Часи української державності і бездержав’я 6 страница

Сидить хлопчик на белебні,

Вечір пасе на врунах,

Зірки збиває батогом, присвистує,

А вечір пасеться, хвостом вимахує.

Йде моє золото, пританцьовує,

Несе мені повні,

повні, нерозлиті губи («До джерел»).

Центральною фігурою таких метафор у ліричних віршах поета досить часто є саме хлопчик — спогад про своє дитинство — у вигляді або соняшника, або абстрактного розуму: В соняшника були руки і ноги,

Було тіло, шорстке і зелене.

Він бігав наввипередки з вітром,

Він вилазив на грушу,

і рвав у пазуху гнилиці («До джерел»).

На персоніфікованій ознаці будуються не лише розгорнуті, але й прості метафори типу «Солом’яні брилі хати скидали, І синій жаль світився в їх очах» («До джерел»); «Сплять хати у нічних сорочках, Сплять повітки — стиляги в червоних» (там же); «Смиче хмарку лелека за поли й дітям щастя вишневе несе» («Київське небо»). Здебільшого Драчева метафора зорова. Але її можуть доповнювати смакові, одоративні, дотикові враження:

Одягни мене в ніч,

одягни мене в хмари сині

І дихни наді мною

легким лебединим крилом.

Пахнуть роси і руки.

Пахнуть думи твої дитинні.

В серці плавають лебеді.

Сонно пахне весло («До джерел»).

Метафори, розраховані на слухове, нюхове й дотикове сприйняття, не обов’язково вплітаються в розгорнуті персоніфікації. Поет щедро вживає їх самостійно як окремі мазки на почуттєвому або пейзажному полотні: «Тільки плач на мене йде ордою» («До джерел»); «Гроза над Тбілісі кованих коней виводить» («Корінь і крона»); «Б’ють кропом у ніздрі осінні базари» («До джерел») та ін.

Метафора І. Драча часто заступає і звичайне порівняння, і навіть епітет. Не можна сказати, що поет зовсім уникає епітетів. Навпаки, він уперто шукає найвдалішого за змістом прикметника або й кількох, вишиковуючи їх поряд з іменником або з’єднуючи в композити: «Погляд допитливий, виразний, соколиний» («Драматичні поеми»); «Моє серце баске, необ’їжджене серце моє» («До джерел»); «В оцих вихройдучих, гудучих Таврійських степах» (там же).

Сміливість — це ходіння по гірській стежці над прірвою. З одного боку — неприступна скеля, з другого — бездонне урвище. Такі контрасти властиві більшості поезій І. Драча: високі слова сусідять із зниженими, фольклорний мотив, якщо він не пронизує весь твір, раптом обривається сучасним прозаїзмом. Ні, не можна назвати цю поезію спокійною рікою; навіть при повній тиші і спокої чекаєш несподіваного пориву вітру. Причина внутрішньої напруженості вірша І. Драча в постійному переплетенні високої (але ніколи не патетичної) лексики із зниженою, абстрактної з надто конкретною, побутовою, фольклорної з просторічною. Ці лексичні струмені не тільки взаємно доповнюють один одного, але й завдяки близькому розташуванню примножують свою експресію. У цьому й полягає насамперед синкретизм образної системи поета. Так, про високі поняття, які одвічно цінуються людьми, навіть оточені певним ореолом таємничості, він розповідає при певному стилістичному задумі навмисне приземленою, побутовою мовою. Якщо у вірші «Пам’яті Василя Земляка» символ таланту — крила — вжито у прямому його розумінні і він уведений у пісенно-урочистий контекст (Бажаю вам, люди, найвищого злету! Тримайтеся крилами крил, щоб пірнути до сонця у незбагненну висоту), то в новорічній поезії «Крила» зображено парадоксальну ситуацію: людині дістався талант, але ні вона сама, ні її оточення не знають, як ним скористатися:

Так Кирило...

На крилах навіть розжився, —

Крилами хату вшив,

Крилами обгородився («Крила»).

