між споживанням сьогодні або у майбутньому. Стимулювати прийняття рішень про заощадження можуть такі заохочувальні заходи економічної політики, як зниження податків на прибуток корпорацій та запровадження щодо них податкових і амортизаційних пільг. При цьому чітко окреслюються два шляхи прискорення інвестиційного процесу:
формування додаткових джерел внутрішніх ресурсів нагромадження через збільшення амортизаційних відрахувань;
залучення зовнішніх інвестиційних ресурсів шляхом збільшення ринкової вартості активів корпорацій — зростання рівня виплачуваних дивідендів і привабливості корпоративних цінних паперів.
Зниження ставок оподаткування доходів від власності (процентів і дивідендів), у свою чергу, підвищує схильність населення до заощадження, збільшує пропозицію позичкового капіталу і знижує ставку процента, сприяючи пожвавленню інвестиційного процесу.
Один з представників теорії економіки пропозиції А. Лаффер висунув теорію " податкового клина" (tax wedge), який держава " вбиває" між економічними суб'єктами і процесом виробництва. Граничні ставки оподатковування, за порівнянням А. Лаффера, — це " клин між тим, що роботодавець сплачує факторам виробництва, і тим, що вони в кінцевому рахунку одержують у вигляді доходу після відрахування податків... Щоб збільшити виробництво продукту, потрібно здійснити такі заходи політики, які одночасно підвищували б і попит компаній на фактори виробництва, і бажання цих факторів бути зайнятими. З цією метою необхідно знизити усі види податків. Але ці скорочення будуть ефективними, якщо найбільшою мірою знижуються граничні ставки податків" 1. Вчений вважає, що зниження податкових ставок не викличе скорочення загальної суми бюджетних надходжень, а призведе до збільшення виробництва і зростання доходів, суттєво розширить загальну базу оподаткування і тому доходи бюджету не скоротяться. Але для повного збалансування державного бюджету необхідно скоротити кількість і вартість " неефективних" соціальних програм, що становлять значну частину державних витрат. Слід зазначити, що сучасні теорії оподаткування підкреслюють наявність ще однієї проблеми — часового лагу від прийняття рішення щодо зниження податкових ставок до стабілізації бюджетних надходжень внаслідок розширення податкової бази.
Життєздатність ринкової системи пов'язується з ініціативною діяльністю приватного сектору, тому економічне зростання планується стимулювати за рахунок перерозподілу національного доходу на користь середніх і великих власників шляхом зменшення податкового тягаря та трансформації системи оподаткування. Уявлення про оптимальний рівень оподаткування і стимулюючий вплив зниження податків на інвестиційну діяльність обґрунтовуються відомою кривою Лаффера (рис. 12.17).

На думку автора, крива має показати, що у вигляді податків не можна стягувати до бюджету понад ЗО—35 % доходів — певний фіскальний оптимум. У забороненій зоні доходи бюджету з підвищенням податкової ставки знижуються. В умовах перевищення оптимального рівня оподаткування спостерігаються такі негативні економічні процеси:
скорочення ділової активності;
зниження зацікавленості у заощадженні та інвестуванні;
банкрутство суб'єктів підприємницької діяльності;
ухиляння від сплати податків;
значна частка економічних суб'єктів починає функціонувати в " тіньовому" секторі економіки.
Теорія економіки пропозиції є найбільш практично орієнтованою концепцією з тих, які запропонував економічний консерватизм 80-х pp. XX ст. Ключове твердження економіки пропозиції — розміщення й ефективне використання ресурсів має вирішальне значення для економічного зростання як у коротко, так і у довгостроковому періоді. Основною перешкодою на шляху розширення пропозиції й ефективного використання факторів виробництва вважається негативний вплив рівня і структури оподаткування на стимули до праці й інвестування, а також інституційних обмежень, передусім пов'язаних з діяльністю профспілок, на ефективне розміщення ресурсів.
Сепплай-сайдери стверджували, що функціонуючі в США у післявоєнний період податкова й соціальна системи негативно впливали на процеси нагромадження капіталу і зростання виробництва. Високі податки справляли суттєвий вплив на зростання витрат виробництва, а тому розглядалися як одна з головних причин інфляції витрат. З іншого боку, надмірне оподаткування провокувало штучне урядове підвищення цін на деякі товари і послуги, що призводило до неефективного використання ресурсів. Представники теорії економіки пропозиції вважали, що немає суперечності між цілями антиінфляційної політики та стимулювання економічного зростання, більше того, досягнення означених цілей передбачає використання одного і того самого методу — повно масштабного зниження податків.
