Главная страница Случайная страница КАТЕГОРИИ: АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника |
Доба Директорії: від відродження УНР до поразки
в боротьбі з інтервентами (грудень 1918 р. - листопад 1920 р.) Після падіння гетьманату влада в Києві перейшла до Директорії (з французької - колегія правителів). Вона складалася з п’яти осіб за різною партійною приналежністю: В. Винниченка і С. Петлюри (обидва УСДРП), О.Андрієвського (УПСС), Ф. Швеця (УПСР), А. Макаренка (безпартійного, керівника об’єднаної Ради залізничників України). Очолював Директорію В.К.Винниченко. 18 грудня 1918 р. її війська урочисто увійшли до Києва. Невдовзі на Софіївській площі відбулися молебен і військовий парад. Директорія відродила Українську Народну Республіку і 26 грудня створила її уряд на чолі з В.Чехівським. Фактично Директорія була перелицьованою Центральною Радою, яка заплямувала свою репутацію колабораціонізмом з австро-німецькими окупантами, тому її відновлення несло певні політичні ризики й загрози. З перших кроків вже третьої національної влади України стало очевидним, що її лідери не зробили належних висновків з попереднього досвіду невдалого державотворення. Вони знову не змогли порозумітися на підґрунті такої дилеми: а що важливіше - соціально-економічні реформи чи національно-духовне відродження? Нерішуча політика Директорії у вирішенні аграрного питання відштовхнула від неї селянство, яке складало більшість населення країни. Робітничий клас та інші мешканці міст схильні були підтримати або Совєти, або російські антибільшовицькі рухи. Непослідовна внутрішня політика Директорії не спроможна була об’єднати різнополярні політичні і соціальні сили. Єдине, що викликало позитивний резонанс в українському суспільстві, - це об’єднання УНР і Західноукраїнської Народної Республіки, яке урочисто відбулося 22 січня 1919 р. і стало втіленням у життя мрії нації про соборність українських земель. Але злука виявилася формальною, і соборна Україна проіснувала лише до 16 листопада 1919 р. Фактично це були дві окремі українські держави, які мали помітні культурно-ментальні відмінності та різні державні інтереси, особливо у зовнішній політиці. У перспективі це призведе до втрати незалежності обох регіонів і розтягування українських земель сусідніми державами. Становище нової влади виявилося нестійким. Повстанська армія, що забезпечила тріумфальний рух на Київ, розбіглася по хатах ділити панську землю. Україна з усіх боків була оточена ворожими силами. На заході стояли польські війська, які переважали українські кількісно та якісно. На південносхідному кордоні зростали російські антибільшовицькі сили під проводом генерала А. Денікіна, який був виразним українофобом і до національно-визвольних змагань українців ставився ще гірше, ніж до радянської влади. Південнасмуга з Одесою, Миколаєвом, Херсоном була зайнята французькими інтервентами. Посилився рух радянських військ на Україну. Вже на початку січня 1919 р. Раднарком Росії створив Український фронт під командуванням В.А. Антонова-Овсієнка, а маріонетковий - Тимчасовий робітничо-селянський уряд України, що знаходився в Курську, видав декрет про проголошення Української Соціалістичної Радянської Республіки (УСРР). Під тиском радянських військ Директорія здавала одну позицію за іншою, населений пункт за населеним пунктом, поки не залишилася у кінці квітня 1919 р. на вузькій смузі території Подільської губернії. У народі з приводу цього глузували: “У вагоні Директорія, а під вагоном - територія”. Сили Директорії танули, в них зростало дезертирство, занепадала дисципліна. Фактично влада знаходилася в руках або військових, або регіональних отаманів. З огляду на це, було введено нову посаду - Головного отамана, - якому підпорядковувалася уся армія УНР. На цей пост призначили генерала О.