Традиційний фольклорний зачин (Через ліс-переліс, через море навскіс Новий рік для людей подарунки ніс) розгортається в оповідь із сатиричним підтекстом, бо дуже вже нерівноцінні дари перераховуються (Кому — шапку смушеву, кому — люльку дешеву, Кому — модерні кастети, кому — фотонні ракети, Кому — солі до бараболі, кому — три снопи вітру в полі, Кому — пушок на рило, а дядькові Кирилові — крила). Монолог мудрого оповідача з народу (це може бути й сам дядько Кирило) супроводжується другим голосом, — безперечно, дружини:

Кому — долю багряну,

кому — сонце з туману,

Кому — перса дівочі,

кому — смерть серед ночі,

Щоб тебе доля побила,

а Кирилові, прости господи, —

крила.

Два голоси, кожен із своїм колоритним набором слів, — характерна ознака лексичного складу Драчевих віршів. З одного боку, старослов’янізми (не зрони, а сотвори, з свічкою в десниці, возліг, даждь зцілення), староукраїнські слова (мнозтво пісень), а з другого — розмовні й просторічні слова: «А бабуся так і вештається, ойя, А бабище все шупортається, ойя («До джерел»).

Від високої до низької і від низької до високої ноти — хіба не ріднить це поезію з музикою? Відповідь тут буде, звичайно, позитивною. І. Драч мав повне право сказати: «...Слово — з музики, з її гірких агоній, і мати слова — скрипка» («До джерел»). І одразу ж постане друге питання, близьке до першого: у чому суть, характерна особливість національної музики? Відповідь однозначна: у її зв’язку з народними музичними мотивами, збагаченими світовим музичним надбанням. Чи можна стверджувати, що зв’язок із фольклором — така ж визначальна ознака національної поезії? Мабуть, так. Фольклорні компоненти — своєрідні діези в поетичному ключі.

Народність мови поезії І. Драча, звичайно, не тільки в його увазі до народнорозмовного слова і в умінні всебічно використати поетику фольклору. Вона ще й у своєрідному вживанні народних символів рідної землі і в народній інтимізації розповіді. Улюблені рослинні образи Драчевої поезії — це калина («аристократка з репаним корінням»), тополя («Тополь золоті кунтуші До дзвону, до сивого клекоту Насипали в келих душі Електронних тривог лелек»), і, звичайно, соняшник.

Щоб відобразити сучасний світ, треба знати історію землі й історію культури. Поряд з узагальненими іменами представників свого народу — тіткою Мартохою і дядьком Варфоломеєм, поряд з Горпинами, Теклями, Гордіями, Степанами, поряд з тими, хто «три чверті віку мне зорю в долоні», постають історичні речники народу: Сковорода і Шевченко, Лисенко і Кибальчич, Тичина... Якщо вишикувати за алфавітом імена діячів культури й літературних героїв, згадуваних у творах І. Драча, то ми одержимо, мабуть, реєстр енциклопедії світової культури: Амаду, Андроников, Арістотель, Бажан, Бах, Беатріче, Бекон, Бетховен, Брем, Вагнер, Ван-Гог, Гете, Дайте, Дон-Кіхот, Елюар, Емерсон, Ейнштейн і т. д. Звичайно, ці імена не тільки згадуються — вони відіграють велику функціональну роль. Спадкоємність педагогічних традицій засвідчують посаджені за один круглий стіл Песталоцці, Сковорода, Корчак і Макаренко. Поет не проводить межі між речниками народу і звичайними трударями. Адже жінки, що роблять із хат Парфенони солом’янорусі — це «Сар’яни в хустках, ВанГоги в спідницях, Кричевські з порепаними ногами» («До джерел»). У коло митців, які разом з автором ненавидять фашизм у всіх його виявах, продовжують боротися з ним навіть після фізичної смерті, вводяться Федеріко Гарсія Лорка, Пікассо, Пабло Неруда.