Прибутковий податок з громадян у США почав стягуватися на постійній основі з 1913 р., причому сума неоподатковуваного річного доходу становила З тис. доларів, а ставка податку становила від 1 до 7 % (остання діяла щодо доходів, які перевищували 500 тис. доларів). Тому сплата прибуткового податку стосувалася близько 1 % населення. Підчас Першої світової війни відбувся " злет" податків, максимальна ставка становила 77 %. У 1928 р. її рівень було знижено до 25 %, а в 1938 р. вона знову становила 78 %. Рекордно висока гранична ставка оподаткування доходів — 94 % — припала на останні роки Другої світової війни й була збережена на такому рівні впродовж 50-х pp.
У ході податкових реформ 1962—1964 pp. максимальна ставка прибуткового податку була зменшена з 91 до 70 %, а податку на прибуток корпорацій — з 52 до 48 %. Реформи Кеннеді — Джонсона здійснювалися згідно з кейнсіанською концепцією нарощування попиту: зменшення податків на прибутки корпорацій мало стимулювати інвестиційний попит, а зниження оподаткування особистих доходів — споживчий. Цікаво, що реформування не виявило сталої залежності між зменшенням податків та розширенням податкових надходжень до бюджету, що визнав і сам А. Лаффер.
Теорії монетаризму й економіки пропозиції, які доповнюють одна одну, проте мають істотні відмінності, наведені у табл. 12.6.

В межах сепплай-сайд економіко інфляція розглядалася як результат зростання витрат. Причиною останнього вважалося зниження темпів нагромадження в приватному секторі внаслідок високих податків. Згодом представники економіки пропозиції визнали, що зростання грошової маси також дає імпульс інфляційному процесу, що перетворюється у перманентний " завдяки" системі податків, яка спотворює відносні ціни. Поступово у працях сепплай-сайдерів почали звучати монетаристські мотиви, а зниження податків з основного заходу антиінфляційної політики перетворилося на спосіб " нейтралізувати" негативні наслідки кредитно-грошової рестрикції. Прихильники економіки пропозиції ідейно зблизилися з монетаристами і визнали, що довгострокова інфляція може бути подолана тільки за допомогою обмеження пропозиції грошової маси, а бюджетні й податкові заходи, спрямовані на стимулювання зростання виробництва, будуть помірним внеском у послаблення інфляції. Проте більшість сепплайсайдерів не вірить у можливість жорсткого контролю за грошовою масою через наявність багатьох альтернативних форм фінансових активів, що виконують функції грошей; фінансових нововведень, що дають змогу підвищувати ефективність грошового обігу; нестабільність попиту на різні компоненти грошової маси.
Ідея про те, що зниження податкових ставок призводить до зростання державних доходів, відіграє вирішальну роль в теорії пропозиції.
Теорія і практична реалізація економіки пропозиції визначила економічну політику й ідеологію уряду Р. Рейгана у США і зміст так званої " рейганоміки" 80-х pp. XX ст. Погляди на пріоритетне значення ринкових механізмів, стимулювання приватної ініціативи, лібералізацію оподаткування, визнання неефективності соціальних програм, обмеження втручання держави в економічні процеси відіграли значну роль в економіці й політиці. В середині 80-х pp. в економіці США відбулися позитивні зрушення: стабілізувався рівень безробіття, знизились інфляція й процентні ставки, тривала структурна перебудова економіки, більш стійкими стали темпи економічного зростання. Результати реалізації настанов економіки пропозиції та монетаризму, що втілилися в концепції " рейганоміки", виглядали більше позитивними, аніж; негативними. Однак чи були ці зміни наслідком впровадження рекомендацій виключно теорії пропозиції, чи сукупності неоконсервативних концепцій, чи навіть продовження регулювання попиту — питання залишається відкритим.