Грекова, але фактично керівництво збройними силами залишалося в руках С.Петлюри, що викликало тертя між командуючими окремих військових частин і збільшувало хаос. Розвиваючи наступ, Червона Армія 5 лютого 1919 р. захопила Київ. Юридичне оформлення радянської державності в Україні відбулося 10 березня 1919 р., коли Ш Всеукраїнський з’їзд рад у м. Харкові прийняв першу Конституцію УСРР, розроблену за зразком основного документа РСФРР. З’їзд обрав Центральний Виконавчий Комітет (ЦВК) і його Президію, яку очолив Г.І.Петровський. На початок травня 1919 р. радянський уряд України і Червона Армія контролювали значну територію України. На підвладних радам землях запроваджувалася більшовицька політика “воєнного комунізму”. Це комплекс надзвичайних соціально-економічних заходів, складовими якого стали: - націоналізація всіх підприємств; - продовольча розкладка (примусове вилучення у селян продуктів їх праці, особливо зерна); - заборона свободи торгівлі, згортання грошового обігу, запрова- дження карткової системи розподілу продуктів; - встановлення державного контролю за виробництвом, введен- ня загальної трудової повинності, мілітаризація економіки; - жорстоке придушення будь-якого опору радянській владі, введення “червоного терору”. Примусове вилучення зерна у селян проводили комітети незаможних селян (комнезами) та робітничі продовольчі загони. У відповідь селяни чинили збройний опір, відстоювали свої права. Україна вкрилася селянськими повстанськими загонами під гаслами: “За владу Рад без комуністів! ”, ”За незалежну Україну! ” тощо. Справедливо відзначити, що гасла “Геть Петлюру! ” теж були присутні. Спочатку селянські виступи мали стихійний характер, а пізніше їх організацією здебільшого займалися представники партій з чітко визначеною національною орієнтацією, як наприклад, боротьбісти та незалежники. Навесні антибільшовицька селянська боротьба набрала загрозливих для радянської влади обертів. Велику занепокоєність викликали дії отаманів Ангела, Д. Зеленого (Терпило), О. Соколовського, І. Струка та ін. Піком повстанських виступів стала григоріївщина. Так у радянських документах названо боротьбу українських селян на території: від Черкас до Миколаєва під проводом отамана М.О. Григор’єва (Серветника), яка тривала від травня до липня 1919 р. Загін М. Григор’єва налічував майже 30 тис. бійців і мав на озброєнні понад 50 гармат, 700 кулеметів, 6 бронепоїздів. В “Універсалі” він висунув гасла: “Влада Радам без комуністів! ”, “Україна для українців! ”, “Вільна торгівля хлібом! ”. М. Григор’єв намагався здійснити широке об’єднання сил отаманщини. Особливо привабливим був союз з Н. Махном. Але масові репресії, які григор’євці здійснювали в українських містах, викликали ненависть до них не тільки серед цивільного населення, але й у середовищі інших повстанських загонів. Коли після взяття Катеринослава, вони безпідставно вбили 150 робітників, Н. Махно віддав наказ знищити М.Григор’єва. У відповідь на дії повстанців радянське керівництво задіяло регулярні військові частини, які спалювали села або обстрілювали їх з гармат і кулеметів, брали заручників, висилали родини повстанців тощо. Радянська влада розповсюдилася майже на всій Наддніпрянській Україні. УНР та її війська контролювали лише Волинь і Поділля. Не маючи власних сил для боротьби з радянськими військами, Директорія шукала зовнішньої підтримки. Це давало підставу Антанті безперервно втручатися у внутрішні справи України і схиляти уряд на об’єднання армії Директорії з армією А. Денікіна з його кредо “єдиної і неподільної Росії”. Проти виступав С.