Студопедия

Главная страница Случайная страница

КАТЕГОРИИ:

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника






Україна в добу Великої Вітчизняної війни: початок навали, окупаційний режим, рух опору та внесок у Перемогу






 

22 червня 1941 р. Україна потрапила у вир Великої Вітчизняної війни, яка двічі вогняним смерчем прокотилася нашими землями : спочатку із Заходу на Схід, а згодом - у зворотному напрямі. Німеччина без оголошення війни і, незважаючи на договір з СРСР про ненапад, зухвало розпочала війну проти Радянського Союзу. Її початок склався для СРСР вкрай несприятливо - Червона Армія неочікувано і всупереч усім прогнозам та її потенціям зазнала цілої серії прикрих поразок, внаслідок чого агресор швидкими темпами просувався вглиб країни. Здавалося, що план-бліцкріг (блискавичної війни) здійснюється безперешкодно і Німеччина наближається до перемоги.

Україна в плані нацистів займала центральне місце. Вони ставили завдання - захопити її, розчленувати та заволодіти економічною і сировинною базою. У Берліні особливо розраховували на український сільськогосподарський потенціал, її надра (особливо нафту, марганець, залізну руду та вугілля), рекреаційні (курортні) зони Півдня й Криму тощо. Іншими словами, Україна повинна була перетворитися на колонію Німеччини, а сама її назва зберегтися лише як географічна назва. Реалізацію цих задумів нацистська верхівка планувала двома шляхами. Перший полягав у створенні на теренах України маріонеткової і підконтрольної Берліну квазідержави (тобто неповноцінної), населення якої мусить працювати на Німеччину і дякувати їй за те, що їм зберегли життя і дозволили жити. Другий - категорично відкидав навіть згадку про будь-яку українську державу і розглядав її терени лише як територію, що належить Третьому Рейху, тобто такий собі життєво необхідний для нацистів простір. У реальній політиці нацистів перемогла остання екстремістська колоніальна лінія, яку відстоював особисто фюрер. Втілювати людожерські плани нацистів в Україні доручили Еріху Коху - фанатичній людині, яка люто ненавиділа усіх слов’ян. Його політичне кредо щодо українців було вельми цинічне: “Два центнери української пшениці коштують для мене набагато більше, ніж всі національно-державні проблеми України, разом узяті... Немає ніякої вільної України. Мета нашої роботи - українці працюють для Німеччини... Ми маємо справу з народом, який у всіх відношеннях є неповноцінним. Тому про стосунки з українцями не може бути й мови”, - заявляв він. Іншими словами, про українську державу, навіть союзну Німеччині, цей управитель та й верхи рейху навіть чути не хотіли. Йшлося лише про одне - про визискування й експлуатацію краю задля збагачення фатерлянду. У Берліні розглядали українців та інших слов’ян як недолюдей (untermenschen), а відтак їх роль, та й то не всіх, а лише найбільш працездатних, зводилася до функції робочої сили, яка повинна була працювати на німців - вищу арійську расу. Та ж частина, яка не задіяна на виробництві, підлягала або винищенню, або ж переселенню за Урал. Іншими словами, українцям місця на власній землі не було.



Це добре розуміла спільнота Радянської України. У них ілюзій щодо планів і намірів Німеччини не було, а її дії було однозначно кваліфіковано як агресивні, що і вимагало лише одного - стати на захист Батьківщини. Та попри те, що нацисти і чути не хотіли про незалежну українську державу, діячі обох течій ОУН вирішили, що з початком війни у них виникли шанси для реалізації їх планів. Особливо активними були провідники бандерівського крила ОУН. Уже 30 червня 1941 р. вони разом з німцями увійшли до Львова і ввечері зібрали Українські національні збори й проголосили Українське Державне Правління, яке очолив Ярослав Стецько - так відбулася спроба ОУНівців створити незалежну Українську державу. Німецька адміністрація була поставлена перед фактом її відновлення. Ця подія, з одного боку, засвідчила кінцеву мету націоналістів - створити свою державу, щоправда, під “крилом” та патронатом Німеччини як її союзниці, а з іншого - дала підстави, як лакмус, перевірити дійсне ставлення Берліна до українців та їх самостійництва. Реакція нацистів була виразно ворожою й однозначною: ніякої української незалежної держави на завойованих рейхом землях не може бути.



Відтак “самостійницький” уряд Я. Стецька було розігнано, а його самого разом з очільником ОУН(б) С. Бандерою було заарештовано і кинуто до концтабору “Заксенхаузен”. Це спричинило серйозні дискусії серед націоналістів, наслідком яких стало вироблення нової тактики боротьби і кореляції стосунків з німцями. Керівництво цієї політичної сили визначило для себе такі пріоритети:

а) головні зусилля зосередити на боротьбі проти Москви;

б) щодо Німеччини вести вичікувальну політику, берегти сили та по можливості уникати прямих військових зіткнень;

в) готувати широку мережу ОУНівських осередків, які при сприятливих умовах змогли б взяти владу на місцях у свої руки.

Саме для виконання останнього завдання і було споряджено в Центральні, Південні та Східні райони України похідні групи. Втім, “укорінитися” на цих теренах, а тим паче перебрати у свої руки місцеве самоврядування, їм не вдалося: окупаційна влада не дозволила цього. Та й місцеве населення їх практично не підтримало.

