Часи української державності і бездержав’я 4 страница

¹ Шевельов Ю, Українська мова в першій половині двадцятого століття (1900-1941). — С. 177.

² Огієнко І. Нариси з історії української мови: система українського правопису. Популярно-науковий курс з історичним освітленням. — Варшава, 1927. — С. 123.

³ Шевельов Ю. Українська мова в першій половині двадцятого століття (1900-1941). — С. 199.

І все ж, незважаючи на тупу русифікацію, основний склад української літературної мови ґрунтовних змін не зазнав...

Що відбувалося в цей час на західноукраїнських землях? Як відомо, Польща в 1918 р. захопила, крім Галичини, ще Підляшшя, Холмщину, українське Полісся і західну Волинь. Румунія ще в 1918 р. окупувала Буковину. Закарпаття з 1919 р. потрапило до складу Чехословаччини. На території Польщі українську мову було зведено до рівня домашнього вжитку. Правда, українці мали право відкривати приватні школи з рідною мовою викладання, але тільки в Галичині. Ні Волинь, ні Поділля, ні Холмщина такого права фактично не мали. Мовні утиски, як завжди в умовах насильства, зміцнювали соціальний статус української мови, позначалися на психології мовців, що проймалися почуттям самоутвердження. Тут видавалася й мовознавча література, зокрема твори І. Огієнка. Він опублікував тут «Український стилістичний словник» (1924 р.), «Чистота і правильність української мови» (1925 р.), «Нариси з історії української мови» (1927 р.) та ін. 25 травня 1929 р. Наукове товариство ім. Т. Шевченка ухвалило прийняти «Український правопис», затверджений Харківською правописною конференцією. Взагалі ж мовознавство в Галичині розвивалося слабо, хоч і активніше, ніж у 30-ті роки на підрадянській Україні.

Румуни, захопивши Буковину, формально визнавали права українців на вживання своєї мови. Але насправді всі українські товариства було закрито, Чернівецький університет румунізовано, катастрофічно зменшилася кількість українських шкіл. Правда, з 1929 р. настають деякі ліберальні зміни, дозволено організовувати українські товариства, зросла кількість періодичних видань. Але тривало це недовго — тільки до 1938 року.

Конституція Чехословаччини 1920 р., якій підлягала Закарпатська Україна, гарантувала право вільно користуватися мовами національних меншин. Насправді ж місцеві русофіли не хотіли допустити місцеву мову до освітніх і державних функцій, у чому їх підтримувала й празька влада. У цей час з чотирьох гімназій у двох навчання проводили українською мовою, в одній — російською, а в одній — мішано ¹.

¹ Шевельов Ю. Українська мова в першій половині двадцятого століття (1900-1941). — С. 247.

Організовується «Общество им. Духновича», яке веде проросійську — природно антиукраїнську — пропаганду. І все ж українська мова під впливом українізації, що відбувалася в той час в УРСР, пробиває собі дорогу ¹. А як з так званою «русинською» мовою? Як твердить Ю. Шевельов, «у суті речі, «русинська мова» не була здатна до «мовної війни» і не потребувала її. Як система вона була мертва» ².

¹ Штець М. Літературна мова українців Закарпаття і Східної Словаччини після 1918 р. — Братислава, 1969

Такою була мовна ситуація в 20-30-ті роки в різних куточках України, підпорядкованих різним державам. Що ж було з українською літературною мовою в творах красного письма? В підрадянській Україні лишилося мало письменників. З неокласиків зберігся М. Рильський, та на якийсь час Ю. Клен, писали В. Сосюра й М. Бажан, поступово пристосовуючись до радянської дійсності. Поряд з О. Копиленком і А. Головком у прозі заявили про себе І. Ле, А. Шиян, О. Досвітній, Ю. Смолич, Г. Епік, Ю. Яновський, П. Панч, І. Микитенко, К. Гордієнко та ін. У драматургію прийшли І. Кочерга та О. Корнійчук із його знаменитим «в курсі дєла» («В степах України»). І все ж 30-ті роки в підрадянській Україні — це період застою і пристосування до офіційної партійної думки. Кригу пробив хіба що А. Малишко. Він уважається комсомольський поетом — та таким він і був на початку своєї творчості. Але талант є талант. І хоч А. Малишко сліпо вірить більшовицькій пропаганді, все ж через певний час засліплення зникає, і він стає одним із полум’яних борців за майбутнє української мови.

