Часи української державності і бездержав’я 2 страница

Плакати! Плакати! Плакати!

Гу-у! гу-у!

Бах! Бах!

Плакати! Плакати! Плакати!

Схід. Захід. Північ. Південь.

Росія. Україна. Сибір. Польща.

Туркестан. Грузія. Білорусія... («Кіт у чоботях»).

Оце вам і історія громадянської війни 1918—1920 рр. До інтер’єктивів письменник звертається дуже часто. Порівняймо ще: «Вечір. А потім ніч. — Мяу-у-у!» («Свиня»); «На баню церкви злітались галки, тисячі галок! Кричали, падали, злітались. Здавалось, що тут недавно проїхав Чичиков.

— Чи-чи!

— Kpa! Kpa!» («Сивий листопад»).

М. Хвильовий не часто користується епітетами. Зате вони в нього завжди оригінальні і якісь тужаві: тугі зітхання, нагартована спека, згоріло-голубе небо і под. Зате метафора — його улюблений художній прийом. Він не дозволяє собі використовувати народні метафори або так звані «просвітянські». Його образи цілком оригінальні, часто несподівані, наприклад: «...Ставок думав золоту пісню» («Колонії, вілли»); «Налетіла на вікно сіра хмара і стало волохато» («Редактор Карк»); «Прямо — широка церква проколола хрестом мовчазне небо» («Синій листопад»); «Недалеко й калюжа, а в калюжі вовтузиться сонце, як порося» («Чумаківська комуна»); «А над містом мчиться, як революція, молода весна. Зазирає в обивательські вікна, показує язика й летить далі» («Чумаківська комуна»); «Над санаторієм ішла глуха тиша» («Повість про санаторійну зону»); «По травах нечутно свистіла коса світанку; Спалене сонце уже давно зарилось у далеких пісках» («Вальдшнепи»).

М. Хвильовий полюбляє парадокси — поєднувати непоєднуване (жевріло блакиттю; Приваблювала вона анарха не красою своєю, а саме некрасивістю, в якій була своєрідна краса — «Повість...»).

Нарешті, хотілося б звернути увагу ще на один стильовий момент. Колись П. Тичина писав: Ставте діези в ключі! Саме такі діези в смислових ключах знаходимо у М. Хвильового. В повісті або як її називає автор — новелі «Іван Іванович», присвяченій осміюванню компартійного міщанства, таким діезом є слово мажор і похідні від нього (мажорне сонце; так мило сміється Фіалка і Май, що прямо — мажор; Вона, Галакта, мажорно думала про нове літо; змагатися можуть тільки здорові мажорні елементи нашого суспільства; мажорну новелу скінчено). У «Повісті про санаторійну зону» таких діезів два: крик санаторійного дурня — очевидно, натяк на невпорядкованість, глупоту життя, і далекий гавкіт собаки — надія на те, що десь далеко є інше життя. Але крик дурня не вщухає (За рікою кричав санаторійний дурень), а собачий гавкіт припиняється (3 конторського плацу доносилось виття собаки: то здихав лікарів сетер).

До «Вапліте» належав М. Куліш. Як писав Ю. Лавріненко, «Іван Тобілевич створив класичну драму народного театру, Леся Українка — класичну європеїзовану українську драму. Микола Куліш був творцем модерної драми українського революційного відродження» ¹.

¹ Лавріненко Ю. Микола Куліш // Українське слово. — К., 1994. — Ч. 1. — С. 623.

Мова М. Куліша — це цілий океан, особливо в таких гротескних драмах, як «Народний Малахій», «Мина Мазайло», у «Патетичній сонаті». Ясно, що в нього, як і в Хвильового, уживається притаманна цій епосі лексика (комсомольські збори, комсомолець, комуніст, радянський), не уникає він і росіянізмів як одної з ознак тодішньої Східної України (проізношеніє, безобразіє, етого не может быть). Фразеологія у нього лаконічна, але виразна: пішов на вивідки, тільки ти мовчок, ти його одним махом закохаєш. Мимохідь М. Куліш пропагує красу української мови:

«Мокій: — Або кажуть — думка бринить. Це треба так розуміти: тільки-тільки береться, вона ще неясна — бринить;

Рина: Ти знаєш як по-українському кажуть: ночью при звьоздах не спітся?