Одночасно інше крило ОУН - мельниківське - зробило спробу відновити осередки українського національного життя в Києві. Тут у жовтні 1941 р. вони створили Українську національну раду на чолі з професором М. Величківським, Київську міську управу, Спілку українських письменників (голова - О. Теліга), почали видавати газету “Українське слово”, журнал “Літаври” тощо. У відповідь на такі прояви сепаратизму і культурницькі кроки ОУНівців окупанти провели низку контрдій: заарештували сотні активістів похідних груп, а частину з них фізично знищили, заборонили діяльність “Просвіт” та українські самодіяльні структури тощо. Саме на хвилі таких акцій і було схоплено в Києві члена мельниківського крила ОУН - поетесу Олену Телігу, яку згодом німці розстріляли в Бабиному Яру.

Тим часом, поки на західноукраїнських землях робилися кроки до самостійності, Червона Армія продовжувала вести оборонні і дуже виснажливі оборонні бої. Вже менш ніж за три тижні ворог захопив усю Західну Україну, а незабаром його танкові армади з’явилися в центральних областях і на підступах до Дніпра. По суті через два місяці після початку навали вже було окуповано все Правобережжя. Темпи наступу ворога були дуже високими. Достатньо сказати, що навіть все Криворіжжя - власне місто і прилеглі до нього селища, - яке простяглося майже на 100 км, було захоплене ворогом практично протягом одного дня (14.08.1941), а вся територія Дніпропетровщини - за три місяці (з кінця липня до середини жовтня 1941 р.). Втім, на українських землях були й осередки яскравої звитяги радянських воїнів. Одним із таких була оборона м.Одеса - вона тривала 73 дні; ще більшою славою вкрили себе захисники м.Севастополя, які трималися майже 8 місяців. Та особливу сторінку в літопису оборонних боїв зайняла Київська операція 1941 р. Захистом столиці України керував генерал М.П. Кирпонос. Він дуже вміло організував дії своїх військ. Майже два місяці радянські з’єднання стримували наступ ворожих армад, особливо танкових. Та на початку вересня ситуація докорінно змінилася: конфігурація лінії фронту стала такою, що війська генерала М.П. Кирпоноса могли потрапити в оточення - ворожі танкові з’єднання вийшли на зручні для них позиції - північніше Києва і нижче від столиці по течії Дніпра, - з яких вони могли провести операцію на оточення захисників цього району. У цих умовах (11.09.1941) командування запросило особисто у Й. Сталіна дозволу відвести війська, але отримало наказ: утримувати Київ за будь-яку ціну. 15 вересня 1941 р. німці оточили і по суті знищили армію захисників столиці; тільки в полон потрапило майже 665 тис. червоноармійців, а генерал М.П. Кирпонос пропав без вісти... Героїчна оборона Києва мала всі ознаки звитяги, жертовності, але й трагедії. Та з точки зору воєнної стратегії вона відіграла виключно важливу роль для розвитку усіх подій 1941 р. - під Києвом було зірвано план блискавичного просування німців до Москви; за їх розрахунками, вони мали б з’явитися біля її стін ще в теплу пору року - не пізніше вересня, але підійшли туди лише в листопаді-грудні, коли вже розпочалися люті холоди 1941 р.

Протягом неповних 6 місяців 1941 р. Червона Армія зазнала дуже великих втрат і змушена була на головному напрямку воєнних дій відійти аж до Москви. Становище ускладнювалося ще й тим, що радянські війська зазнали важких втрат, які виходили за межі будь-яких розумних прогнозів і передбачень: за перші три тижні війни Червона Армія втратила 850 тис. воїнів, 3,5 тис. літаків, 6 тис. танків, 9,5 тис. гармат. Трагедія обтяжувалася ще й тим, що тільки за 1941 р. у полон потрапило близько 3,3 млн (!) червоноармійців. Переважна більшість їх опинилися за колючим дротом, не зрадивши Батьківщині і не за власним бажанням (всього за роки війни в полон потрапило 5,7 млн осіб). Частіше за все вони потрапляли в полон через безвихідь, в яку потрапили радянські військові з’єднання. Тож чи виправданим був виданий у 16 серпня 1941 р. секретний наказ № 270, який був за визначенням антигуманним і суперечив міжнародним нормам, бо оголошував усіх військовополонених зрадниками? Жодна з країн світу, яка брала участь у Другій світовій війні, не вдалася до таких жорстокостей. Мало того, Радянський Союз відмовився від опікування радянськими військовополоненими міжнародною організацією Червоного Хреста. Відтак мільйони бранців були позбавлені найелементарніших прав і елементів захисту та опіки. На відміну від полонених громадян інших держав світу, які теж перебували в німецькому полоні, але користувалися патронатом Червоного Хреста, радянські полонені були позбавлені будь-якого захисту. Німці скористалися цим сповна і ставилися до радянських полонених найжорстокіше.

Чим можна пояснити трагічний для Червоної Армії перебіг подій першого етапу війни?

Передусім вони були пов’язані з прорахунками з боку Й.В. Сталіна та його оточення в оцінці часу можливого нападу фашистів на СРСР. Надії Й.Сталіна на те, що ворог не нападе принаймні до літа 1942 р., виявилися марними, побудованими не на реальних фактах, а на впертому дотримуванні штучно сконструйованої ним же ідеї про можливість відтягнути початок війни. Втім, нині поширюється, як на перший погляд, ще й така парадоксальна думка: Й. Сталін сам готувався напасти на Німеччину, але остання його випередила, що й спричинило розгубленість вождя: він перші дні війни усамітнився і з’явився в Кремлі лише 3 липня 1941 р., коли виголосив по радіо своє звернення до народу.

Іншою причиною поразок 1941 р. був той факт, що протягом 1937-1938рр. Червона Армія і, передусім, її командний склад були значно ослаблені. Протягом 1937-1939 рр. Збройним силам було завдано непоправної шкоди. Ліквідувати усі наслідки репресій до червня 1941 р. не вдалося. Не випадково маршал О. Василевський вважав, що без 1937 р., можливо, і не було б війни в 1941 р. Адже фашистська розвідка знала, що командний склад Червоної Армії дуже ослаблений і це підштовхнуло Гітлера до нападу.

