Тема 11. Україна напередодні та в роки

ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ (1939-1945 рр.)

1. “Українське питання” напередодні та в перші місяці Другої світової; возз’єднання українських земель (1939 - 1940 рр.).

2. Україна в добу Великої Вітчизняної війни: початок навали, окупаційний

режим, рух опору та внесок у Перемогу.

8. “Українське питання” напередодні та в перші місяці Другої світової; возз’єднання українських земель (1939 - 1940 рр.)

Кінець 30-х років ХХ ст. супроводжували потужні, але суперечливі і несприятливі економічні, суспільно-політичні та міждержавні процеси, й особливо на європейському континенті, які зрештою і спричинили розв’язання найлютішої війни новітньої доби - Другої світової. В її вир потрапило понад 60 держав, в яких проживало майже 80 відсотків населення світу. Щоправда, деякі з цих країн перебували на далекій периферії війни - вона безпосередньо їх не зачепила. Інша доля випала Україні та її людності: всі без винятку терени, на яких історично проживали українці, були безпосередньо втягнуті у війну; саме на цих землях відбувалися найтрагічніші і найбільш жорстокі бойові операції, панували окупація та інші “принади” війни, що, зрештою, суттєво позначиться на подальшій долі українців.

...Історично склалося так, що після закінчення І світової війни (1918 р.) країни-переможниці безжально, всупереч волі українців та без їх згоди, пошматували українські етнічні землі і наділили ними Польщу, Румунію та Чехословаччину. Саме, “прихопивши” українські землі, ці держави в такий спосіб задовольнили власні територіальні амбіції і претензії, а ще й утвердили свою суверенність. Серед усіх європейських народів і етнічних земель українські виявилися найбільше пошматованими. Такої наруги не зазнав жоден інший народ Європи, окрім хіба що німців: їх покарали за те, що вони розв’язали ту війну. Але ж українці до того не були причетні... Втім, як виявиться, таке узурпування українських земель заклало підґрунтя і для постійних протестів (“української фронди”), і для розгортання національно-визвольних змагань, і для появи саме на цих землях найвпливовіших політичних організацій українців за межами УРСР, як-то: ОУН, УНДО (Українське національно-демократичне об’єднання в Польщі), Українське національне об’єднання на Закарпатті, Компартія Західної України (КПЗУ) та ін. Усі вони, хоч і різними шляхами та на різних політичних платформах, ставили одну, але вкрай актуальну для розкиданих долею українців по різних країнах Європи, надмету: возз’єднатися в межах єдиної і незалежної української держави. Так постала і постійно плекалася національно-патріотичними силами українців Польщі, Румунії та Чехословаччини ідея Соборності українських земель у межах єдиної суверенної країни. Не забували про неї і українці в УРСР.

Інша справа, що серед української спільноти не було єдності в тому, якою за політичним, соціальним і державним устроєм могла би бути та Соборна Україна. Питання, як покаже час, виявилося із серії тих, що прийнято називати “каменем спотикання”... Так, скажімо, в УРСР така “соборність” і “суверенність” бачилися лише на засадах “радянськості” з усіма її нормами й правилами життя та праці і тільки в ранзі союзної республіки СРСР; по-іншому її уявляли, наприклад, ОУНівці - суто незалежною (суверенною) європейською країною, українською за духом, культурою і сутністю, а ще й такою, що сповідує засади ринкових (а не планових, як у СРСР) економічних відносин.

Той факт, що українські етнічні землі перебували під владою і юрисдикцією 4 різних держав, спричиняв не лише національно-визвольні настрої і дії української спільноти в Польщі, Румунії та Чехословаччині. Цей факт давав привід і керманичам СРСР, і громадськості Радянської України постійно піднімати питання “про долю братів-українців, яких жорстоко уярмлюють чужинці”. Москва з вигодою для себе використовувала цю тему, але головно для вирішення своїх гегемоністських і геополітичних планів. Пакт Молотова-Рібентропа 1939 р. - найкращий доказ цього.