— Ну?

— Зорію. Правда, прекрасно звучит? («Мина Мазайло»).

До «Вапліте» належав М. Бажан, а формально й П. Тичина. Як неокласик М. Рильський, так і ваплітяни П. Тичина й М. Бажан пережили страшні 30-ті роки, Другу світову війну і продовжили свою творчість і вдосконалення української літературної мови у повоєнний час.

Як виміряти значення творчості М. Бажана для розвитку української мови? Для відомих поетів звичні методи літературно-мовної оцінки непридатні. І все ж спробуймо відповісти на одне з найскладніших питань: чому поезія М. Бажана виділяється з-поміж віршів таких його високообдарованих сучасників і соратників, як П. Тичина, М. Рильський, В. Сосюра? Творчість кожного з цієї великої четвірки, яка пліч-о-пліч пройшла всі етапи української підрадянської літератури, по-своєму неповторна. Завдяки літературно-художній діяльності цих майстрів, її громадській спрямованості, завдяки вихованим з допомогою цих корифеїв новим когортам українських поетів, прозаїків і драматургів, завдяки їх постійному втручанню в літературно-мовні процеси українська література постала перед світом як оригінальна громадсько-естетична цінність, а українська літературна мова як досконале знаряддя для втілення художніх задумів.

Творчий почерк М. Бажана пізнається одразу. Кожен його твір позначений глибиною філософського узагальнення суспільних явищ, виразністю образів і своєрідним ритмом, що є організаційним началом мовного матеріалу.

Ритм невіддільний від віршового розміру. М. Бажан в епічних творах віддає перевагу ямбу, в лірико-філософських нерідко звертається до амфібрахія. Разом з тим і ямб і амфібрахій у цього поета мають свої специфічні ознаки. У кожному рядку чотиристопного ямба він, як правило, лишає ненаголошені «просвіти». Залежно від поставленої мети ці «просвіти» можуть займати постійне місце в рядку, утворюючи своєрідну цезуру у всій строфі, або ж рухатися в строфі від кінця першого рядка до початку останнього чи навпаки — від початку першого рядка до середини чи кінця останнього.

Порівняймо:

Колонки електричних гроз

В дротах прогримотіли.

І лопає тривалий трос

Як лопаються жили («Будівлі»).

І той акант — не лавр на голові державця

І брами щедрої ніхто не розчиняв,

Щоб бранців пропустить

з подоланих держав,

Бо шлях звитяг крізь браму

не прослався («Будівлі»).

О безконечні дні в нетопленій хатині,

Картоплі мерзла слизь, крутий землистий хліб,

Розквітла по кутках на вибіленій глині

Зелена, мокра цвіль і рудуватий гриб! («Батьки й сини»).

Користуючись амфібрахієм, М. Бажан додає інколи до однієї із стоп ще по два ненаголошені склади, навмисне порушуючи ритм. Для чого це робиться? Для того, щоб підкреслити певне відхилення від норми в описуваній ситуації. Чи не нагадує рух самописця кардіологічного апарату ритм, що супроводжує нічні роздуми старого майстра:

Зигзаги свистків паровозних,

залізні розгони дороги,

і буферів брязкіт,

і оклик

заблуканої машини,

Удаваність супокою.

Притлумлений трепет тривоги

І втома

принизлива втома зістарілої людини

(«Нічні роздуми старого майстра»).