Значною мірою до невдач призвело й те, що війська прикордонної зони не були вчасно приведені в боєготовність номер один. Та не останню роль у тому, що радянські війська в прикордонній зоні зазнали тяжких поразок, було їх невдале розташування: вони були “підтягнуті” впритул до самого кордону, що допомогло ворогові знищити аеродроми, склади, військові містечка, артилерійські бази, живу силу тощо.

На ситуації 1941 р. значною мірою позначились і деякі застарілі теоретичні положення воєнної доктрини Радянських Збройних сил. Так, її головна ідея полягала в тому, що в разі нападу на СРСР війна триватиме недовго, театр воєнних дій розгорнеться лише в прикордонних районах, а ворог негайно буде відкинутий за межі Радянської країни і там розбитий. Виходячи з цього, Червона Армія відпрацьовувала головним чином наступальні операції і саме до них готувалася. Та напад нацистів змусив широко використовувати не наступальні, а оборонні операції. До того ж були допущені прорахунки і у визначенні напрямку головного удару ворога. Й. Сталін вважав, що агресор зосередить усі сили на українському напрямку, але ворог скерував головний удар на Мінськ, Смоленськ і далі - на Москву.

У цілому, невдачі Червоної Армії в 1941 р. спричинилися цілим комплексом об’єктивних і переважно суб’єктивних чинників, які злилися в одне ціле і зумовили трагічний перебіг подій на фронті.

У кінці 1941 р. - на початку 1942 р. воїни Червоної Армії під тиском армії агресора вимушені були залишити українські терени. Відтак Україна потрапила під владу окупантів. Серед 16 союзних республік СРСР Україна разом з Білоруською, Молдавською, Латвійською, Литовською та Естонською союзними республіками були повністю окуповані і сповна пізнали всі жахи “нового порядку”. Та чи це означає, що УРСР як державна одиниця Радянського Союзу у статусі союзної республіки зникла та юридично перестала існувати? Адже, утративши територію, як одну з фундаментальних ознак будь-якої держави, УРСР формально перестала існувати: її територія була повністю окупованою, місцеві органи влади, державні і громадські організації не функціонували, а радянську владу заступила жорстока окупаційна. Втім, з юридичної точки зору, і виходячи з положень Конституції СРСР від 1936 р., УРСР як державна одиниця та одна із союзних республік СРСР збереглася і в добу окупації. Такий феномен, чи радше б сказати - парадокс, пояснюється тим, що в процесі евакуації, перш за все, було збережено усі вищі органи влади Української Радянської Соціалістичної Республіки - Президію Верховної Ради, Кабінет Міністрів, ЦК КП(б)У, ЦК комсомолу республіки, профспілкові і судові структури, громадські інституції, кіностудії, радіокомітет тощо. Вони не припиняли роботи ні на один день і працювали в тилу. Іншими словами, в такий спосіб було збережено органи влади і громадські організації як макет чи матрицю радянської України з її головними інституціями і кадрами, що зрештою і було використано в ході визволення УРСР: оперативні групи, що входили в обласні і районні центри, були укомплектовані партійними, радянськими, комсомольськими і профспілковими кадрами, які відразу ж відновлювали всі структури Радянської влади і таким чином утверджували її тяглість (непреривність) та легітимність. Більше того, вважалося, що усі, хто опинився під окупантами, юридично залишалися громадянами СРСР і підпадали під його юрисдикцію з усіма наслідками.

На загарбаних землях окупанти запровадили лихозвісний “новий порядок”, який відзначався надзвичайною жорстокістю. Захопивши Україну, держави-агресори розчленували її землі:

а) на Закарпатті панувала Угорщина;

б) Північну Буковину та південні терени України (Ізмаїльську, Одеську і частково Миколаївську області) під назвою “Трансністрія” було передано Румунії;

в) західноукраїнські землі як “дистрикт Галичина” було включено до Краківського генерал-губернаторства, створеного нацистами на території Польщі;

г) переважна більшість областей України входили до “рейхскомісаріату України”;

д) східні області (Сумська і Харківська області та Донбас) підпорядковувалися безпосередньо військовому командуванню.

На цих територіях діяли дві системи управління: німецька або румунська (воєнні комендатури, служби безпеки, жандармерії, польові суди, зондеркоманди та СС), а також місцева (губернатори, місцеві управи, бургомістри, старости та поліція). Їх головним завданням було упокорення краю, уярмлення людності та нищівна експлуатація і пограбування України. Окупанти намагалися вивезти до фатерлянду практично все, що піддавалося перевезенню, у тому числі й українські чорноземи. З лютого 1942 р. окупанти розпочали також масове вивезення робочої сили до Німеччини. Всього за роки панування нацистів з усіх теренів СРСР було вивезено на підприємства рейху 2,8 млн остарбайтерів - і 2,4 млн з них - з України, у т.ч. з Дніпропетровщини 176 тис. осіб. Іншими словами, українці склали найбільший загін примусових робітників, вивезених із захоплених радянських територій.

У ході колонізації краю окупанти запровадили політику тотального винищення усіх “ворогів рейху”. Під це визначення потрапляли члени комуністичної партії, радянські активісти, комісари, євреї, цигани та інші “неповноцінні елементи”. Згідно з директивою “Ніч і туман” від 7 грудня 1941р. ліквідації підлягали всі, хто чинить опір владі. Тож окупанти діяли зухвало і безкарно: Україною прокотилася хвиля винищувальних акцій - у Бердичеві, Дніпропетровську, Житомирі, Кривому Розі, Харкові відбулися масові розстріли євреїв. Та найбільш жахлива трагедія розігралася в Києві - в урочищі Бабин Яр, де розстріляли понад 100 тисяч українців, циган та найбільш за все - євреїв.