Петлюра, чим викликав обструкцію з боку командування Антанти, яке наполягало на виключенні його зі складу уряду. Галичина теж вороже ставилася до С. Петлюри, бо в них була своя кандидатура в особі С. Петрушевича, яку вони бажали проголосити директором Галичини, що й було зроблено в червні 1919 року. Дійсно, становище західноукраїнських земель було дуже складним, бо претендентів на ці терени було багато і була потрібна сильна влада, щоб їх боронити. Але все було марно. Світові держави у взаємовідносинах Галичини і Польщі стали на бік останньої, і, незважаючи на героїчні дії Української Галицької Армії (УГА), наслідки були вирішені. У середині липня 1919 р. Польща зайняла всю Галичину. Перемога більшовиків над збройними силами Директорії призвела до погіршення становища військ Антанти на півдні Україні. Солдати зазнали на собі вплив більшовицької пропаганди й силу радянської зброї. У квітні 1919р. вони покинули чорноморські порти. Зазнавши поразки, керівництво Антанти не вгамувалося. Воно зробило ставку на генерала А. Денікіна. Скориставшись погіршенням політичного становища більшовиків, армії УНР і ЗУНР у серпні 1919 року почали спільний похід проти них. У той же час до Києва лівим берегом Дніпра йшла Добровольча армія А. Денікіна. 30 серпня 1919 р. більшовики вимушені були залишити Київ. Туди увійшли українські і денікінські війська. Між ними сталася сутичка за національну символіку. Від імені групи галицьких військ генерал А. Краве підписав ганебний договір з денікінцями про добровільний відступ з Києва. Це сталося тому, що галичани, на відміну від наддніпрянців, вірили в можливість співдії з Добровольчою армією. Сам А. Денікін більш-менш прихильно ставився до представників Галицької Армії, але категорично виступав проти С.Петлюри, який на цей час фактично очолював Українську республіку. Свої погляди на самостійність України Денікін виразно окреслив у зверненні “До населення Малоросії”, де він назвав український рух “зрадницьким, спрямованим на розподіл Росії”. Так Україна в боротьбі з більшовиками за незалежність замість союзника отримала ще одного ворога, гіршого від попередніх. У вересні 1919 року А. Денікін змінив план: відклав похід на Москву і проголосив війну Україні. Він стверджував: “Самостійної України не визнаю. Петлюрівці можуть бути або нейтральні - тоді вони повинні негайно скласти зброю й розійтися по своїх домівках, або - приєднатися до нас, визнавши наші гасла”. Це, перш за все, “Єдина і неподільна Росія”. Щодо України, то тут А.Денікін твердо стояв на відомій валуєвській платформі: “України не було, нема й не буде”. У своїх спогадах він пише, що з ним погодилися Англія та Франція, але замовчує листа У. Черчілля, який був у ті роки військовим міністром Англії. Він радив А. Денікіну: “...зважаючи на загальну політичну кон’юнктуру, йти, скільки можливо, назустріч українським сепаратистським прагненням”. Але денікінський штаб стояв непохитно на ігноруванні України, яку трактував як “південну Росію”. Боротьба з українством стала головною метою А. Денікіна та його співрухівців. Всі українські установи було ліквідовано, а замість них засновано російські. Назву “Україна” заборонили, її замінили на “Південь Росії”, “Малоросія”. Ненависть до всього українського йшла поряд з антисемітизмом. Шлях армії А. Денікіна був позначений єврейськими погромами. До цього треба додати реквізиції, які значно перевищували попередніх окупантів. Слушно охарактеризував “Добровольчу армію” один з її учасників: “Нас із захопленням зустрічали в кожному селі і з прокльонами випроводжали...”. Звичайно, такі умови виключали можливість співдій уряду УНР з А.Денікіним - і йому було оголошено війну. Але становище української армії було жахливим: обмаль зброї, одягу, взуття, нестача їжі та ліків. Як наслідок - велика смертність. До того ж, окрім денікінської армії, українські війська змушені були вести боротьбу ще й з польськими та радянськими збройними силами. Серед українських вояків не було єдності. 