Творчість А. Малишка припадає на другу половину 30-х років, але повний її розквіт настає в роки Другої світової війни і після неї. Під час війни з-під пера А. Малишка вийшла в люди пекуча й ніжна пісня любові до вітчизни — «Україно моя». Пізніше поет замислюється над своїм корінням, філософськи обдумує минуле свого народу. Відповідно з’являються й назви віршів: «Роздум», «Медитація», «Дума», «Пам’ять». А ще ж пісні: «Ми підем, де трави похилі...», «Київський вальс», «Білі каштани», «Цвітуть осінні тихі небеса» і знаменита «Пісня про рушник».

Як ніхто інший з його сучасників, А. Малишко часто користується парною римою:

Летять широкі дні, як поїзди в путі,

На щире сяйво зір, на узгори круті,

На пройдені шляхи й непройдені тобою,

Де друзів дорогих стрічаєш після бою («Летять широкі дні...»).

Метафори А. Малишка свіжі, незатерті: «Ранки тихі, темносині За тобою в хату їдуть» («Дівчина з моєї артілі»); «Листопад табун вітрів заводить в сад» («Синіє темний вечір»); «Вже сонячні злитки Розливаються в небеснім горнилі» («Це було на світанку»). Епітети на перший погляд дуже прості, але вони настільки пройняті українською ментальністю, що надають поезії А. Малишка національного колориту: очі хороші, молода тополина, ясна далина і под. Деякі з них несуть на собі заряд осудження певних соціальних явищ: сонцесяйні доноси, доморощені злі дантеси та ін.

Любить А. Малишко користуватися здвоєними іменниками, один з яких, здебільшого, виконує також означальну роль: грім-луна, ніч-недрема, краплі-прилипці, дим-туман, яр-зерно, зелень-куга, місяць-звіздар, жар-краватка, шум-відгомінь, огні-потоки та ін.

Не цурається поет регіоналізмів, зокрема й західноукраїнських: маржина, плай, трембіта, турма, чічка, полонина, киптарик та ін. Проте є в нього й росіянізми, які, очевидно, А. Малишко вважає за такі, що прийшли в українську народну мову з російської, а отже, прийнятні й для літературної: скороговорка, к баяністу, границя, ізба. Не завжди ладнає поет з наголосами. Тому знаходимо такі рими: трава — курява, ланкові — розмові, тривожити — сіножаті. За рушник вишиваний А. Малишкові дорікав А. Рильський: вишиваний Андрію, вишиваний.

У Західній Україні нашу поезію, а разом з нею і спільноукраїнську літературну мову плекав Богдан-Ігор Антонич. Критики відзначали, що перші поезії Б. Антонича позначені боротьбою з мовою. Проте уже в першій виданій збірці — «Привітання життя» (1931) — цього не видно. Виявляється формалізм, особливо в нагнітанні алітерації типу:

П’яне піано на піаніні трав

вітер заграв.

Спіють дні все менші, нерівні,

піють по півночі півні

і

ості, осокори,

рій ос

і ось

вже осінь

o

осінь

і но

нь («Осінь»).

Алітерації в Б. Антонича перехлюпують через край: Шумить життя журливе жовте жито; Лисніє липовий липневий місяць, липучий і лискучий...; Над морем в хмарах марить чорна галич і под.

Про оригінальність метафори Б. Антонича прекрасно сказав Д. Павличко: «Антонич творить свої весняні метафори з такою ж нестримністю і непомітністю в зусиллях, як дощова квітнева ніч творить першу зелень моругів і беріз. Світанкова прозорість Антоничевого слова переходить у недотикальну ясноту дня. Його метафори, як гірські долини: недалека і різка лінія овиду, але в просторі більше туги за крилами, ніж у степовому роздоллі» ¹. Є в його поезії і відгомін східноукраїнської народної пісні: «Віє вітер, віє буйний, віє за горою» («Коломийка про весну»).