У зачині «Сонету за Петраркою» — «Благословен той вечір, місяць, рік» — відчувається творчий перегук з М. Рильським. Помітний вплив на лексичний склад і граматичний лад поезій І. Драча справила творчість М. Бажана. Як і його вчитель, І. Драч активно вживає слово захланний, подобається йому форма богове (за типом братове), прикметники з другою частиною -йдучий (швидкойдучий, крутойдуча, вихройдучі, кругойдучі) і под. Але головне, в чому І. Драч лексичне солідаризувався з М. Бажаном та його попередниками, — це творення неологізмів з прозорою внутрішньою формою. Однокореневі неологізми в творчості І. Драча досить рідкісні. Це хіба що такі картинні слова, як гудронитися («дорога гудрониться під яворами»), прокопитшпи («Гей віків та віків прокопитило карі навали»), вишаблювати («Вишаблює з піхов коріння цупкіші»), бурштинити («У венах підшкірних бурштинить живицю сосна»), іменник громов’я («І я спитаю: ви чом мовчите, Коли я вам підняв таке громов’я»), прикметники очистий («...щастя дивиться очисте»), колисний («1 туманом колисним війнула вона з лугів»). Але здебільшого його неологізми — це або відіменникові прикметники, утворені за типом дієприкметників від неіснуючих дієслів (слово просонцене, кайдановані руки, овогнене місто, зачеремшений соловей), або складні слова. І той і той словотвірні типи досить широко використовуються і в сучасній прозі. Улюбленими композитами І. Драча є іменники і прикметники з першим компонентом сто-: стокрилля, гучномовці стоусті, стокрилата пісня, стоболісний, клекіт стосонцевий, крило стосоте та ін. Кохається він і в зображенні відтінків кольорів; свої улюблені чорний і червоний кольори він розкладає на десятки півтонів: чорно-вогненний, вишнево-чорний, чорносонячний, огненнобровий і под. Улюблений прийом поета — вживання епітета, створеного поєднанням прикметника з наступним іменником або двох іменників, які є носіями тієї самої ознаки: корінцями рожевоколінними, принца ніжногубого, життя синьонебе.

Є Народження й Смерть — два стовпи на межі.

А між ними надії одвічні:

Комбінації стріч, і розлук, і жоржин,

Варіанти падінь і величчя («Все в цім світі відоме...») —

таке філософське credo Бориса Олійника. Між цими двома полюсами вміщує він зміст своєї поезії: героїзм і страхопудство, вірність і зрада, безкорисливість і зажерливість та інші протиставлення, до них добирає він і відповідні слова.

Говорячи про вічність, не можна обійтися без публіцистичних пасажів типу: «Послухай: плани, «на грані», ракетоплани, новини екрана» («Стою на землі») або: «Обскубали романтику до фактів. Нудьга та діловитість» («Оспалі віршарі»). Очевидно, для того, щоб знизити пафос своїх філософських протиставлень, не доводити їх до грому барабанів і литавр, поет удається до простонародної лексики, позначеної домашнім спокоєм, напр.: «Із Байконура вкоськані ракети спинились в узголов’ї школяра» («Село»); «шоферюги на слово колючі» («Похорон учителя»); «Кий там чорт Проти ночі швендяти буде?» («П’ятий член трибуналу»); «Чуєш: он вони, добре влаштовані, І за всяких умов — «на коні» («Романтичне інтермеццо»); «Рвешся в бій. А кому це нада?» (там же); «Я все ж ніяк допетрати не міг» («В ті дивні дні») та ін. Найвищим мірилом чесного служіння людству є для поета селянська праця — вирощування хліба. Тому сільськогосподарську лексику Б. Олійник уживає часто: «Комбайн іще блукає в кукурудзі. І буряки, лютуючи на кузов, Погладжують натовчені боки» («Село»); «Трактори буксували, комбайни сідали в чорноземі» («Дощ»); «Снопувались дні, скиртувались роки» («Та було у матері чотири сини»); «І незвісно, кому треба більше хоробрості: Космонавту чи хліборобу?» («Про хоробрість»).