Основою економічного реформування у США за часів правління Р. Рейгана — " рейганоміки" — стало проведення податкової реформи, спрямованої на послаблення податкового тягаря корпорацій: зниження ставок податків на прибуток, проведення політики прискореної амортизації та запровадження податкових пільг щодо реінвестування капіталу. Також одним з її завдань було збільшення заощаджень та інвестування категорій населення із середніми й високими доходами і, отже, підвищення національної норми нагромадження. У 1981—1986 pp. здійснювалися заходи, які передбачали зниження максимальних значень податкових ставок та підвищення мінімального рівня неоподатковуваного доходу, що призвело до послаблення прогресивного характеру податкової системи. У 1986 p., наприклад, було знижено граничну ставку податку на прибуток корпорацій до 34 % і відмінено частину податкових пільг. Реформування оподаткування доходів фізичних осіб виглядало так: замість 14 ставок, що прогресивно підвищувалися від 11 до 50 % було встановлено дві — 15 і 28 % (зазначимо, що вже у 1993 р. прогресивність податків на доходи фізичних осіб підвищилася — було введено п'ять нових ставок податків від 15 до 39, 6 %). Разом з тим правління президента Р. Рейгана ознаменувалося зростанням дефіциту держбюджету в кілька разів, необхідність боротьби з яким знижувала можливості додержання принципів економіки пропозиції. Саме значний бюджетний дефіцит став причиною перегляду позицій прихильників економіки пропозиції. Спочатку вони вважали, що дефіцит бюджету, навіть якщо він виник в результаті зменшення оподаткування, є побічним і тимчасовим явищем. Настанови сепплай-сайдерів щодо зниження податків визначалися завданням стимулювання активності економічних суб'єктів, а не досягнення збалансованого бюджету. Ситуація, коли разом зі зниженням податків дефіцит державного бюджету зростає, не вкладалася у схему представників економіки пропозиції. Тому виникла необхідність скорочення видатків держбюджету, а згодом підвищення ставок непрямих податків вже не з метою стимулювання активності економічних суб'єктів, а щоб зменшити бюджетний дефіцит. З іншого боку, динаміка норми заощаджень, що є найважливішим показником для сепплай-сайдерів, показує, що норма приватних чистих заощаджень підвищилася незначною мірою, а норма заощаджень населення практично не змінилася.
Відомий американський економіст і соціолог В. Ростоу, підкреслюючи використання в політиці " рейганоміки" рекомендацій багатьох консервативних течій, виокремлює такі: 1) " сепплай-сайдери", що прагнуть заохочувати приватні капіталовкладення шляхом зниження податків і скорочення функцій державного контролю; 2) " скорочувачі бюджету", що пропагують скорочення витрат бюджету на цивільні потреби, зокрема програм соціальних виплат; 3) монетаристу прихильники обмеження темпів зростання грошової маси для приборкання інфляції; 4) " стратегічні планувальники", що виступають за значне підвищення військових витрат задля протидії СРСР.
Історія сепплай-сайд економікс і " рейганоміки" в цілому закінчилася в момент переобрання Р. Рейгана на посту президента США. В теоретичному плані економіка пропозиції не надала принципово нових ідей, причина її популярності в тому, що вона швидко " діагностувала" наявні економічні проблеми й запропонувала зрозуміле їх вирішення, яке швидко втілилося в політичні рекомендації. Ідеї сепплай-сайд економікс відповідали настроям широких суспільних верств, з їх допомогою вдалося вплинути на економічний світогляд населення. Разом з тим не можна заперечувати, що економіка пропозиції збагатила історію економічної думки, макроекономіку й економічну політику такими поняттями, як " податковий клин", " оптимальна межа оподаткування", " крива Лаффера". Сепплай-сайд економікс ще раз довела, що існує тісний зв'язок економічної теорії і політики, й економічна концепція може стати рушійною силою економічного розвитку

12.3.4. Теорія раціональних очікувань та " нова класична макроекономіка"

Одним з варіантів сучасного економічного консерватизму є теорія раціональних очікувань, яка активно розроблялась у 70—80-х pp. XX ст. Американські економісти Р. Лукас, Т. Сарджент, Н. Воллес стверджують, що економічний індивід не тільки пасивно адаптується до попереднього досвіду, а й активно використовує великий обсяг поточної інформації для точнішого передбачення тенденцій господарського розвитку. Будь-які спроби вплинути на процес відтворення за допомогою систематичної державної макроекономічної політики представники раціональних очікувань оцінюють як безплідні не тільки в довгостроковому, а й у короткостроковому аспектах. Головна ставка робиться на відродження віри в можливість раціональної поведінки економічних суб'єктів в умовах, коли держава відіграє роль тільки джерела інформації.