¹ Павличко Д. Пісня про незнищенність матерії. Передмова до збірки: Антонич Богдан-Ігор. Пісня про незнищенність матерії. — К., 1967. — С. 21.

У Антонича свіжі й несподівані епітети: розгойдані очі, срібна смерть, спілий місяць та ін. Сміливість поета в римуванні можна порівняти хіба що з Сосюриною, наприклад: передер — зі щерб, зорі — поріг, колодязь — мохом, дерев — роздере, вив — кривд, ковалі — слів, дня — князь, буквар — трава; є в нього навіть відомий сосюринський каламбур сонце — сон цей. У галузі лексики варто звернути увагу на певне замилування морською термінологією: матрос, тайфун, корабель, таверна, пристань, море.

Б. Антонич намагається писати спільноукраїнською літературною мовою і досягає в цьому неабияких успіхів. Проте трапляються в нього й галицизми: стрільно, грунь, говда, дітвак, вориння, кичера, сальва, двигар, а подекуди й полонізми — обоятний п. oboję tny «байдужий». На той час Галичина не позбавилася ще остаточно потужного в свій час москвофільського впливу. Є у поета такі слова, як волокита, ожидання, ланцюга поодинокі звена і под. Неологізми нечисленні. Зокрема, це такі слова, що могли бути і в побутовому мовленні, але їх не фіксує «Малорусько-німецький словар» Є. Желехівського та С. Недільського: змагун «той, хто змагається».

Як і всі західноукраїнські письменники, Б.-І. Антонич не цурається активних дієприкметників (сплячі, дрижачий), вільно утворює — у наш час уже поширені — пасивні дієприкметники від зворотних дієслів (розсміяний); форми родового множини від абстрактних іменників середнього роду на -ння у нього звичайно приймають закінчення -ів (змаганнів, питаннів), інколи майбутній аналітичний час утворюється за моделлю буду + -в (буду тобі грав пташиний тьох — «Пісня бадьорих бродяг»).

Прийшла війна. Замовкли музи, але не надовго. Відчувається якесь навіть піднесення в оспівуванні давніх (М. Бажан, «Данило Галицький») і новітніх подвигів (М. Рильський, М. Бажан, В. Сосюра, А. Малишко, Л. Первомайський, О. Ющенко, Д. Білоус та ін.).

Сталінська епоха розметала людей по світу, у тому числі й письменників. В еміграції розквітла творчість Юрія Клена (Освальда Бурггардта), поета, що в 20-ті роки належав до грона неокласиків. Проте на відміну від своїх колег він був яскраво виявленим епіком. Його камерна поезія також позначена особливостями епічного напряму: історичністю, зв’язком зі світовим класичним мистецтвом, опорою на традиції української класичної літератури, в тому числі барокової. Якийсь час, особливо в період не баченого раніше піднесення української літератури в 20-ті роки, Юрій Клен, самокритично оцінюючи свою творчість на тлі поезії М. Рильського, М. Зерова, П. Филиповича і М. Драй-Хмари, майже не писав оригінальних творів, зосередившись на художніх перекладах з П. Шеллі, Р. Рільке, Е. Верхарна та ін. Не сприяли його творчості й події 30-х років, хоч гнилизна і жорстокість сталінського режиму подвигнули його на створення поеми «Прокляті роки» (1937 р.). Другим великим епічним твором став «Попіл імперій» (1943—1947 р.), в якому автор у супроводі Данте спершу проходить сталінським пеклом, оглядаючи рабський труд у таборах, знущання енкаведистів з в’язнів і смерть, смерть, смерть, а далі парубок моторний Еней за дорученням І. Котляревського знайомить поета з гітлерівським пеклом, де теж панує смерть, що є, на думку господарів концтаборів, найвищим мірилом справедливості. Нарешті, Фауст супроводить автора на озеро Фунтензее, де відбувається Вальпургієва ніч. Усі ці події змальовуються на тлі спогадів про шедеври світової літератури. Ю. Ковалів справедливо зауважує, що тут і біблійні джерела («Плачі Єремії»), і фольклорні українські (мотив жар-птиці), і польські (легенда про пана Твардовського), і німецькі (легенда про Фрідріха Барбароссу); тут і численні літературні ремінісценції, органічно вмонтовані в епічний матеріал Кленового твору ¹.