Не менш тяжка доля випала і військовополоненим Червоної Армії. У 180 концтаборах, розташованих на Україні (два з таких були і на Криворіжжі), загинуло майже 1,8 млн бранців. А загалом, на підокупаційних землях було знищено 5 млн 26 тис. мирних громадян...

Окрім економічної експлуатації населення України та його фізичного винищення, окупанти прагнули накинути йому ще й духовне ярмо для того, аби перетворити його на покірну робочу силу. Відтак освіта тут лиш жевріла, а її завдання зводилося лише до того, аби дати учням найпримітивніші знання та “ознайомити їх з досягненнями третього рейху”.

Жорстокий окупаційний режим не міг не викликати спротиву з боку населення краю. Буквально вже з перших днів навали йшла підготовка до організації руху опору: в усіх обласних і районних центрах були залишені партійно-радянські та комсомольські ініціативні групи з метою створення осередків опору - підпільних організацій та партизанських загонів. Загалом у 1941 р. таких було: 23 підпільних обкоми партії, 685 райкомів і міськкомів та близько 4316 підпільних осередків. Втім, активну боротьбу вели далеко не всі - за останніми даними, лише 223. Причин цього було багато: від поганої організації до активних дій органів безпеки окупантів. Та попри все, партійно-радянське підпілля поступово “укорінилося” й зміцніло та розгорнуло найрізноманітнішу за формами протидію окупаційному режиму. Разом з підпіллям у відкриту боротьбу вступили й радянські партизани. Їх загони діяли практично в усіх областях України, та найактивніше - у північних, де тягнулися широкою смугою ліси. Тут боролися з’єднання В. Бегми, П. Вернигори, С.Ковпака, М. Наумова, М. Попудренка, О. Сабурова, О. Федорова та ін. Загалом, рух опору в Україні був важливим фактором, який прискорив перемогу над ворогом. Адже тільки для боротьби з партизанами влітку 1942 р. окупанти змушені були кинути близько 10% своїх сухопутних військ. А влітку 1943 р. партизани контролювали значні території в тилу ворога, особливо в Житомирській, Рівненській, Сумській та Чернігівській областях. За роки окупації партизанами і підпільниками України було підірвано 4959 ешелонів, 61 бронепоїзд, 607 залізничних мостів, 340 км залізничних колій, 1599 шосейних мостів та ін.

На іншому фланці руху Опору в Україні стояло націоналістичне крило. Центральною його ланкою була Українська Повстанська Армія (УПА). Перші її підрозділи (“Польська Січ”) завдяки Тарасу Бульбі-Боровцю з’явилися вже в серпні 1941 р. (м. Олевськ). Та поступово тут утворилася ціла армія. Офіційною датою її появи стало 14 жовтня 1942 р. - день Покрови Пресвятої Богородиці. Збройні дії проти окупантів УПА проводила обмежено і вибірково. Вони боролися головно проти поліції, німецької адміністрації, польських загонів Армії Крайової; намагалися взяти під свій контроль окремі райони тощо. Такою на Волині була Колківська республіка. ОУНівське керівництво вважало, що треба берегти сили для виконання генерального завдання, - для “боротьби проти більшовицьких совєцьких окупантів”. Не співпрацювали вони і з радянськими партизанами. За всі роки війни ці два крила руху опору так і не провели жодної спільної акції проти окупантів. Керівництво обох гілок Руху Опору не шукало шляхів до об’єднання зусиль і не вітало такі кроки. Найбільш промовисто про це свідчить такий факт: під час славетного рейду загону С. Ковпака на Карпати комісар цього з’єднання С. Руднєв, враховуючи складну ситуацію, в яку потрапили радянські партизани, намагався налагодити контакти з УПА, проте йому було категорично заборонено робити це.

З поверненням на західні терени України Червоної Армії УПА (командувач - Р. Шухевич) - ця армія без держави, як і всі ОУНівці, активізувала антирадянські дії. Відтак, на цих теренах розпочалася своєрідна громадянська війна. УПА не відійшла разом з армією окупантів, а залишилася на власній землі. Це був своєрідний сюрприз радянській владі, але ще й демонстрація своїх намірів боротися за Українську Самостійну Соборну державу. Окрім того, тим самим УПА засвідчувала: вона не заплямувала себе співпрацею з нацистами і не почуває себе зрадником.

Під впливом нових умов, що складалися внаслідок визволення України Червоною Армією, націоналісти змінюють тактику боротьби і виразно демократизують свою програму; так вони відмовилися від ідеї етнічної винятковості, закликали неросійські народи об’єднатися для боротьби проти Москви тощо. З цією метою було проведено конференцію поневолених народів Європи й Азії. Одночасно (22.07.1944) було створено Українську Головну Визвольну Раду (УГВР), якій було надано статусу тимчасового представницького органу національних сил (президентом її став К. Осьмак). До складу УГВР увійшли представники ОУН-Б та деяких політичних партій України, що свідчило про спробу консолідації усіх антирадянських сил у боротьбі за незалежну Україну та намагання цього руху перебрати на себе певні державницькі функції.

Втім, на українських землях у добу окупації палала не лише антинімецька війна. Тут точилася антирумунська та антиугорська, а ще - на теренах Волинського краю, на Закаерзонні (Лемківщина, Посання, Підляшшя, Холмчина) - надзвичайно жорстока й кривава польсько-українська війна.