Люблячи свою Зачепилівку, поет, звичайно ж, не бачить у ній центру Всесвіту. Навпаки, для нього тісні масштаби міста, країни... Він усвідомлює себе хай малою, але частиною Всесвіту: «В цьому дивному огромі Де я? Хто я — краплина» («Світ глибокий...»); «І зморено припав до всесвіту плечима» («Мікельанджело»); «Не лякайтесь вічності. Хай іде» («Сини»); «Я всесвіту боржник! Але комусь одному — Не був. Не є. Й не буду. І на тім стою!» («Мій борг»). Метафора в Б. Олійника звучна, навіть розкотиста: «Покіль гукали дзвони мідночолі» («Сковорода і світ»); «Літа гатили копитами в брук» (там же); «Як ударили дзвони та заплакали, — небосхил загойдавсь»

(«Пальці і патрони»); «Над світом новим молоді ясени Гудуть в оксамитові дзвони» («Балада про першого»). Кохається поет у паронімах: спритно, як спринтер; і освяти і освіти; липи лапасті танцюють з каштанами; він міг, як маг, єднати береги.

Б. Олійник використовує церковнослов’янізми. Проте, на відміну від інших шістдесятників, вони в нього, як і простонародні слова, уживаються ніби зм’якшувальні прокладки між гострими істинами: піють треті, і нєсть їм кінця і начала, глаголить істину; проте зберігають вони й первісне значення (часто вживаний прикметник грядущий, іменник вседержитель у значенні «хліб»).

Миколу Вінграновського І. Дзюба назвав чарівником слова ¹. Характерно, що приблизно в той самий час, коли вийшла його перша поетична збірка «Атомні прелюди» (1962 р.), побачили світ збірки В. Симоненка «Тиша і грім» та І. Драча «Соняшник». Образність поезії М. Вінграновського, як і її мова, — незглибиме і вічно рухоме море. Як пише І. Дзюба, «Навіть у найінтимніших поезіях не варто надто дослівно сприймати адресування. Може виявитися, що мова йде «не про ту любов», про іншу. Його мадонна, його Марія, його наречена, подруга, жона, мати, дівчина, Оксана, Надія, дитя, ластів’ятко, Дніпро, Рось — всі і все, кому й чому він звіряється в любові, — все це зливається в один великий і неосяжний образ. Поет говорить про свою Вітчизну, про Україну в її незбагненності й невизначальності» ².

¹ Дзюба І. Чарівник слова // Українське слово. — К, 1994. — Ч. 3. — C. 330-336.

² Там же. — С. 334.

Поет не раб мови, а її творець. Особливо це стосується вживання слів, поєднуваності їх між собою. Тільки справжній поет може побачити очі молодої зливи, відчути, що хмари небо труть і труть, що втома цямкає губами, що будякові очі важкими бджолами, вмираючи, гудуть. У нього Ридають коні, кублиться імла, Хропуть шаблі, і ядра захропли («Ніч Івана Богуна»); поет закликає: «Ходімте в сад. Я покажу вам сад, Де на колінах яблуні спить вітер» («Ходімте в сад»). У пейзажній ліриці М. Вінграновський досягає тичининської виразності:

Джмелі спросоння — буц лобами,

Попадали, ревуть в траві.

І задзвонили над джмелями

Дзвінки-дзвіночки лісові («Літній ранок»).

А чи чули ви мову осені? Мабуть, вона здебільшого шепоче, шелестить пожовклим листям? Так, зверніть увагу на ці алітерації:

Пришерхла тиша — сіра миша —

У жовто-білих комишах,

І сизий цап — іранський шах —

Пришерхлу тишу тихо лиже («Пришерхла тиша»).

Незвичні ситуації, описувані поетом. Незвичне буває і поєднання слів: «Хто воно за таке любов? («Сеньорито акаціє»). На перший погляд, автор помилився: замість хто треба було вжити що. Але помилки немає: такі поєднання у справжніх знавців мови є їх свідомою грою зі словом. Адже любов жива, олюднена, то чи має поет звертатися до неї як до якоїсь речі?