В економічній літературі для назви цієї течії використовують терміни " теорія раціональних очікувань" (Ф. Модільяні), " нова класична макроекономі-ка" (Дж. Тобін), " нова класика", школа Лукаса — Сарджента — Воллеса. Усі назви пов'язані з різними характеристиками школи — від персонального складу або абсолютизації гіпотези про раціональний характер очікувань до підкреслення генетичного зв'язку з ідеями класичної економічної теорії. Представники нових класиків вважають, що використання монетаристами адаптивної схеми очікувань ще не означало рішучої відмови від уявлень кейнсіансько-неокла-сичного синтезу. На думку одного з представників англійського монетаризму Д. Лейдлера, рекомендації монетаристської політики доводять, що монетаризм є явною альтернативою кейнсіанській ортодоксії, але не радикальним теоретичним викликом. Подібний виклик містить саме " неокласична революція" (нова класика, теорія раціональних очікувань).
Впродовж останніх 50 років " кейнсіанська революція" поглинула так звану " класичну теорію". За нею відбулася " монетаристська революція", яка, як тоді здавалося, знищила кейнсіанську теорію. За останні 15 років " монетаризм" поступився місцем " революції нових класиків", які... прагнуть відновити економічну теорію на фундаменті, подібному до течій докейнсіанського періоду.
В дискусії щодо того, чи є нова класична школа самостійною течією економічної думки, чи вона просто розвиває ідеї монетаризму і є одним з його різновидів погляди дослідників розділилися. Д. Лейдлер, так само як і переважна більшість сучасних економістів, вбачав у новій класиці самостійну течію зі специфічними цілями і своєрідним методологічним апаратом, і, безперечно, цей підхід сьогодні є домінуючим. Деякі теоретики кейнсіан-ського напряму, що неодноразово виражали своє критичне ставлення до монетаризму, зокрема Дж. Тобін та Н. Калдор, вважають вчення нових класиків особливою версією монетаризму.
Дж. Тобін, наприклад, запропонував поділ на монетаризм типу І і II, де тип II формують погляди нових класиків. Розбіжність між ними полягає в умовах формування очікувань — перехід від монетаризму І до монетаризму II означає заміну механізмів адаптивних очікувань на раціональні. Інша відмінність — монетаризм І (фрідменівський) припускає, що гроші нейтральні виключно в довгостроковому аспекті, а монетаризм II (нова класична макроекономіка) визнає нейтральність грошей і в короткостроковому періоді, тобто вплив зміни обсягів грошової маси взагалі не відображається на умовах виробництва і зайнятості.
Так само, як і сепплай-сайд економікс, теорія раціональних очікувань (нова класика) успадкувала окремі положення монетаризму. Самі засновники школи підкреслюють, що формуванню їхніх ідей посприяли праці М. Фрідмена і Е. Фелпса кінця 60-х pp., де було введено поняття природної норми безробіття та критикувалася крива Філліпса за ігнорування нею інфляційних очікувань. З гіпотезою природного рівня безробіття пов'язані ключові для нових класиків поняття природного рівня цін і природного рівня виробництва. Про спадковість і спільність вихідних передумов аналізу свідчить стаття засновника й ідейного лідера теорії раціональних очікувань Р. Лукаса " Очікування і нейтральність грошей" (1972), де була представлена модель господарської поведінки, заснована на таких припущеннях:
подолання " грошової ілюзії" — економічні суб'єкти орієнтуються виключно на реальні, а не на номінальні значення економічних змінних;
передача всієї інформації економічним суб'єктам здійснюється тільки через механізм ринкових цін;
поведінка економічних суб'єктів є раціональною й оптимізуючою;
визнання довгострокової нейтральності грошей (незалежності реальних і номінальних величин), коли зміна кількості грошей змінює рівень цін, але не впливає на фізичний обсяг виробництва й зайнятості;
джерело порушень у системі — випадкові непередбачувані коливання грошової маси, які породжують коливання номінального рівня цін.
Роберт Лукас (р.н. 1937) народився у штаті Вашингтон, США. Бажання пізнати минуле світової цивілізації спонукало Р. Лукаса вступити на історичний факультет Чиказького університету, який він закінчив у 1959 р. Однак ознайомлення з курсом економічної історії та природні математичні здібності спрямували інтерес Р. Лукаса до питань економіки, тому він повертається до рідного університету на економічний факультет. У 1964 р. закінчив аспірантуру і захистив дисертацію на отримання вченого ступеня доктора економічних наук.