¹ Ковалів Ю. Прокляті роки Юрія Клена. Передмова до вид.: Клен Юрій. Вибране. — К., 1991. — С. 19.

Звернення до загальнолюдської епічної спадщини — характерна ознака творчості неокласиків — п’яти незалежних поетів, з яких доля зберегла в Україні тільки М. Рильського. Сам Юрій Клен в післявоєнні роки перебував на еміграції, а М. Зеров, П. Филипович і М. Драй-Хмара загинули в сталінських катівнях.

Я був один із лебедів, які

належали до грона п’ятірного

нездоланих співців, —

писав про себе Юрій Клен.

І в ліриці, і в епіці поети «грона п’ятірного» не почували себе одинаками. Вони перебували в колі митців як своєї епохи, так і всіх попередніх. В обох епічних творах Юрія Клена зустрічаємо згадані вже імена його найближчих соратників, а також таких його сучасників, як Тичина, замучені Близько і Косинка (Не змити кров невинного Косинки, Не воскресити мертвого Близька), Ольжич та ін., класиків української і російської літератур (Леся Українка, Пушкін, Гоголь, Котляревський, Єсенін, Сковорода), класиків світової літератури — від Гомера, Вергілія, Петрарки, Катулла, Шекспіра до Гамсуна, Ередія, Рільке, Ніцше, Бернарда Шоу, Сінклера, Мелларме, Метерлінка, Верхарна та ін. У складі художніх образів виступають також імена видатних художників і композиторів: Доре, Вагнера, Реріха, Ван Гога, Сібеліуса. Інколи імена служать також тонким засобом висміювання: І Шльойме став не Шльома, а Щупак. Поряд з іменами авторів у художню тканину творів вплітаються також імена їхніх персонажів: Беатріче (Данте), Маргарита (Гете), Роланд (Французький епос), Вільгельм Телль (Шіллер), Заратустра (Ніцше) та ін.

Поет перегукується зі своїми попередниками й сучасниками. Тому в обох творах багато ремінісценцій — своєрідного цитування або просто вживання тих образів, які натякають на творчість іншого поета. Так, для М. Рильського ознакою прекрасного є дозрілість як завершення процесу становлення. Сполучення «дозрілий овоч», «стиглий овоч» знаходимо й у Юрія Клена. Багато перегуків із «Словом о полку Ігоревім» (І знову душу віючи від тіл), з поезією Т. Шевченка (Все благоденствує, бо скрізь усе мовчить), з «Енеїдою» І. Котляревського (Він же парубок моторний і хлопчина хоч куди козак). Постійною увагою користується у Юрія Клена творчість О. Пушкіна (Біс кружляє в чистім полі, водить нас у клятім колі; Але в полі, в полі глухо виють біси висловухі; О, де ви літ минувших друзі).

Юрій Клен подає Україну, її долю в просторі й часі. Простір цей широкий: це й українські міста (Київ, Кіровоград, Кременчук, Полтава), це й «Сибір неісходима» з її ріками, поселеннями, копальнями — весь Архіпелаг Гулаг (Волхов, Печора, Лена, Камчатка, Соловки, Колима, Біле море, Лухтонга, Кандалакша, Муксольма, Анзер, Таймир, Коларгон, Хатанга, Індігірка, приїск Ортукан та ін.). Україна включена в простір від Кури до Печори й від Архангельська до Криму, в якому панує Москва. Але є ще простір від Йокогами до Гавра, є в світі Америка, Франція, Англія, Чехія, Рим, Відень, Париж, Фінляндія, Польща, є вже майбутні вибухові точки — Мюнхен, Судети.