Протестні настрої і дії українців у Польщі, Румунії та Чехословаччині плюс постійні нагадування СРСР про утиски українців у цих державах зрештою призвели до появи на політичному полі Європейського континенту власне “українського питання”. Але його поява, як помітного чинника зовнішньої політики європейських країн, була пов’язана ще й з тим, що низка держав цього континенту мала претензії на українські землі і саме за їх рахунок бажала задовольнити свої територіальні апетити. До числа таких належала Угорщина, яка вважала, що Закарпаття історично і по праву повинно належати їй, а не Чехословаччині чи СРСР, а тим паче Суверенній і Соборній Україні: 1000 років тому вони (мад’яри-угри) саме тут здолали Карпатський перевал і звідси почали освоєння Придунайської пушти (степів), а Унгвар (Ужгород) і Берегвар (Берегово) заснували вони і лише вони! Звідси - і претензії на цей край. Певні плани щодо українських земель мали Польща і Румунія. Та найбільші апетити і відверті територіальні зазіхання виношувала Німеччина. Особливо акцентовано про це заговорив нацистський режим у річищі політики реваншизму: у Берліні вважали, що Україна їм конче потрібна не лише як компенсація за втрати, яких зазнала ця країна, але і для розширення “життєвого простору арійців” (Libenraum), який потрібний їм для розвитку і процвітання їх батьківщини.

Отже, “українське питання” в кінці 30-х років ХХ ст. стало очевидним і реальним чинником у зовнішньополітичних комбінаціях і планах низки Європейських країн.

Чи знала про це українська спільнота? Очевидно, що знала, й особливо та її частина, яка проживала поза межами УРСР. Ось саме вона і намагалася або рішуче протестувати проти розігрування “української карти”, або ж пробувала нівелювати можливі негативні наслідки для українців шляхом пошуку співпраці чи порозуміння з претендентами на українські етнічні терени. Відтак можна констатувати, що як і після 1-ї світової війни, так і напередодні Другої українські землі знову стали об’єктом зазіхань та суперечок між різними державами і, до того ж, ще й предметом цинічної торгівлі, адже все це робилося без українців і без їх згоди (до речі, у ході Мюнхенської змови 1938 р. Чехословаччину теж поділили і по суті знищили без згоди на те народу цієї держави. Прагу поставили перед доконаним фактом: державу розчленували, бо так вирішили великі Європейські держави...).

Є всі підстави стверджувати: “українське питання” було одним із реальних чинників, який розпалював міждержавні суперечки в Європі, - з одного боку, а з іншого - підштовхував деякі з них до розв’язання війни. Втім, воно (“українське питання”) було не єдиним чи абсолютно єдиним у ланцюгу усіх тих, які зрештою і спричинили початок Другої світової. Не “українське питання” було тією критичною масою, що розв’язало її. До початку війни призвела низка причин і в тому числі бажання групи країн перерозподілити європейські землі, задовольнити свої апетити, а серед них - і територіальні за рахунок земель і ресурсів інших держав. У річищі таких зазіхань і слід розглядати Мюнхенські угоди, приєднання (аншлюс) до Німеччини Австрії та Судетської області Чехословаччини, Тишинського краю до Польщі, а потім і частини Закарпаття до Угорщини...

Саме в ході трагічних для Чехословаччини подій 1938 р. її уряд під тиском низки обставин, у тому числі вимог карпатоукраїнців (або як їх називали в ті часи в Чехословаччині - русинів Закарпаття), пішов на надання цьому українському регіону статусу повноцінної автономії. 10 жовтня 1938 р. було проголошено про створення федерації трьох народів: словаків, українців та чехів. Одночасно було сформовано і затверджено уряд Карпатської України, який очолив проугорські налаштований А. Бродій. Втім, незабаром цю посаду займе виразний патріот - отець Августин Волошин. Територія автономії складала 11 тис. кв. км, а її населення ледь сягало 550 тис. осіб, у тому числі українців серед них було 70, 6%, угорців - 12, 5%, німців - 12%, румунів - 2, 5%, словаків - 1, 3%.