М. Вінграновський будує образи на повторі тих самих або спільнокореневих слів: «У полі спить зоря під колоском І сонно слуха думу колоскову» («Ходімте в сад»); «Ганьба! Ганебино! Ганьбище, ти над нами!» («Ніч Івана Богуна»). Оригінально використовується епітет — він вмонтовується в однотипні речення з порівнянням:

Вона була задумлива, як сад,

Вона була темнава, ніби сад.

Вона була схвильована, мов сад.

Вона була, мов сад і мов не сад («Вона була...»).

Фольклорні компоненти вплітаються в поетичну мову спонтанно, з’являються ніби несподівано. Це може бути звичайний сталий епітет («Сира земля пошерхлими губами Припала до грудей сівалок голубих» — «Квітень») або ж рядок з відомої пісні («То мене несуть, ще й коня ведуть» — «Ніч Івана Богуна»). Є перегук з О. Пушкіним, зокрема з його «Пророком»:

Повстань, пророче!

Твоя настала вже пора.

Творись в людей у дні і ночі

Глаголом правди і добра («Пророк»).

Поезія Василя Стуса якоюсь мірою передає настрої, характерні для прози І. Багряного, «Сибірських новел» В. Антоненка-Давидовича. Тут неволя в небагатьох деталях: колючі дроти, ґрати, калюжа, ліхтар, сосни, ворона, пори року, світ без світла та ін. ¹

¹ Див.: Шевельов Ю. Трунок і трутизна // Українське слово. — К., 1994. — Ч. 3. — С. 369.

В. Стус — поет гніву. Він кидає презирство у вічі своїм катам, але суворо картає і своїх земляків, які байдуже ставляться до долі України: байдужі земляки, душ спресованих мерзлота вічна, рід без’язикий, німі раби, сном окриті та ін. Удається поет до церковнослов’янізмів (днесь, тать, глас), насичує свої твори міфологізмами — переважно власними іменами (Волос, Сварог, Харон, Антей, Атлант).

Як зауважує Ю. Шевельов, «співучість у Стуса природна, стихійна, але вона суворо контрольована. Там, де вірш може стати сентиментальним, він її рішуче обрубує, і його ритми стають колючо-дисонантними. Його сліз світ не повинен бачити. Поет-бо живе в «падолі без’язиких сліз» ¹.

¹ Шевельов Ю. Трунок і трутизна. — С. 385.

Природно, що порівняння в поета-в’язня не дуже радісні: «і син біжить, як горлом кров біжить» («Наснилося...»); «Гойдається вечора зламана віть, мов костур сліпого, що тичеться в простір» («Гойдається...»). Те саме стосується й метафори»: «Як мені небеса болять, коли я їх не чую» («За читанням Ясунарі Кавабати»). Поет полюбляє повтори — це ніби цвяхи, якими він надійно прибиває думку, образ:

І в цьому полі, синьому, як льон,

судилося тобі самому бути,

судилося себе самого чути —

у цьому полі, синьому, як льон («У цьому полі...»).

Є у В. Стуса неологізми, або авторські оказіоналізми. Деякі з них викликані посередництвом Т. Шевченка між Біблією і сучасністю; так, образ мечів, «острих обоюду», породив появу виразу обоюдожалий край; виразними авторськими неологізмами є слова серцеокий, розпропащий, стобіль та ін.

Поет виймав із пам’яті у свої твори рідкісні слова: щовб «круте верхів’я гори» («Аж туди, де не ступали ще людські сліди, з щовба на щовб» — «Крізь сотні сумнівів»...), знебути «втратити», «перейти в небуття» («Твоє життя минуло й знебуло» — «Твоє життя...»), басаманити «робити смуги» («і синню тяжкою в осінній пожежі мій дух басаманить» — «Гойдається вечора зламана віть...»), кушпела «збита пилюка» («Шалена вогненна дорога кипить — взялась кушпелою» — «Гойдається...») та ін.

Дмитро Павличко тяжіє до традиційних форм у поезії. Проте за філософським осмисленням життя з його суперечностями — добро і зло, любов і ненависть, світло і пітьма — він у 60-ті роки входить у коло сучасних йому поетів.