Україна починається з Київської Русі. Від неї в пам’яті лишилися невиразні спогади як про втрачену країну, де «Тільки святий Володимир Високо понад Дніпром Благословляє мертвих» та імена перших князів і княгинь: Ольга, Святослав, Рогніда; згадується й Батий-варвар, який, проте, не наважився до кінця руйнувати православні храми, на відміну від новітніх вождів — Леніна, Сталіна, Троцького, Урицького-Мардохая. Та ось «на скін ідуть Бухарін, Риков, Зінов’єв, Каменєв. Старі компартійні берладники, тавровані як зрадники». Той же шлях невдовзі чекає й Раковського, Постишева, Чубаря. Словами, характерними для часів громадянської війни, були холера, тиф, «штаб Духоніна». Та були в світовій історії і такі імена, як Юлій Цезар, Калігула, Ціцерон, які не мають безпосереднього стосунку до України, але без яких сучасна історія України була б такою неповною, як без імен Богдана Хмельницького, Калнишевського, Петлюри.

Радянську дійсність характеризують такі ключові слова епохи, як наркомат, n’ятирічний план/п’ятилітка, пролетар’ят, пролетарський молот, Дніпрострой, колгосп, Армія Червона. «Що ти єси? — запитує поет рядового радянця і відповідає: — Ти штамп, ти є шаблон, ти заучив слова затерті «колхоз», «машина», «трактор» і «бетон». Але були ще й такі слова, які, хоч і вживалися дуже часто, але завдяки своєму зловісному змістові не ставали затертими: «чорний ворон», продналог, слідчий, ворог народу, терорист, енкаведист, партком, чекіст. Якщо ж звернутися до села, то тут серед засобів його зображення зустрінемо слова, що означають крайнє зубожіння або й муки життя на чужині (В латаних торбах, мішках, В сірих клунках Злидні й недолю несуть; Тепер марніють в колхозі; стропи хат стирчать, як ребра, бо тут справжній більшовицький рай..; То гомонів по тундрах кожний табір; труд, холод, голод, злидні і тортури — все тут було у «мировом масштабе»).

Метафорика Юрія Клена ускладнена і разом з тим прозора. Ускладненість полягає у вживанні взаємно доповнюваних метафор (І молоком пливуть у вирій хмари. Сміються ранки голубі; На вічності ланах зійдуть ті квіти, що ними знову буде голубіти років безмірна далечінь; Над парком Саксонським кулачиться тінь, розмоклою ватою небо нависло). Тихі води, каштани, небо, мости, вітер, береза та інші — ці слова лежать в основі багатьох метафор. Та найулюбленішим центром образного осмислення дійсності є в Юрія Клена, як у бароковій українській поезії, сонце (І сонце на злотистім списі Гойдається вгорі; Сонце розгойданим дзвоном б’є і кличе на сполох; Розлито недопите сонце, душа в червоній амазонці мчить на коні в гарячу смерть; і сонце ранково поволі, гойдаючися на вершку тополі, стає вже плином золотим).

Порівняння Грунтуються переважно на зоровому і слуховому сприйнятті предметів і явищ. Серед них переважають оригінальні утворення типу: Натовп гуде і шумить, як осінній дощ; Біліли за Дніпровим плесом хати, мов купи печериць.

Як і всі неокласики, Юрій Клен не схильний творити неологізми. І все ж він їх не уникає (в старому Києві централить Рада; стоязика, травожер. Можливо, під впливом Тичининого сторозтерзаний Київ з’являється сторозтерзаний вогонь).