Тут не ставиться завдання дослідити всю складну метрику Бажанової поезії. Відхилення від класичних розмірів, прагнення до тонічного вірша було особливістю багатьох українських поетів. Тут звертається увага на те, що М. Бажан, винятковий майстер ритму, свідомо й послідовно вдавався до неакцентованих стоп. І в зв’язку з цим виникає питання, як це йому вдавалося. Адже кожне слово нашої мови має обов’язково один наголошений склад. Виняток становлять односкладові слова, але й вони в мовленнєвому потоці акцентуються (пор.: на бí к і нá бік, під лí с, без рý к і т. ін.). Таємниця Бажанової майстерності криється в тому, що він сміливо і щедро вводить у поезію багатоскладові слова. Якщо середня довжина слова у літерах в поезії В. Сосюри дорівнює 4, 1, у А. Малишка — 4, 9, то в М. Бажана вона сягає 5, 2. Отже, можливості варіювання ритму постають не як самоціль поета, а як величина, підпорядкована доборові ваговитого, характерного для епохи науково-технічної революції слова.

На відміну від поетів-ліриків, М. Бажан не зупиняється перед широким введенням у поезію численних науково-технічних термінів: ватерпас, відбійний молоток, газолін, горно, дамба, електростанція, копри, крепіж, куб, лебідка, остружок, палі, парабола, спіраль, трос, центрифуга, терикон, трансформатор, турбіна, шурф та ін. Якщо скласти словопокажчик до творів поета, то можна дістати уявлення, коли і в якій послідовності науково-технічна термінологія входила в нашу щоденну мову. І ось ці буденні прозаїзми під сміливою рукою майстра стають ознакою високої поезії:

І манна надземності,

манна гуманності

Змінила свій хімічний склад.

Та й прізвище інше учені їй видали,

Як дару сучасного неба і слід, -

Звучить голосніше за герцогські титули:

Дихлорліетилсульфід.

Поряд з науково-технічною термінологією в поезію М. Бажана енергійно вривається суспільно-політична, особливо філософська: абстракція, безсмертя, безкрайність, людяність, людство, поступ, світобудова, творчість та ін. Абстрактна лексика виступає у двоєдиній суті: як відображення сил добра (велич, відданість, віра, довіра, дружба, єдність, майбутнє, святиня, ствердження) і зла (біда, біль, ганьба, злидні, зненависть, небуття, підозра, самотність, хіть). Поєднання двох термінологічних струменів — науково-технічного і суспільного — несе в собі величезний значеннєвий заряд: прогрес людства полягає в пізнанні матеріального світу, поєднаному з духовним самопізнанням.

Між цими двома термінологічними пластами пролягає третій — музична термінологія: акорд, арпеджіо, гама, клавіатура, мотив, нона, октава, ораторія, прелюд, симфонія, тон, хорал, хуга і т. ін.; сюди належать і назви музичних інструментів та їх частин: валторна, горн, клавіші, кобза, корнет-а-пістон, струна, тромбон, флейта, фортеп ’яно та ін. Музика ніби поєднує собою два світи — внутрішньолюдський, духовний і зовнішньолюдський, рукотворний, ще раз рішуче підкреслюючи необхідність гармонії між ними:

І котяться важкі акорди сил,

Широких спин і мускулястих тіл

З залізної клавіатури.

Активне використання науково-технічної, суспільно-політичної і музичної термінології дозволяє авторові досягати передбачуваних художніх рішень. Особливістю бажанівського світовідтворення є використання абстрактної, зокрема й термінологічної лексики для персоніфікації, побудови метафор: Інша грань нову межу затисла; Безкрайність і кінець прядуть єдину сталь; Ти з нами і для нас, товаришу Життя!; Багрово-чорні сполохи блукали по зомлілій від жаху землі; Тьмяне й гірке мистецтво дивного майстра з Вінчі... дивиться нам у вічі і под. Трапляється, що одна метафора проходить як організуюче начало крізь увесь твір. Наприклад, у вірші «На вулиці» з циклу «Київські етюди» такою наскрізною метафорою є порівняння зруйнованих війною будівель з покаліченою людиною:

Голосом любові і скорботи

Нам кричать румовища німі.