З 1962 р. працював лектором економічного факультету Чиказького університету, у 1963 р. перейшов до університету Карнегі — Меллона, де працював протягом одинадцяти років. Там сформуваласягрупа молодих вчених — Дж. Мут, Т. Сарджент, Е. Прескотт, до якої приєднався і Р. Лукас, що започаткували перші дослідження формування та динаміки очікувань. У цьому університеті в 1967 р. отримав звання доцента, а у 1970 р. — професора економіки.
У 1975 р. Р. Лукас повернувся до Чиказького університету на посаду професора. Упродовж восьми років був заступником декана економічного факультету, а в 1986—1988 pp. очолював його. В цей період активно співпрацював з авторитетними науковими виданнями — " Журналом економічної теорії", " Журналом монетарної економіки", " Журналом політичної економії", не припиняючи активної наукової діяльності. Теоретичні дослідження Р. Лукаса втілені у працях " Рівноважна модель економічного циклу" (1975), " Очікування і нейтральність грошей" (1972), " Нариси з теорії економічного циклу" (1981), " Нова класична макроекономіка" (1984).
Р. Лукас своїм високим професіоналізмом завоював довіру, повагу і авторитет серед колег-науковців: у 1987 р. його було обрано віце-президентом Американської економічної асоціації. У 1995 р. за внесок у розвиток і практичне застосування гіпотези раціональних очікувань Р.Лукасу була присуджена Нобелівська премія з економіки.
Описуючи своє особисте життя, Р. Лукас зазначав, що з Рітою Кеухен, студенткою Чиказького університету, він одружився у серпні 1959 р. У 1982 р. він розлучився з дружиною, а через кілька років вони офіційно розлучилися. Цю сторінку подружнього життя ми згадуємо тому, що вона мала специфічне продовження. 10 жовтня 1995 р. було оголошено, що разом із найпрестижнішою премією йому вручать 7, 2 млн швецьких крон (майже 1 млн доларів США). Не встиг лауреат подумати про використання цих грошей, як його колишня дружина заявила про свої права на половину цієї суми. Підставою був контракт про шлюбне розлучення, один з пунктів якого визначав, що у разі присудження Р. Лукасу Нобелівської премії дружина отримає 50 % грошової винагороди.
Цікавими у цій історії є два моменти: по-перше, термін дії згаданого пункту контракту закінчувався 31 жовтня 1995 p.; по-друге, офіційне розлучення подружжя відбулося ще у 1988 р. Тоді Роберт Лукас навіть не мріяв про Нобелівську премію, а внесений адвокатами дружини пункт у контракті сприйняв як жарт. Ріта Кеухен виявилася далекоглядною і мудрою жінкою, міркуючи досить резонно: якщо вісім професорів Чиказького університету уже є Нобелівськими лауреатами, то чому ж її чоловік не може стати дев'ятим?
Разом з тим теорія нових класиків містить ряд специфічних положень, зокрема три важливі вихідні передумови. Перша — гіпотеза про раціональний характер очікувань господарських суб'єктів, відповідно до якої фірми і споживачі (населення) ефективно переробляють усю наявну інформацію для прогнозування майбутнього руху кон'юнктури, передусім товарних цін, формуючи свої господарські рішення на основі цих очікувань. Друга передумова: всі ціни, зокрема ціна робочої сили, є абсолютно гнучкими і миттєво реагують на виникнення ринкової нерівноваги. Третя: всі індивідуальні ринки, включаючи ринок робочої сили, швидко і повністю " очищуються" від зайвих товарів, внаслідок чого для системи характерний стан прямування до рівноваги.
Гіпотеза раціональних очікувань вперше була сформульована у статті американського математика Дж. Мута " Раціональні очікування і теорія руху цін" (1961), яка спочатку залишилася непоміченою економістами. Вчений намагався побудувати несуперечливу модель ціни у стані невизначеності, коли поведінка суб'єктів залежить від очікувань. Гіпотеза раціональних очікувань в жорсткій формі (за Дж. Мутом) формулюється так: суб'єктивні очікування індивідів дорівнюють математичному очікуванню відповідної змінної моделі. Це значить, що економічні суб'єкти діють так, начебто вони знають модель, тобто очікування індивідів відповідають прогнозам, одержаним на основі моделі. Гіпотеза раціональних очікувань в м'якій формі стверджує, що раціональні суб'єкти оптимально використовують наявну в системі інформацію, яка є прогнозованою, а процес формування очікувань в принципі не відрізняється від будь-якої діяльності, спрямованої на оптимізацію цільової функції.