Зрідка натрапляємо на полонізми: балон «гумова кулька», coc «соус», ґмах «будівля», а також церковнослов’янізми: владар, страждущий, угнетенний, простри, всує, гряде, ізреченну. Досить часто поет вкрапляє в український текст іншомовні вислови: італійські (Per me si va nella citta dolente!), французькі (Лишаться Маркс і

Сталін tê te à tê te), латинські (Tu felis Austria, tu nube!), польські (uciekać bę dzie do Warszawy), і, звичайно, російські (Даёшь сюда!). Наслідуючи «Енеїду» І. Котляревського, зокрема хитромудре прощання Сивілли з Енеєм після відвідання потойбічного світу, поет вкладає в уста Сивілли:

Кушток як зо дві випляшкуєш,

як з ними бенкет поденькуєш

і в буркоті закендюшить,

miracula перед очима

поплинуть nubila-ми диму

і будуть sanguine кропить.

Подібно до Винниченка, Юрій Клен творить оригінальні складні слова. Серед них є іменники (вітер-завірюха, бродяги-проходимці, правда-воля, місяць-білоріг), прикметники (незламно-гордий, ненажерливо-неситий, незрушно-мутний), дієслова (ридають-плачуть, гатили-гупали).

Фразеологізми уживаються переважно дво-, трислівні трапляються не дуже часто: язика розв ’яжуть, точити баляси, дати стрекача, в тямки візьме.

Ще кілька слів про риму. Переважає іменникова (землі — кораблі, ланцюгів — кусків, сну — сарану) і дієслівна (обдарував — вчаклував, залишивсь — дививсь, розлітався — розчарувався). Проте римуються також дієслово з іменником (шумить — мить, володар — відмолодить), іменник з займенником (вустами — вами), прикметник з іменником (гомінливі — гніві). Оригінальні випадки, коли українське слово римується з іншомовним: переможе — do morza, Nebel — у небі.

Незгладимий слід в історії української літературної мови залишила творчість І. Багряного, зокрема в його романах «Сад Гетсиманський», «Огненне коло», «Тигролови», в численних поезіях і п’єсах. Це ще одна сторінка в українській літературі, яка досі була невідома. У чому ж новаторство мовотворчості І. Багряного? Ідучи слідом за Ю. Яновським, автор антирежимних творів широко використовує фольклор як одну з ознак української ментальності, що не дає в’язням утратити людську подобу в найгірших умовах. Роман «Сад Гетсиманський» має казковий, хоч і осучаснений зачин: «Швидко біжать поїзди степами, швидко пливуть кораблі морями, ще швидше летять літаки попід небесами, та найшвидше летить материнське серце». Фольклорної тональності надають зачинові роману й дієслова та дієприкметники у постпозиції: «А й четвертого кликали, лише телеграму не били, а так, серцем кликали; бо ж шляхи йому заказані, стежки загороджені, крила зборкані і адресу хіба сам вітер знає».

І. Багряний — уродженець Полтавщини. Про це дають про себе знати в текстах творів і неусвідомлені росіянізми (безобидна забавка), і характерні для цього регіону звороти (сукин копі), і окремі лексеми (койде, вшнипитися, рябець, залебедіти, двері роззяплені), а зрідка й граматичні форми (хотять). Відчувається й вплив Півдня України: аргат «найманий робітник» (рум. argá t з нгр. ά ρ γ α τ υ ς), моргуля «жмут», «ґуля», «пухлина» та ін.).

Проте ні в Україні, ні в інших місцях колишнього Союзу І. Багряний не писав. Його творчість починається на Заході, в середовищі еміграції, переважно західноукраїнської. Тому не дивно, що в його мову проникає чимало галицизмів типу збігця, офіра, мурин, сильвета, обцаси, рурка, віндова клітка, однострій «мундир», звомпити, тресувати «тренувати», алярм «тривога», скрахувати «зазнати краху» і под.

І. Багряний широко використовує абстрактну лексику: апатія, бравада, дилема, експансив, епопея, експресія, індиферентний, ігнорація, інтерпретація, інстинкт, комфорт, компетенція, консистенція, примітивізм, прострація, психоз, прерогатива, регламент, реліквія, рефлексія, сентименталізм, філантропія та ін.