Простягнувши перебиті руки,

Зяючи проломами голів,

Зводяться над смрадним сміттям бруку

Постаті замучених домів.

У центрі більшості поетичних побудов, в яких відображається одвічний зв’язок речей, ознак та дій і в матеріальному світі, і в світі ідей, перебувають поняття труда і творчості — це і є межа всіх людських змагань:

Чуття єдинств — чуття безсмерть. Тоді

Між творчістю й трудом розтрощено різницю,

І в творчім захваті всеможний труд таїться,

І творчий захват — в кожному труді.

І жить — це значить жить,

зречевлювати труд,

Зречевлювати мисль,

утілювати слово

В строфі поем, в пропорції споруд,

У ритмах пильного і впевненого кову,

Нового людства творячи статут («І сонце таке прозоре»).

Сучасний поет намагається знайти свіже слово для втілення нової думки. Таким є і М. Бажан. Не відмовляється він і від класичної спадщини. Майстром літературних ремінісценцій, як уже було

сказано, є, звичайно, М. Рильський. Але знав, відчував і цінував силу поетичного перегуку епох і М. Бажан. В його поезіях пушкінські «в багрец и золото одетые леса» оживають у «пурпурі й золоті зір перемоги», шевченківська «Сибір неісходима» обертається «неісходимою путтю»; ведучи наступ на фашистські зграї, що відкочувалися на захід, наші воїни згадують образи з улюбленого твору В. Сосюри «Червона зима»:

В далині

Уже їм мріло над Дінцем Лисиче

І Харкова огроми кам’яні («Битва»).

Інколи з’являються в поезії М. Бажана й іншомовні вкраплення. Згадуючи тупоголових німецьких генералів, що перебували на службі в російській армії часів російсько-французької війни 1812 року, описаних Л. Толстим у «Війні і мирі», поет вкладає їх ретроградні накази в уста німецько-фашистських завойовників:

Він простору прагне. Він прагне поширень.

Хрипко вигаркує: Vorwä rts! Скрикує дико: Sieg!

Erste Kolonne... Zweite Kolonne...

Dritte Kolonne marschieren!.. («Нічні концерти»).

Давньоруська ратна лексика природно входить у мовну тканину «Данила Галицького». Стародавні воїни — списники, мечники, лучники, озброєні стрілами, харалужними мечами, шестоперами, клюгами, піднісши княжу хоругов, стають на ратне діло проти крижовників, пересікають «німецьку кість крізь лати і щити» і «летять шоломи, як череп’я, з чол, розламуються ґратки заборол».

М. Бажан не милується барвами, ми не зустрінемо в нього райдужних переливів. В його поезії переважають червоний і чорний кольори, як в українській вишиванці. Інші барви зливаються в нього з предметами, яким вони притаманні. З’являються типово бажанівські новотвори: багроцвітний, злотобородий, пташино-жовтий, тьмяноводий і под.

М. Бажана приваблюють слова високого звучання, вживані класиками української літератури. Він дає в українській літературній мові друге життя словам псалма (й готичний розцвітав трилисник, мов хрест, мов квіт, мов псалма і мов сон — «Будівлі»), офіра (Вже дзвін його упав помалу, Мов мідний шаг, офіри мідний шаг — «Будівлі»), стигма (І роззявлявсь собор, немов солодка стигма Безвольної й самітної землі — «Будівлі»), шарлат (Одягнені в шарлат,

Тоді здвигав свої дзвіниці злотокуті, Мов пишні бунчуки бундючний гетьманат — «Будівлі»), торжище (До їхніх торжищ, пристаней та брам Зі всіх країв купці привозять крам — «Данило Галицький»), персть (Згоріла персть, пробиті віадуки, Зубці руїни, кіптява пожеж — «Роки»), поєдинчий (Де кожен сам, самітній, поєдинчий, — стрибне в ревіння, в хаос, в хлань — «Політ крізь бурю») та ін.