Через десятиліття Р. Лукас плідно використав гіпотезу раціональних очікувань, досліджуючи поведінку інвесторів та моделюючи наслідки монетарної політики, згодом застосувавши її до вивчення багатьох макроекономічних проблем. Принагідно зазначимо, що економічна теорія на мікро- та макрорівнях виходила з різних передумов. На мікрорівні домінували принципи повної раціональності та визначеності знань, тоді як на макрорівні вивчалися форми нераціональної поведінки, обумовленої невизначеністю (згадувана " грошова ілюзія" та адаптивні очікування). Впровадження традиційного мікропідходу в дослідження нетрадиційних макропроблем ліквідувало суперечності між двома частинами економічної науки.
" Нова класика" у методологічному аспекті є модифікованим варіантом моделі загальної ринкової рівноваги Л. Вальраса. Згадаймо, що модель Вальраса ґрунтується на передумові про досконале знання та відсутність невизначеності, сталість рівноважного стану і цін рівноваги. Модель Лукаса заснована на твердженні лише про відносну сталість ринкової рівноваги й раціональну поведінку економічних суб'єктів в умовах невизначеності. Припущення про недосконалість інформації є відходом від вальрасівської моделі, однак положення про те, що відносні ціни керують економікою, залишається в силі. Це припущення визнає неоднакове знання економічних суб'єктів: на думку Р. Лукаса, індивіди краще поінформовані про ціни на товари, які вони виробляють чи продають, ніж про ціни на товари, які вони купують. Підвищення цін на локальному ринку індивіди вважають частково наслідком загального зростання цін, частково — результатом зміни відносної ціни товару.
Основні постулати " нової класичної макроекономіки" представлені на рис. 12.18.

Раціональність економічних суб'єктів в теоретичних побудовах означає їхнє прагнення оптимізувати цільову функцію, орієнтуючись при цьому не тільки на поточний, а й на можливий у майбутньому стан ринку.
Останні будуються на основі всієї доступної й істотної для суб'єктів інформації, причому питання щодо того, як отримується інформація та скільки вона коштує, не є предметом розгляду нових класиків. Вважається, що суб'єкти не роблять систематичних помилок у прогнозуванні майбутнього, однак припускається, що вони можуть помилятися в умовах неповноти або н" достатності інформації. Всі відхилення їхніх оцінок від справжнього значення економічних змінних взаємно погашаються, і тому в середньому прогноз" виявляються достовірними. Раціональність очікувань економічних суб'єктів забезпечує той факт, що вони отримані за оптимального (з погля,! критерію максимізації) використання інформації. Ринкова рівновага трактується не як одномоментний стан, а як процес вирівнювання попиту та п| позиції.
Зростання теорій, заснованих на раціональних очікуваннях, можна розглядати як новий раунд боротьби між активістами і прихильниками пасивної політики. Момент їх виникнення пояснюється... нездатністю попередніх методів активістської політики покінчити зі стагфляцією.
Застосування гіпотези раціональних очікувань до аналізу співвідношення безробіття та інфляції, природно, призводить до повного заперечення кривої Філіпса. Якщо очікування раціональні, то індивіди не " плутають" реальні й номінальні величини, не знаходяться у стані " грошової ілюзії". Монетаристи, як відомо, допускають існування оберненого зв'язку інфляції і безробіття у короткостроковому періоді, тоді як нові класики категорично заперечують його існування. І у коротко, і у довгострокових періодах економіка тяжіє до природного рівня безробіття, а тому крива Філіпса — не " крива", а вертикальна пряма, проведена на рівні природного рівня безробіття.