Уперше тут представлена «радянська» лексика й фразеологія у всій її оголеній простоті. На першому місці тюремні слова типу кормушка, на оправку, давай з віщямі, повєрка, спання «валет в ялинку» і «валет в замок»; брехалівка «натоптана людьми камера», баланда; далі слід виділити слова, стосовні роботи «органів»: сексот, ворог народу, «єжовські рукавиці», донос, «архангели», «енкаведисти», них — пих «розстріл», розколотися «признатися в нескоєних гріхах», службист, зрада, злочин; називаються й ті, кого прийнято іменувати «ворогами народу»: петлюрівці, хвильовісти, шумськісти, терористи, диверсанти, контрреволюціонери всіх мастей. Характерна тут і фразеологія. Є вирази, за які в свій час саджали (Як був Миколка дурачок, була булочка п’ятачок), і ті, в ім’я яких саджали (жіть стало лучше, жіть стало вєсєлєє, партія і уряд, ліпше поламати ребра ста невинних, аніж, пропустити одного винного; бітіє опрєдєляєт сознаніє; коли ворог не здається, його знищують і под.). Зафіксовано тут і ту фразеологію, що мимоволі поставала в 30-ті роки: Єжов не Ягода, весь народ став врагом нарада.

Як письменник І. Багряний принагідно творить слова-оказіоналізми. Це здебільшого відіменникові дієслова: політикувати, зідіотіти, скалозубити, бандитувати. Але й іменники від дієслів теж можливі: розлегенднення всіх легенд. Дуже виразними є прикметники розстопроклята епоха, кулакастий. Використовуючи традиції 20-х років, письменник замість росіянізму льотчик уживає українське утворення літун, а відповідно й прикметник літунський; правда, згодом обидва слова не прижилися. У творенні емоційно наснажених слів використовуються суфікси: монбланища лайки, товкотнява.

Фразеологія, вживана в творах І. Багряного, переважно спільноукраїнська: ні пари з уст, сиділа як на голках, ні за цапову душу, клеїти дурня, дати маху, говорили більше натяками, на здогад буряків, тримати язика за зубами, посмієтесь на кутні. Проте сюди прориваються й утвори радянської доби типу: це, як кажуть одесити, дві великі різниці, до лампочки, тихіше на поворотах і под. Відлунням тієї доби, коли міщанство всіляко принижувало українську мову, є вирази типу самопер попер до мордописні.

Використовуючи традиції української літературної мови, І. Багряний інколи вдається до церковнослов’янізмів або євангельських виразів: владоімуща жінка, глас вопіющого в пустелі, гірку чашу випив. Поряд можуть траплятися вирази, що становлять собою протиставлення: світ любові й терпимості — світ злоби й зненависті. Є й парадоксальне поєднання слів: Лазня була ідеально брудна.

Не оминає письменник росіянізмів. Це й важко було б йому зробити, беручи до уваги мову радянської тюрми. Тут і понятно, бистро, должні, людішкі, заключеніє, бодрствування, не к спіху, але тут і слова з емоційно нейтрального лексикону хазяїв — дєвочка, рєбята, женщина. Є й авторська оцінка окремих росіянізмів: «Кошмар»? — це російське слово прекрасне, але слабе (ідеться про «порядки» в тюрмі).

Іще одна поетична душа знайшла свою долю на Заході. Ідеться про Олега Зуєвського. Він типовий символіст, тому-то слова в його поезії далеко не завжди відповідають тим реаліям, які вони позначають: їх зміст треба шукати в тому символі, який творить письменницька уява. Так, поет жодного разу не вживає у своїх віршах слова Україна, хоч саме їй він присвячує свою творчість. Але ми впізнаємо свою вітчизну в таких образах, як «світлий луг і жовтаві ромашки», «старі дуби, де ходить мати, скопує гроби, щоб посадить на них васильки й м’яту», «полохливо розбіглись ниви» і под. Ю. Шевельов, можливо, з зайвою категоричністю твердить, що навіть «маленька поезія Зуєвського ставить великий хрест на всю нашу колопоетичну епігонаду» ¹.