6 листопада 1919 року представник УГА генерал М. Тарнавський підписав сепаратний договір з А.Денікіним, згідно з яким Галицька Армія у повному складі, з усім майном переходить у повне розпорядження головного командуючого збройних сил Півдня Росії. Це був безглуздий крок, бо армію А. Денікіна вже майже розбила Червона Армія, підтримана антиденікінським селянським і робітничим рухом та повстанськими загонами. Успіху бойових дій у значній мірі сприяв рейд по тилах супротивника кінної групи під командуванням В.М. Примакова. Зазнавши поразки з усіх боків, С. Петлюра приймає рішення про припинення регулярних бойових дій в Україні і перехід до партизанських методів опору. Сам же голова Директорії залишив Україну і 6 грудня 1919 р. виїхав до Польщі з метою пошуків союзників та джерел фінансового й матеріального забезпечення нового етапу боротьби. А на українських теренах, де перемогу святкували червоні, знову відновилося інтенсивне державне і господарське будівництво на радянський кшталт. Та мирний перепочинок був короткочасним. Виникли дві нові загрози: одна - з боку Польщі, а інша - з Криму, де були переформовані й об’єднані під командуванням П.М. Врангеля розгромлені білі сили Півдня Росії. Тепер вони налічували 125-150 тис. багнетів і шабель. Близько 800 тис. виставила проти радянської України Річ Посполита. Українська територія в черговий раз стала ареною боротьби за втілення двох протилежних політичних шовіністичних ідей: “Великої Польщі” та “Єдиної неподільної Росії”. Хоча це були різновекторні сили, які вкрай вороже ставилися одна до одної, все ж таки їх об’єднувала спільна загальнополітична концепція, в основі якої лежало прагнення реалізувати свої загарбницькі амбіційні плани за рахунок українських земель. 25 квітня 1920 року війська білополяків вторглися в межі України, а вже 6 травня захопили Київ. У поході брали участь дві дивізії УНР. Увесь шлях польської й української армій відзначився брутальністю поляків, реквізиціями та грабунками населення. Це викликало обурення населення. Перебування польської й української армій у Києві виявилося нетривалим. Більшовики скупчили значні сили і 12 червня 1920 визволили Київ. Наприкінці липня воєнні дії були перенесені на територію Польщі. Вже під Варшавою Червону Армію спіткала невдача. Перемогу, яку одержала над нею польська армія, самі поляки назвали “дивом над Віслою”. 12 жовтня 1920 року було укладено перемир’я, а 18 березня 1921 року в Ризі підписано мирний договір між Польщею та Радянською Росією. У ньому сторони обумовили заборону перебування на території Польщі антибільшовицьких організацій. Отже, Директорія, уряд УНР і всі їх організації втратили право легального перебування в Польщі та продовжували свою діяльність вже нелегально. Після перемоги на заході Червона Армія сконцентрувала сили на боротьбі з П. Врангелем. Штурм Перекопу і звільнення Криму стало однією з найкоротших за часом і разом з тим однією з найбільш блискучих операцій радянських військ, разом з якими діяли й з’єднання батька Н. Махна. 16 листопада 1920 року армія Н.М. Врангеля потерпіла поразку. Це була остання крапка в перемогах Червоної Армії на півдні країни. А для України закінчилася регулярна легальна боротьба за самостійність. Усі її частини опинилися під владою різних окупантів: з 1918 року Буковина - під румунами, з 1919 р. Закарпаття - під чехами, з 1921 р. Наддніпрянська Україна - під поляками та Совєтами, з 1923 р. Галичина - під поляками. Але, як свідчать подальші історичні події, боротьба за самостійну незалежну Україну не припинялась. Історія України дає багато прикладів, коли здавалося, що вона вже остаточно переможена, знищена, що її “нема і не буде”, - але минає час, і вона виходить знову на історичну арену, оновлена, жива та спроможна до нових змагань за самостійність.
4. Національне державотворення на західно-
|