Традиціоналізм Д. Павличка виявляється в увазі до рими; він чи не єдиний із сучасних поетів користується формою сонета. Інколи, правда, вдається й до верлібру:

Найдовша з усіх доріг —

Дорога твого приходу.

Найбільша з усіх таємниць —

Таємниця твого обличчя («Найдовша з усіх доріг...»).

Правда, верлібр виступає переважно тоді, коли творяться короткі вірші, пройняті наскрізь однією метафорою, схожі на японський танка:

Скинь одежу свою.

Увійди

В річку рук моїх —

Уже літо,

Від джерела аж до моря

Замліває ріка, а над нею

Заметіль сонця шумить («Скинь одежу...»).

З римою Д. Павличко поводиться дуже обережно: горів — вечорів, забруднить — нить, опале — опали, весняне — полотняне, стежка — сережка. Та інколи йому кортить суперечити самому собі, і тоді, як у вірші «Я почну сповідатися...», з’являються замість рими невластиві його поезії асонанси: сповідатися — радості, єдвабні — кульбаби, години — гнити, Тараса — радість і под. У разі необхідності поет використовує алітерації: «Гуркочуть брили грому в скалах» («Біжить під зливою лошиця»).

Порівняння в Д. Павличка здебільшого нерозгорнуті: «Був ясний день, як немовля» («Був день...»); «Береза, як свічка в полі горить» («Зеленим вогнем...»); порівняймо ще: показав зорю, мов червоний мак; а в душі печаль, як небеса; кликала мене, як та сурма; стерня, наче сніг, біліла і под. Інколи на одне дієслово нанизується декілька порівнянь:

Ти пахнеш, як виспане море,

Як жіноче невидиме горе,

Як пилок на пшеничній ниві,

Як мамині руки сяйливі («Ти пахнеш...»).

Порівняння входять і до складу метафор: «Зеленим вогнем береза, як свічка в полі горить» («Зеленим вогнем...»); «Моя душа, немов тополя, Зазеленіла на снігу» («Дзвенить у зорях...»); «Об’їдають коні чалі Місяць, наче сніп вівса» («Мріє, наче сніг...»); «Море вранці шелестіло, Тліло, як осінній ліс» («Море з моря...»); «І серце, як зорю, ношу в долонях слів» («Моє дівча...») та ін.

Час від часу в авторській мові звучать фольклорні мотиви: «Що в лузі, та ще й при березі, Вдихнула ти в мене світ» («Стерня, наче сніг...»).

Д. Павличко пише чистою літературною мовою. Проте, як і інші поети доби, не відмовляється інколи від діалектизмів. Це, звичайно, слова з підкарпатських говірок: невіста «жінка», клювок «дзьоб», мовчкома «мовчки», карук «столярний клей», трина «сінна потерть», «тирса від пиляного дерева» та ін. Не цурається він і церковнослов’янізмів: возрадуйся, сокруши, сотворив та ін.

Про мову прози писати і легше, і важче. Легше тому, що тут іносистемні вкраплення, як правило, можливі тільки в мовленні персонажів. Скажімо, церковнослов’янські слова виступають, як правило, у мові служителів культу. Важче, бо в прозі інші, складніші принципи побудови образної системи.