¹ Шевельов Ю. Велика стаття про малий вірш // Українське слово. — K 1994 — Ч. 3. — С. 93.

Це не зовсім точно вже тому, що деякі образи О. Зуєвського перегукуються з ранніми поезіями П. Тичини, а пізніше їx нагадують антропоморфізми І. Драча, наприклад:

Берестки не йдуть у хату,

Поставали на причілку,

Лиш один із них крислату

Простягає в неї гілку («Трикутник Павля Клее»);

порівняймо тичининське:

Ромашка? — здрастуй! І вона тихо — здрастуй! («У собор») Про І. Драча ще мова попереду, але доречно навести рядки з його вірша «Калина на тому світі»:

...крізь усю планету

До мене рідне деревце прийшло,

З Теліженець калина проросла,

Прорвавши твердь кремнисту планетарну,

Щоб міг до неї серцем притулитись...

Антропоморфізація — частий прийом у О. Зуєвського; порівняймо ще: «Дощу прихід — весілля наче: Так листя танцем пойнялось» («Дощу прихід»); «Там річка билася мечем, зелені розпростерши трави» («Там річка билася мечем») та ін.

О. Зуєвський — не боєць. На відміну, скажімо, від М. Бажана, В. Сосюри, А. Малишка, Є. Маланюка. Провідною його ідеєю, що проймає всі поезії, є любов:

А замість виплоду страшних примар

Любов безсмертна огортає душі («Загибель сатирів»).

Навіть фавна він здатен приголубити:

І фавна образ на стіні, Мов цапеня мале і кволе («Перед фавном»).

Правда, інколи О. Зуєвський удається й до епатації, коли в поетичному контексті з’являються слова іншої тональності:

У злій косі

Твоїй, мов трясця,

Для мене щастя

надії всі («Хитрусі»).

На відміну від інших символістів, О. Зуєвський скрізь дбає про повноцінність рими:

Цей звід — це дерево: при ньому

Не гомін слав свій шлях,

Немовби спогад і знайому

Веселість на устах («Цей звід...»).

Ще під час війни розпочалася робота над стабільнім українським правописом. Про це писав М. Рильський:

І ми в будинку лісовому

За кожну сперечались кому

Ледь не до самої зорі —

Нехай це знають школярі.

Цю роботу під керівництвом Л. Булаховського було завершено в 1945 р. і наступного року видано. З невеликими змінами і доповненнями «Український правопис» було перевидано 1960 р. мільйонним тиражем.

Відгриміла війна. Поріділи ряди письменників в Україні: одні загинули в беріївських таборах, декому вдалося прорватися на захід, в поезії з’явилися нові імена, проте мова цих поетів лишалася в межах просвітянської традиції й догматичних положень радянської ідеології. У прозі одразу ж по закінченні війни повіяло свіжістю від «Прапороносців» О. Гончара (1946 р.). Зараз і зарубіжні і вітчизняні дослідники творчості цього письменника серед його творів на першому місці називають «Собор». Так воно, мабуть, і є. Але що стосується мови (залишмо осторонь ідеологію), то все ж саме «Прапороносці» розбили кригу стереотипних писань тодішніх українських прозаїків. Таке було враження від цих сторінок, ніби вдихаєш на повні груди свіже, насичене запахами квітучого саду повітря. Хотілося й далі вбирати в себе це повітря, цю співучу мову, яка несподівано залунала зі сторінок журналу «Вітчизна». Звідки цей знайомий голос? Щось є в ньому і від Коцюбинського, і від Винниченка, і від Васильченка, і від Яновського. Що ж саме? Може, ота підсвідома ритмізованість українського епосу, що йде ще від «Слова о полку Ігоревім», від історичних пісень українських кобзарів? Забудьмо на якийсь час наш звичайний аналіз мови письменника і зупинімось не на лексиці й фразеології (вони в О. Гончара дуже багаті), не на тропах (вони оригінальні і чітко виважені), не на використанні діалектного матеріалу (письменник робить це майстерно) ¹, а саме на ритміці.