Тим часом поява такого державного утворення зі статусом автономії у складі Чехословаччини викликало протест Угорщини, яка звернулася до Німеччини за підтримкою у вирішенні “карпаторуського питання”. Як наслідок, за рішенням німецько-італійського арбітражу у Відні 2 листопада 1938 р. Угорщині “дозволили” відтяти від Закарпатської автономії значну частку території з містами: Ужгород, Мукачево та Берегово. Так відбулася перша дія нищення території автономної Карпатської України. Та остаточне поглинання цього краю угорцями не відповідало планам і задуму німецьких політиків: він потрібен був їм як своєрідна “козирна карта” в міждержавній грі і як засіб тиску на Польщу, Угорщину та СРСР. Стосовно останнього, то це розігрувалося в такий спосіб: Берлін активно поширював чутки про те, що Карпатська Україна начебто готується стати базою для створення Великої, Соборної і Незалежної України, що дратувало Москву і Київ.

Певний привід для цього був, адже 29 жовтня 1938 р. карпатоукраїнці підготували і передали в Берлін меморандум, в якому йшлося зокрема і про те, що Карпатська Україна - це лише частка всіх українських земель, але її людність розуміє, що вона (ця людність) має певні обов’язки “стосовно усієї української нації”; більше того, тут йшлося і про те, що карпатоукраїнці “чекають об’єднання з Україною”. Ось саме ці нюанси з меморандуму німецькі фахівці оперативно і донесли до Москви, де досить недипломатично і нервово відреагували на такі “зазіхання” карпаторосів.

А тим часом 12 лютого 1939 р. у Карпатській Україні відбулися вибори до сейму (парламенту) автономії - найвищого законодавчого органу влади. Перемогу на виборах отримала партія А. Волошина - Українське Національне Об’єднання. У привітальній промові лідер цієї партії наголосив: остаточна мета Карпатської автономії - об’єднання усіх українських земель у межах єдиної і Соборної України.

15 березня новообраний сейм (на чолі його був А. Штефан) розпочав свою роботу і відразу ж прийняв історично важливий документ - Конституційний Закон, який офіційно проголосив незалежність Карпатської України. Одночасно було створено уряд суверенної держави на чолі з Ю.Реваєм. За статусом Карпатська Україна проголошувалася республікою на чолі з президентом. На засіданні сейму президентом було обрано А. Волошина. Державною мовою було затверджено українську. Державними символами країни було визнано синьо-жовтий прапор, гімном - популярну на тих теренах пісню “Ще не вмерла Україна...”, а гербом держави - ведмідь у лівому червоному колі й чотири сині та три жовті смуги у правому півколі і тризуб Володимира Великого з хрестом на середньому зубі.

Одночасно загонам “Карпатської Січі” було надано статус Національних Збройних сил Карпатської України.

Отже, у березні 1939 р. спільнота Закарпаття, продовжуючи державотворчі процеси українців, проголосила незалежну Карпатську Україну - державу, яка легітимно (тобто з волі і за згодою народу) постала в самому центрі Європи і засвідчила споконвічну мрію карпаторосів жити у своїй суверенній країні.