На відміну від П. Тичини та навіть і М. Рильського, М. Бажан рідко вдавався до творення неологізмів. Коли вони в нього й трапляються, то їхня структура настільки прозора, що вони зрозумілі й поза контекстом. Це слова типу врозпаш (пор.: вроздріб, врозбрід, врозтіч, врозтяж), горещі (пор.: радощі, любощі), зречевлювати (увійшло в літературну мову поряд із поширенішим уречевлювати), зубрій (пор.: орлій, левій), кругойдучість (пор.: кругойдучий, кругозір), мідноллятий, нездвижний, прямокуття і под.

Повернімося ще до Бажанового ритму. Карбованість його поетичного рядка підкреслюється нагромадженням називних і простих поширених речень:

Тривожних коней храп. Людей тяжкі колони.

Снарядні ящики. Бляшанки бомб. Харчі («Батьки й сини»);

Земля диміла. Починалось літо.

Був день грози. Був сорок другий рік («Сталінградський зошит»). Суворий карбований ритм супроводжує лунка алітерація: у віршах і поемах М. Бажана частіше, ніж у поезіях інших його сучасників, звучить розкотисте /р/: «А в небі раною горів Червоний карб пожеж» («Колискова»); «Багрові, як в кузні, жахтять вечори, Пурпурні, як присок, ряхтять реп’яхи» («Уманські спогади»). Удається поет і до слів-паронімів, які додають до звукопису ще й приховане зіставлення:

Пора пожарів. Пора покари

віщує спалах

гуде на сполох («Уманські спогади»).

Порівняймо ще: «Плющать удари. Плещуть пожари» («Нічні концерти»), «Цей струм прелюду жданий і жаданий» («Уманські спогади») та ін. Навіть не звук, а форма літери може бути використана з художньою метою. Недалекого, босякуватого командира з розформованого полку часів громадянської війни, впевненого в собі, одягненого з претензією на моду, поет порівнює з літерою ф. А далі підбираються для характеристики цієї людини відповідні слова, що містять у собі звук, а відповідно й літеру ф:

Розпишавсь він фанфароном,

Розфуфиривсь фертом-фатом,

Всіх фартових франтів шеф («Уманські спогади»).

Широкий кругозір, енциклопедична освіченість, загострено чуйне сприйняття світу, свіжість думки у всі роки творчості М. Бажана йшли поруч із його поетичним баченням, шанобою до слова, умінням улити новий зміст у старі слова і знайти нове слово для сформованого змісту.

До «Гарту» якийсь час входив Володимир Сосюра. Він відомий насамперед як тонкий лірик. Навіть його епічні твори, як наприклад «Червона зима», «1871 рік», «Осінні зорі», «Оксана» та інші, пройняті ліризмом. Василь Гришко написав про поета статтю з характерною назвою «Серце «другого Володьки» і заборонена любов» ¹.

¹ Гришко В. Серце «другого Володьки» і заборонена любов // Українське слово. — К., 1994. — Ч. 2. — С. 197.

Про що йдеться? Про те, про що писав сам В. Сосюра:

...Рвали душу мою

два Володьки в бою,

і обидва, як я, кароокі,

і в обох ще незнаний, невиданий хист.

Рвали душу мою -

комунар

і

націоналіст («Два Володьки»).

Так, хоч В. Сосюра й був у петлюрівському війську, а потім перейшов на бік червоних, хоч і називав він себе «Я — Комуни великий електрон» («У місті»), прославляв могутню волю ВКП, Леніна, хоч і твердив «Зброя нам — ленінізм, і Комуна мета» («Україно моя»), але серцем горнувся до вишневої, червінькової України:

Україно, моя сторона! Україно, моя сторона,

Краю мій і сподівань, і мрій! («Україно моя»).