Представники теорії раціональних очікувань вважають, що економічні суб'єкти здатні правильно передбачати майбутні дії уряду і вчасно реагувати на них. Теорія раціональних очікувань вивчає передусім інфляційні очікування і тому певною мірою спирається на теорію адаптивних очікувань. Згідно з останньою, очікування майбутньої інфляції формуються на основі попередніх і поточних рівнів інфляції та є відносно постійними. На відміну від монетаристської схеми адаптивних очікувань, раціональні агенти не виводять механічно свої рішення з минулих спостережень, а прагнуть заздалегідь передбачити майбутні тенденції розвитку економіки і зафіксувати їх у господарських контрактах. Це істотно обмежує можливості держави щодо здійснення політики перерозподілу доходів і послаблює або навіть нейтралізує стимулюючий ефект економічної політики. Тому закономірним є висновок нових класиків — проведення будь-якої форми державної економічної політики, чи то політики короткострокової стабілізації (кейнсіанської), чи то грошової (монета-ристської) є необгрунтованим, неправильним і в цілому непотрібним.
Теорія раціональних очікувань стверджує, що раціональні індивіди не тільки аналізують " учора" й " сьогодні", а можуть передбачити та спрогнозувати " завтра", використовуючи усю доступну інформацію. Раціональні індивіди формують очікування не тільки на основі попереднього досвіду, а й використовуючи власні економічні знання, аналізуючи поточну та прогнозуючи майбутню економічну політику уряду. Якщо адаптивні очікування " виринають з минулого", то раціональні " спрямовані у майбутнє".
Головним і єдиним видом інформації в моделі Р. Лукаса є цінові сигнали. Господарські суб'єкти, які переслідують власні інтереси, здатні обробляти ці сигнали й ефективно їх використовувати. За умови стабільності загального рівня цін економічні суб'єкти реагують лише на зміни відносних цін, що відображають мінові пропорції між товарами. Випадок, коли раптово зростає ціна на товар певного виробника, служить сигналом зростання попиту на товарі призводить до збільшення товарної пропозиції. За стабільного загального рівня цін ці зрушення мають локальний характер і не можуть стати джерелом циклічних коливань кон'юнктури. Інша ситуація виникає, коли загальний рівень цін змінюється. У цьому випадку економічні суб'єкти не зможуть відрізнити зміни загального рівня цін від змін відносних цін на окремі товари. Вони вважають загальне зростання цін показником підвищеного попиту на " свій" товар і починають збільшувати випуск продукції незалежно від реальної потреби в ній. " Результатом цього процесу — пише Р. Лукас, — стануть спільні коливання цін, продукту й інвестицій на агрегатному рівні, як це відбувається в реальному економічному циклі" 1.
Інфляція є фактором, що впливає на швидкість обробки інформації й прийняття рішень. Якщо інфляційні процеси мають стійкий і стабільний характер, то раціональні агенти в змозі пристосуватися до них і скоригувати свої розрахунки. Раптові та непередбачувані зміни цін, які зводять нанівець передбачення індивідів (за термінологією Р. Лукаса, " інформаційні розриви"), можуть впливати на обсяг виробництва і зайнятості й викликати циклічні коливання та кризові явища в економіці. Уроки інфляції та стагфляції остаточно переконали наукову громадськість у тому, що в умовах зростаючої цінової нестабільності очікування економічних суб'єктів набувають першочергового значення.
Р. Лукас відмовився від традиції вивчення циклу, яка пов'язувала циклічні коливання з нерівновагою. Він вважав, що циклічні коливання кон'юнктури і вся теорія ділового циклу мають включатися в систему загальної економічної рівноваги, тобто наявний рівноважний циклічний процес. Тому нова класична школа пропонує рівноважний підхід до теорії циклу, де відповідні коливання є наслідком випадкових і непрогнозованих шоків, які виникають поза межами системи, або помилок економічних суб'єктів, пов'язаних з неправильним тлумаченням ринкової інформації. Щодо цього у Р. Лукаса є попередники, насамперед український економіст Є. Слуцький.
Євген Слуцький (1880—1948) — український статистик, математик, економіст. У 20-ті pp. працював у Москві в очолюваному М. Кондратьєвим Кон'юнктурному інституті, де розробляв теорію стаціонарних часових рядів. Вже у 30-х pp. XX ст. займався аналізом зв'язку хвилеподібних коливань і випадкових процесів і показав можливість того, що циклічні коливання можуть генеруватися випадковими явищами (аналогічне припущення висловлював представник швецької школи К. Вікселль). Результати досліджень були представлені у статті " Складання випадкових величин як джерело циклічних процесів" (1927), яка через 10 років була опублікована в журналі " Econometrica" і принесла автору світове визнання.