Нелегка доля привела в українську літературу Григора Тютюнника: був він і в ПТУ, і в армії на Далекому Сході, і обточував колеса на Донбасі, але прочитав словник за редакцією Б. Грінченка і повернувся обличчям до української мови. Після такого непростого життєвого шляху він умів нею користуватися досконало. Народна мова представлена у нього у всьому її розмовному різноманітті: тут і зменшені форми (письомце), і збірні поняття (парубота), і назви осіб за способом поведінки (виступайло — на зборах,), і прислівники (бокаса, навзаплюшки); але найколоритнішими є народнорозмовні синоніми до таких народних, але емоційно нейтральних слів. Це рвицькати «смикати», винашуватись «задаватися», розпринджено «роздратовано», розджохкувати «роздражнювати», одпалити «щось смішне сказати», вкоськувати, «вгамовувати», пртучикувати «заспокоювати» та ін. Трапляються тут і екзотизми типу скракля «частина плуга або ткацького верстата», наврипитись «надокучливо домагатися», кімля «верша» і под. Оповідання позначені народною образністю («Повиходили заміж, обквітчалися дітьми» — «Оддавали Катрю»), сучасною фразеологією («Дають — бери, б’ють — тікай» — «Дядько Никін»; «Ну як скаже — то як у попіл торохне» — «Оддавали Катрю»; «Що вона машина — на дурику дісталася?» — «Син приїхав»; «Поки в неї є і переє» — «Бовкун»).

Розмовного колориту надають мові оповідань скорочені слова — або з опущеним кінцем («— Ідуть тато! Чуєте, ма?» — «У Кравчини обідають»; «— Ти ди, яким козиром став» — «Син приїхав»; «— Гирунчика отого не хо малювати» — «Дивак»), або з пропущеним середнім складом («- Слот, якось одбудемо» — «Оддавали Катрю»; «— Жде, мать, не діждеться» — «Бовкун»). Уживаються дитячі примовки: «...А заодно ще й приказую, щоб вода з вух вилилася: «Коту, коту, вилий воду — чи на дощ, чи на грім, чи на блискавку» («Обнова»). Діти до батьків звертаються на «ви» і навіть, говорячи про них, уживають форми множини: «Тато такий борщ їдять» («У Кравчини обідають»).

Дія оповідань Г. Тютюнника відбувається на Донбасі. Природно, що в мові його героїв уживається немало росіянізмів. Ось дядько, збираючись торгувати м’ясом «вєжліво», перепитує: «Скоко?, Іщо?, Хватіть» («Дядько Никін»). А ось міський синок приїхав до батька в село на гостину: «Папа, как у вас тепер навпростец ходят до лавки?» («Син приїхав»). Частіше ж росіянізми — це окремі слова, що вплітаються в український текст: полєзний, откровенно, «зажигання» і под. Є й приклади макаронічої мови, як у цій пісні:

Бела кофта, чорний бантик,

Ох, зачем розв’язував?

Я любила тібя тайно,

Ох, зачем розказував («Обнова»).

Євген Гуцало городній пейзаж писав не без впливу «Зачарованої Десни» О. Довженка: «Гарбузи в’ються поміж картоплею, спинаються на вишні, перелазять через тин, вони, прикріпившись чіпкими своїми вусиками, просочуються, пробиваються скрізь, де тільки можуть знайти краплину сонця. Завойований простір відзначають високим зірчастим цвітом, цілими вогняними сузір’ями, які палахкотять поміж кущами картоплі, які завзято здираються на тини, на кущі, які перелазять через рови, з наївною безтурботністю вискакують на вигін, на стежку, на дорогу, розцвітають і там, нашорошуючи навсібіч свої чутливі струни-вусики...» («Запах кропу»). Проте більший вплив на нього мав М. Стельмах: пейзаж у нього неекономний. У ньому забагато епітетів: «...Дощі вже не солодкі, не шовкові, не по-дівочому м’які, дощі стали студені» («Весняна скрипочка згори»); для того, щоб змалювати вечірній пейзаж, подається повний драматизму малюнок: «...Вміти спалити свою картину і відкрити в спаленні той смисл, який воно може дати, почерпнути науку з цього — хіба це не вимагає від художника садистського натхнення! Зловтіха, дикий екстаз, хвороблива цікавість до того, як згоряє вечорова краса, народжуючи іншу красу цього ж таки вечора, — невже всі ці гріхи притаманні митцю і мають своє виправдання? («Вечори»). Проте майстерно вплітає Є. Гуцало в пейзаж різноманітні запахи: «Згадую село, в якому ми тоді жили, і в моїй уяві постають літні вечори, і душу мою повиває елегія смеркання... Добре було сидіти на яблуні; внизу лежали зелені води городів, по них ясніли латки жита; соняшники повертались один до одного або ж зводили догори свої вогненні лиця, мовчали, немов заглибились у єство своє, немов хотіли осягнути таємницю буття; стебла тютюну пахли густо, а кріп — тонко і пряно; ластівки літали низько, наче хотіли пірнути в шумовиння рослин. Повітря тут, на яблуні, пахло листям і недоспілими плодами; над головою воно стояло чисте й незворушне, а там, у далечині, забарвлювалось у сиві тони, було достигле і наче аж густіше» («У сяйві на обрії»). Залучення запахів у систему образів — порівняно нове явище в мові художньої літератури.