Була ще одна роздвоєність у психології поета: він нібито не визнавав політичної відстороненості поета, та разом з тим був закоханий у справжню поезію. У вірші «Неокласикам» він писав:

Що ж... марте про Париж і Грецію вивчайте,

дивіться на життя крізь килим і трюмо

та рибочку ловіть... Але назавжди знайте,

що потягти назад себе ми не дамо.

Так, спокійна золота осінь із її класичним спокоєм прийде до нього аж після Другої світової війни і зблизить його з неокласиком М. Рильським. На початку ж 20-х років він не цурався модерністських прийомів на зразок:

Мишенята сині на паркані,

то проміння одгадай чиє?...?

на траві дві тіні простяглися п’яні,

обнялися тіні...

Місяць

нижче

нахилився,

воду

п’

є

: («У плащі»).

Як і неокласики, він звертається до відомих у світовій літературі й історії імен: Дантон, Кампанелла, Рабіндранат Тагор, Дездемона, /кар, Еол, Клеопатра, Фламаріон, Діоген...

Для В. Сосюри не було заборонених тем. Перший голод 1921-1923 рр., спровокований більшовиками, він не замовчував:

А дома на печі — худа, голодна мати,

й здихає за селом наш тихий кінь гнідий («Сніг»);

Сестриця з братом

під вікном ходять... і на заводі

убило милу... («Ґерґоче місто»);

Під його [Леніна. — В.Р.] портретом

навколішках хлопчик стоїть,

простяг крізь одежу обдерту

до нього він руки свої («Сон»).

Поет не цурається міста, але залюблений він все ж у сільські пейзажі, запахи, шуми, напр.: «Розливається кров і по жилах тече, ніби пахне вона лободою» («Так ніхто не кохав...»); «Місяць у полі бродить, в трави лице вмочив» («Темні заплакані вулиці...»); «Але серце у мене козаче, — і нагадує кожна корова те село, де я вперше побачив горобця і зорю малинову» («Не зустрінусь у полі...»); «Росяна калино, лопухи мої» («Я на рани...») і под.

Поезія В. Сосюри не багата на епітети, проте всі вони оригінальні: синьоокий степ, жирні очі, золотий самогон, кароокий сум, день золоторунний, стомлені долоні землі, нічка розпатлана і под. Зате метафори в його віршах панують. Значна частина їх — антропоморфні: скиглить ніч, торохтить по бруку день, у колисці вій гойдався молодик, димарів сигари до неба простягли розтулені вуста, на хмарних рушниках зоря квітки виводить, рипнула дверима осінь, вітер на сопілку грає, у вітру розмотались обмотки, перестав вовтузитись і плакать на снігу розстріляний мороз, розридались огні на попелі, багряний вечір плакав в травах, б’є осінь в бубон золотий холодними вітрами та ін.

Коли йдеться про юне кохання, то, мабуть, не було іншого такого поета в Україні, який би висловив це почуття так сильно і щиро. При цьому відверта гіпербола не сприймається як перебільшення:

Так ніхто не кохав. Через тисячі літ

лиш приходить подібне кохання.

В день такий розцвітає весна на землі

і земля убирається зрання («Так ніхто не кохав...»).

Поет знаходить потрібні гнівні слова, щоб засдити зрадників України:

Руками власними тюрму

творили ми собі одвічну...

О, будьте прокляті, кому

назад повернуто обличчя («Сад»).

А скільки натхненних слів сказав він про нашу мову; яким болем відгукнулися вони в серцях зневажених українців:

Без мови рідної, юначе,

й народу нашого нема («Юнакові»).

Любіть Україну у сні й наяву,

вишневу свою Україну,

красу її, вічно живу і нову,

і мову її солов’їну («Любіть Україну»),

В. Сосюра не любив експериментів з мовою, тому в нього майже немає неологізмів. Якщо й є, то це структурно прозорі дієслова, утворені від іменників: осеніти, інженерує, менестрелься. На відміну від неокласиків і М. Бажана, В. Сосюра уживає чимало росіянізмів. Тут він ближчий до свого земляка М. Хвильового: посьолок, укуть, восторжені, жутко, страсно, впереді, трус «боягуз», ток, строй, отряд, учоба та ін. Є в поета улюблений каламбур, який досить часто повторюється:

Знову ти?!.. О люба, чи не сон це?..