А тим часом світове співтовариство й особливо Європа не підтримали державотворчі змагання українців Закарпаття. Великі країни розцінили появу нової держави як небажаний прецедент, що може спричинити низку подібних акцій в Європі і перш за все на тих українських етнічних землях, які були у складі Польщі та Румунії. Особливу стурбованість це викликало в Москві і в Радянській Україні: тут не бажали бачити жодного іншого державного утворення українців, окрім УРСР; самостійників-закарпатців ігнорували і навіть висміяли їх ідею злиття Великої України (УРСР) з Карпатською. “30 млн до 700 тис. - злиття слона з комаром”, - так іронічно зауважив Й. Сталін. Отож і не дивно, що СРСР не надав допомоги новопосталій державі в її двобої з Угорщиною, яка вже 15 березня 1939 р. почала бойові дії проти Карпатської України з метою знищення цього державного утворення і повного поглинання краю. 50-тисячне військо “Карпатська Січ” мужньо боронило ріднокрай. Найтрагічніші події розгорнулися під “стольним градом” Хустом на Красному полі, де січовики та 1600 юнаків-закарпатців на чолі з учителем Я. Голотою (як під Крутами!) майже добу стримували угорців. Саме під гуркіт канонади на цьому полі сейм приймав історичні для Карпатської України рішення.

Українці Польщі і Румунії намагалися надати допомогу закарпатцям: добровольці з цих теренів рушили на Закарпаття боронити новопосталу державу. Цікава деталь: серед них був і син відомого поета Олександра Олеся - Олег Кандиба-Ольжич.

Всього лічені дні проіснував Український П’ємонт - Карпатська Україна. Вистояти і захистити свою державу закарпатці не змогли. Втім, в історію українського державотворення і національно-визвольних змагань вона увійшла як символ боротьби за незалежність, як приклад тяглості й послідовності боротьби українців за власну державу. Той факт, що закарпатці взяли в руки зброю і рішуче стали на захист новоствореної держави, є переконливим свідченням того, що людність цього краю ідентифікувала себе її громадянами-патріотами і самоусвідомлювала: Карпатська Україна - це їх держава, і вони готові її боронити.

12 березня 1939 р. СРСР спеціальною нотою засудив дії Угорщини щодо Карпатської України, а заодно закинув і Німеччині, яка “благословила” знищення мадярами Закарпатської України. Але далі такого дипломатичного кроку в Москві не пішли. А тим часом у краї розпочалося жорстоке уярмлення українців, мадяризація, заборона усіх українських організацій і товариств, введення угорських законів тощо. Рятуючись від окупаційного режиму угорців, тисячі закарпатців змушені були втікати за кордон. Поразка Карпатської України протверезила частину націоналістів: вони зрозуміли, що на Німеччину покладатися не варто, втім, так думали далеко не всі.

Після падіння Карпатської України “українське питання” не зникло із зовнішньополітичних планів Європейських держав. Його, як і раніше, активно використовували великі держави й особливо ті, які були вороже налаштовані до ідеї незалежної України і виношували власні плани щодо її територій. Це знову рельєфно проявилося в другій половині 1939 р. - у добу не очікуваного і не прогнозованого, але бурхливого і динамічного зближення СРСР з нацистським режимом у Берліні. Все це відбулося всупереч тому, що офіційна радянська пропаганда нищівно критикувала владу Німеччини та вважала її політику агресивною, виразно расистською і людожерською. Зверхність нацистів і налаштованість на реванш були добре відомі: вони (арійці) вважали себе найвищою і найдосконалішою людністю на землі, що давало їм, на їх думку, підстави для світового панування та створення для себе (звісно ж, за рахунок інших - другорядних і неповноцінних - народів) такого собі “життєвого простору”, бо вони мають на це право, а їх Німеччина - понад усе.