Ю. Мушкетик почав писати художні твори ще в студентські 50-ті роки. Перші його романи — історичні: «Семен Палій», «Яса». Згодом він перейшов на сучасну тематику. Філософське сприйняття світу як арени боротьби добра зі злом привело його в табір шістдесятників. Продовженням історичної белетристики є повість «Смерть Сократа». Автор дуже економний у мові. Його метафори лаконічні і стосовні переважно сфери почуттів: божевільна кіннота думок, чорним крилом впала на чоло стратегові ’важка задума, думка блукала в пітьмі, зерна твоїх слів проростуть на всіх ланах, нехай один розум не одягає кайдани на інший, плакала Тімасієва душа та ін. Широко залучається лексика грецького походження. Особливо це стосується назв осіб: стратег «воєначальник», архонт «вища службова особа», метек «чужоземець», гопліт «важкоозброєний піхотинець», ефеб «юнак вісімнадцяти років, який щойно закінчив школу», пельтаст «напівлегкий піхотинець, що мав на озброєнні круглий щит», геліаст «суддя». Є серед грецизмів і назви народів (лакедемоняни), арітектурних деталей (герма, портик, фронтон), одягу (гіматій), грошей (обол, талант), навчальних закладів (палестра, гімнасія), суден (трієра).

Історична проза Валерія Шевчука — нове явище в українській літературі. Це не реалістичний роман 3. Тулуб, не «химерний» роман О. Ільченка. І звичайно ж, не угодницька історіографія Н. Рибака. Це й не пройнятий авторським світобаченням історичний дивосвіт П. Загребельного. У В. Шевчука свій світ, наповнений персонажами, які допомагають або заважають людині творити добро чи зло. Ось деякі з них: «У ніч, коли сталося нещастя (повісився господар маєтку пан Юрій. — В.Р.), домовик вийшов з маєтку, перемахнув через мур і стрибнув у бур’яни. Зашаруділа кропива — пройшовся вітер, запалюючи в глибині ночі метушливі спалахи: ніч народжувала перелесників. Малі й веселі, вони гайсали по землі, забивались у глухі забіччя, вишуковували яри й темні ями, чагарі й кропив’яні нетрі. Це був безтілесний світ, наповнений невтишним рухом, і він вабив домовика» («Дорога»). Крім домовика й перелесників, у творах В. Шевчука діють відьми, чорти, гноми, привиддя, характерники з усіма їхніми аксесуарами, наприклад: «Козак дивно підстрибнув, і сотниківна болісно зойкнула. Позаду в нього тягся довгий хвіст, а замість ніг виглядали брудні ратиці» («Панна сотниківна»); «Вона потрапляла на відьомський шабаш, де вигинались чорні стрункі красуні» (там же). Наявність безтілесного світу зумовлює своєрідність метафор: «І сон прийшов до неї відразу, гойднув волохатим хвостом» («Панна сотниківна»); «І серед цього стукоту, реву, полиску тіл, серед цих срібних вишень, біля чарівної панни, що витанцьовувала найшпаркіше, упало його роз’ятрене, закривавлене серце» (там же).

Герої В. Шевчука нерідко виголошують сентенції загальнофілософського змісту: «Щодня ми вмираємо і цим звільняємося від потреби розв’язати найхимернішу з загадок — темряву» («Дорога»); «Світ значно багатший од наших первісних про нього уявлень» («Панна сотниківна»).