Золотими літерами сонце

на панелі пише про любов («Сад шумить»);

Усе до сонця, все до сонця...

О ні, народу мій, не сон це («Народе мій»).

Сосюриними кольорами є синій і янтарний: у синім убранні, четверо синіх очей, синю і сонно, синява, в синім океані, підіймається місяць у сині, синь твоїх очей, ночі Донеччини сині, синій цвіт, синій сад, волошки синіють, синій сміх, вечір одсинів, тополі синій шум; янтаріти, у колір янтаря, ліг на верби огонь янтаря, янтарне волосся, янтарний пил та ін.

Рима у В. Сосюри дуже смілива: ніхто з такою безстрашністю не вдавався тоді до асонансів, як він: бреде — степ, садам — помадою, очах — чай, гул — в снігу, молодик — золотий, базар — гроза, жах — лежать, ідей — кладе, туге — герць, трава — співать, мета — прочитать і под.

У граматиці поет інколи звертається до рідної говірки, і тоді з’являються форми дієслів без чергування /т/ з /шч/ перед /й/ (опустюсь), або ж форми третьої особи однини дієслів першої дієвідміни без кінцевого /je/: тіка, цвенька, ляга, одлуна, колиха.

У «Гарті» перебували також поети В. Еллан-Блакитний, І. Дніпровський, М. Йогансен, прозаїки К. Гордієнко, О. Копиленко, І. Сенченко, кінодраматург, а згодом і прозаїк О. Довженко та ін. Правда, О. Копиленко та І. Сенченко належали і до об’єднання «Плуг», а плужани П. Усенко й І. Шевченко — до об’єднання «Молодняк». Усі три об’єднання до їх ліквідації наприкінці 20-х років сприяли подальшій розбудові української літературної мови.

О. Довженко на довгий час був розлучений з Україною — жив і працював у Москві. Його вершинна художня проза припадає вже на післявоєнний період. І. Сенченка М. Хвильовий залучив до «Вапліте». У його творах, особливо 20-х років («Червоноградські портрети»), «Дубові гряди»), соковитий реалізм переплівся з романтичним ліризмом і просто-таки гоголівським гумором.

У 1927 р. вийшла друком сатира І. Сенченка «Із записок Холуя». Усі художні засоби у цьому творі підпорядковані всебічному розкриттю образу новітнього Холуя, який виконує всі побажання Пія («Пій — це все суще над нами»). Це епітети, якими нагороджує себе сам Холуй (незрівнянно прекрасний Холуй, великий із найбільших Холуїв, величний і незрівняний Холуй), фразеологізми, в яких розкривається кодекс честі Холуя (Мовчіть. Будьте як риба. І ви переуспієте...; Дивітесь у рот Пієві; Брехня, що лежачого не б’ють. Бийте, душіть; Не бійтесь плювків. Сміло підставляйте очі під них; Кожна зайва думка — етап до життєвих незгод), повтори (Тікайте від свідків... Уникайте свідків). З’являються прозорі неологізми, утворені від слова холуй: холуїзм, світ ще не весь охолуївся та ін.

Талановитим плужанином був А. Головко. Його роман «Бур’ян» (1926 р.) викликає тепер суперечливі почуття. Написаний він, безперечно, талановито, нестандартною, далекою від пригладженої згодом соціалістичним реалізмом мовою. Це був час, коли трудящі маси ще вірили, що більшовицька революція принесе їм щасливе життя. Але роки йшли, а щастя і вільне життя не приходили. Стояли на заваді шкідники-куркулі? Так, ця ідея в романі проводиться: мовляв, десь у глухому селі Обухівці начальство помінялося, але порядки лишилися старі, а може, стали й гірші. Але якщо уважно вчитатися в текст, то дійдемо до інших висновків. Так, у Матюхи... з бокової кишеньки, — червоний крайок партквитка, — колись на партз’їзді бачив отак у дуже видатного партійця. Отож, є на кого рівнятися Матюхам. Тому-то й звучать мінорні ноти в довірчих розмовах селян: «— Що ти хотів, сину, як мужик темний, а біля власті — сучі сини та п’яниці; Ти більше світу бачив — то що воно з революцією сталося? От і в нас сільрада є, і Ленін в сільраді на партреті, а сказати, сину, тобі... — погане життя».