Джерелами реакції економічних суб'єктів, що змушують людей формувати очікування, а значить, і джерелами циклічних коливань, є вплив як грошових (зміна грошової маси, рівня цін), так і реальних (смаків і переваг, технологій) факторів. Помилки в оцінках масштабів змін у реальному і грошовому секторах, а також невизначеність щодо майбутньої стійкості тенденцій, що спостерігаються " сьогодні", створює основу для циклічного процесу.
Теза Р. Лукаса полягає у тому, що коливання зайнятості є результатом невідворотного впливу грошових і реальних " шоків" на економічних суб'єктів. Це означає примирення гіпотези раціональних очікувань з визнанням емпірично доведеного впливу грошей на реальні величини. Разом з тим повністю заперечується ефективність цілеспрямованої грошової політики. Особливо яскраво таке заперечення проявилося у працях наступників Р. Лукаса — Т. Сарджента й Н. Воллеса. Вони вважають, що якщо раціональні індивіди знають правило грошової політики центрального банку, то зміна цього правила призведе до зміни способу формування цінових очікувань. Економічні суб'єкти своїми передбаченнями будуть нейтралізувати державний вплив, а тому втручання в економіку шляхом проведення будь-якої грошової політики є абсолютно неефективним. Грошова теорія циклічних коливань завдяки розробкам монетаристів та теоретиків раціональних очікувань домінувала в американській макроекономіці до початку 80-х pp. XX ст., проте в подальшому поступилася місцем теорії реальних циклів, яка розглядає єдиною причиною циклічних коливань технічний прогрес та технологічні " шоки".
Нові класики чи не вперше в економічній науці аргументовано довели, що очікування людей впливають на реальний перебіг економічних і політичних процесів, а тому наука не є лише нейтральним інструментом спостереження, а певною мірою впливає на формування свого об'єкта. На відміну від природних процесів, на які людина чинить опосередкований, часто неусвідомлений вплив, події, що відбуваються чи будуть відбуватися у суспільстві, можуть визначатися очікуваннями людей щодо настання чи перебігу цих подій (наприклад, результати опитувань, які публікуються напередодні виборів щодо їхнього результату, можуть вплинути і впливають на результати виборів). В економічному житті можна констатувати, що й науковці, і політики, і пересічні громадяни здатні передбачити, наприклад, що неврожай зернових спричинить подальше підвищення цін на хліб, і переконані, що чергове підвищення рівня заробітної плати в бюджетній сфері буде зведено нанівець інфляційними процесами. З іншого боку, не слід переоцінювати раціоналізм і прогностичні здібності індивідів, адже теорія раціональних очікувань припускає, що пересічному громадянину не становить труднощів розбиратися у складних механізмах економічної політики, правильно передбачати рух кон'юнктури на багатьох ринках, достовірно прогнозувати майбутні дії уряду, однак в реальному економічному житті подібне не під силу багатьом економічним суб'єктам.
Підсумовуючи, можна сказати, що теорія " нових класиків" не спричинила повної відмови економічної науки від використання кейнсіанської парадигми, однак завдяки представникам теорії раціональних очікувань помітно зріс інтерес до проблем невизначеності, очікувань, неповноти інформації. Формування школи раціональних очікувань і нової класичної макроекономіки посилило ідейну боротьбу між активістами (кейнсіанцями) і прихильниками консервативної державної політики (неокласиками, неолібералами, новими класиками). Появою впродовж двадцяти років теорій монетаризму, сепплай-сайд економікс та теорії раціональних очікувань було сформовано сукупність неоконсервативних економічних доктрин, які, якщо абстрагуватись від розглянутих специфічних позицій з окремих теоретичних практичних проблем, об'єднувало спростування основної загрози для вільного функціонування ринкового господарства — активної макроекономічн політики держави. Неоконсервативні й неоліберальні економічні концеп другої половини XX ст. в цілому відображають тенденцію сучасних економічних систем до стихійно-ринкових начал, їх метою було створення адекватніших і ефективніших методів державного регулювання, відмова від політики інтервенціонізму.

РОЗДІЛ 13 ІНСТИТУЦІОНАЛІЗМ

13.1. РАННІЙ ІНСТИТУЦІОНАЛІЗМ