Зірвавши план блискавичної війни та отримавши відчутні перемоги під Сталінградом (листопад 1942 р. - лютий 1943 р.) і на Курській дузі (літо 1943р.) Червона Армія міцно і надійно взяла стратегічну ініціативу у свої руки. Ці успіхи відкрили можливість для визволення тимчасово окупованих фашистами земель, у тому числі й українських. Вже 18 грудня 1942 р. було визволено декілька населених пунктів Ворошиловградської області (нині Луганської). А в жовтні 1943 р. почалося визволення й лівобережжя Дніпропетровщини. Повне завершення операції з визволення південно-західних районів області, у тому числі й Криворіжжя, відбулося в ході Нікопольсько-Криворізької операції в лютому 1944 р. Для її здійснення було залучено 47 дивізій 3-го і 4-го Українських фронтів, два механізованих танкових і кавалерійський корпуси та з’єднання 17-ої повітряної армії. У результаті суголосних дій радянські воїни розгромили тут 12 дивізій противника, у тому числі 3 танкові та 1 моторизовану. Завершення визволення українських земель відбулося восени 1944 р. у ході Східно-Карпатської наступальної операції: останні ворожі з’єднання залишили Закарпаття.

Разом з армією в Україну поверталися радянські, партійні, профспілкові органи, заклади культури, охорони здоров’я, підприємства тощо.

Повсюди у визволених районах України починалася відбудова народного господарства республіки. Але проходила вона в дуже складних умовах: не вистачало коштів, робочих рук, устаткування і реманенту, посівних матеріалів і машин. Справа ускладнювалась ще й тим, що радянський уряд визнав недоцільним реевакуювати майно, вивезене з України у тил протягом 1941-1942 рр. На спустошені землі поверталися лише трудові колективи, та й то в неповному складі. Відчутно не вистачало робочих рук і на селі. У більшості колгоспів було на 50% працездатних селян менше, ніж у 1941 р. Війна майже повністю вичерпала всі трудові резерви села.

Відбудовчі роботи ускладнювалися також величезними масштабами спустошень, яких зазнала Україна. Тут було зруйновано і спалено 714 міст і селищ міського типу, понад 28 тис. сіл, 16150 промислових підприємств, 1916 залізничних станцій, 27725 колгоспів, 1227 МТС, 873 радгоспів, 18 тис. лікувальних закладів, 32930 шкіл, технікумів, вузів, майже 20 тис. бібліотек; 10 млн осіб лишилися без житла. Збитки сільського господарства становили близько третини загальної суми втрат України.

Попри усі труднощі, народне господарство України протягом 1943-1945рр. зробило помітний внесок у зміцнення оборонної могутності СРСР і загальну Перемогу над нацистами. Так, вже в 1943-1945 рр. були відновлені і почали давати продукцію практично всі металургійні заводи України. У Донбасі відновили 54% шахтного фонду, і вугільна кочегарка досягла 43% довоєнного видобутку палива.

Загалом же, до кінця 1945 р. в Україні вдалося ввести в дію до 30% промислових потужностей і виробити 25% довоєнного рівня промислової продукції.

Значно важче йшла відбудова колгоспного села. Але і тут вдалося в 1944р. засіяти 76% посівних площ, порівняно з довоєнним часом і виконати план хлібоздачі на 110%.

Разом з економікою відроджувалося громадсько-політичне і культурне життя, починали працювати школи, дитячі заклади, лікарні тощо.

Надзвичайно складним був відбудовчий процес на західноукраїнській землі. Одразу ж після визволення тут знову розпочалася колективізація, яка проходила в умовах збройної боротьби проти загонів УПА. До речі, аж до свого повного розгрому вони спиралися на досить широкі верстви місцевого населення. Починаючи з 1944 р., на цих землях йшла справжня громадянська війна. Вояки ОУН-УПА вели збройну боротьбу проти державних, партійних, громадських органів, організацій і тих, хто їх підтримував. Зі свого боку й органи держбезпеки та внутрішні війська відповідали тим же. Джерела свідчать, що тут було депортовано понад 200 тис. мирних жителів і майже 100 тис. було вбито. Отже, хоча лінія фронту вже і відсунулася далеко від кордонів України але в її західних областях продовжувався двобій підпільних загонів УПА з радянською владою та її збройними формуваннями.

З ініціативи Москви в лютому 1944 р. було змінено Конституцію республіки: УРСР надавалося право вступати в безпосередні зносини з іншими державами і мати свої військові частини. Але насправді ці права були формальні і по суті так і лишилися на папері. Бо, скажімо, своїх військових формувань Україна так і не мала, хоча наркома оборони УРСР було призначено - цю посаду зайняв генерал-лейтенант В. Герасименко.

Розширення повноважень України було спричинене не турботою Москви про зміцнення української союзної республіки і розбудову її державницьких інститутів. Мотиви були інші, а саме - складні реалії міжнародної та внутрішньої ситуації (йдеться тут і про дії ОУНівців). Надання ж певних ознак суверенності України давало підстави СРСР активніше використовувати фактор УРСР у вирішенні її членства в майбутній ООН, допомагало розв’язувати проблему післявоєнних кордонів УРСР, але одночасно використовувалося ще й з метою рекламування сталінської турботи про народи СРСР та їх національно-державні утворення - радянські союзні республіки.