З’явилася нова лексика, що засвідчує нові реалії сільського життя: продподаток, сільрада, голова сільради, воєнком, землевпорядкування, комнезам, артіль, кооператив. Аксесуарами партійця при владі є галіфе і наган.

Трапляються вузько локальні слова: обібрати у значенні «обікрасти», отоса «вірьовка, що з’єднує кінці передньої вісі з оглоблями»; у першій особі однини дієслів другої дієвідміни кореневі /д/, /т/, /с/ не чергуються відповідно з /дж/, /ч/, /ш/: ходю, пустю, носю.

Письменник полюбляє слово возжатися, хоч це явний росіянізм, що перебуває як поза літературною мовою, так і поза українськими діалектами.

У лексиці чимало скорочених слів. При цьому варто зауважити, що редукуються і голосні, і приголосні, напр.: — Та ’дже: пара волів, пара коней...; — Давиде, бо’ з тобою!; — Пішо’ еон! — на собаку гаркнув; — Та бре? і под.

На фразеологічні звороти, епітети, метафори роман не багатий. Синтаксис своєрідний — відбиває народне мовлення навіть у авторському тексті. Багато безсполучникових речень типу: «— А ще як коняки в якого бідняка немає — погиб, щитай»; «А з саду, з-за муру ще шелест по листі — кроки чиїсь». Часто письменник удається до інверсії: означення виступають після означуваного, присудки перед підметом, наприклад: «Дні йшли за днями по довгих паузах осінніх беззоряних. Осипалось листя вже геть чисто з дерев. Понамокали од дощів і мов нижче понависали стріхи». Замість присудків часто виступають інтер’єктиви: «Рудий чоловік тоді взяв молот — гуп!..; По спині грудочка глини, в горошинку завбільшки — хруп!». У пейзажних малюнках — зокрема, в зіставленні теперішнього з минулим — практикується повторення тих самих речень: «Шуміли верби над ставом хором жіночим тужливим — І шуміли верби хором жіночим тужливим»; «А восени шумів-шумів ліс по-осінньому — Шумів-шумів ліс по-осінньому».

У вживанні перекручених російських та інших чужомовних слів А. Головко наслідує В. Винниченка. Деякі з таких «онароднених» слів автор бере в лапки («ребілітірувати»), але в більшості випадків вони не виділяються з тексту, а становлять його органічну частину: куди обратитись, не получав, убіждьонний, хто жизнь поніма, підозріва, прозойде яка драма, равноправіє. Особливо колоритна мова місцевого начальства:

«— А! Так ти підривати! Хто тобі розрішав?! — і грізно насупився Матюха на Давида».

Крім реалістичної прози, у 20-ті роки зароджується проза романтична. Найпомітнішим творцем цього напрямку був виходець із «Гарту» Ю. Яновський. Як письменник-романтик він визначився уже в перших своїх збірках «Мамутові бивні» і «Кров землі». Роман «Майстер корабля» 1928 р. овіяний подихом безмежної молодості, поезією манливих морських просторів. М. Наєнко дає Ю. Яновському таку характеристику: «Прозаїків з такою художньою енергією, як вона була в Яновського, світова література XX ст. знає не більше двох десятків. Серед найвідоміших у нас імен постають у пам’яті Джойс і Конрад, Хемінгуей і Ремарк, Дос Пассос і Мештергазі, Апдайк і Айтматов,