Втім, геополітичні амбіції не завадили СРСР - “першій у світі державі робітників і селян”, як вона сама себе маніфестувала, - порозумітися з цим режимом. 23 серпня 1939 р. головною новиною усіх інформаційних агенцій світу стала сенсаційна звістка: у Москві було підписано договір про ненапад між Німеччиною і СРСР строком на 10 років (так званий “Пакт Молотова-Рібентропа”). На перший погляд, цей документ не мав нічого надзвичайного чи такого, що виходило за межі норм міжнародних стосунків, а зобов’язання не нападати одній державі на іншу - можна було тільки вітати. До речі, пропаганда саме на цьому і робила акцент, приховуючи головне, але утаємничене від світової спільноти і власних народів: виявляється, договір містив таємний додаток, який якраз і свідчив про сутнісну мету цього документа, а відтак - і про дійсні політичні наміри Москви і Берліна. Цей додаток документально зафіксував плани про територіальний перерозподіл в Європі та закріплення за кожною з цих країн їх “зон впливу та інтересів”. Не було забуто і про українські землі; у 2-й статті було сказано таке: “У випадку територіально-політичного перевлаштування областей, що входять до складу Польської держави, кордон інтересів Німеччини та СРСР будуть проходити приблизно по лінії річок Нарев, Вісла, Сян...”. У перекладі з дипломатичної на загальнодоступну мову, і споглядаючи на карту Європи, це означало: СРСР претендує на західноукраїнські та західнобілоруські землі, що входять до складу Польщі, і таким чином долучається по суті до 4-го поділу Речі Посполитої.

У 3-й статті було зафіксовано інтереси СРСР і щодо Бессарабії, а відтак і щодо Північної Буковини та Придунав’я, які були захоплені Румунією в 1918р. Німецька сторона на це заявила про “її повну політичну незацікавленість у цих областях...”.

Мало того, що цей таємний протокол порушував норми міжнародного права, але він був ще й прихований від спільноти країни; лише на початку 90-х років ХХ ст. було документально доведено: Німеччина та СРСР цинічно і таємно перерозподілили східноєвропейські терени без згоди і дозволу на те населення Польщі, Литви, Латвії, Естонії, Румунії та ін.

Пакт Молотова-Рібентропа по суті розв’язав Німеччині руки: 1 вересня 1939 р. вона зухвало напала на Польщу - так розпочалася Друга світова війна, яка вже буквально з перших годин опалила українські терени і тих етнічних українців, які в силу історичних обставин у ті часи проживали в межах Польської держави. Об 11 год. 45 хв. зазнав першого бомбардування Львів, внаслідок чого було вбито 28 осіб і поранено близько 50. Нападу німецької авіації зазнали й інші міста Волині й Галичини. Одночасно - вже 01.09.1939 - тисячі українців-резервістів, як громадяни Польщі, змушені були взяти в руки зброю і прийняти безпосередню участь у боротьбі з нацистами. Чимало їх загинуло в нерівних боях на польсько-німецькому фронті, а ще більше потрапило в полон. Багато жертв було і серед цивільного українського населення Волині, Галичини, Закерзоння (Лемківщини, Посяння, Підляшшя та Холмщини).

Усе це дає підстави стверджувати, що для тих майже 8 млн українців, які на той час проживали в Польщі, Друга світова війна реально розпочалася 1 вересня 1939 року. А мельниківське крило ОУН з початком німецької навали на Польщу почало активну підготовку до створення української держави під протекторатом Берліна. Майбутнім прем’єром призначили Омеляна Сеника, а Миколі Сциборському доручили опрацювати конституцію, що він і зробив.

Втім, перші ознаки близької війни буквально з першого дня Другої світової з’явилися і на теренах власне Радянської України. Адже в той же день, коли Німеччина напала на Польщу, - 01.09.1939 - Верховна Рада СРСР ухвалила новий закон про військовий обов’язок, за яким було розгорнуто небачену для мирних часів мобілізацію: вже 04.09.1939 почалося залучення до лав війська зразу чотирьох вікових груп призовників. А з іншого боку, без будь-яких пояснень, затримувалося і чергове звільнення з лав Червоної Армії. Лише у Київський і Харківський військові округи до лав війська в ті вересневі дні 1939 р. переважно з областей УРСР було мобілізовано 1 млн 65 тис. резервістів. Окрім того, для потреб армії було залучено 300 тис. коней, 60 тис. автомобілів, 10 тис. тракторів та інші мобілізаційні ресурси. До того ж, на режим воєнного часу було переведено залізницю. Іншими словами, СРСР, а разом з ним і Радянська Україна розгорнули безпосередню підготовку до війни проти Польщі, більше відомої в історичній літературі як визвольний похід за Збруч.