На заключному етапі війни особливої ваги набуло питання про кордони держав та післявоєнний устрій світу. Це прямо стосувалося й України. Адже чимало українських земель, на яких споконвічно проживало українське населення, були під владою іноземних держав. Особливо гостро стояло питання про кордони України з Польщею, бо в 1939 р., коли угодами між Москвою та Берліном було зафіксовано новий державний кордон по лінії річок Тиса - Нарев- Буг - Вісла - Сан, за межами України залишалася Лемківщина, Посяння, Підляшшя та Холмщина, населені переважно українцями. У той же час на схід від цього кордону лежала Білостоцька округа, населена поляками. Отже у 1945р. почалася тривала й ускладнена багатьма факторами боротьба за визнання нового кордону та міжнародно-правове визнання возз’єднання Західної України і Західної Білорусії з УРСР та БРСР. На Ялтинській конференції (1945 р.) було вирішено, що при визначенні нової лінії кордону потрібно враховувати принцип етнічної приналежності територій. Міжнародна громадськість визнала такий підхід найбільш справедливим. Врешті-решт кордон між Україною і Польщею та Білорусією і Польщею пройшов по так званій “лінії Керзона”, що відповідало принципу етнічної приналежності земель. Одночасно Великобританія і США та ряд інших країн офіційно погодилися на приєднання Західної України до УРСР і Західної Білорусії до БРСР. Це мало виключно важливе значення, бо Польща тривалий час не визнавала цього акту возз’єднання.

14 жовтня 1944 р. було завершене повне визволення всіх етнічних українських земель й одразу ж постало питання про входження Закарпаття (Підкарпатської Русі) до складу України. Ще 25 листопада 1944 р. перший з’їзд народних комітетів Закарпаття прийняв рішення про злуку. Але остаточно це питання було вирішене 29 червня 1945 р. підписанням спеціального радянсько-чехословацького договору про входження Закарпаття до складу Української РСР. Показово, що Чехословаччина, підписуючи угоду, відмовилася від претензій на ці землі.

У той же час і Румунія зняла свої домагання на Придунайські землі (Бєлгород-Дністровський, Ізмаїл, Рені, Кілію та інші райони й міста цього краю) та Північну Буковину.

Отже, у ході Другої світової війни, завдяки розгрому гітлерівської коаліції й активній участі українського народу в боротьбі проти неї, Україна змогла втілити споконвічну мрію - об’єднати практично всі свої землі в межах єдиної соборної Української держави. Століття український народ йшов до цієї мети. Тисячі його синів віддали своє життя за можливість жити в такій Україні. Та лише в 1945 р. практично всі землі України були зібрані в єдине ціле - у межах Української РСР.

...Ще тривала війна, а у Сан-Франциско 25 квітня 1945 р. - у день зустрічі радянських і американських військ на р. Ельбі в Німеччині - відкрилась установча конференція Організації Об’єднаних Націй. В її роботі взяли участь делегації 46 країн світу, що оголосили війну нацизму. Серед ініціаторів і фундаторів створення ООН був Радянський Союз. Його делегація, враховуючи внесок УРСР і БРСР у боротьбу з фашистами, а також ті жертви, які понесли український і білоруський народи у війні, зуміла довести, що на конференцію, як рівноправні партнери, повинні бути запрошені делегації цих республік. Одночасно на адресу конференції прийшло і звернення уряду УРСР. У ньому переконливо обґрунтовувалося право України зайняти належне їй місце на конференції та в ООН. 30 квітня пленум конференції, зваживши усі “за” і “проти”, прийняв рішення, яке давало Україні і Білорусії право направити свої повноважні делегації до Сан-Франциско. Це означало, що обидві республіки стануть повноправними членами-засновниками ООН.

26 червня 1945 р. на конференції відбулася урочиста церемонія підписання Статусу ООН. Разом з іншими делегаціями його підписав заступник голови радянського уряду України, народний комісар закордонних справ республіки Д.З. Мануїльський. Так Україна стала не лише однією з країн-засновниць ООН, але й її повноправним членом. Цим було засвідчено, що УРСР є суб’єктом міжнародної політики.

9 травня 1945 р., війна в Європі закінчилась капітуляцією Німеччини. Радянський народ святкував Перемогу у Великій Вітчизняній війні. А 2 вересня 1945 р. збройні сили союзників змусили капітулювати і Японію. Отже, перемогою країн, які входили до складу антифашистської коаліції, завершилася Друга світова війна, яка тривала шість років та один день.

Радянський народ і його Червона Армія були головною силою, яка відіграла вирішальну роль у розгромі агресора. Саме на східному - радянсько-німецькому - фронті відбулися головні події Другої світової війни. Тут діяло від 153 до 200 дивізій противника, у той час як проти союзників - від 2 до 19. Усі вирішальні битви Другої світової і Великої Вітчизняної війн - Сталінградська і під Курськом, на Дніпрі і в Білорусії, Вісло-Одерська і під Берліном та інші - відбувалися на радянсько-германському фронті.

Великий внесок у перемогу над фашистською коаліцією зробили і союзники СРСР. Воїни США, Великобританії, Франції, Канади, партизани й учасники Руху опору окупованих країн Європи разом з воїнами Червоної Армії мужньо боролися проти загарбників - і захистили людство від нацистського ярма.