Дещо пізніше (26 червня 1942 р.) було видано Указ Верховної Ради СРСР, який скоріше нагадував часи війни, аніж мирні дні. Відповідно до цього документа “Про перехід на восьмигодинний робочий день, на семиденний робочий тиждень і про заборону самовільного залишення робітниками і службовцями підприємств і установ” заборонявся перехід з підприємства на підприємство за власним бажанням, а запізнення на роботу терміном понад 20 хвилин тягнуло за собою кримінальну відповідальність...

Радянський уряд не засудив агресію Німеччини проти суверенної держави - Польщі. Мотиви цього цілком зрозумілі: усе пояснює зміст таємних протоколів договору між Німеччиною і СРСР від 23 серпня 1939 р., про що зазначалося вище. Більше того, дочекавшись того часу, коли уряд Польщі під тиском наступаючих військ Німеччини покинув країну, в Москві вирішили використати цей момент і оперативно зробили таку заяву: “Радянський уряд не може байдуже ставитися до того, що єдинокровні українці і білоруси, які кинуті напризволяще, залишилися беззахисними. Зважаючи на таку обставину, Радянський уряд дав таке розпорядження Головному командуванню Червоної Армії: дати наказ військам перейти кордон і взяти під свій захист життя і майно населення Західної України і Західної Білорусії”.

17 вересня 1939 р. радянські війська перейшли польський кордон і практично без спротиву зайняли західноукраїнські землі. Населення краю в переважній більшості радо вітало прихід Червоної Армії і зустрічало її воїнів як визволителів. Воно справедливо вважало, що нарешті здійснилася їх мрія про возз’єднання Західної України з Великою Україною і назавжди покінчено з пануванням поляків.

Юридичне закріплення та легітимізація цього акту відбулися у Львові в жовтні 1939 р. на Українських Народних Зборах: 1484 депутати ухвалили декларацію, в якій проголошувалося встановлення радянської влади, та прийняли постанову, в якій містилося звернення до Верховної Ради СРСР з проханням прийняти нові землі до СРСР та включити їх до складу УРСР.

14 листопада 1939 р. Верховна Рада УРСР після низки юридичних процедур ухвалила закон про прийняття цих земель до складу Радянської України. Це засвідчило правове оформлення возз’єднання і соборності українських земель у межах єдиної радянської республіки, що зрештою стане важливою передумовою створення в 1991 р. суверенної держави - України.

Втім, у 1939 р. не всі етнічні українські землі, що були в складі Польщі, були долучені до Великої України. І це незважаючи на те, що Червона Армія в 1939 р. взяла під контроль усе Люблінське воєводство й Холм - тобто етнічні українські й так звані дифузні (із змішаним населенням) землі, - та згодом з ініціативи Й. Сталіна відбувся торг: вищеназвані терени було передано Німеччині в обмін на Литву, яка за таємним протоколом була в зоні інтересів Берліна. Але Й. Сталін вирішив з військово-стратегічної точки зору, що йому вигідніша Литва, аніж Люблінські терени й українці, які там проживають. Адже, залучивши до СРСР Литву, він отримав плацдарм і прямий вихід до кордонів Східної Прусії. Натомість Лемківщина, Посяння, Підляшшя та Холмщина так і залишилися поза межами Соборної України.

Нова влада (“совєти”) принесла на приєднані землі чимало позитивного: було конфісковано у багатіїв і роздано у власність селянам тисячі гектарів землі, значну кількість худоби, техніки, реманенту, зерно, фураж тощо. Одночасно було практично повністю ліквідовано безробіття та надано різноманітну соціальну допомогу найбіднішим верствам населення краю, введено 8-годинний робочий день, розгорнуто широку мережу медичних та освітніх закладів тощо. Та разом з тим почалися й явно антидемократичні заходи: було заборонено усі політичні партії та громадські об’єднання, кооперативні установи, закрито усі газети й журнали, що видавалися тут ще за Польщі; навіть було заборонено діяльність таких виразно проукраїнських, патріотичних громадських організацій, як “Просвіта” та Наукове товариство ім.Т. Шевченка... Поступово почалася перебудова життя на радянський лад: практично примусово проводилася колективізація, що зразу ж спричинило непорозуміння між селянством і владою, а згодом і перехід їх в опозицію до визволителів; адже у них одбирали і передавали в колгоспи найцінніше, що вони мали і на що чекали роками, - землю! - ту землю, яку їм обіцяла радянська влада... Водночас проходило й розкуркулення та виселення тих, кого вважали ворогами нової влади, а під це визначення (кваліфікацію) потрапляли відверті противники колгоспів, заможні селяни, діячі католицької та уніатської церкви, керівництво різних політичних партій, польська інтелігенція, “українські буржуазні націоналісти” та й взагалі усі, хто не сприйняв нову владу і не співав їй дифірамби. Загалом під цей “гребінець” зачисток потрапило до 10% всього населення Західної України, а це близько 400 тис. Все це призвело до появи прихованої опозиції та створення сприятливої атмосфери для діяльності ОУН, яка вміло й оперативно почала використовувати прорахунки нової влади і позиціонувати себе єдиною силою в краї, яка тільки й спроможна відстоювати інтереси західняків. У 1939-1941 рр. ОУНівці, навіть попри розкол в їх лавах, були чи не єдиною силою, яка послідовно протидіяла радянській владі і наполегливо пропагувала ідею незалежної та соборної України. Щоправда, реалізацію своїх планів лідери ОУН пов’язували з одіозною нацистською Німеччиною. Але чому саме в Берліні вони шукали підтримки? Справа в тому, що Німеччина на той момент була єдиною європейською державою, зацікавленою в перегляді Версальської системи, за рішеннями якої зазнала серйозних утисків і територіальних втрат не лише Німеччина, але й Україна, землі якої були несправедливо поділені між Польщею, Румунією і Чехословаччиною. Більше того, Берлін усіляко підтримував усіх внутрішніх ворогів Польщі (а ОУНівці саме такими і були для Варшави), а з осені 1939 р. - й СРСР. Відтак, принаймні до початку війни в 1941 р., бажання й прагнення нацистів збігалися з поглядами ОУНівців - тимчасово збігалися доти, поки в червні 1941 р. останні не проголосили у Львові створення Української незалежної держави.

Бездержавне й уярмлене становище українців, які опинилися на Захід від польсько-радянського кордону, в 30-ті роки було дуже і дуже важливим фактором, що впливав на умонастрої, політичну орієнтацію й поведінку українців-“західняків”. Їх життя під чужинцями й підштовхувало одних чекати на допомогу братів з Великої України (УРСР), а інших - шукати радикального вирішення українського питання і союзників серед тих, хто прагнув перегляду Версальських угод. Отже кожен з них шукав “своєї правди” та справедливого з їх точки зору вирішення “українського питання”.

У 1940 р. СРСР вчинив ще один крок у напрямку повернення українських земель до складу УРСР. Йдеться про українські етнічні землі - Північну Буковину та Придунайські землі, що незаконно входили до складу Румунії. Використовуючи вдалу політичну ситуацію в Європі, СРСР зажадав від Румунії повернення цих територій. Після консультацій з Берліном уряд Бухареста погодився з вимогами СРСР. 28-30 червня 1940 р. Червона Армія безперешкодно зайняла ці терени, де й було проголошено встановлення радянської влади. Так у 1940 р. відбувся ще один крок до завершення збирання українських земель у межах УРСР.