Найактивнішу і безпосередню участь у боротьбі проти окупантів брав народ України. Він зробив чимало для захисту своєї Батьківщини, а його внесок у перемогу над фашистами - вельми помітний і вагомий. Достатньо зазначити, що понад 20% воїнів Червоної Армії, а це майже 4,5 млн, складали громадяни України. За мужність і відвагу практично всі вони отримали урядові нагороди, з них понад 2070 були удостоєні звання Героя Радянського Союзу, причому 31 - двічі й один - І.М. Кожедуб - тричі. Окрім того, тисячі і тисячі їх брали активну участь у боротьбі проти окупантів у Русі опору. За що держава нагородила орденами й медалями майже 63,5 тис. партизанів і підпільників. Та, на жаль, і втрати України у цій війні були досить великі і відчутні. Лише матеріальні збитки сягали 285 мільярдів карбованців. Це становило 42% від матеріальних втрат СРСР, а загалом Україна втратила за роки війни 40% свого економічного потенціалу. Ще більше вражають втрати, які понесло населення. Вчені вважають, що Україна недорахувала понад 8 млн своїх громадян (із них - близько 3 млн загинуло на фронтах), що складає майже 17% по відношенню до всього населення республіки (для порівняння: Німеччина за 1941-1945 рр. втратила 6,5 млн, або 9% населення). А загалом населення України зменшилося з 41,3 млн (у 1940 р.) до 27,4 млн (у 1945 р.). Матеріальні збитки УРСР склали 285 млрд. крб. Враховуючи це, американський тижневик “Сатердей івнінг пост” писав у 1945 р. так: “Уся титанічна боротьба (з Німеччиною) перш за все є українською війною. І однією з найбільших жертв цієї республіки, яких навіть не можна висловити у звичайних поняттях, є її втрати в людях... Жодній іншій європейській країні не було заподіяно глибших ран в її містах, в її сільському господарстві, в її населенні. І це, дійсно, так. Втрати України серед населення можна порівняти хіба що з втратами Польщі. Це нанесло потужну демографічну рану Україні, її генофонду та етнічній складовій”.

Українці зазнали неймовірних страждань за роки війни. Найбільше таких випало на долю цивільної людності. Серед низки страждань і випробувань перш за все були ті, що їх спричинив хід бойових дій безпосередньо на українських теренах. Та були й такі, що їх власноруч створила радянська влада; йдеться про депортації кримських татар, греків, етнічних німців, болгарів та інших. Сталінський тотальний режим ввів таку практику - без суду і слідства! - зразу ж після визволення українських земель. Не оминуло це лихо і населення Західної України - тисячі сімей “за співпрацю з бандерівцями і посібництво їм” було виселено до Сибіру. Ще більше українців - майже 500 тис. осіб! - примусово переселили в 1944-1946 рр. з так званого Закерзоння (Лемківщини, Посяння, Підляшшя та Холмщини) - із земель, де етнічні українці проживали століттями і які за класифікацією вважалися етнічними українськими землями на теренах Польщі. Втім, поляки брутально виселили українців на західні землі Польщі, що до 1945 р. належали Німеччині. Це викликало рішучу протидію УПА, на що уряд Польщі відповів каральною за своєю суттю “Операцією Вісла”, яку виконували армійські з’єднання. Встановлення державних кордонів між СРСР і Польщею в 1944-1945 рр. несло не лише позитивні наслідки у вигляді закріплення західних кордонів України, але й негативні, як-то: депортації і нищення українців у Польщі тощо.

Отже, Велика Вітчизняна війна (1941-1945 рр.) стала найважчим випробуванням української людності в ХХ ст. Адже питання стояло радикально: бути чи не бути Україні й українцям на цій землі. Перемога над Німеччиною та її союзниками, в яку українці внесли помітний і дієвий внесок, забезпечила їм не лише право на існування, але й творення своєї власної історії. Та разом з тим українці, маючи статус бездержавної нації, повторили страшний досвід братовбивчої війни 1914-1918 рр. До певної міри Друга світова стала для них платою за нездатність вибороти свою повноцінно суверенну державу у 1917-1921 роках.

У роки війни Україна змогла нарешті об’єднати усі свої землі в межах єдиної соборної Української держави. Практично всі території, де споконвічно проживали українці, возз’єдналися, що було історично справедливим актом і фундаментом для майбутньої незалежності та розбудови власної держави.

 

 

ПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ:

1. Коли і як постала незалежна Карпатська Україна у переддень

Другої світової війни?

2. У чому полягала суть “українського питання” в кінці 30-х років ХХ ст.?

3. Поясніть, у чому полягає протиправна і суперечлива суть “Пакту Молотова-

Рібентропа” та секретного протоколу до нього.

4. Чому акт приєднання Західної України визнається історично

справедливим актом, хоча над ним і “нависає” “Пакт Молотова-Рібен-

тропа”?

5. Що таке “лінія Керзона” і яке відношення вона має до України та

українських земель?

6. У чому проявився суперечливий характер “радянізації” на Західній

Україні? Що таке “радянізація”?

7. Які трансформації відбулися в територіально-адміністративному поділі

та устрої України після приєднання Західної України, Північної

Буковини та Придніпров’я?

8. Який державно-правовий статус мала Українська Радянська Соціалістична

Республіка у складі СРСР?

9. Охарактеризуйте плани Німеччини щодо України.

10. Назвіть дії ОУН спрямовані на створення української державності в

добу навали.

11. Які два крила руху Опору діяли на окупованих територіях України

1941-1945 рр.?

12. В чому головні причини поразок Червоної Армії в перший відтинок

війни?

13. Назвіть зони окупації на які було поділено Україну.

14. Покажіть в чому полягає внесок України в розгром Німеччини.

15. Як і чому піднявся міжнародний статус УРСР в роки війни?

16. Членом-засновником яких міжнародних організацій стала Україна?

17. Поясніть, як і коли завершився процес соборності українських земель

в межах єдиної держави в добу війни. Назвіть етапи цього процесу.

18. Яка доля спіткала українців які проживали на теренах Польщі після 1944 р.?

В чому полягало головне завдання операції “Вісла”?

19. Які прояви державотворчих змагань в роки війни 1941-1945 рр. Ви можете

назвати?

20. Як, коли і з якою метою було розширено права УРСР як союзної

республіки?