2 серпня 1940 р. на прохання делегатів від цих земель було прийнято постанову Верховної Ради СРСР “Про включення Північної частини Буковини, Хотинського, Аккерманського та Ізмаїльського повітів до складу УРСР”. Одночасно з територіальними “прирощеннями” і розширенням кордонів УРСР тут відбулися ще й помітні зміни в устрої Радянської України: з її складу вийшла Молдавська Автономна Радянська Соціалістична Республіка (МАРСР), на базі якої було створено нову союзну республіку.

Входження в 1939-1940 рр. до складу УРСР Західної України, Північної Буковини і Придунав’я відбулося в досить-таки суперечливий політико-правовий спосіб та ще й в умовах, коли вже палала Друга світова війна і з карти Європи зникали цілі суверенні держави (Чехословаччина, Австрія, Польща...). Злука українських земель формально відбулася за рахунок посягання на територіальну цілісність таких держав, як Польща та Румунія. Але виправданням цьому з морально-етичної, історичної та правової точок зору може бути факт незаконного відторгнення цих українських етнічних земель від Великої України після 1-ї світової війни та поневолення українців чужинцями. Відтак акт злуки - це акт реалізації обґрунтовано справедливих та історично обумовлених прагнень українців до Соборності, до спільного життя в межах єдиної держави, якою на той час була Українська Радянська Союзна (за статусом) республіка з власним парламентом (Верховною Радою), Конституцією, кордонами, судочинством, територіально-адміністративним поділом тощо. Отже, у 1939-1940 рр. вперше за багато століть переважна більшість українців та їх земель було возз’єднано у межах однієї держави - Української Радянської Соціалістичної Республіки.

...Опріч цього, варто звернути увагу й на інше: возз’єднання західноукраїнських земель зумовило знищення суверенної держави - Польщі, яка розділяла, немов буферна зона, Німеччину й СРСР. Від вересня 1939 р. між Німеччиною і СРСР утворився спільний кордон, що дало змогу німецьким армадам упритул підійти до радянських теренів та розпочати підготовку безпосередніх плацдармів для війни проти СРСР. До 1939 р. Німеччина була позбавлена таких можливостей.

Щоправда, спочатку - у вересні 1939 р. - “переваги” спільного кордону було використано в дещо дивний спосіб: у м. Бресті з’єднання Червоної Армії та Вермахту провели спільний парад військ - під бравурні звуки духових оркестрів, карбовані кроки вояків та гуркіт танків відсвяткували спільно завершену справу. А на додаток до цього, як її вінець, 28 вересня 1939 р. СРСР і Німеччина підписали в Москві ще один договір - договір “Про дружбу і кордони”...

Цікава й така красномовна деталь: вже на другий день після нападу Німеччини на СРСР Й. Сталін дав вказівку встановити відносини з польським емігрантським урядом у Лондоні, а незабаром - 30 липня 1941 р. - офіційно (на рівні міжнародної угоди) визнав: Волинь, Галичина та Західна Білорусія - це польські території. Так, у скрутні часи спекотного літа 1941 р. Й. Сталін забув “про віковічне прагнення українців до злуки” і, торгуючи їх землями, залучив поляків до антигітлерівської коаліції обіцянками повернути їм ці “креса всходні” (східні краї). У радянсько-польській угоді про це сказано так: “Уряд СРСР визнає радянсько-німецькі договори 1939 року щодо територіальних змін у Польщі як такі, що втратили силу ” (курсив - ред.).

Щоправда, пізніше Й. Сталін скористався скандалом з цим урядом і забув про свої обіцянки повернути полякам ці землі. Втім, торгувати ними та теренами країн Прибалтії він спробував ще раз - у 1942 р. Й. Сталін шукав контактів з Берліном і через Стаменова - посла Болгарії, як союзниці Німеччини, - обіцяв Гітлеру поступитися територіями вищеназваних республік, тобто вчинити так само, як це було зроблено в 1918 р., коли за умовами Брестського миру (за визначенням В. Леніна, “похабного” миру) Україну віддали кайзерівській Німеччині.