 

Історичні дати:

15 березня 1939 р. - проголошено Карпатську Україну незалежною державою;

23 серпня 1939 р. - підписано “Пакт Молотова-Рібентропа” та секретний

протокол про розподіл сфер впливу;

1 вересня 1939 р. - початок Другої Світової війни;

17 вересня 1939 р. - радянські війська почали похід на Західну Україну;

22 жовтня 1939 р. - вибори до Установчих Народних Зборів Західної України;

22 червня 1941 р. - напад нацистської Німеччини на СРСР;

30 червня 1941 р. - у Львові проголошено Українське Державне Правління,

тобто відбулася спроба відродити самостійність України;

серпень-жовтень 1941 р. - героїчна оборона Одеси;

вересень-жовтень 1941 р. - масові розстріли мирного населення в Києві

(Бабин Яр);

лютий 1942 р. - початок примусового вивезення українського населення

до Німеччини;

жовтень 1941 р. - створення Польської Січі; початок розбудови УПА;

22 липня 1942 р. - завершення повної окупації військами агресора території

України;

18 грудня 1942 р. - початок визволення України;

лютий 1943 р. - Сталінградська битва;

лютий 1943 р. - повстання в окупованому Павлограді;

серпень-вересень 1943 р. - завершення визволення Донбасу;

травень-жовтень 1943 р. - рейд з’єднань С. Ковпака з Полісся до Карпат;

серпень-грудень 1943 р. - битва за Лівобережжя та за Дніпро;

25 жовтня 1943 р. - визволено м. Дніпропетровськ;

6 листопада 1943 р. - визволено м. Київ;

30 січня-29 лютого 1944р. - Нікопольсько-Криворізька наступальна операція;

липень 1944 р. - створено Українську головну визвольну раду на Третіх надзвичайних зборах ОУН;

8 жовтня 1944 р. - завершення вигнання окупантів з теренів УРСР

(у межах 1941 р.);

28 жовтня 1944 р. - завершення визволення Закарпатської України;

26 листопада 1944 р. - з’їзд делегатів Народних комітетів Закарпаття прийняв маніфест про возз’єднання Закарпатської України з УРСР;

1944 р. - УПА розпочала боротьбу проти радянської влади;

березень 1944 р. - утворення Народного комісаріату Закордонних справ УРСР та Народного комісаріату оборони;

квітень-травень 1945 р. - Сан-Франциско. Конференція Об’єднаних Націй. УРСР приймає участь в створенні ООН і стає членом-засновником цієї організації;

9 травня 1945 р. - переможне завершення розгрому нацистської Німеччини. День Перемоги;

29 червня 1945 р. - підписання договору між СРСР і Чехословаччиною

про входження Закарпаття до складу УРСР;

16 серпня 1945 р. - договір між СРСР і Польською республікою про

радянсько-польський кордон.

 

 

Персоналії:

Тарас Бульба-Боровець - організатор “Польської Січі” - першої ланки

майбутньої УПА.

 

Августин Волошин (1874-1945 рр.) - політичний діяч Закарпаття, президент Карпатської України. (1939 р.).

Олександр Довженко - письменник, кінорежисер, автор фільму “Битва за

нашу Радянську Україну”, “Україна в огні”, “Земля” та ін.

 

 

С.А. Ковпак - легендарний командир партизанських з’єднань.

М.П. Кирпонос - генерал, командуючий фронтом, загинув захищаючи Київ.

Євген Патон - автор новітніх методів електрозварювання, директор інституту електрозварювання.

Ярослав Стецько - ініціатор проголошення у м. Львові 30.06.1941 р. само-стійної держави Україна.

Т.А. Строкач - начальник штабу партизанського руху в Україні.

М.С. Хрущов - партійно-державний очильник УРСР.

Роман Шухевич (1907-1950 рр.) (псевдонім Тарас Чупринка) - командувач УПА.

 

Терміни:

Агресія - будь-яке незаконне застосування сили однієї держави (держав) проти іншої (інших), яке має на меті загарбання території, насильницьке підкорення народу і знищення держави.

Антифашизм - сукупність громадсько-політичних течій і рухів, що виступають проти фашизму.

Голокост - переслідування і винищення нацистами євреїв в роки Другої світової війни.

Депортація - примусове виселення окремих осіб, груп чи цілих народів.

Колабораціонізм - синонім зрадництва, співпраця.

Рух опору- організований і самодіяльний спротив населення окупантам в 1941-1945 рр.; найбільш поширений у вигляді підпілля та партизанського руху; на теренах України було радянське крило руху опору і націоналістичне.

“Рейкова війна” - успішні і ефективні операції радянських партизанів в липні-вересні 1943 р., спрямовані на руйнації шляхів сполучення (головно залізниць), якими німці намагалися налагодити постачання своїх військ на Курській дузі.

Соборність - поняття (категорія) з’явилося саме в українському гуманітарному, науковому і суспільно-політичному арсеналах (але не в релігійному) як реакція на історично обумовлену дійсність, а саме: загарбання українських етнічних земель цілою низкою сусідніх держав; відтак - соборність у вітчизняному історіописанні - це збирання етнічних українських земель та її людності в межах єдиної (тобто - соборної) держави; в контексті подій Другої світової війни йдеться про входження (повернення) до складу УРСР Західної України, Північної Буковини, Придунав’я (Південної Бесарабії) та Закарпаття.

Українське питання - виникло напередодні та в роки Другої світової війни; змістовно суть його зводиться до того, що частина європейських держав намагалися вирішити свої територіальні зазіхання за рахунок українських земель, чи створити в такий спосіб політичні союзи тощо; в потрактуванні ОУН українське питання - це проблема здобуття і утвердження української самостійної держави.

УПА- військово-політичне формування, що діяло в Україні в 1942 р. - першій половині 50-х років; підконтрольне ОУН(б); діяло як проти німців так і проти підрозділів Червоної Армії.

 

 

ТЕМА 12. ДЕРЖАВОТВОРЕННЯ В УРСР (1944-1985 рр.):



mylektsii.su - Мои Лекции - 2015-2022 год. (0.054 сек.)Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав Пожаловаться на материал